Динаміка етнічного складу населення та її чинники

5.3 Динаміка етнічного складу населення та її чинники

Процес вивчення формування етнічного складу населення України протягом тривалого часу мав чимало істотних проблем. Адже тут загальні переписи населення почалися лише наприкінці ХІХ ст., а перший перепис населення, який проводився одночасно на всій сучасній державній території України, відбувся через 6 десятиріч – 1959 р. (на той час територія України остаточно склалася і перебувала у підпорядкуванні однієї держави).

Труднощі, які виникали в процесі порівняння даних, отриманих за результатами переписів, проведених у другій половині ХХ ст., із даними переписів першої половини цього ж століття, були зумовлені, передусім, несформованістю державної території України до 1954 р., несинхронністю проведення загальних переписів населення, а також суттєвими відмінностями між програмами переписів. Розв’язанню цих проблем присвятив свою діяльність географ та історик В. І. Наулко. Саме він був визнаний державою як науковець, фахівець у галузі етнічного складу населення Української РСР. У часи так званої “перебудови” та в перші роки незалежності України стали доступними невідомі та маловідомі дослідження українських науковців діаспори (зокрема В. Кубійовича), з’явилися нові історичні та статистичні джерела, що дало змогу переосмислити причини змін етнічної будови України та поглибити знання в галузі етнодемографічного розвитку України у ХХ ст.

На території сучасної України поруч із слов’янами з давніх-давен поселялися представники різних етносів, вихідці чи вигнанці з інших країн та земель. Адже нинішня територія України зі стародавніх часів була місцем схрещення міграційних потоків. Так, ще Центральна Рада на чолі з М. Грушевським вперше в українському суспільно-політичному русі виробила чітку програму забезпечення рівності всіх націй і народностей в Українській Народній Республіці, задоволення культурно-національних, релігійних та інших потреб національних меншин, заклала правові основи етнополітики. Доказом цього стало введення в дію “Закону про національно-персональну автономію”.

В Україні у 1920-1930-і роки був накопичений досвід задоволення потреб осіб, пов’язаних з їх етнічним походженням, були певні можливості для етнокультурного розвитку етнічних меншин. Існували школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади з викладанням мовами меншин, діяли культурно-просвітні товариства, видавалися газети і журнали, працювали етнічні клуби, бібліотеки тощо.

Так, за даними різних джерел, у 1929 р. в Україні існувало 3564 школи з іншими (крім української) мовами навчання, серед них – 1539 російською, 786 – єврейською, 628 – німецькою, 381 – польською, 16 – молдавською, 8 – татарською, 2 – ассирійською. Підготовку спеціалістів здійснювали 60 середніх спеціальних навчальних закладів, у т.ч. індустріальні, сільськогосподарські, педагогічні, а також Київський польський та Одеський німецький інститути народної освіти, 5 єврейських відділень у вищих навчальних закладах. Інтенсивна етнокультурна діяльність представників інших народів, які мешкають в Україні, здійснювалась у той час у робітничих клубах, хатах-читальнях та бібліотеках. 1925 р. працювало 53 єврейських, 12 польських, 6 латиських, 1 чеський робітничий клуб, 56 німецьких, 19 болгарських сільських будинків культури; 163 німецьких, 86 польських, 57 єврейських, 26 болгарських, 3 чеських, 1 вірменська хата-читальня, 83 німецьких, 47 єврейських, 40 польських, 7 чеських бібліотек [12, с. 102].

Були й негативні фактори, що впливали на розвиток та повноцінне функціонування етнічних спільнот, що проживали на території української держави. У XX ст. різні частини України входили до складу СРСР, Польщі, Угорщини, Чехо-Словаччини, Румунії. У цей період йшов цілеспрямований процес трансформації етнічного складу населення України. Оскільки Російська імперія вважала Україну Малоросією, тобто частиною Росії зі своїм діалектом, то намагалася привласнити собі навіть історію України для обґрунтування своєї величі, проводячи водночас антиукраїнську міграційну політику.

Згідно з переписом 1926 р. в Україні (без Криму) мешкало 29 млн осіб, серед яких було українців 23,2 млн осіб (80%), росіян – 2,7 млн (9,3%), євреїв – майже 1,6 млн (5,4%), поляків – 476 тис. (1,6%), німців – 329 тис. (1,4%), молдован – 358 тис. (0,9%), греків – 105 тис. (0,4%), болгар – 92 тис. (0,3%), білорусів – 76 тис. (0,3%) [12, c. 101].

У 1937 р. загальна кількість населення республіки скоротилася до 28,4 млн осіб. З п’яти найбільш численних народів на 1 млн осіб скоротилася кількість українців (до 22,2 млн осіб), які становили тепер 78,2% населення республіки, євреїв стало 1,5 млн (5,2%), поляків – 418 тис. (1,6%). Усього на 8 тис. осіб збільшилась кількість німців, яка становила 402 тис. осіб, зате значно більше зросла кількість росіян, яких стало 3,2 млн осіб, а їх питома вага серед населення республіки за цей час підвищилась до 11,3% або на 2 відсоткових пункти. Такі зміни стали результатом проведення у ці роки індустріалізації, внаслідок якої до України на новобудови великих промислових підприємств приїхали сотні тисяч працівників, особливо росіян. Під час колективізації у 1930 р. з України було депортовано не менше 75 тис. сімей, а до червня 1931 р. – ще 23,5 тис. сімей [12, с. 101].

Трагічний вплив на чисельність та національний склад населення України мав голодомор 19321933 рр. Від нього в основному постраждали українці. Як відомо, в Україні в 2030-і роки більшість населення мешкала в сільській місцевості. А оскільки голодомор охопив переважно сільське населення, де не було введено карткову систему на продукти харчування, то постраждали саме українці.

Етнонаціональні та етнополітичні реалії української історії повоєнного періоду передусім характеризуються демографічними змінами в структурі населення України, а також причинами, що їх зумовили. В Україну приїздили на відбудову зруйнованої війною економіки трудящі майже з усіх регіонів Радянського Союзу. Міграційні процеси, що відбувалися на українських землях, суттєво впливали на національний склад республіки. В основі суб’єктивних причин трансформації етнічного складу лежали ідеологічні догми і політичні рішення правлячого режиму щодо іноетнічного населення. Що ж до інституцій, які формують і утримують структуру меншини як цілісності (етнічні організації, мова, преса, церква, художні колективи), то вони почали відтворюватися лише з 1980-х років і їхнє відродження інтенсифікувалося після отримання Україною незалежності.

Значні зміни в етнічному складі населення відбувалися з 1937 р. до 1959 р. Суттєвий вплив на національний склад України мали наслідки Другої світової війни. За ці роки скоротилася питома вага і кількість поляків з 418 тис. осіб до 363 тис. осіб, особливо євреїв – з 1,5 млн осіб до 840 тис. осіб (табл. 5.3.1). Якщо в 1939 р. питома вага останніх серед населення становила 4,9%, то в 1959 р. вона знизилася до 2%. Адже за часів німецької окупації фашисти на землях України застосовували щодо євреїв справжній геноцид. Лише восени 1941 р. фашисти в Україні знищили 850 тис. євреїв. У зв’язку з депортацією зникають представники німецького народу, які жили на українських землях зі стародавніх часів.

Таблиця 5.3.1 – Чисельність основних національностей України у XX ст. (за підрахунками в сучасних межах), тис. осіб.

Національність	1897-1900	1921-1926	1959	1979	1989
Усі національності	29397,4	38569,0	41869,0	49609,3	51452,0
Українці	21100,0	28625,6	32158,5	36489,0	37419,0
Росіяни	2401,0	3164,8	7091,3	10471,6	11355,6
Євреї	2615,3	2491,9	840,3	634,2	486,3
Поляки	1255,9	2193,8	363,3	258,3	219,2
Німці	616,9	624,9	23,1	34,1	37,8
Молдавани	419,4	454,4	241,6	293,6	324,5
Румуни			100,9	121,8	134,8
Греки	100,2	120,7	104,4	104,1	98,6
Болгари	188,2	223,1	219,4	238,2	233,8
Білоруси	122,1	85,7	290,9	406,1	440,0
Чехи і словаки	34,4	84,2	28,5	19,3	17,1
Угорці	108,3	124,3	149,2	164,4	163,1
Татари	51,1	22,3	60,9	90,5	86,8
Кримські татари	195,1	179,1	0,0	6,6	46,8
Вірмени	15,5	21,1	28,0	38,6	54,2
Гагаузи	22,1	22,1	23,5	29,4	3,9
Інші національності	151,8	131,0	145,2	209,5	330,5

Джерело: В. І. Наулко. Здоров’я та відтворення народу України. С. 12-13.

Визначальною тенденцією етнічного розвитку України протягом радянського періоду було зростання питомої ваги росіян при зниженні частки українців внаслідок міграційного обміну населенням між союзними республіками та русифікації українського населення в східних та південних областях України. Збільшувалася і частка осіб, для яких рідною є російська мова. За період 1959-1989 рр. питома вага українців в загальній чисельності населення України знизилася на 4 відсоткових пункти, а частка росіян – зросла на 5 пунктів. Перевага двох найчисельніших етносів посилювалася (щоправда не інтенсивними темпами) протягом усього періоду перебування нашої держави у складі СРСР.

На тлі постійного зростання чисельності населення України в 1959-1989 рр. різко зменшилася кількість євреїв та поляків. Перепис 1979 р. вперше зафіксував зменшення чисельності греків, перепис 1989 р. – чисельності болгар та угорців. Найбільш високими темпами в 1960-1980-х рр. зростали в чисельності росіяни і татари, а в останні роки існування СРСР – кримські татари, вірмени та азербайджанці.

Основним фактором трансформацій етнічного складу населення виступають міграційні процеси. З розпадом СРСР та проголошенням незалежності України почалося повернення до нашої держави етнічних українців та представників депортованих народів (кримських татар, німців, греків, вірмен та болгар) з колишніх радянських республік. Натомість, чимало росіян, білорусів, представників інших етносів “нового зарубіжжя” повертаються до країн походження. Із зняттям “залізної завіси” різко зросли масштаби еміграції з України за межі колишнього СРСР, спочатку переважно євреїв, німців та греків, а нині – представників практично усіх етносів. Економічна криза у державах Закавказзя гостріша, ніж в Україні, воєнні конфлікти на Кавказі стимулювали приток мігрантів із цього регіону до України.

Етнічний склад населення України, особливо її південної території, вже понад десять років зазнає змін у результаті процесу репатріації раніше депортованих народів. Детально про їх чисельність та розселення, а також основні проблеми, з якими стикаються представники раніше депортованих народів, йшлося вище (див. п. 5.2).

Етнічна структура внутрідержавних мігрантів у цілому відповідає розподілу населення за етнічною належністю (табл. 5.3.2). Основні зміни, зафіксовані у 2005 р. порівняно з 1994-1996 рр. (підвищення питомої ваги українців та кримських татар, зниження частки росіян та євреїв), є наслідком трансформацій етнічного складу населення країни за цей період. Серед прибулих з-за меж нашої держави в середині міжпереписного періоду українці становили менше 40%, а серед вибулих – менше 30%. 55,6% вибулих до держав колишнього СРСР складали етнічні росіяни. До середини першого десятиліття ХХІ ст. частка українців серед прибулих дещо зменшилася (через зниження інтенсивності рееміграції етнічних українців), а серед вибулих – значно зросла (внаслідок вичерпаності мобільних контингентів етнічних меншин країни). Із загального контингенту вибулих до держав колишнього СРСР 55,6% в середині 1990-х рр. та 41,3% у 2005 р. складали етнічні росіяни. Потік прибуття вірмен та кримських татар в Україну формується в основному за рахунок колишніх радянських республік (в першу чергу, відповідно Вірменії та Узбекистану), у той же час з України відбувається еміграція вірмен до Німеччини, Росії, США, Ізраїлю. Питома вага євреїв по всіх потоках обміну населенням з державами СНД та Балтії тривіальна, натомість представники цього етносу формували майже половину потоку вибуття за межі колишнього СРСР. Помітно вища, ніж в населенні України і їх частка серед прибулих з-за меж колишнього Союзу, що є свідченням розвитку зворотної міграції. Інтенсивність вибуття за межі колишнього СРСР етнічних росіян вища, ніж українців.

Таблиця 5.3.2 – Розподіл мігрантів за етнічною належністю у різних потоках міграції, %

	1994-1996 рр.
	Внутрішньодержавна	Прибулі – нове зарубіжжя	Вибулі – нове зарубіжжя	Прибулі – старе зарубіжжя	Вибулі – старе зарубіжжя
Українці	77,8	40,9	33,4	29,2	25,8
росіяни	16,9	39,4	55,6	13,9	15,7
євреї	0,2	0,3	0,5	6,8	42,2
вірмени	0,2	2,9	0,7	0,2	0,3
татари і кримські татари	0,7	6,0	1,2	0,3	0,2
інші	4,2	10,5	8,6	49,6	15,8
	2005 р.
українці	88,4	36,8	52,2	28,0	63,7
росіяни	9,0	35,8	41,3	8,6	11,9
євреї	0,03	0,1	0,2	6,3	7,0
вірмени	0,2	3,6	0,4	0,1	0,2
татари і кримські татари	1,0	12,3	0,8	0,2	0,3
інші	1,4	34,0	27,5	83,3	41,1

Джерело: авторські розрахунки за даними Держкомстату України

Останніми роками еміграція до країн нового зарубіжжя поступово втрачає своє етнічне забарвлення: питома вага євреїв та росіян зменшується, українців – зростає. Однак аналіз етнічних особливостей міграції ускладнений тим, що в другій половині 1990-х серед мігрантів різко почала зростати питома вага осіб, які мають паспорт нового зразка з відсутньою графою “національність”. Як наслідок при підведенні підсумків розподілу мігрантів за національністю все численнішою стає група осіб, чия національність не вказана.

Певний вплив на динаміку етнічної структури населення має також природне відтворення. Зокрема, в сім’ях кримських татар, вірмен, циган, азербайджанців дітей більше, ніж, скажімо, в українських або російських сім’ях. Народжуваність серед українців загалом вища, ніж серед росіян, внаслідок більш сільського типу розселення титульного етносу. Не однаковим є і співвідношення представників різних вікових груп у структурі окремих народів, що відбивається на етнічній диференціації загальних коефіцієнтів природного руху. Так, значно вищий від середнього по Україні рівень старіння населення притаманний євреям (більшість єврейської молоді емігрувала або асимілювалася), в результаті чого показники природного приросту цієї етнічної групи набули від’ємного значення задовго до початку депопуляції усього населення держави. Серед дев’яти найчисельніших етносів найстарша вікова структура притаманна полякам та білорусам (рис. 5.3.1, табл. 5.3.3), піраміда цих етносів має надзвичайно вузьку основу, що є передумовою для подальшого стрімкого зменшення чисельності їх представників в Україні.







Рисунок 5.3.1 – Статево-вікова структура найчисельніших етносів України, 2001 р.

Таблиця 5.3.3 – Показники вікової структури найчисельніших етнічних груп населення України, 2001 р.

	Питома вага в загальній чисельності населення осіб у віці, %				Середній вік населення, років
	молодшому за працездатний	працездатному	старшому за працездатний	60 років і старше (коефіцієнт старіння)
Все населення
Українці	19,3	57,5	23,2	20,8	38,2
росіяни	13,3	60,3	26,3	23,7	41,9
білоруси	5,5	54,1	40,3	35,9	50,0
молдовани	17,4	61,6	21,0	18,6	38,7
болгари	16,2	58,4	25,5	22,5	40,7
поляки	8,5	50,7	40,9	36,9	49,5
румуни	24,5	56,2	19,3	17,0	35,0
кримські татари	25,6	59,1	15,3	14,5	33,4
угорці	20,5	58,9	20,6	17,8	37,2
Міське населення
українці	18,7	61,6	19,7	17,5	36,9
росіяни	13,1	60,8	26,1	23,4	41,9
Сільське населення
українці	20,4	50,4	29,1	26,6	40,3
росіяни	15,2	57,1	27,7	25,3	41,9

Джерело: авторські розрахунки за даними Держкомстату України
Наймолодші з найбільших етносів держави – угорці, румуни і особливо кримські татари. Серед останніх рівень демографічного навантаження особами віком старше працездатного становить лише 258 осіб. Однак звертає на себе увагу той факт, що статево-вікова піраміда кримськотатарського етносу має помітно вужчу основу порівняно з пірамідами угорців та румун. Це є свідченням значного падіння народжуваності після репатріації: по-перше, переселення до регіону, де панують установки малодітності, прискорило демографічний перехід у середовищі кримських татар, по-друге, на рівень народжуваності впливає невирішеність численних проблем депортованих.

Українці в середньому молодші за росіян, що також вплинуло на динаміку чисельності двох націй у міжпереписному періоді (зазначимо, що в сільській місцевості, де відмінності вікової структури українців та росіян менш істотні, ніж в міських поселеннях, зміни співвідношення кількості представників цих етносів протягом 1989-2001 рр. були не такі разючі). Молода вікова структура притаманна етнічним групам азіатського походження (включаючи азіатську частину колишнього СРСР).

За співвідношенням кількостей основних вікових груп (0-14 років, 15-59 років, 60 років і старші) 54 найчисельніші етноси України (які налічують по 1 тис. осіб і більше) можна об’єднати у 7 класів (класифікація здійснена на основі застосування методу кластерного аналізу). Результати класифікації відображені на рис. 5.3.2.