«Друзів моїх прекрасні риси»

Мені здається, що тепер більше говорять, міркують про любов і дружбу, чим люблять і дружать. Інколи думаю із сумом: це велика рідкість -- друг, якого можна без вагань назвати другом. Для мене друг, справжній, єдиний, - це людина, без спілкування з якою ти не можеш прожити. Напевно, сказати, що ти переживаєш до людини дружні, теплі почуття, буде точніше, ніж назвати його другом. Друг -- це святе слово, їм не можна розкидуватися. Інша справа – дружба, дружні стосунки. Англійці кажуть: «Дружби немає,є спільні інтереси». Лукава мудрість. Але я не став би цього оспорювати. Адже в житті буває і таке. Я був би радий виявитися неправим. Хоча є такий оптичний обман почуттів: сьогодні ти називаєш когось другом, а завтра…

У мене з дитинства були друзі. Мені завжди здавалося, що дружба сама по собі -- це вже заборона на зраду. Так, мене зрадили ті, з ким я був по-особливому відвертий, з ким був добрий. І що ж? Дружба -- ілюзія? Звичайно ні. І любов не ілюзія (хоч її і називають «святою брехнею»). І доброта. Інша справа, що добрим бути важко. Часто хочеться око за око. Гнів накочує такий, що застилає очі. До відчаю.

Я людина безстороння: ніколи не скажу «люблю» тому, кого не люблю. У мене все як на вітрині. Хочеш зі мною дружити -- дружи, але я казатиму тобі те, що думаю.

В усякому разі, я хотів би мати лише щирих друзів. Якщо хтось, не кривлячи душею, розкриється переді мною зі всіма своїми недоліками, я прийму його таким, який він є. Інша справа, чи витримаю я це? Але і тоді я скажу йому чесно: «Давай, старий, ми з тобою зустрічатимемося порідше».

І все-таки у мене є друзі, які, я сподіваюся, дорожче за ті горезвісні сто рублів. За інтересами, за спорідненостю душі, або ще чомусь, але ми самі собі обираємо тих, з ким дружимо, а вони обирають нас.

Чим далі по хвилях пам'яті, тим виразніше розумію, що не все, а головне, не всіх, кого хотілося б, пригадаю в цій книзі: зустрічей було стільки! Отже повторю ще раз: хай не ображаються на мене ті, кого мимоволі обійду пам'яттю або про кого вимушений розповісти побіжно, не настільки докладно, як вони на те заслуговують.

Інших, на жаль, вже немає. І нитка спогадів потягнула мене до Закіра Нарімановича Багірова. Він був у нас міністром культури. Інтелігентна, прекрасна, душевна людина. Спочатку, правда, стосунки у нас не занадилися. Мабуть, ставши міністром, він вирішив все чітко розставити по своїх місцях: я -- міністр, а ти -- співак. Зрозуміло, що до цього йому про мене наговорили мої «доброзичливці»: і характер в Магомаєва з сюрпризом, і дверима він ляскає в кабінетах Міністерства культури... Ось новий міністр і зустрів мене відповідно: мовляв, облиш свій гонор... Я -- керівник, і вирішувати буду я.

Але характер у мене такий, що командувати мною безглуздо. Проте стали розмовляти, і поступово все налагодилося: він зрозумів мене, я зрозумів його. І ми незабаром стали друзями. Особисте враження перемогло заочноє. А згодом Закір Наріманович став тамадою на всіх моїх днях народження. Та ще яким! Дотепним, несподіваним, влучним.

Лише один випадок. Зазвичай в Баку на мої іменинні посиденьки збиралося в ресторані «Апшерон», розташованому на березі моря, чоловік п'ятдесят. За декілька днів до цього ми розмовляли по телефону із Закіром Нарімановичем і я говорив йому, хто у мене буде. Якщо він когось не знав з моїх гостей, я йому розповідав: тамада повинен знати всіх. Цього разу начебто повинні були зібратися наші спільні знайомі. Не знав він лише мою тітку Гамар Ісмайлову, викладача консерваторії. Закір Наріманович запитав, що вона викладає. Я сказав, що історію російської музики, а крім того написала книгу про мого діда. Він узяв на замітку ще деякі відомості про тітку.

Зібралися ми в мій день народження. Все йшло чудово, тамада був в ударі. І тут сталося непередбачене. Художник Таїр Салахов любив приходити на мої посиденьки з незнайомими людьми, зазвичай з гостями його дому. Звичайно, для нас, бакинців, це ні в якому разі не гріх, хіба що несподіванка -- перш за все для тамади. Дивлюся, поряд з Салаховим сидить незнайома літня жінка. А моя тітка Гамар того дня не прийшла -- захворіла. Закір Наріманович подумав, що ця пані і є тітка Гамар. Встав і сказав приблизно таке: «Я хочу запропонувати тост за здоров'я дорогої Гамар, прекрасної жінки, мудрої людини, за приголомшливого друга Мусліма, за історика російської музики, яка...»

Я розумію, що тамада явно «в'їжджає не в ті ворота» і що зараз вийде конфуз. Шепочу йому, що Гамар Ісмайлова не прийшла, що ця пані зовсім не вона, а хто вона, про це знає лише сам Салахов. Тамада, не здригнувшись жодним м'язом обличчя, продовжує славити гідності моєї відсутньої тіточки, «чарівної жінки, яка привнесла в життя іменинника те-то і те-то...» І діставшись до найвищої ноти, нарешті виголошує: «Одним словом, дорогі друзі, я пропоную випити за таку чудову жінку Гамар Ісмайлову, яка, на жаль, захворіла і не прийшла».

Був якось влітку в Баку, в свої серпневі іменинні дні, і чогось потягнуло на маріністіку. День за днем писав заходи на морі. Приїхав до Москви - і кінець живопису. І так може і місяць тривати, і більше. Потім починаю помічати, що мольберт з недописаним портретом або пейзажем якось не так повернений до світла. Розвертаю його, вдивляюся, замислююся...

Звичайно, це для мене хобі, за мольбертом моя душа відпочиває.

Мені подобається такий різновид відпочинку, така віддушина. І хотілося б удосконалюватися: адже я розумію, чим дилетант відрізняється від майстра.

Природно, що у мене є свої симпатії в художньому світі. І одна з них -- художник Олександр Шилов. Ми познайомилися з ним у льотчика-космонавта Віталія Севастьянова. Пам'ятаю, тоді цей скромно одягнений, студентського вигляду парубок, високий, худий, з бетховенською шевелюрою, приніс Віталієві Івановичеві якийсь свій пейзаж. Мушу признатися, що та його картина не справила на мене особливого враження: так, симпатично, але не більш того. Вже пізніше, коли ми познайомилися ближче, коли я побачив портрети Шилова, я відкрив для себе дійсний його талант. Він запропонував мені написати мій портрет, і я погодився, хоча не дуже люблю позувати.

Колись давно Таїр Салахов сказав мені: «Абияк я напишу тебе». Ні, він не пропонував мені нічого конкретного, сказав просто так. Я відповів йому жартівливо: «Таїр, ти кого не напишеш з наших діячів культури, вони чомусь незабаром вмирають». Дійсно, так збіглося в житті: Салахов написав чудовий портрет Кара Караєва, і незабаром композитор помер. Так само сталося і з Фікретом Аміровим. Таїр, в спис моєї колючості, кинув свою: «Мусліме, живи довго, я тебе писати і не збираюся»...

Погодившись позувати Шилову, я попросив його, щоб він мене не дуже мучив. Для мене довго сидіти непорушно - мука, я непосидючий. А тут ні встати, ні вийти покурити, а палю я часто. Шилов пообіцяв: «Три-чотири сеанси».

Але позування розтягнулося на сім-вісім сеансів. Тоді-то я і взнав його ближче. Олександр любить хорошу музику, сам приємно співає, з почуттям, з душею. Людина він не проста. Характер! І не дуже відкрита. Але про те, що йому не подобається, говорить прямо в очі -- я таких поважаю, мені з ними зручно.

Художник він прекрасний, і я вважаю його кращим портретистом нашого часу. Як би не лаяли його борзописці-злостивці, він робив і продовжує робити свою справу, йде своєю дорогою. І кожен вважатиме за честь позувати йому. І Галерею Олександра Шилова знають вже всі...

Шилов не писав портретів сильних світу цього. Є, правда, у нього портрет Леніна. Але який! Коли я побачив цей портрет в альбомі його репродукцій, то, здивований, запитав: «Як таке пропустили?» Шиловський Ленін ніяк не вписувався в офіційну радянську ленініану -- настільки він незвичайний. Ми звиклися бачити вождя світового пролетаріату монументальним, таким, що ідеалізується, без яких-небудь певних рис вдачі -- отакий «добрий дідусь Ленін». А з портрета Шилова на глядача дивляться колючі, уїдливі, демонічні очі. У цьому погляді є щось диявольське, владне. Шилову довелося переконувати «високих» критиків, що він змалював насамперед революціонера, фанатично відданого своїй ідеї. Переконав.

Картину «пустили в люди», можливо, теж побачивши в портреті трагедію вождя, що став заручником власної ідеї боротьби за світле майбутнє всього людства...

Щодо інших героїв художника, то часто це залежить від замовлення. Якщо відома людина просить написати портрет, безглуздо відмовлятися. Історія світового портрета -- це історія замовлень тодішніх знатних людей. Це був хліб насущний не тількі художників. Адже і музиканти рівня Баха або Моцарта не цурались працювати у герцогів і князів-меломанів.

І все-таки головні герої Шилова -- з народу. Галерея его наповнена лесковською строкатістю: зі зморшками, нібито кора дерева, обличчя міського, «окраїнного» праведника; убога бабуся з лукавою напівусмішкою; блаженний «вьюноша»...Характери, характерність. Обличчя Росії. Ні зі дзеркальної вітріни, а з невигаданого, не студійного життя. В цьому сенсі по таким художникам можна судити про цілу епоху. Як по полотнам великих попередників…

Свого часу я часто бував в музичній редакції Всесоюзного радіо. Там працювали прекрасні люди, душевні, захоплені, розумні. І керував цим переважно жіночим колективом Чермен Касаєв. Мені було дуже цікаво спостерігати, як вони готували свої передачі. Наприклад, робили вони невеликий концерт хвилин на двадцять, і щоб він складався не лише з пісень, готували «підведення» до кожного номера. Одного дня я теж запропонував їм щось до місця. Їм сподобалося. Чермен сказав: «А у тебе непогано виходить». З того часу так і пішло: я став робити свої «підведення» до пісень, потім передачі про тих, кого знав, -- композиторів, співаків.

Анатолій Горохов вів тоді передачу «Після півночі». І одного дня він запропонував мені: «Давай проведемо її разом, все одно майже кожна передача закінчується твоєю піснею». Спробували, і мій розмовний голос «ліг» на мікрофон. Потім деякий час ми з Толею Гороховим вели передачу разом.

Приїхавши з «Ла Скала», я зробив цикл передач для радіостанції «Юність», дуже популярною тоді серед слухачів. Ці передачі про італійських оперних співаків ми підготували на основі тих платівок, які я привіз із собою з Італії. Пам'ятаю, з яким задоволенням ми працювали над цим циклом -- нас підігрівали листи радіослухачів, їх відгуки.

Ось в ті часи ми з Черменом Касаєвим і Анатолієм Гороховим і стали близькими друзями. І залишаємося ними до цього дня.

Серед музичних редакторів наймолодшою тоді була Лариса Останкова. І була не просто редактором, а незамінним помічником, коли треба було щось переписати, терміново дістати ноти, з кимось домовитися, когось запросити. Доброзичлива, самовіданна, уважна... Таких працівників тепер вже не знайти.

Лариса Останкова робила багато, щоб ми могли спокійно працювати, спокійно записуватися і не думати про клавіри, про пошуки аранжувальників, якщо мій друг Юрій Якушев несподівано деякий час не в змозі зробити оркестровку. Лариса швидко знаходила когось іншого, все улагоджувала...

Вона ж була редактором і моїх останніх записів на радіо «перебудовного» періоду. Потім вже не стало колишніх можливостей робити такі записи безкоштовно: з'явилися різні комерційні студії, де за все треба було платити. І я вирішив: навіщо мені кожного разу ходити в ці студії, платити за кожну пісню? Розорюся-но один раз, куплю собі комп'ютер і записуватиму сам все, що мені треба, як мені треба і у будь-який момент, і не треба буде нікого просити робити оркестровку, залежати від когось. Не тому, що мені було жалко грошей, а тому, що ми були не привчені платити за те, що нас запишуть, що нас покажуть. Тепер до мене часто звертаються з питанням: «А чому вас не видно на телебаченні?» Питання не до мене...

А Лариса Останкова як і раніше наш відданий друг, який любить нас, а ми любимо її.

Ще одне жіноче ім'я -- Свєта Моргунова. Ми познайомилися з нею на якомусь новорічному «Блакитному вогнику». І були ми тоді дуже молодими. А Свєта була весела, галаслива. Опинитися з нею в одній компанії було одне задоволення: «своя людина», дотепна, анекдотница, любителька «гострого» слівця.

Ведуча концертів вона прекрасна, і ми років десять разом їздили на гастролі. Але і після концертів з нею приємно провести час, поговорити, посміятися. Тамара Синявська якось була зі Свєтою Моргуновою в одній гастрольній поїздці, повернулася і сказала мені: «Тепер я розумію, чому ти стільки років працював зі Свєтою. З нею можна розмовляти годинами і не скучиш. У мене вже живіт став боліти від сміху, вже не було сил слухати її, а вона була невичерпна».

Ті, кого я знаю, хто працював зі Свєтою, кажуть про неї: «Вона -- наше ясне сонечко». Світлана Моргунова до цього часу працює багато, її як і раніше запрошують вести відповідальні концерти.

Є у нас з Тамарою не просто друзі, а друзі-сусіди. Це Людмила Сергієнко і Владислав Верестников, з якими ми живемо в одному будинку, в одному під'їзді. Знайомі ми давно. Тамара і Люся були разом на стажуванні в Італії і повернулися подругами. Я познайомився з Люсею, коли вона приходила до нас в гості, ще одна, без Слави. Потім Люся вийшла заміж, і вони стали приходити до нас удвох. Ми жили тоді в районі Таганки і не передбачали, що з часом виявимося сусідами.

Людмила Сергієнко -- чудова співачка, лауреат конкурсу імені Чайковського, багато років пропрацювала у Великому театрі. Вона прекрасно володіє не лише своїм голосом, але і фортепіано, вільно читає з аркуша. Я вже говорив, що уміння грати на роялі вважаю великим плюсом для вокаліста.

Зараз Люся викладає. Найцікавіше, що, пішовши з Великого театру, вона стала співати ще краще, так що їй якраз повертатися туди. Пояснити це можна тим, що вона як би розкріпачилася. Коли ми удома розспівуємося, все йде добре, але вийшовши на сцену, ми від хвилювання втрачаємо як мінімум третину того, що виходило в спокійній обстановці. Сцена -- це велике випробування для співака. І сцена, і куліси, де постійно хтось стоїть з «доброзичливців», дивиться на тебе з «ніжною любов'ю» і чекає, коли ти спіткнешся або візьмеш не так ноту. Це не лише у Великому театрі, але і в інших колективах. Це реальність, це даність. Це театр...

Владислава Верестникова я називаю Кобзоном Великого театру, в тому сенсі, що він може співати дуже багато. Я не знаю, хто у Великому співав стільки, скільки він. Слава -- людина безвідмовна, коли треба рятувати спектакль, замінюючи раптово хворого колегу. Якщо треба заспівати підряд три важкі спектаклі -- він заспіває. І не дозволяє собі розслабитися -- щодня він у формі. Сидить і чекає, що його можуть викликати в театр у будь-який момент. Люся навіть говорить йому: «Ти можеш хоч раз у житті сказати «ні»»? Але Слава безмежно любить спів, він без нього не може. А співак він талановитий, міцний.

Є у нього ще один талант -- він майстер на всі руки. Наклеїти шпалери, полагодити який-небудь електроприлад, щось прибити -- у нього все виходить. І при цьому все буде зроблено акуратно. У Слави і в домашній майстерні, де зібрані всілякі інструменти, вінтіки-шпунтіки, -- ідеальний порядок, кожна річ на своєму місці.

Пам'ятаю, як у мене розбурхалося самолюбство: як це так, Слава може, а я що ж? І теж почав щось стругати, прибивати. Але я людина настрою -- мене вистачило не надовго. А Слава все повинен довести до кінця. Його скрупульозність, його посидючість, його терпіння мене приголомшують. Пам'ятаю, як він освоював кубик Рубіка. І не найпростіший, а більший. Зосереджено сидів з ним до тих пір, поки не навчився розплутувати цю головоломку. Я говорив: «І як у тебе терпіння вистачає? Я б давно викинув цей кубик разом з Рубіком!» А йому цікаво...

Наше сусідство з друзями добре ще і тим, що ми можемо зібратися разом будь-якої хвилини. Інколи Тамара скаже: «Давай пообідаємо всі разом. Поклич Люсю зі Славою». І ми збираємося, просто так, без жодного приводу. Сидимо, говоримо про найзвичайніші речі. У такі хвилини якось по-особливому затишно удома, спокійно на душі...

У Великому театрі працював ще один наш друг -- Олександр Ворушило. Почали ми з ним дружити з одного випадку, який начебто не повинен був розташувати мене до дружби, -- все-таки людина зіпсувала мені нову машину. На тільки що купленій «Волзі» я поїхав на дачу до Атлантова, де був і Саша, який дружив з Володею. До цього ми з Ворушилом були просто добре знайомі, зустрічалися, віталися, але друзями не були. І ось на дачі він захотів поглянути мою машину: «Новенька, фарбою пахне!» Сів за кермо, почав щось чіпати, на щось натискувати. І вмикнув «двірники», які у мене були ще без гуми. Вони почали ходити туди-сюди -- вжік-вжік -- і дряпати скло. Саша розгубився, не знає, як їх зупинити... Загалом, він мені так роздряпав лобове скло, що його довелося замінити. А ми потім подружилися...

Я із задоволенням ходив на «Отелло», коли в спектаклі співали Атлантів і Ворушило, а диригував Євгеній Федорович Свєтланов. На мій погляд, зараз це кращий наш диригент. І хай на мене не ображаються інші наші чудові майстри, талант яких я високо ціную. Але Свєтланов -- це Свєтланов. Я не чув, щоб у кого-небудь ще так звучав оркестр. Пам'ятаю, коли він встав за пульт «Отелло», я запитав у Тамари: «Він що, посадив в оркестр своїх музикантів з Держоркестру?» Так мене здивувало, що звучання оркестру прямо на очах перетворилося. Тамара відповіла: «Ні, це все наші музиканти, з оркестру Великого».

На «Отелло» я ходив три рази, що для мене незвичайно -- я вже писав вище, що не можу ходити у Великій на рядові, не прем'єрні спектаклі. Але тут мені хотілося почути, як Саша Ворушило співатиме Яго. Вихований на італійських баритонах Тітта Руффо, Джіно Бекі, Тіто Гоббі, з їх потужними, громобітнимі голосами, баритоновими басами, я думав: «Як Саша впорається з низами, з середньою теситурою?» У Ворушила голос іскрометний, сріблястий, польотний, з прекрасними верхами.

Але Саша прекрасно впорався зі своєю партією. І не лише вокально. Його Яго і в сценічному сенсі був цікавий. Раніше співаки в цій ролі робили грим таким, що відразу було видно: Яго -- лиходій, зрадник. А Ворушило зробив свого Яго привабливим. Це дуже страшно -- приваблива підлота.

У знаменитому дуеті Отелло і Яго Саша разом з Володею Атлантовим «влізав» за ним на верхнє ля, хоча повинен був би піти вниз. І тримав цю ноту так довго, що Володя навіть починав смикати його за руки: мовляв, досить.

Здавалося б, з таким голосом Саша ще співатиме і співатиме. Він ніколи не форсував звук, у нього завжди все йшло з легкістю. Інший співак співає, а ти сидиш і думаєш: «Господи, як же ти верхню ноту-то братимеш?» А тут не виникало жодних побоювань - настільки було видно, що верхні ноти у Саші безмежні. Але сталося, що його голос «втомився». Чому це сталося -- не знаю. Чи то Саша його перетрудив, чи перехворів, чи це нервові перевантаження, а може, щось і з сфери містики -- хтось зурочив...

Він попросив мене позайматися з ним. Спочатку Саші було важко співати, потім, від заняття до заняття, ставало краще і краще. На жаль, позаймалися ми з ним небагато. Зараз Олександр Ворушило успішно співає в концертах, але основний час у нього займає бізнес.

У нас з Тамарою багато давніх і добрих друзів серед лікарок, хоча лікуватися я терпіти не можу. Свого часу, коли я був депутатом Верховної Ради Азербайджану, я щороку проходив обов'язкове медичне обстеження. До цих візитів до лікарок тиск у мене був нормальним --120/80, але коли треба було йти в поліклініку, він відразу піднімався лише від передчуття зустрічі з людьми в білих халатах. Але лікарки тут ні при чому -- просто я не люблю ходити до них.

Проте серед моїх друзів немало медиків -- анітрохи не менше, ніж колег-музикантів. З багатьма я зустрічаюся в Москві або в Баку і до цього дня. Але так склалося життя, що інших вже немає серед нас, інші роз'їхалися по різних країнах. Виїхав до Ізраїлю прекрасний уролог Фелікс Яшгур. Несподівано рано пішов з життя чудовий фахівець Альберт Юлійович Гершович. З його сім'єю ми до цього часу підтримуємо зв'язок...

Теплі стосунки склалися у нас з відомим лікарем Олександром Семеновичем Бронштейном, що створив свою клініку, де він зібрав довкола себе першокласних фахівців. У його клініці для пацієнтів створені такі чудові умови, що я подумав: «Якщо, не дай Боже, доведеться серйозно звертатися до лікарів, то ляжу лише в клініку доктора Бронштейна». А познайомив нас з Олександром Семеновичем інша чудова людина -- Леонід Михайлович Рошаль, з яким ми подружилися ще в ті давні часи, коли в нашій країні найпопулярнішими людьми були космонавти...

Чуйність Леоніда Михайловича відома всім, хто хоч раз звертався до нього за допомогою або просто за порадою. Я теж не одного дня удавався до його сприяння, коли кому-небудь з друзів була потрібна допомога або консультація фахівців. Доктор Рошаль входить в міжнародну громадську організацію «Лікарі за мир», де має великий авторитет серед зарубіжних колег. Він завжди там, де терміново потрібна допомога, де страждають люди: як не зателефонуєш йому, він опиняється у цей момент в якій-небудь «гарячій точці» планети...

Я зумів побувати лише на одному з них, оскільки прилетів всього на день і повинен був відразу ж відлітати.

Особливо запам'яталися мені відвідини їх квартири незадовго до його від'їзду з Радянського Союзу. Він запросив нас з Тамарою в гості, ми посиділи, поговорили.

Настрій був нерадісний: всі розуміли, що він вже «на валізах». Та і квартира була як після розгрому: напівпорожня, якісь речі купою лежали на підлозі, якісь валялися розкиданими...

Після від'їзду Ростроповича я з ним не зустрічався. Лише Тамара могла бачитися з ним і з Галиною Павлівною під час своїх зарубіжних гастролей: вона і Маквала Касрашвілі були серед тих, хто не побоявся відвідати його в Парижі. Тоді ж вона привезла з собою від них два екземпляри книги «Галина» -- для нас і для Бориса Олександровича Покровського. Галина Павлівна навіть не ризикнула надписати їх, щоб не підвести Тамару, -- на всяк випадок, якщо їх виявлять митники. А так можна було сказати, що ці книжки просто куплені в магазині. Але часи змінилися. У один з днів мені зателефонувала сестра Мстислава Леопольдовича і сказала, що незабаром він приїжджає до Москви разом зі своїм оркестром, дасть концерт у Великому залі консерваторії, що вони з Галиною Павлівною хочуть бачити у себе тих, хто їх не зрадив, не забув.

Запрошених зібралося людей тридцять-сорок, стільки, скільки могла вміщати квартира: Борис Олександрович Покровський з Іриною Іванівною Масленниковою, Володимир Васильєв з Катериною Максимовою, Маквала Касрашвілі, Микола Губенко, як міністр культури, що багато зробив, щоб Ростропович і Вишневська знову опинилися в Москві... Словом, ті, хто ніколи не підписував жодних листів, що засуджували цих великих музикантів, що таврували їх ганьбою в дні гонінь на них. Горджуся, що серед цих людей були і ми з Тамарою. Але в той перший приїзд Мстислава Леопольдовича і Галини Павлівни після їх настільки довгої відсутності на батьківщині я був у них в гостях один, оскільки Тамара виїхала на гастролі.

Звичайно, було багато тостів, радощі, але і смутки. Ростропович розвеселив нас розповіддю про те, як він розшукав у Швейцарії крісло Леніна, привіз його до Москви і хотів передати в музей. А там йому замість «спасибі» заявили, що спочатку треба з'ясувати, чи дійсно це крісло Леніна. З'ясування затягнулося надовго. Директор музею за цей час помер, призначили іншого, а крісло продовжувало стояти в Ростроповича на балконі. Галині Павлівні все це набридло: «Прибери його куди хочеш, щоб я більше його не бачила!» І Ростропович узяв нещасливе крісло і на руках сам поніс його до Музею імені Леніна -- по вулиці Горького, через Манежну площу: «Візьміть це крісло і розбирайтеся тепер самі -- ленінське воно чи ні». Ростропович є Ростропович...

Атмосфера на тій першій після повернення зустрічі була теплою, хоча дехто і плакав. Мстислав Леопольдович багато розповідав про Солженіцина, передав книги з автографом письменника, які привіз на чиєсь прохання...

Потім так складалися обставини, що ми з Ростроповичем інколи зустрічалися в аеропортах: він летів в один бік, я -- в інший. Під час однієї з таких зустрічей я сказав йому: «Мстислав Леопольдович, коли ж ви нарешті приїдете в Баку? Звичайно, назвати Азербайджан вашою єдиною батьківщиною тепер важко: у вас тепер батьківщина -- весь світ. Але ви там народилися, вас там пам'ятають. І потім, ви -- бакинець». Я навіть попросив тодішнє керівництво республіки послати Ростроповичу запрошення. Але у нього, як завжди, все було розписано на декілька років вперед: контракти, концерти... Отже він довго не міг зібратися в Баку.

Але він зателфонував мені звідкись з берегів Середземного моря. З ним тоді сталася неприємність: він наступив у воді чи то на електричного ската, чи то на морського їжака і лежав забинтований. Коли він повідав мені про цю пригоду, я сказав: «Слава, і ви ще телефонуєте до Москви, розмовляєте в такому стані!» --«Але я ж наступив на їжака не язиком, а ногою!..»

А телефонував він, щоб поділитися своїм задумом: «Треба мирити вас з вірменами! Я хочу продиригувати «Військовим реквіємом» Бритена, і щоб тенор був вірменин, ти заспіваєш партію баритона, сопрано буде така-то...» Ситуація тоді у нас дійсно була драматична, але я розумів, що виконанням «Військового реквієму» навіть за участю Мстислава Ростроповича війну не зупиниш. Скільки нас не збирали, скільки звернень не підписували діячі культури, скільки інтелігенція не закликала зупинити конфлікт -- нічого не виходило, все було набагато серйозніше. Якби люди мистецтва були в силах зупинити війни, їх ніколи б не було на Землі.

Я висловив Ростроповичеві свої міркування із цього приводу, але переконати його не зміг: він продовжував бути у владі своєї ідеї. Переконав його потім лише директор Держконцерту Володимир Панченко. Так із затії великого музиканта встановити мир виконанням реквієму нічого не вийшло.

Але в Баку Ростропович все-таки зібрався. І не просто зібрався -- він вирішив відзначити там свій ювілей. Зателефонував мені, цього разу вже з Петербургу: «Як ти думаєш, Алієв до цього добре поставиться?» Він вибрав мене як би посередником -- не хотів телефонувати до Баку сам: а раптом дістане відмову. Я обіцяв відразу ж зв'язатися з Гейдаром Алієвичем. Пішов до нашого посольства і зателефонував з кабінету посла, розповів про бажання Ростроповича. Звичайно, як я і чекав, Гейдар Алієвич прийняв цю ідею із захватом: «У нас його люблять, цінують. Вважаю, що це буде велике свято для всіх. Передай йому, що я обома руками «за». Хай лише призначить дні». Зателефонував Мстиславові Леопольдовичеві, домовилися, що він приїде в Баку в травні, поміркували, що треба підготувати до ювілею. Вирішили віддрукувати до травня книгу, щоб подарувати її гостям Ростроповича. Матеріали -- буклети, фотографії, публікації про нього -- мені передав його представник в Москві, Давид Смєлянський, з яким ми часто зустрічалися, уточнюючи всі деталі.

У березні я вилетів в Баку, щоб віддати зібрані для книги матеріали, розповісти, що б хотів ювіляр. Але зустрітися з Алієвим зміг лише через декілька днів, оскільки відразу захворів: для мене бути в рідному місті навесні чревато застудою, мої слабкі бронхи не витримують пронизливого бакинського березневого вітру. Поки йшла підготовка до ювілею, Ростропович телефонував мені з різних кінців планети, по якій він переміщався з дивною прудкістю: і те треба не забути, і того не забудьте запросити...

Нарешті ювіляр приїхав в Баку. Гейдар Алієвич влаштував справжнє всенародне свято: були танці на майданах, звучали тар, зурна, кеманча, бубни, ашуги оспівували Ростроповича (напевно ці народні виконавці вперше виголошували в своїх піснях незвичне для азербайджанської мови прізвище). Скрізь, де Мстислав Леопольдович з'являвся з Галиною Павлівною, їх чекали гуляння. Тобто в повному розумінні була слава Славе. Навіть нагороджений він був азербайджанським орденом «Слава»... Вулиця, на якій він народився, носить його ім'я, а в будинку створений музей.

Ось так, стихійно, в стилі імпровізації, окреслив я в цьому розділі коло своїх симпатій, пригадав пунктирно події, близьких друзів і просто знайомих людей, з якими перетнулося моє життя. Розумію, що кожен з них заслуговує на не такі ось емоційні портретні штрихи, ці моментальні етюди-силуети, а на численні сторінки.

Начебто все. Вже нічого не треба дописувати. Хай все буде так, як вийшло. Поставлена остання крапка, остання в рукописі. І всього лише одна в багатокрапці життя...

З вікна кабінету я щодня дивлюся на маленький скверик, розташований на іншому боці тихого московського провулка. Там стоїть невеликий пам'ятник нашому поетові Нізамі Гянджеві. Прийшли на пам'ять його рядки, якими я і хочу закінчити цю книгу:
Не хмурил я изогнутых бровей,

Читая строки повести моей.