Москва Видавництво

Хто з нас не любить кіно? Я, наприклад, люблю його дуже. І у мене сильна ностальгія по наших старих, прекрасних, чистих і розумних фільмах. А ось мої акторські стосунки з кінематографом нагадують казку про Колобка: я від дідуся пішов, я від бабусі пішов... Тобто мені не раз пропонували зніматися, а я відмовлявся.

Перша пропозиція надійшла, коли мені було двадцять з невеликим. Кінорежисер К.Горрікер розшукував мене через постпредство Азербайджану. Він хотів, щоб я знявся у фільмі «Кам'яний гість» за оперою Даргомижського і «Маленьким трагедіям» Пушкіна. Дядько Джамал, знаючи мою любов до Пушкіна, до опери, радісно поспішив повідомити мене про це. Я розділив його радість, але замислився: Даргомижський написав партію Дон Жуана для тенора, а я баритон. Крім того, відомо, що блискучий гульвіса Дон Жуан був далеко не хлопчик. Я ж в двадцять три роки виглядав молодшим за свої роки -- худючий, довжелезний, тонкошиїй...

Режисер Горрікер приїхав до нас додому. У бесіді з'ясувалося, що немає жодних проблем -- Дон Жуана можна омолодити, вийде молодий, та ранній. Я згідно кивав, потім запитав: «А як бути з діапазоном?» Режисер і тут знайшовся: обіцяв понизити голос героя. І вік вниз, і голос -- вниз. Добре, партію тенора можна транспонувати до баритона, а що робити з партією Лаури, з меццо-сопрано? Куди ж нижче? Нижче йдуть вже чоловічі голоси. Чи не забасить Лаура?

Режисер, як ні в чому не бувало, парирує: «Ми і з Лаурою що-небудь придумаємо». Я зрозумів, що у нього своє завдання -- зробити ставку на популярне ім'я, щоб народ пішов на фільм-оперу. Мені дуже не хотілося відмовлятися -- все-таки фільм музичний, це моє. Але вирішив відмовитися -- унаслідок музичного модернізму режисера.

Збиралися знімати фільм «Земля Саннікова». Мені запропонували головну роль. Досвід сумніву у мене вже був, і знову я ревниво подумав, що режисерові потрібний не актор, а популярний співак, який і співати-то не буде. Але як він зіграє -- це нікому не відомо. Одна справа співати, інша -- грати вокально-драматичні ролі на сцені і зовсім інша -- вести діалог, природно і комфортно, за законами сценічної майстерності, відчувати себе в суворих рамках мізансцени. Недавно дивився цей фільм по телебаченню. Дворжецький в нім зіграв прекрасно. Себе в цій ролі уявити не міг. І при цьому подумалося -- як би це я знімався серед льодів і снігу?..

Тепер-то я знаю, що відвело мене від «біди» -- дилетантство! Наприклад, я завжди любив і до цього часу люблю малювати і ліпити. Але щоб перейти до живопису, мені було потрібно багато років. Одна справа любити це -- любиш і люби, тіш душу, відпочивай за мольбертом. І це зовсім не означає, що ти повинен замахуватися на виставки і називати себе художником-професіоналом.

Так і в кіно. Навіщо на екрані бути дилетантом, якщо ти умієш інше, причому краще за інших, те, чому вчився і в чому досяг успіху? Тому у випадку із Зархі справа не дійшла навіть до проб. А якби і дійшло, я не міг себе уявити в ролі переможеного. Щоб мені з черговою посмішкою сказали: «Спасибі, але, на жаль, ні»? Навіщо мені це потрібно? Розстроювати себе, а головне, ставити в незручне становище відомих людей? Та і не міг я собі дозволити, щоб мудрий Зархі вимушений був би сказати мені, що я, на жаль, гірше Ланового. Це і так зрозуміло. По-перше, тому, що Василь Лановой -- професіонал; а по-друге, тому що -- Лановой! Особистість! І в кіно він особистість.

Недавно ми говорили з ним з приводу цього фільму. Лановой, як виявилось, навіть і не знав, що мені пропонували роль, яку так прекрасно зіграв він. Хоча і признався, що роль Вронського дуже важка, навіть каверзна. Василь запитав мене: «Чому ти тоді не спробував?» -- «Ти ж на сцені теж пробував співати, чому ж не став співаком?»

Тепер, коли дивлюся фільми, в яких я не відбувся як кінозірка (і де навіть до проб справа не дійшла), то бачу, що всі там -- прекрасні актори і всі -- на своєму місці.

А ось з режисером Григорієм Рошалем, що задумав знімати фільм про Карла Маркса, справа дійшла до проби: аж надто я був, на його думку, схожий на поета Гервега, романтика-мрійника. Режисер порівняв мою фотопробу з портретом поета -- просто одне обличчя. Мені зателефонували, привітали, але я відмовився: ще до дзвінка із студії у мене був час як слід подумати... Фільм вийшов без мене. Він називається «Рік як життя»...

-- Чи не хочете спробуватися на роль Остапа Бендера?

-- А з чого це ви вирішили, що я схожий на Остапа Бендера?

-- А чом би і ні?

-- !!!

Здивований був несказанно. По-перше, доти я ніколи не помічав за собою таких здібностей, як у товариша Бендера. По-друге, я ніяк не міг дочитати до кінця «Дванадцять стільців». Мені було соромно зізнатися в цьому, але я не міг зрозуміти, чому всім подобається Остап Бендер і його гумор. Виявилося, що я зовсім не самотній у своєму ставленні до цього шедевра радянської літератури: майже те ж я почув одного дня по телебаченню від одного популярного письменника-сатирика. Зате пам'ятаю, як в юності син моєї тітки Мури Льова, коли читав «Дванадцять стільців» і «Золоте теля», реготав як божевільний, а я не розумів, що смішного у всіх цих виразах. Я віддаю перевагу іншому гумору.

-- Кара Абульфасович, ви знаєте моє ставлення до вашої музики. Але дві треті спектакля я повинен читати вірші Ростана, а це по плечу і мало кому з драматичних акторів. У нас таких по пальцях можна перелічити: Михайло Козаков, Сергій Юрський, Василь Лановой... І потім, залучити до себе симпатії глядачів з таким носом, як у Сирано де Бержерака, може тільки великий артист. Я з радістю запишу всі вокальні номери, а вірші нехай читає драматичний актор.

Караєв образився й сказав: ні. Він писав для мене, щоб я й співав, і читав, і грав. Щоб був повноцінним героєм. Іншого виконавця автор не бажав... Не хочу сказати, що правий був я. Справа минула. Заднім числом прошу прощення в мого знаменитого, тепер уже покійного земляка.

Але в кіно я все-таки знявся. Вперше і, сподіваюся, востаннє. В середині 80-х років кінорежисер Ельдар Кулієв, син композитора Тофіка Кулієва, задумав фільм про поета і мислителя Середньовіччя Нізамі. Знімати мене в цій картині він і не думав. Близькими друзями ми до цього не були -- просто зустрічалися зрідка, і ніколи не було у нас розмов про кіно. Подружилися ми пізніше, на зйомках фільму.

Початок цієї історії був містичним. Ельдар запросив на дачу екстрасенса. Той викликав дух великого поета і просвітителя Нізамі й запитав у нього: «Кого ти, високоповажний шейху, хотів би бачити в ролі виконавця?»

Коли назвали моє ім'я, тарілки на столі закрутилися. Після того, як Ельдар розповів мені цю неймовірну історію, я запитав:

-- Ти це серйозно?

-- Як на духу. Хочеш, я тебе познайомлю з цією людиною? Були і свідки цієї сцени. Я тебе можу з ними звести.

Я здивувався не стільки розповіді Ельдара, скільки тому, що про цю майже надприродну історію мені говорила людина, яка відрізнялася прямим характером і тверезим розумом. До того ж, навіщо йому, людині порядній, лукавити? Адже можна було просто сказати: «Мусліме, я хочу запропонувати тобі знятися в ролі поета Нізамі»...

Трохи відвернуся і розповім ще про одну дивну історію, яка сталася зі мною і Ельдаром. Ми сиділи у нього вдома, на балконі. Був теплий вечір, небо ясне, усипане крупними південними зірками. І раптом серед зірок ми побачили дві світлі крапки, які рухалися паралельним курсом. Ну, здавалося б, що в цьому особливого? Просто летить літак і світяться його пізнавальні вогні. Або вертоліт. Може, і супутник...

Але вся справа була в тому, що ці парні вогники летіли не по прямій, не вправо, не вліво, не по діагоналі, а витворяли справжнісінький танець, крутилися, піднімалися, опускалися, зникали, знову з'являлися... Це явно не було творінням рук людських і управляли цим загадковим літальним апаратом не люди... Дотепер упевнений, що тоді в Баку ми з Ельдаром і його дочками бачили щось непізнане, «тарілки»... Повернуся до історії з фільмом про Нізамі. Я ознайомився з сценарієм, прикинув, що у мене начебто роль може вийти. Нашого великого Нізамі до цього ніхто не грав -- це плюс, порівнювати ні з ким. Текст спокійний, філософськи раздумчивий. Мені лише відразу здалося, що у фільмі буде замало дії. Але в житті шейха нічого особливого не було -- скупувата біографія, як би все усередині, в його думках, в душі. Хіба що такий прикметний факт: шейх одружився зі своєю рабинею. Звичайно, можна було щось допридумувати -- адже є ж не дуже виразні біографії великих людей. Їх автори щось додумують, фантазують -- і начебто все стає схожим на правду.

Я попередив Ельдара про свій скромний акторський досвід. Він сказав, що бачив мою гру в оперних партіях, збережених в музичних фільмах. Та і на оперній сцені бачив не раз. Але одна справа співати і грати на оперній сцені, коли ти йдеш за музикою, прив'язуючи свої дії, жести до вокалу, і зовсім інша -- вести драматичний діалог. Але Ельдар наговорив компліментів і запропонував спробувати: «Ось текст сценарію, давай поведемо діалог». Сіли ми один проти одного. Пішли репліки, монологи -- бачу, виходить...

Загалом, я погодився. Знімали ми і у нас в Азербайджані, і в Самарканді...

І ось зйомки закінчені. Двосерійний художній фільм вийшов на любителя, не масовий. Хоча все там красиво, вишукано, я б сказав, орнаментально красиво, істинно по-східному. Поезія, філософія, плавність думок і, відповідно, дії, роздуми про життя, про любов, про смерть...

Правда, з озвучуванням вийшло не дуже доладно. Ельдар вирішив пощадити мене. Хто знає, той зрозуміє, як це непросто робити без достатнього навику: жива, пластична мова повинна точно лягти на зняті кадри. Це як поезія на готову музику, таке не кожен потягне.

Я висловив Ельдару побажання -- оскільки фільм історичний, а зміст серйозний, то краще запросити на озвучування Нізамі Інокентія Смоктуновського. Цей дивний актор так володів інтонацією, так відчував текст, що найзвичайніші слова в його вустах ставали значними, набували якогось глибинного сенсу. Що вже говорити про філософські роздуми Нізамі. Але або часу в Ельдара Кулієва не вистачило, або Смоктуновський не зміг, лише домовився режисер з В'ячеславом Тихоновим. Актор він прекрасний, що й говорити! Але голос його не збігався з подобою азербайджанського поета-класика. Буває таке. Голос -- це теж цілий світ зі своїми асоціаціями. Шейх Нізамі і Штірліц-Тихонов не хотіли збігатися.

На перегляді фільму в Баку був і Гейдар Алієвич Алієв. Йому сподобалося, але він відзначив два недоліки, яких можна було б уникнути. По-перше, він теж відчув млявість дії: треба було загострити сюжет, придумати що-небудь живіше. А по-друге, відмітив він, краще б сам Муслім озвучив, голос повинен збігатися із зовнішнім виглядом. «Здається, -- посміхнувся Гейдар Алієвич, -- твій голос сповна личить до твоєї зовнішності».

Такий був мій єдиний досвід на великому екрані, де я вперше зіграв, та ще таку роль -- нашого великого співвітчизника. Сподіваюся хоч би в цій якості залишитися в історії вітчизняного кіно. Тішу себе надією, що шейх і справді був схожий на мене. Зрозуміло, з бородою і в чалмі. Хай думають, що схожий, що таким він і був. Тому що, напевно, навряд чи ще кому-небудь найближчим часом доведеться грати в кіно цю роль.

Мої музичні контакти з кіно теж не завжди були результативними, якщо не рахувати фільмів, цілком присвячених мені: «До нових зустрічей, Мусліме» і «Співає Муслім Магомаєв».

Тетяна Ліознова запросила мене записати пісні до «Сімнадцяти митей весни». Я записав, але, на жаль, мій голос не з'єднався з образом радянського розвідника Штірліца-Тихонова. З піснею «Миті» ще можна було покрутити і так і отак -- заспівати пожорсткіше або більш проникливо. А з піснею «Я прошу, хоч ненадовго»... Як прекрасний Мікаел Тарівердієв (царство йому небесне) ні ухитрявся, ні варіював, все-таки це інтонаційно, мелодично нагадувало «Історію любові» Франсиса Лея. Це «Я прошу...» я так і заспівав - по-американськи, по-френксінатровськи.

Потім мені дали послухати інший запис -- Кобзона. Хоча Іосиф і присягався мені, що мого варіанту виконання він не знав, я вгадував в його версії деякі мої інтонаційні нюанси і акценти, і динаміку -- де тихіше, де «натискувати», де згущувати... Я майже упевнений, що Ліознова «для користі загальної справи» давала йому мене послухати. Я вийшов із студії і сказав Іосифу: «Ти так само не слухав мій запис, як Тарівердієв не чув «Love story»».

У книзі мемуарів М.Тарівердієва «Я просто живу» маестро говорить, що я за цю історію із записами до знаменитого фільму-серіалу нібито образився на нього. Ні, не ображався я на композитора. Мене запросила Ліознова, а Мікаела я жодного разу не зустрів на запису в студії, не розмовлял по телефону з ним в цей час, не отримував від автора ні письмових, ні усних побажань.

Тетяна Михайлівна просто сказала: «Ні». (Ця маленька жінка уміє сказати з жорсткою безапеляційністю.) І запропонувала переробити. Я відмовився: я такий, який є, і підроблюватися під розвідника не можу, не хочу і не буду. Я ніколи ні під кого не підстроююся. Під Сищика з «Бременських музикантів», мабуть, ще міг би -- все-таки там вільна гра. А тут... Серйозніше не буває.

Манера співу і характер голосу Іосифа Кобзона як не можна краще збіглися з образом Штірліца. Я так і сказав Ліознової, послухавши запис Іосифа: «Не треба було, Тетяна Михайлівна, запрошувати мене. Ви ж прекрасно знали і мій голос, і мою манеру». І вона погодилася.

Якщо чесно, образився я на режисера. Потім, як це часто буває зі мною -- унаслідок моєї відхідливості і незлопам'ятства, -- ми по-доброму пояснилися з Тетяною Ліозновою. Вона була у мене в гостях...

У зв'язку із записом пісень для фільмів мені довелося мати справу і з Іваном Олександровичем Пирьєвим.

З «Мосфільма» надійшла пропозиція записати знамениту пісню І.Дунаєвського «Широка країна моя рідна» -- готувався фільм на згадку про композитора. Пісня, як я розумів, повинна була вінчати фільм, стати його апофеозом. У всіх на слуху було традиційне виконання цієї пісні повним красивим голосом. У всіх радянських людей це вже як би відклалося у свідомості. Заспівав я її так, як і замислював Дунаєвський, -- розмах, хор, оркестр... Все вийшло начебто як не можна краще. Цей запис до цього часу зберігається у мене.

І ось пролунав дзвінок з «Мосфільма» -- Пирьєв просив зустрітися в студії, в Будинку звукозапису на вулиці Качалова (теперішня Мала Нікітська). Слухаємо запис разом з ним. Бачу -- режисер чимось невдоволений, обличчя відчужене. Запитую:

-- Що-небудь не так? Трактування точно за Дунаєвським, буквально за його партитурою.

-- А мені треба, щоб ви заспівали пісню без патетики, м'яко. -- І Іван Олександрович наспівав, «наговорив» отаким проникливим шепотом, інтимно: «Широка країна моя рідна...» Як би не всій країні, державі, а близькій подружці. -- Це має бути не плакат, а спогад. Ви мене розумієте?

-- Розумію. Але тоді все треба міняти. Навіщо ж тут оркестр, навіщо хор? Ви ж запропонували мені традиційне аранжування. Та і теситура тут будь здоровий -- такі верхівки! А як це наспівати субтоном співакові з оперним голосом? Субтоном високі ноти не візьмеш, пригнітишся. Таку розмашисту пісню -- і співати інтимно оперному співакові? Даруйте, але те, що ви мені пропонуєте, може зробити Володимир Трошин, в якого м'який, оксамитовий, пестячий вухо голос.

Розкланялися. Пирьєв і сказав, що скористається моїми порадами. А потім на сходах мене наздогнав син Пирьєва і сказав:

--- Не думайте, Мусліме, що ви не подобаєтеся батькові, ні, він обожнює вас. Але просто він заклинився на своїй «інтимній ідеї». Ви ж знаєте, знамениті люди похилого віку -- народ особливий... Він навіть сказав мені, коли ви зі студії вийшли: «Давай, сину, для такого співака що-небудь придумаємо... Фільм музичний...»

До цього часу не знаю, хто заспівав тоді цю пісню і як, тому що того фільму про Дунаєвського я так і не бачив.

Отже я не переступив через себе навіть ради знаменитого кіномайстра, живого класика. Що я умію -- те умію, а інше хай роблять інші. Це і є нормальний розподіл праці в нашому співацькому господарстві. Режисерові треба було заздалегідь поставити виконавцеві завдання. Я б тоді відразу відмовився.

Я не можу себе насилувати, робити те, до чого душа не лежить. Бувало, приходили автори, показували пісні. Я відмовлявся, хоча начебто матеріал для мого голосу. Чому? А тому, що це не моє. «Запропонуєте, -- говорив, -- Едуарду Хілю». Траплялося, що якісь наспівані мною пісні потім «переходили» до Льва Лещенка. Це нормально. Адже ми різні. І пісні різні.

Розповівши випадок з Пирьєвим, пригадав і про те, як мені не раз пропонували знятися в художніх музичних фільмах. Але звичайно це були ролі в комедіях на зразок «Веселих хлопців». А який з мене жартівник? У мене інше амплуа: як написав у своїй естрадній, я б сказав, «попсовій» книжці Едуард Ханок, -- «герой-коханець». Ось це амплуа мені ближче. Я б віддав перевагу чому-небудь на зразок «Містера Ікс», де блискуче -- гідно і благородно -- зіграв і заспівав Георг Отс. Але добре буває тільки раз.

З Георгом Отсом я був знайомий. Він єдиний з чоловіків, кому я підніс із залу квіти. Красивий баритон! Сердечна людина! Помер, на жаль, так рано. Він в рівній мірі чудово співав і класичний репертуар, і пісні. Мені, людині південній, хотілося від нього трішки більше емоцій, відвертості, почуттів, пристрасності. Але він -- прибалт. Така у них порода. А тембр голосу!.. Казковий! А манери! Втілене благородство!

На жаль, вирушає покоління гігантів...

Щодо моєї кіномузики, то я писав її в основному до фільмів Ельдара Кулієва. Звичайно, справа ця творча, хоча і підневільна, і не завжди вдячна. Господар тут -- режисер, він замовляє музику. Починаєш працювати, асоціацій скільки завгодно, вигадуй -- не хочу. Але пишеш про запас: музики у тебе написано години на півтори-дві звучання, а у фільмі її залишається хвилин на п'ятнадцять. І на цьому спасибі: буває і менше. Напишеш цілу сюїту на тему нічного моря, а режисер після монтажу ігнорує всю твою красу. Але на кінорежисерів не можна ображатися. Я інколи лише сумно жартую: «Ельдаре, у мене таке враження, що ти не любиш музику. Навіщо ти спочатку її замовляєш, а потім тихо вбиваєш?» Проте музику до його фільмів я продовжую писати до цього часу.

Якось у середині 80-х років мені зателефонував режисер Ярославського драматичного театру імені Волкова Гліб Дроздов (в 60-і роки він працював у нас у Баку) і запропонував написати музику до спектаклю «Народжує Птах птаха». П'єса на афганську тему: про любов дівчини-афганки й російського хлопця. Спочатку я здивувався цій пропозиції, але п'єсу все-таки попросив надіслати. Почав читати, стали вияснюватися характери героїв, і тут же виникло декілька східних тем. Потім ми зустрілися з режисером, і після бесіди з ним визначився лейтмотив головного героя. Я написав пісню, що отримала ту ж назву, що і п'єса. Пізніше записав її на радіо.

Прем'єра спектаклю пройшла з успіхом.

Загалом, з Глібом Дроздовим ми спрацьовували. Потім він запропонував мені написати музику до спектаклю «Ярославна» за мотивами «Слова о полку Ігоревім». Як тільки я почув це, то став чинити опір: мимоволі нависнула тінь великого Бородіна. Я сказав Глібу: «Давайте не кощунствуватимемо. Після Бородіна можна або слухати його шедевр, або мовчати».

Режисер виявився людиною наполегливою: «Адже ми не на нову оперу замахуємося. У нас завдання незрівнянно скромніше: нам треба трохи російської музики, хорошої, колоритної».

Умовив він мене. І я вирішив спробувати. Хоча останнє слово Гліб Дроздов залишив за мною. А я йому сказав, що їхній найстаріший з російських театрів ділитиме зі мною відповідальність за це нечуване нахабство... Втім, я вже захопився темою: десь в глибині душі мені захотілося випробувати свої сили в російській темі.

Я з дитинства люблю і, сподіваюся, непогано знаю російську музику. У нас в республіці були міцні традиції російської музичної культури: багато видних наших композиторів, інструменталістів, співаків навчалися в Москві або в Петербурзі. Але це був один бік справи -- музичний, а існував ще й інший -- літературно-історичний. Працюючи над текстом п'єси, прочитавши «Слово о полку Ігоревім», я зіткнувся з багатьма незрозумілими мені давньоруськими словами. Наприклад, я не міг зрозуміти, що таке «шелом». Виявилось, що це шлем. По кожному такому слову, що ставило мене деколи в безвихідь, я звертався до поета Едуарда Пашнєва, що працював над цим спектаклем з Глібом Дроздовим. Осягнути дух, світ великого твору давньоруської літератури допомогли і праці академіка Дмитра Сергійовича Лихачова, його коментарі до «Слова…».

Але всі сумніви і зосереджена робота виявилися позаду -- спектакль був завершений. Вийшли хороші музичні номери. Перекликаючись, сплітаючись у російський вінок, зазвучали три теми: плач Ярославни (його записала Тамара Синявська), гімн Бояна (він же Ведучий спектаклю), який записав Володимир Атлантов, і романс князя Ігоря. Цю тему записав я.

Прем'єра відбулася в серпні 1985 року. Спектакль йшов не на сцені театру, а на вулиці, в стенах Спасо-Преображенського монастиря, де в XVIII столітті і був виявлений рукопис «Слова о полку Ігоревім». Його стіни стали кращою декорацією.

Бюль-Бюль був істинно народним співаком -- його популярність була неймовірною. Коли в Баку запитували, де, наприклад, знаходиться та або інша установа або той або інший магазин, то говорили: «Це поряд з будинком, де живе Бюль-Бюль...» Музичність його була універсальною, рідкісною по сприйнятливості, по чуйності. Виконавець національних пісень ашугів, він прекрасно засвоїв і прийоми італійської школи, став вокалістом і європейського стилю. Бюль-Бюль навчався в Італії (спасибі тодішнім меценатам) і після повернення заспівав в Бакинському театрі партію Каварадоссі в «Тоске». Зал заповнили люди, що прийшли знову послухати свого улюбленого Бюль-Бюля -- солов'я. Але слухачі не зрозуміли того, що він співав: вони звикли, що співак виконував народні пісні, а тут раптом якийсь Пуччині, та ще незнайомою мовою -- Бюль-Бюль співав по-італійському... Прості азербайджанці пішли невдоволеними: послали вчитися солов'я, а повернувся горобець...

Бюль-Бюль вчасно зорієнтувався, зрозумівши, що основні його слухачі -- це саме прості люди, і повернувся до чисто народного співу. Класику він виконував лише на концертах, записував на платівки. На оперній сцені до останнього дня він співав партію Кер-огли. Його син Полад згодом випустив цілий альбом свого великого батька: відібрав серед архівних записів краще, що збереглося з його репертуару.

Як зараз бачу Бюль-Бюля, колоритного, з крупною головою, з різкими виразними рисами, над якими Господь попрацював не кистю, а різцем. Але найяскравіше пам'ятаю його на сцені. На бюль-бюлівського Кер-огли ми з Поладом ходили багато разів. Дві дії совалися на оксамитових кріслах, з нетерпінням чекали третьої, коли папа Полада в'їде на сцену прямо на коні, дивилися, як він поведеться під своїм великим сідоком.

Узеїр Гаджибеков писав нашу знамениту оперу «Кер-огли», розраховуючи на унікальні вокальні можливості Бюль-Бюля: верхні ноти його були безмежними. Він міг вільно брати до-дієз, тоді як більшість тенорів «спотикаються» на простому до. Коли Бюль-Бюль перестав співати в цій опері, партія Кер-огли по теситурі виявилася під силу лише молодому тоді Люфтіяру Іманову. Крім того, у нього теж було знання нашого національного співу.

А потім опера залишилася без героя -- зараз співати Кер-огли нікому: немає ні голосу з вільними верхами, ні того, колишнього знання ашугівського співу. Осилити цю партію тепер не може ніхто.

Свого часу Рамазан Гамзатович Халілов говорив мені, що можна було б переробити партію Кер-огли для баритона, посилаючись на те, що спочатку Узеїр Гаджибеков замислював написати її саме для цього мужнього голосу. Але де знайти в паперах композитора підтвердження цьому? І потім -- якщо транспонувати партію головного героя, тоді доведеться переробляти всю оперу. Куди спускати низькі голоси? Ще нижче?

Як же тоді повинен співати Гасан-хан, якого виконує бас-баритон? Затія виявилася такою, що не реалізовується...

Якось професор Бакинської консерваторії Бюль-Бюль прослухав мене, і я його обережно хитро запитав: «Я випадково не тенор?» Маестро відповів: «Ні, балу (хлопчик), ти -- справжній баритон». Чому я поставив саме таке питання? А тому, що в консерваторії жартували, що наш великий співак любить басів і баритонів перенавчати в тенори. Звичайно, це було не так: просто Бюль-Бюль більше любив працювати з тенорами. Хоча в нашому оперному театрі провідні партії довго співав учень Бюль-Бюля Сергій Неведов, який прийшов до нього ліричним баритоном, а пішов тенором...

Багато зарубіжних оперних співаків (наприклад, Херля, Корбені), що приїжджали в Баку, чули Бюль-Бюля, відвідували його будинок, захоплювалися умінням цього великого майстра володіти голосом і були вражені його неймовірним діапазоном.

Ще один незамінний -- Рашид Бейбутов! Саме так, з вигуком. Людина неабияка, особистість у всьому. Його голос не відрізнявся силою, але був неймовірно милозвучний. Тоді ще не знали, що таке співати в мікрофон -- всі співали «живцем». Бейбутова було чутно до останньої ноти, до останнього нюансу у всіх куточках залу.

Фільм за його участю -- «Аршин мал алан» -- став для мене одкровенням і тому, що там грав такий красень, і тому, що там звучав такий голос. Тоді я був ще дуже малий, щоб самому думати про спів, але після цього фільму, поза сумнівом, в моїй підсвідомості назавжди відобразилося мистецтво Бейбутова. І хто знає, може, тоді ж у мене і зародилося бажання співати?..

Розповім випадок, про який ні Рашид Маджидович, ні його сім'я не знали. Я тоді ще вчився в школі. Мій дядько Хабіб (чоловік моєї тіточки Гамар з боку діда) раптом став до мене придивлятися. Дядько працював на кіностудії, де у той час знімався фільм «Улюблена пісня» («Бахтіяр») за участю Рашида Бейбутова. Режисер, мабуть, попросив знайти хлопчика, який був би знайомий з музикою і зміг зіграти Рашида в дитинстві. Дядько Хабіб вирішив, що я зможу.

-- Ти зміг би під спів відкривати рота?

-- Не знаю, не пробував.

-- Але ти ж співаєш у шкільному хорі?

-- Співаю, а не рот відкриваю.

-- Нічого, можна і це спробувати, -- завершив розмову дядько Хабіб.

Я, звичайно ж, зрадів, що зніматимуся в кіно. Але мій суворий дядько Джамал був категорично проти:

-- Жодних кіно! Він і так у школі лінується! Не дай Боже, стане відомим, тоді взагалі не буде нічого робити, лише в кіно зніматися та уявляти!..

Близько ми познайомилися з Бейбутовим на Декаді культури і мистецтва Азербайджану в Москві навесні 1963 року. А до цього зустрічалися з ним в Баку лише на урядових концертах -- мене тоді вже запрошували на подібні заходи. Згодом ми не раз виявлялися з Бейбутовим за кордоном на гастролях, і я завжди відчував його турботу: -- Муслімчику, я тобі кімнату хорошу приготував. Ось, сиджу, тримаю, щоб ніхто інший не зайняв. Дивися, яка світла і поряд зі мною. Кімната і справді виявлялася хороша.

Мені хотілося, щоб в наших стосунках був рівний тон. Я не претендував на його любов, але відчував, що він мені симпатизує, і ніколи не давав приводу, щоб він образився на мене: в старості люди часто починають ображатися на дрібниці. Коли був його останній, прижиттєвий, ювілей, я послав йому телеграму. Пізніше, під час зустрічі за кулісами на черговому урядовому концерті, Рашид Меджидович сказав: «Муслімчику, спасибі тобі, я отримав твою телеграму».

Співав він довго. І тому довго, що співав правильно: Бейбутов знав свої можливості, відповідно будував репертуар. Постановка голосу у нього була блискуча. Наприклад, в музичному фільмі «Улюблена пісня» він співав арію Рудольфа з «Богеми» Пуччині, де верхнє до -- крайня тенорова нота. Бейбутов узяв її легко...

Недавно я отримав від сім'ї Бейбутових дорогий подарунок -- відновлений фільм «Аршин мал алан» і той самий фільм «Улюблена пісня», в чомусь схожий на «Музичну історію» з Лемешевим. Грішним ділом подумав: «Зараз, напевно, почую не той спів, що мене в дитинстві потряс. Адже тепер то я вже знаю, як треба співати, сам співак».

Я прослухав заново і не розчарувався -- Бейбутов був Бейбутовим. Він ставився до мене по-батьківському. Журіл за те, що я палю, дозволяю собі випити, радив мені не вживати дуже охолоджених напоїв. Взагалі-то організм у мене досить дивний. Хтось із співаків, коли застуджується, п'є гаряче молоко, а я морозиво ковтаю. Якщо у мене ангіна або трахеїт до втрати голосу, то я не кутаюся в шарф. Розкрикую глотку і пою як ні в чому не бувало. З бронхів все відходить. До речі, бронхи у мене слабкі і схильні до застуди, а я полюбляю морозиво: їм його часто і багато. І п'ю все з льодом. Співаки в екстрених випадках удаються до адреналіну, щоб судини на в'язках стискувати. Мені ж адреналін влили всього один раз.

Треба було рятувати урядовий концерт в Кремлівському Палаці з'їздів з нагоди дня Конституції. З'їхалися артисти зі всіх республік. Композитор Кара Караєв написав вокально-симфонічне полотно, де для мене було соло хвилини на три. Якби я не вийшов на сцену, Азербайджан випав би з програми. Викликали лікарку з Великого театру. Влили адреналін, в'язки стали вужче, зіниці ширше. Я вийшов на сцену...

Але тодішній мій стан мені не сподобався. І я став користуватися своїм засобом: якщо щось траплялося з горлом, з'їдав добру порцію морозива. Це виявилося трохи краще адреналіну: вистачало на годину, тоді як з ним вистачає хвилин на двадцять.

Згадується така сценка. Я захворів перед урядовим концертом в Баку. У нас в Азербайджані щорік вручали прапори передовикам виробництва. І ось з приводу чергового вручення приїхав високий гість з Москви. А без мене тоді жоден урядовий концерт не проходив. Та і не хотів я підводити Гейдара Алієвича Алієва, у той час нашого першого секретаря, -- він завжди добре до мене ставився.

Конче треба було співати, і я ударив по морозиву. Стою за кулісами. П'ять хвилин до виходу, а я уплітаю своє морозиво. Підходить Рашид Бейбутов, дивиться на мене й очам не вірить, не може зрозуміти, в чому справа.

-- Ти що, знущаєшся наді мною? -- Він вирішив, що це я навмисне, що я його розігрую.

Я йому пояснив. Він похитав головою:

-- Ти, звичайно, бісик. Що за організм у тебе? І що за поведінка? Я такого ще не бачив...

Слава Бейбутова була всенародною: фільм «Аршин мал алан» свого часу обійшов всю країну, були й інші фільми, були кращі концертні майданчики, радіо, телебачення, багаточисельні платівки... Але кращою піснею Бейбутова стала його дочка -- красуня Рашида, яка прекрасно співає і разом з чоловіком Кямілем і матір'ю Джейран-ханум дбайливо зберігає пам'ять про великого співака. Сім'я Бейбутова відтворює його голос у записах, у фільмах, а отже, і в душах його шанувальників...

Я також вніс свій скромний внесок до того, щоб ім'я великого Бейбутова прозвучало знову і знову. Завдяки допомозі мого брата Кемала, який виділив сто тисяч доларів, ми провели три роки тому в Москві, в концертному залі «Росія» великий вечір пам'яті Рашида Бейбутова. На запрошення виступити відгукнулися кращі наші співаки. Концерт вийшов по-справжньому зоряним...

Довелося мені бути знайомим і з іншими гігантами нашого мистецтва. У 1985 році на сцені Великого театру відбувся воістину історичний спектакль «Євгеній Онєгін»: в ролі Греміна виступав Марк Осипович Рейзен, відзначаючи своє 90-ліття. Відпрацювавши на сцені на славу, він увечері в своїй квартирі у відомому всій театральній Москві будинку на вулиці Нежданової (тепер Брюсов провулок) влаштував ювілейний прийом, на який були запрошені Тамара Милашкина, Володимир Атлантов, ми з Тамарою Синявською... Серед інших гостей Рейзена -- Іван Семенович Козловський і старий баритон прославленої сцени Пантелеймон Маркович Норцов. Гіганти! Всі як один! Велике тріо!

Ми з Володею, як люди, що «дозволяють собі», соромилися -- не пили зовсім, боялися захопитися і осоромитися перед старійшинами. Та і навіщо людей похилого віку турбувати -- хай собі сидять спокійно.

А старі на відміну від нас із задоволенням пили собі вино. Іван Семенович розчервонівся, раз у раз схоплювався, щось говорив. А Марк Осипович отак йому просто: «Та буде тобі, Ванько... Випив і помовч, старших послухай. Ви з Пантюшею ще молодики» («молодикам» було по 85 років). Козловський начебто слухався; сяде, але знову схопиться і знову щось говорить. Всі його ввічливо слухали -- окрім господаря, який на п'ять років був старший за свого знаменитого гостя і мав право робити йому зауваження...

Я вийшов покурити. До мене підійшов Козловський, спробував змалювати на обличчі образу. Говорив співучо, але, як завжди, коли не на сцені, тихо:

-- Як ви мене підвели, молода людино...

Я не встиг ввічливо відреагувати на несподівану, дивну заяву великого артиста -- миттєво все пригадав і зніяковів. Ні, це не було дивацтвом маестро. Роком раніше він запропонував мені зробити з ним запис зараз вже не пам'ятаю точно якої опери. Сказав він тоді про це не дуже ясно, а просто: «Чи не хочете?..»

Обіцяв прислати клавір. Я проглянув клавір, а потім став чекати: може, хтось зателефонує і скаже про запис. Але дзвінків не було, а телефонувати самому, нагадувати мені було незручно. Я вирішив, що Козловський забув.

Ні, Іван Семенович не забув -- такі люди цінують слово: обіцяв, значить, роби. Коли немає бажання або не личить роль -- відмовися відразу. Мені соромно згадувати про це.

Але він виявився вищим за образу. Я запам'ятав його великодушний жест:

-- Прощаю... А все-таки ми ще запишемо!

На жаль, не встигли цього зробити, тому що незабаром не стало головного героя... Посиділи ми для ввічливості годинку і відкланялися. Наступного дня Тамара говорить:

-- Зателефонуй, треба б відвідати людей похилого віку, як вони після вчорашнього, навантаження все-таки.

Телефоную:

-- Як ви там, Марко Осиповичу?

А він своїм бронзовим басом:

-- А, Мусліме!.. У нас все добре... А ви, молодь, вчора дивно поводилися: нічого не їли, не пили, пішли рано. А ми, люди похилого віку, гуляли до ранку. Вина випили. Добре!

У найостанніші свої роки Марк Осипович щодня виходив з дружиною на прогулянку. Проходили вони і мимо нашого будинку. Якщо ми чули, як пробивається крізь стекла гучний голосище, кидалися з Тамарою до вікна: Рейзен з дружиною на променаді. Йде, йде -- раптом зупиниться і щось починає дружині доводити. Та так живо, так наполегливо, у весь свій набатний голос…

Щоразу, проводжаючи поглядом цю зворушливу парочку, немов з іншого, минулого і якогось статичного, грунтовного століття, ми думали: «Ось диво і досконалість природи, стихійне явище! Сто років незабаром, адже на своїх ногах. І всю ніч гуляє під вино. І хвилюється, як хлопчисько. І є про що і в дев'яносто років поговорити з дружиною, щось гаряче обговорювати...»

Останню свою платівку Рейзен записав у віці, про який говорити-то... Просто дихання заходжується!

Через свою неуважність я незрідка потрапляв і сплохував. На мене деколи ображаються: я можу не впізнати людини, поздороватися механічно, тому що в цей час у мене в голові щось своє. Тобто я перебуваю у відчуженому стані. Звичайно, це погана риса, але я такий... У зв'язку з цим згадується одна історія. Банкет з нагоди другого приїзду театру «Ла Скала» до Москви (це було в 1974 році). На нього запросили і нас з Володею Атлантовим. Стоїмо зі своїми тарілочками в сторононьці, розмовляємо, обмінюємося репліками із знайомими. Підходить до нас літній чоловік, сивий, невеликий на зріст. І починає говорити мені такі компліменти... Я ввічливо посміхаюся, дякую...

Він відкланявся і пішов. А Володя запитав докірливо:

-- Що ж ти не сказав і йому комплімента у відповідь? Тобі що, Лемешев не подобається?

-- Як --- Лемешев?! Не може бути! Я ж його запам'ятав молодим по фільму «Музична історія» і вважаю до цього часу кращим російським тенором.

-- Лемешев... Самий як там не є Сергій Якович...

Я боком-боком став протискуватися крізь нарядний натовп. Знайшов Лемешева і бентежачись почав:

-- Сергію Яковичу, даруйте, я так розгубився, коли ви підійшли до нас... Такий великий артист!.. -- Тут вже я видав йому всі компліменти, на які він заслуговував...

З того часу у нас встановилися теплі стосунки. Інколи ми з Тамарою з ним зустрічалися, частіше розмовляли по телефону. І не могли не відчути теплоту і доброту цієї милої, тонкої, доброзичливої людини...

Тамара Синявська-Ольга свого часу співала з Лемешевим-Ленським у його прощальному «Євгенії Онєгіні». Прагнула співати тихо, чуйно-чуйно. Потім Лемешев, все розуміючи, дякував їй:

-- Ви мене, Тамарочко, не заглушали. Спасибі.

Коли ми з Тамарою одружилися, але жити нам було ще ніде, ми телефонували Сергію Яковичеві з готелю «Росія». Одного дня, закінчивши розмову, я передав трубку Тамарі. Лемешев запитав здивовано:

-- А чому це ви, друзі, телефонуєте з одного місця?

Тамара пояснила. Лемешев щиро порадів за нас, привітав.

Теплі стосунки були у нас і з Аркадієм Ісааковичем Райкіним. Він навіть хотів приїхати до нас додому, щоб поглянути рідкісні ще тоді у нас відеозаписи його улюбленого коміка Бені Хилла. Якось під Новий рік ми вирішили зробити Райкіну невеликий подарунок. Я зателефонував Аркадію Ісааковичеві і сказав: «Зараз до вас під'їде мій водій. Зверніть на нього увагу. Можливо, вам згодиться це спостереження для якого-небудь вашого персонажа».

У той час водієм у мене працював Азіз, азербайджанець. Був він вельми колоритний тип і по-російському говорив з дуже смішним акцентом.

Азіз виїхав. Раптом бачу, що він дуже швидко повернувся. Телефоную Райкіну:

-- Аркадію Ісааковичу, а чому водій повернувся так швидко? Чому ви його не затримали?

-- Він, як тільки мене побачив, сказав, що йому треба терміново виїжджати. Я запропонував залишитися, сподіваюся попити, а він своє: «Ні, ні, я повинен їхати». Увійшов Азіз:

-- Я все зробив.

-- Чому ж ти відмовився від запрошення Райкина попити з ним сподіваюся?

-- А-а, я його знаю! Поговорить зі мною, а потім мене змальовуватиме...

Азіз був парубок хитрий, все зрозумів. Отже нам не удалося його провести...

У мене була можливість познайомитися з Дмитром Дмитровичем Шостаковичем, але... Якось зателефонувала мені Тереза Бабаджанян і сказала: «Тебе розшукує Шостакович, який хоче щось запропонувати тобі. Зателефонуй йому». Я людина не полохлива, а тут раптом побоявся навіть зателефонувати, не то що зустрітися: вважав, що не доріс до творчого спілкування з генієм. Авторитет Дмитра Дмитровича мене пригнічував. А Шостакович, мабуть, щось розгледів в мені і захотів, щоб я виконав якийсь з його творів. Можливо, це була вокальна басова партія в тій симфонії, яку він тоді писав, можливо, щось інше. Його вибір мене як виконавця зовсім не залежав від моєї тодішньої популярності -- для нього, великого музиканта, вона не могла бути такою, що визначає... Як би там не було, але творчої співпраці з Шостаковичем у мене не вийшло. Про що зараз дуже жалкую...

Так само жалкую я про те, що свого часу побоявся познайомитися зі Святославом Теофіловичем Ріхтером. Дочка чудового артиста, прекрасного читця Дмитра Миколайовича Журавльова, Маша кілька разів говорила мені: «Святослав Теофілович дуже хотів би з тобою зустрітися». Маша знала це від батька, що дружив з Ріхтером і тепло ставився до мене.

Але, як і у випадку з Шостаковичем, я не зважився на цю зустріч: хто Ріхтер і хто я, зовсім ще молодий, хоча і популярний співак. А великий музикант, може, хотів зі мною помузичити, залучити мене ще більше до класики, до строгішого репертуару -- до Шумана, Шуберта... Точно стверджувати не беруся... Зате залишається фактом те, що я тоді здрейфив. Ріхтер для мене був і залишився еталоном музиканта, тому я і боявся -- а раптом здамся йому зовсім іншим, не таким, яким він хотів мене бачити?

Недавно, поглянувши по телебаченню дивний фільм «Ріхтер нескорений», я відкрив для себе абсолютно невідомого більшості з нас Ріхтера: виявилось, що він був дуже доступна людина. Я дивився фільм і корив себе: «І чого це я тоді, коли мене звали, не пішов до нього? Хоч би поглянув на цю незвичайну людину поблизу, потиснув би руку цьому генієві. Було б що пригадати на схилі віку...» До цього часу пишаюся знайомством з Інокентієм Михайловичем Смоктуновським. У житті він був дуже простою, скромною людиною -- у ньому не було нічого від генія, яким він був у дійсності. З ним було приємно бачитися, посидіти за столом, поговорити. Але якби мені, після того як він зіграв «Гамлета», сказали, що із мною прагне зустрітися Смоктуновський, я б теж не зважився познайомитися з ним. І все-таки наше знайомство відбулося – випадково і значно пізніше. Це сталося в Києві, де я був з концертами і де у той час гастролював Малий театр. Інокентій Михайлович грав у спектаклі «Цар Федір Іоаннович». Ми жили в одному готелі, познайомилися, і Смоктуновський запросив мене заходити до нього в Москві... Потім він був на нашому з Тамарою весіллі.

Колись вони оточували нас, ці хороші, гідні, великі люди. Вони жили поряд з нами, їх можна було бачити, чути в концертах або в спектаклях, зустрітися з ними в артистичних або за кулісами. І тоді, за життя, слава їх була велика, і епітет «геніальний», в якому ніхто не сумнівався, застосовувався до цих гігантів по праву... Є про кого пригадати... І спасибі долі за це...