Проблеми повернення та розселення представників раніше депортованих народів

5.2 Проблеми повернення та розселення представників раніше депортованих народів

У травні 1944 р. сталінським режимом здійснено депортацію кримськотатарського народу: близько 200 тис. осіб було вивезено до Узбекистану, деяких районів Казахстану, Киргизстану, Таджикистану та Росії. Влітку 1944 р. такі ж акції вчинено щодо кримських болгар, вірмен, греків, яких було виселено загалом близько 38 тис. осіб [15, с. 3]. Ще в 1941 р. з України депортовано німецьке населення (понад 450 тис. німців та осіб інших національностей, які входили до складу німецьких сімей). У місцях депортації загинуло 46% населення. Основною причиною, яка служила підставою для виселення представників вище названих народів, – “співробітництво з окупантами”. У результаті акції геноциду кримські татари, як переслідуваний період, ще більше консолідувалися. Кримінальною відповідальністю каралися спроби виїзду з місць примусового поселення.

У 1954 р. Росія разом із Кримом передала Україні велику та складну проблему з поверненням кримських татар, болгар, греків, німців, вірмен. Ця проблема, дійсно, досить швидко постала перед українським керівництвом, але питання цивілізованого повернення депортованих з Криму не вирішувалося.

28 квітня 1956 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР кримські татари були звільнені зі спецпоселення без права повернення конфіскованого майна під час виселення і без права повернення в рідні місця. Цим самим створювалися нові складні проблеми для українського керівництва, оскільки було зрозумілим, що депортовані не змиряться з таким чином визначеною їх майбутньою долею. І не могло воно відгородитися спеціальною постановою Ради Міністрів СРСР від 15 грудня 1956 р. “Про розселення татар, німців, греків, болгар, вірмен та ін. осіб, котрі раніше проживали в Кримській області і тепер повертаються з місць спецпоселення”, якою всім вищеназваним заборонялося мешкати в Запорізькій, Одеській, Херсонській, Миколаївській, Кримській і Закарпатській областях [52, с. 37].

У березні 1957 р. на територію УРСР прибуло 714 кримських татар: до Запорізької області – 628 осіб, до Херсонської – 86. Місцева влада вживала різні заходи, аби повернути їх назад або переселити до інших областей. Однак, незважаючи на жорсткий контроль за поверненням кримських татар навіть у прилеглі до півострова області, в силу різних обставин місцева влада змушена була до 1967 р. прописати на території Криму 27 осіб кримськотатарської національності.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 р. було відмінено обмеження на проживання в Криму виселених осіб кримськотатарської національності. Внаслідок цього вони великими групами почали повертатися на півострів і звертатися до радянських органів з проханням надати їм житло та прописку. Відвідуючи владні структури, представники кримськотатарського народу вимагали опублікувати в “Кримській правді” і “Курортній газеті” Указ Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 р., який зобов’язував прописувати татар у першу чергу, без перешкод і поза нормами житлової площі, а також дозволити вільну купівлю і спорудження будинків. Крім того, порушували питання про поширення на кримських татар дії постанови Ради Міністрів СРСР про пільги для переселенців, призупинення прийому переселенців на півострів з інших регіонів тощо. Окремі представники кримськотатарського народу з метою захисту своїх прав почали погрожувати різними акціями протесту. Рішучі дії кримських татар (деякі з них оголошували голодування, а дехто навіть погрожував актами самоспалення) давали їм можливість впливати на владу і поступово закріплюватися на півострові.

Станом на 15 листопада 1969 р. в Криму проживало вже 2,4 тис. осіб, але з них прописку одержали лише 867, іншим відмовили, мотивуючи це відсутністю санітарної норми (13,5 м² на одного мешканця). Поряд з цим деяка частина кримськотатарського населення почала осідати в сусідніх областях. Так, у Запорізькій області тоді проживало 1,2 тис. осіб, у Херсонській – 830, Одеській – 40, а в Краснодарському краї – 6,7 тис. представників кримськотатарського народу [52, с. 218].

З метою закріплення в Криму кримськотатарське населення купувало в масовому порядку житлові приміщення, у багатьох випадках колишні свої власні будинки. На це влада реагувала досить оперативно, намагаючись через суди анулювати акти купівлі-продажу з подальшим примусовим виселенням. Однак при виконанні ухвал суду кримські татари проявляли акти непокори.

Організованого переселення кримських татар на їх історичну батьківщину в масовому масштабі влада УРСР не могла розгорнути з різних причин. У 1969 р. з плану 150 родин прийняли лише 104, в 1970 – відповідно 100 і 45, в 1971 – 100 і 65. 1972 р. Рада Міністрів УРСР дозволила організоване переселення ще 50 кримськотатарських родин з Узбекистану.

Політика стримування переселення кримськотатарського населення не давала бажаних для влади результатів, оскільки при цьому збільшувалася кількість неорганізованих переселенців. Якщо в 1973 р. таких до Криму прибуло 32, в 1974 – 128, в 1975 – 605, то в 1976 – 901 особа [16, с. 220].

У 1970-1980-х рр. важко прослідкувати процес повернення та розселення представників раніше депортованих народів, оскільки вся документація з приводу цієї когорти осіб проходила під рубрикою “цілком таємно”. “Перебудова”, яка почалася у другій половині 80-х років та яка характеризувалася демократичними перетвореннями в суспільстві, певною мірою активізувала боротьбу представників депортованих народів за право повернення на рідні землі, проте це явище знову зіштовхнулося із затягуванням.

Фактично процес політичної реабілітації депортованих за національною ознакою було започатковано прийняттям 14 листопада 1989 р. Верховною Радою СРСР Декларації “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що були піддані насильницькому переселенню, та забезпеченню їхніх прав”. Відповідно до цієї Декларації в Російській Федерації прийнято окремий Закон про реабілітацію жертв політичних репресій, дія якого поширюється і на осіб репресованих за національною ознакою. Активізація процесу повернення на історичну батьківщину раніше депортованих народів припадає на 1989-1992 рр. Далі спостерігається поступове уповільнення цього процесу через економічну кризу в Україні та скорочення фінансування програм щодо повернення та облаштування депортованих. Доказом цього є те, що в Криму (куди повернулася найбільша кількість репатріантів) впродовж 1989-1993 рр. спостерігався надзвичайно великий міграційний приріст населення (+164,6 тис. осіб за 5 років).

Влада по-різному намагалася протидіяти закріпленню кримських татар на території Криму. Деякі працівники адміністративних органів Криму перешкоджали прописці на знайдених житлових площах, унеможливили процес оформлення договорів купівлі-продажу житлових приміщень, відмовили розглядати заяви з цих питань, а інколи насильно вивозили представників кримськотатарського народу за межі півострова і виселяли з куплених ними будинків, через що кримські татари змушені були звертатися із скаргами до найвищих московських інстанцій.

Кримські татари позитивно сприйняли новину про розпад Радянського Союзу та створення на його теренах незалежних держав, й України зокрема, з надією на те, що українське законодавство та суспільство в цілому дбайливіше та уважніше поставиться до проблем, пов’язаних із їх поверненням та облаштуванням на колишніх територіях проживання. Однак трохи пізніше назріли суперечки між Україною та Росією з приводу володіння Кримським півостровом, які переключили увагу урядовців саме на цю проблему. Стояли осторонь не тільки Росія, але й інші держави СНД. Поступове зволікання з вирішенням проблем повернення та розселення раніше депортованих народів призвело до того, що вони самовільно починали повертатися до місць попереднього проживання, що, звісно, ще більше ускладнювало ситуацію. Кричуще становище кримських татар у Криму призводить до актів самозахоплення ними землі для побудови житла, що у свою чергу, веде до конфліктів та сутичок між представниками кримськотатарського народу та населенням районів інших національностей.

За даними перепису 2001 р. на території України проживає 248,1 тис. кримських татар, 204,5 тис. болгар, 99,8 тис. вірмен, 91,5 тис. греків та 33,02 тис. німців. Порівняно з попереднім переписом 1989 р. в Автономній Республіці Крим чисельність кримських татар збільшилася у 6,3 раза, вірмен – у 3,6 раза, відбулося несуттєве збільшення представників болгарського, грецького та німецького населення (тоді як по Україні в цілому чисельність кримських татар виросла у 5,3 раза, вірмен – у 1,8 а болгарське, грецьке та німецьке населення зазнало втрат: відповідно зменшилося на 29,2, 7,0 та 4,5 тис. осіб). 98% кримських татар, що проживає в Україні, зосереджено в АР Крим, з них 66,5% віддає перевагу проживанню в сільській місцевості. 84,6% греків проживає в Донецькій області, з них 66,3% зосереджено в міських поселеннях. 73,6% представників болгарського етносу мешкає в Одеській області. Болгари тут віддають перевагу проживанню в селах (у 2 рази частіше). Помітна кількість болгар проживає і в Запорізькій області. Значний ареал розселення німців знаходиться на Закарпатті. Що стосується вірмен, то помітна чисельність їх представників проживає у Дніпропетровській, Луганській, Харківській областях, на Херсонщині порівняно з попереднім переписом 1989 р. кількість вірмен збільшилася у 3,8 раза, на Черкащині – у 2,8 раза, на Хмельниччині – у 2,3 та на Полтавщині – у 2 рази більше.

У 2004 р. в Автономній Республіці Крим проживає 245,0 тис. осіб з числа депортованих. Із них: 241 969 кримських татар, 320 вірмен, 1866 греків, 308 болгар, 537 німців [5, с. 19]. А загалом протягом 1991-2005 рр. в Україну повернулося понад 258 тис. репатріантів. Більшість із них компактно проживає у містах Севастополі та Сімферополі, а також у Сімферопольському, Бахчисарайському, Білогірському, Джанкойському, Кіровському, Красногвардійському і Ленінському районах Автономної Республіки Крим та Генічеському районі Херсонської області.

Про визнання кримськотатарського народу корінним народом України свідчить те, що він історично склався як окремий етнос саме на території України, зберігає та розвиває свою відмінну від титульного етносу та етнічних меншин культурну, мовну, релігійну та етнічну самобутність, не має батьківщини поза межами України.

Процес повернення й адаптації депортованих потребує значних капіталовкладень, характеризується складними політико-правовими та соціально-економічними причинами.

У жовтні 1992 р. у Бішкеці (Киргизія) глави країн-членів СНД підписали угоду з питань, пов’язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів, взявши на себе відповідні зобов’язання по їхньому вирішенні, проте нині Україна залишилася наодинці з цими проблемами. Певні, невеликі за обсягом, кошти на розв’язання проблем репатріантів надійшли лише від низки міжнародних організацій – Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Міжнародного фонду “Відродження”, Агентства з міжнародного розвитку Туреччини тощо [69, с. 191].

Україна – єдина з усіх нових незалежних держав, створених на теренах колишнього СРСР, яка намагається сприяти репатріації та інтеграції кримськотатарського народу. Проте наша держава неспроможна самостійно впоратися з цим завданням через економічні проблеми та відсутність належного досвіду вирішення подібних великомасштабних проблем, а також відсутність відповідних управлінських структур. Ці причини носять об’єктивний характер. Швидке та успішне завершення процесу репатріації без допомоги інших держав неможливе.

Серед суб’єктивних причин, що гальмують врегулювання статусу кримськотатарського народу в Україні, є відсутність затвердженої науково-обгрунтованої концепції національної політики України; недооцінювання владними структурами України в цілому та Криму зокрема важливості вирішення проблем, пов’язаних з облаштуванням кримськотатарського народу; прийняття певних помилкових рішень, чи відсутність будь-яких рішень взагалі щодо політико-правового врегулювання питання статусу кримських татар в Україні тощо. Але головною причиною гальмування розв’язання кримськотатарських проблем є відсутність концепції національної політики (міграційної її складової в тому числі). Однією із запорук її успішної побудови є ознайомлення з досвідом вирішення ідентичних проблем у світі.

Однією з найпекучіших проблем, з якими зіштовхуються представники кримськотатарського народу, залишається проблема житла. Офіційні дані Державного комітету у справах національностей та міграції за 2004 р. свідчать, що не менше 120 тис. репатріантів – кримських татар – фактично не мають даху над головою, з них майже 22 тис. наймають житло, а 14 тис. проживають у гуртожитках. Станом на 1 січня 2006 р. забезпечено житлом близько 150 тис. або лише 60% репатріантів, з них – за рахунок бюджетних коштів – понад 35 тисяч. Майже 115 тис. осіб самостійно придбали чи спорудили будинки. На квартирному обліку перебуває 6 тис. сімей, а ще 17 тис. індивідуальних забудовників з числа репатріантів через відсутність коштів не в змозі завершити розпочате будівництво. Таким чином, нині не мають власного житла майже 100 тис. репатріантів.

Основна частина кримських татар, що повертаються, облаштовується в 300 нових поселеннях. У компактних місцях проживання відсутня соціальна та інженерна інфраструктури: автодороги, водо-, електро-, газо-, теплопостачання, каналізація. Забезпечення селищ кримських татар електроенергією (електромережами) становить 75%, водопостачанням (водогонами) – 27%. У цих селищах практично відсутні дороги з твердим покриттям (не перевищує 3% від загальної довжини доріг), немає шкіл, медичних закладів. Для індивідуального будівництва житла виділено 48,3 тис. земельних ділянок, з яких кожна дев’ята не освоюється. Відсутність елементарних умов життя у селищах кримських татар призвела до різкого погіршення стану їхнього здоров’я, а також до зростання смертності серед репатріантів.

Досить актуальною залишається проблема врахування і врегулювання прав кримських татар у процесі проведення приватизації та отримання земельних наділів. У сфері приватизації досить очевидна дискримінація тієї частини колишніх депортованих, які повернулися до України вже після завершення процесу масової репатріації (наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років), що охоплює близько 50% кримських татар, болгар, греків, вірмен, німців. Це та частина населення, яка отримала громадянство України якраз після завершення в основному приватизації та розпаювання земель. На сьогоднішній день вони залишилися без земельних ділянок, що є для багатьох єдиним джерелом існування. У результаті їх соціально-економічне становище різко погіршується. Звичайно, на законодавчому рівні потрібно вирішувати питання про отримання належної частки землі. За рахунок запасу і резерву може бути виділена земля депортованим. Тому виконавчі органи Криму повинні регулювати питання щодо участі депортованих народів у реформуванні земельних відносин (реструктуризації, приватизації та паюванні земельних ділянок). Вирішення цих питань певною мірою дасть змогу забезпечити землею не тільки місцеве населення, але й представників раніше депортованих народів.

Інша проблема – вкрай низький рівень працевлаштування. Репатріанти є найменш соціально захищеною частиною населення і з різних причин не можуть конкурувати на рівних з місцевим працездатним населенням. Особливо гострою залишається проблема безробіття кримських татар, що проживають на території Кримського півострова. У 2004 р. із 136 тис. працездатних кримських татар не мали постійної роботи половина – 51%, що втричі перевищує загальний рівень безробіття в АР Крим. Найбільш критична ситуація у місцях компактного проживання: в Бахчисарайському (54,2% безробітних), Сакському (71,1%), Ленінському (73,7%) районах, в містах Алушті (75,9%), Судаку (72%), Євпаторії та Джанкої (по 59,6%) [19, с. 230]. Вкрай гострою є проблема, пов’язана з працевлаштуванням кримськотатарської молоді. Проблема зайнятості виникла передусім через неготовність інфраструктури регіонів, куди переселилися представники раніше депортованих народів, прийняти таку кількість репатріантів. Адже переселення відбувалося стихійно, і на місцях не проходила підготовка щодо прийняття значної кількості додаткової робочої сили. Ще однією причиною високих показників безробіття серед кримських татар є невідповідність їх структури професій потребам економіки Криму, а масова перекваліфікація не відбувалася. Через неможливість розміщення репатріантів у місцях їх попереднього розселення їм доводилося шукати нові місця для проживання, зокрема поза межами основних промислових та культурних центрів. Це підвищувало рівень безробіття серед депортованих та знижувало їх життєвий рівень. Адже для непрацюючого депортованого населення основними доходами є прибуток від присадибних ділянок, орендованого земельного наділу та “човникової” торгівлі. Багато сімей живуть за рахунок допомоги по безробіттю, дитячої допомоги та пенсій (за віком та інвалідністю). Щодо зайнятості представників раніше депортованих народів у малому та середньому бізнесі, то тут обмеження їх участі стосуються неоднакових стартових капіталів, податкового тягара, фінансової кризи тощо.

Одними із шляхів поліпшення рівня життя раніше депортованих народів є відродження та розвиток характерних, як для місцевості, де вони проживають, так і для національностей в цілому, галузей виробництва (овочівництва, бджільництва, тютюнництва, виноградарства, конярства, каракулівництва, шовківництва тощо). Позитивним моментом може бути розвиток у компактних місцях їх проживання власних підсобних господарств, фермерських угідь, малих та середніх підприємств з переробки сільськогосподарської продукції. За умови державної підтримки можливе відродження традиційних народних промислів, що у свою чергу, дасть змогу зайняти значну кількість репатріантів. Представники депортованих народів можуть прикладати працю у таких промислах, як: шкіряному (пошиття одягу, взуття), ткацькому (виготовлення килимів), гончарному (виготовлення сувенірів, посуду тощо) та ювелірному (виготовлення прикрас із золота, срібла та ін.).

За браком коштів дуже слабко фінансується розвиток сфери культури та освіти. На вирішення проблем депортованих, що носять соціальний характер, нині виділяється близько 40 млн. грн. Реально кримські татари отримують десь 60% від суми, оскільки вона розподіляється між іншими депортованими етнічними групами (вірменами, болгарами, греками, німцями). За 13 років незалежності України (з 1991 р. по 2004 р.) відкрито всього 13 кримськотатарських шкіл (для порівняння: до депортації кримськотатарського народу середніх та вищих навчальних закладів налічувалося близько 400). Нині триває робота з відродження культурних пам’яток раніше депортованих народів. Так, в Криму відроджено Музично-драматичний театр, налагоджено видання газет кримськотатарською мовою.

Позитивним кроком до вирішення проблем депортованих народів стала постанова Кабінету Міністрів України від 11 травня 2006 р. про затвердження Програми розселення та облаштування депортованих кримських татар та осіб інших національностей, що повернулися на проживання в Україну, їх адаптації та інтеграції в українське суспільство на період до 2010 р. Програма спрямована на розв’язання соціально-економічних та культурно-освітніх проблем, пов’язаних із поверненням в Україну кримських татар та осіб інших національностей, визначення пріоритетних завдань органів виконавчої влади щодо їх розселення, облаштування, адаптації та інтеграції в українське суспільство. Основними завданнями програми визначено формування зведеного реєстру репатріантів та членів їх сімей, вдосконалення системи розселення репатріантів, а також дотримання вимог щодо збереження довкілля, будівництво та придбання житла для репатріантів, створення робочих місць, належної соціально-культурної інфраструктури, задоволення потреби репатріантів у належному водо-, газо-, електропостачанні та водовідведенні, облаштування під’їзних доріг з твердим покриттям.

Для забезпечення виконання Програми передбачається здійснити розселення та облаштування репатріантів (будівництво житла для них та придбання житлових будинків (квартир) на вторинному ринку загальною площею 131 тис. кв. м; введення в експлуатацію мереж електропостачання загальною протяжністю 63 км; будівництво мережі водопостачання загальною протяжністю 256,7 км; введення в дію каналізаційних мереж протяжністю 30,2 км; введення в дію газопроводу протяжністю 925 км; будівництво під’їзних доріг з твердим покриттям до місць компактного проживання репатріантів протяжністю 44,6 км; реконструкція та завершення будівництва шести шкіл з кримськотатарською мовою навчання тощо), а також задоволення соціально-економічних та культурних потреб репатріантів (сприяння у створенні малих підприємств, розвиткові традиційних галузей сільського господарства, народних промислів і ремесел; зміцнення матеріально-технічної бази навчальних закладів і закладів культури; сприяння поверненню культурних цінностей, що були вивезені за межі України; сприяння розвитку ЗМІ, що ведуть мовлення чи видаються рідною мовою репатріантів тощо). У цілому на виконання Програми протягом 5 років планується витратити 651,312 млн грн., з них 481,402 млн грн. – з державного бюджету.