Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс
Розділ 1. Мова: помпезна, педантична та проста і зрозуміла
жүктеу/скачать 0.74 Mb.
|
Розділ 1. Мова: помпезна, педантична та проста і зрозумілаНовини мають бути написані чітко, стисло, точно й цікаво. У цьому ніхто не сумнівається. Однак новини швидко втрачають актуальність і перестають бути цікавими, ресурси обмежені, великі новини залишаються без уваги — пульс щоденної журналістики дедалі прискорюється. Чи можна багато вимагати від людей, що перебувають у такому становищі? Однак попри повальну невпорядкованість новинного процесу щодня з’являється багато чудових матеріалів. А коли знайомишся з новинами, що пишуться у різних місцях, постає ще набагато цікавіший факт: у статтях, написаних порівняно вільно, виявляються ті самі недоліки, що й у створених у складних умовах. Це ясно свідчить, що велика робота відбувається поза редакцією. Певно, небагато є журналістів, котрі у глибині душі не усвідомлюють, що вони мають писати просто, дотримуватися правди і не писати дурниць. Та тільки пальці торкаються клавіатури, стається напад амнезії. «Писати добре так само важко, як і бути добрим», — казав Сомерсет Моем. Тут може бути певний зв’язок. Бути добрим — означає досягти вищого рівня моральної досконалості. Писати добре — означає досягти вищого рівня технічної досконалості. Ми зазвичай помиляємося через неуважність, а не через незнання. Ми потураємо собі у маленьких кроках, у деталях, у тому, що вимагає від нас наше ремесло. І стається так, що газетне повідомлення нагадує річку під час повені, яка тягне з собою безліч речей, котрих тут не має бути: дерев, мертвих єнотів, фасадів веранд, старих черевиків. Видовище може бути справді жахливим. Почнемо з такого сміття, як обставина «у даний час» в реченні «у даний час він є президентом...», де дієслово вже передає зміст вказаного словосполучення. У поле зору потрапляють роздуті речення: «Адміністрація продовжує свою роботу, незважаючи на той факт, що в Конгресі наростає опір». Якщо автор пильний, мало би бути: «...попри наростання опору в Конгресі». Навіть більш дивно: «Вдала військова й торгова стратегії диктують невжиття будь-яких дій, що ставлять одних у становище, яким інші можуть скористатися для своєї перемоги...» Було б краще, якби автор сказав: «...приводить до вашої перемоги». 14 слів збережено. І майже зовсім незрозуміло: «Втім, сказав він, людські істоти дивним чином усвідомлюють свою обмежену конечність і самим цим фактом вже переходять її межі — знанням якогось майбутнього, потенційно безкінечного, буття». Це — проблеми, які ми, у своїй обмеженій конечності, створюємо самі собі. (А ще — журналізми, наш племінний діалект, про який ми говоритимемо далі.) Журналісти також зазнають небезпеки професійного захворювання — роздутості мови, жаргону, який нагнітається в атмосферу офіційними речниками І «комунікаторами» у державному апараті, представниками різних професій, установами й корпораціями. Журналісти зобов’язані передавати професіоналізми зрозуміло для всіх. Однак часто вони самі грузнуть у в’язкому словесному плетиві своїх джерел. Так, у репортажі зі школи педагогічний жаргон потрапляє у газету, позбавляючи багатьох читачів можливості зрозуміти, про що йдеться. Бібліотеки перетворюються на ресурсні центри. Класи стають класними приміщеннями, а уроки — навчальними годинами. Діти, що не бажають вчитися, характеризуються як такі, що мають низьку мотивацію до навчання. Відповідно, зусилля вчителів на їх підтримку дістають назву заходів, спрямованих на підвищення мотивації до навчання. Директор школи, який хоче, щоб у класах було спокійно, ставить нові практичні завдання модифікації поведінки. Сором’язливість малої Марші постає як труднощі в налагодженні стосунків у групі. Згубна спокуса багатослів’я, надуживання абстрактною лексикою і професіоналізмами зовсім не нова. Понад 40 років тому Джон Орвелл, майстер простого, переконливого стилю, засуджував ті самі тенденції. Сучасне письменство у найгірших його проявах, як зауважує Орвелл в есе «Політика і англійська мова», не вибирає слова для вираження своїх думок, а «приставляє слова одне до одного, як деталі збірного курятника». Він переклав вірш з Екклезіаста, щоб показати, як це виглядатиме такою прозою. Знову я бачив під сонцем, що біг не у скорих, і бій не в хоробрих, а хліб не в премудрих, і не в розумних багатство, ні ласка у знавців, а від часу й нагоди залежні вони. Сучасним канцеляритом: Об’єктивний розгляд сучасних явищ приводить до безсумнівного висновку, що успіх і невдача у сферах, у яких домінують процеси конкуренції, не перебувають в однозначній відповідності з природними здібностями, і в кожному окремому випадку слід враховувати суттєвий елемент непередбачуваного. Це пародія, але в ній не так вже й багато перебільшення. Виконавчий директор говорить про «реструктуризацію корпоративної культури» і «прогнозування синергетичного впливу на майбутні рівні рентабельності й зайнятості». Йому вторує федеральне сільськогосподарське управління, яке називає коней і курей «зерноспоживаючими тваринними одиницями». Парашутний десант на Гренаді став «передранішнім вертикальним втручанням». Цивільний різновид такого стилю представлено «відступом акцій в четвертому кварталі» — про падіння фондового ринку 1987 року. А що таке смерть на операційному столі, як не «очевидно негативний результат»? Ніхто не зобов’язував журналістів бути захисниками мови, яка, попри все, рухається власним шляхом. Однак самозбереження спонукає нас боротися з дурістю у кожному своєму матеріалі. Слова — це наша скарбниця. Ми не можемо дозволити собі перетворювати їх на нефункціонуючі активи, як м’яко кажуть банківські працівники. Ми вільні вибирати, уникати заяложених виразів, офіційних шаблонів, стакато журналістики. Тоді наші слова відповідатимуть тому, як справді сталася подія, як усе справді виглядало і що при цьому відчували люди. Розгляньте вміщений нижче приклад. Штатний журналіст Ассошіейтед Пресс Леслі Дрейфус починає «проблемну статтю» простими конкретними речами і простою мовою: БРОКСТОН, Массачусетс (АП) — Часом Мері Фріланд дивиться на свого сина і згадує хлопчака, який спускався на велосипеді на одному колесі вулицею полковника Белла під захоплені вигуки сусідських дітлахів. Але потім вона опановує себе і повертається до дійсності: це було двадцять років тому, а він усе ще дитина. Це було двадцять років тому, а зараз Мері знову увесь час присвячує виконанню материнських обов’язків, після того як шість років тому вона віддала сина до школи для розумово відсталих і почала нове життя. Гроші у штату скінчилися, і Патрік із сотнями таких, як він, був відправлений додому. «Я бабуся, — каже Мері, чия старша донька Моллі має сина. — Я виховую дитину, яку виховуватиму завжди, все починається знову і знову». Подібні почуття тривожать понад 63 000 американських сімей, повідомляє Американська асоціація підтримки розумово відсталих людей. А ось, не маючи достатньо часу, серед кровопролиття і хаосу, спеціальний кореспондент Ассошіейтед Пресс Морт Розенблюм повідомляє про повстання в Румунії: БУХАРЕСТ, Румунія (АП) — Румунські віруючі сьогодні святкують різдвяне чудо, що звільнило їх від комуністичного диктатора, котрий придушував релігійну свободу і навіть заборонив різдвяну музику на радіо. «Вже так багато років я не ходила до церкви — боялася влади, — каже одна віруюча, Вікторія Іоніта, у Святий вечір. — Зараз на вулицях стріляють, та я йду, бо вірую в Господа». Різдвяна музика лунає від неділі по всій Румунії — вперше після приходу до влади комуністів 1947 року. Між солдатами, що підтримують тимчасовий уряд, і органами безпеки, які підтримують Ніколае Чаушеску, скинутого в п’ятницю і пізніше заарештованого, тривають сутички. У неділю вранці нечисленні мешканці Бухаресту несли до своїх домівок новорічні ялинки. Снайперський вогонь швидко загнав їх по хатах. Для багатьох румунів повалення Чаушеску було різдвяним чудом від Дімітріуса, святого ХІІ століття, чиї мощі зберігаються у прикрашеному позолотою і фресками соборі, який скинутий диктатор хотів зруйнувати... Насамкінець — страхітливий початок повідомлення з Руанди кореспондента Ассошіейтед Пресс Марка Фріца. Його журналістська розповідь про жахливу бойню у маленькій африканській країні принесла йому Пулітцерівську премію. КАРУБАМБА, Руанда (АП) — Більше тут ніхто не живе. Ні жінки, що готувалися стати матерями, звалені навколо пологового будинку, ні сім’ї, що збилися в церкві, ні чоловік, чиє тіло розкладається у класній кімнаті під шкільною дошкою з картою Африки. Усі тут мертві. Карубамба — це картина з пекла, звалище людських останків, місце страхітливої бойні, де тиша порушується тільки дзижчанням мух, великих, як бджоли. Німий крик агонії застиг на мертвих обличчях, тисячі тіл вкривають вулиці й заповнюють охайні цегляні будиночки цього села, більшість із них знаходяться у зруйнованому навчальному і медичному комплексі мовчазного центру Карубамби. Карубамба — лише один вражаючий приклад бойні, яка перетворила прекрасну маленьку Руанду на найстрашнішу в світі арену вбивства. Карубамба, що за тридцять миль на північ від столиці — Кігалі, зникла 11 квітня, через шість днів після смерті руандійського президента з племені гуту Ювенала Габ’ярімани, загиблого в авіакатастрофі, причин якої досі не з’ясовано. Параноя і підозри навколо катастрофи стали причиною пожежі, яка тліла протягом десятків років етнічної, соціальної і політичної ненависті. Вона призвела до спалаху насильства, ініціаторами якого виступили екстремісти з більшості гуту — вони почали різанину конкуруючих тутсі і тих гуту, що були опозиційними до уряду. Всі це написано прямо і дійсно справляє враження. Без кліше, без гіпербол; лише такі деталі, які дають змогу читачу не тільки бачити, а й розуміти. Не всі новини можуть бути подані в такому стилі, але всі повідомлення мають прагнути до такої простоти й безпосередності. Ось ідея цієї книжки. Усе решта — доповнення. жүктеу/скачать 0.74 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|