Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

1.2. Преса Німеччини

Розвиток світової преси розпочався в Німеччині. Інфор-маційні відомості тут, крім назви «Gazetta», мали й інші: «Novo», «Aviso», «Pagell», «Zeddel», але найбільш уживаним виявилося слово «Zeitung» (від «Zeit» – час), яке дослідники пов’язують з поняттям «нова звістка політичного характеру» ⁸².

У передмові, написаній відомим книговидавцем Йоганом Каролусом, який раніше видавав рукописні листки новин, дається вказівка на те, що «складання ordinarii avisa буде тривати за прикладом минулих років».

Аугсбурзьку газету видавав Лука Шульте. Вона знайдена у 1903 р. поштовим радником Гримме в Королівській бібліотеці міста Ганновер. Газета не має заголовного аркуша й містить зверху на першій сторінці такі рядки: «Відомість (Avisa), або Газета про те, що відбулося в Німеччині, Іспанії, Нідерландах, Англії, Франції, Угорщині, Австрії, Швеції, Польщі й у всіх провінціях, в Ост-Індії та ін. Доставлена 15 січня. Надрукована у 1609 р.» Аугсбурзька газета також виходила до 1609 р. – це видно з того, що на цей час вона вже мала досить солідну організацію, містила кореспонденції з Праги, Відня, Кельна, Антверпена, Венеції, Рима й інших міст і встигла заявити про себе як про давнє видання, знайоме зі смаками своїх читачів. У 1625 р. припинився вихід газети, але рік по тому в Еттингені у виданні Луки Шульте з’являється листок під заголовком «Avisa Relation oder Zeitung», тобто це було продовження Аугсбурзької газети, зовні схоже з газетою 1609 р. форматом, папером, шрифтом, способом складання новин, а також протестантською тенденцією, характерною для першої.

Успіх перших газет у багатьох місцевостях Німеччини викликав появу складених за їхнім зразком друкованих відо-мостей. Найраніше це трапилося у Франкфурті-на-Майні, який був на той час культурним центром Німеччини. Власник книго-друкарні Егенольф Еммель у 1615 р. заснував тут газету, яка мала успіх. У 1617 р. поліцмейстер графства Йоган фон Біргден почав випускати «Безпомилкову поштову газету» («Unver-grifliche Postzeitungen), з 1635 р. – «Упорядковану тижневу поштову газету» («Ordentliche wochentliche Post-Zeitung»). У 1706 р. вона отримала іншу назву – «Упорядкована тижнева кайзерівська поштова газета рейху», яка незабаром досягла накладу 1500 примірників. Важливі повідомлення видання друкувало у спецвипусках «Екстраординарі». У 1619 р. книго-продавець Шенветтер почав видавати третю франкфуртську газету. Усі видання проіснували недовго. Випробовуванням для них стала епоха Тридцятирічної війни (1618 – 1648 рр.). Дві газети незабаром припинили своє існування, а «Поштові відомості» пережили війну й пізніше стали консервативним органом Австрії. У 1665 р. до них приєднався заснований книгопродавцем Вільгельмом Серлином «Журнал» («Journal»), що став органом лібералів.

У 1609 – 1700 рр. у Німеччині виходило близько 200 газет.

Надрукована в Гамбурзі книжка «Про користь газетного читання» (1697) давала таку рекомендацію читачам:
«Хто бажає вести усвідомлений спосіб життя, хто бажає стати достойним членом суспільства і брати участь у його державній, торговельній і громадянській діяльності, той зобов’язаний ціка-витися газетами: він повинен їх читати, повинен запам’ято-вувати і обмірковувати прочитане, повинен уміти застосувати це на ділі».
Суспільне значення преси відразу було оцінене видатними політичними діячами. Так, король Швеції Густав ІІ Адольф (1594 – 1632 рр.) і полководець Альбрехт Валленштейн (1583 – 1634 рр.), захоплюючи міста, спочатку прибирали до рук місце-ву пресу, щоб перешкодити поширенню в країні невигідних для переможців відомостей.

Король Польщі Ян III Собеський (1629 – 1696 рр.) жерт-вував сном задля того, щоб написати кореспонденції на ім’я королеви про військові справи, точно позначаючи місця, що призначалися для друку. При цьому просив дружину не ску-питися на плату видавцям, щоб вони не друкували ворожих йому звісток.

3. 
   Голландська преса
   

Початком англійської та французької преси вважають гол-ландські «Куранти» («Сourant»). У ХVІІ ст. Голландія була найліберальнішою країною Європи як в економічному, так і духовному аспектах. Філософ і публіцист П’єр Бейль писав:

У грудні того ж року голландський гравер і картограф Пітер ван де Кеєре, який жив кілька років у Лондоні, почав видавати в Амстердамі англійською мовою газету, що являла собою майже дослівний переклад голландських «Сourant». Перший номер його видання вийшов 2 грудня 1620 р. без назви і починався так: «Свіжі новини з Італії, ще не отримані». З другого номера з’являється назва «Вісті з Італії, Німеччини тощо» («Courant out of Italy, Germany etc»). Новини, що містилися в газеті, важко було назвати свіжими, але вони давали читачам уявлення про події, що відбувалися в Європі.

3. 
   Розвиток преси в Англії
   

Появу періодичної преси в Англії відносять до 1588 р., коли вийшов перший номер «Англійського вісника». Він спо-віщав читачів про події зовнішнього та внутрішнього життя, зокрема в одному з номерів повідомлялося про рух іспанської «Непереможної Армади».

Першим англійським виданням, що відповідало поняттю «газета», вважають «Вісті, або Тижневі новини з Італії, Ні-меччини, Угорщини, Польщі, Богемії, Франції й інших країн» («Courante, or Weekly Newes from Italy, Germane, Hungary, Poland, Bohemia, France and the Low Countreys»), що з’явилися 21 вересня 1621 р. у Лондоні й проіснували до 1641 р. «Вісті…» нагадували голландські зразки, а замість імені видавця були надруковані ініціали – «N. B.»

У науковців виникають певні труднощі стосовно роз-шифровки букв. Справа в тому, що в зазначений момент у Лондоні активно працювали два типографи, чиї імена відпо-відають цим ініціалам, – Натаніель Беттер і Ніколас Боурн. Вони відомі як видавці інформаційних листків, бюлетенів новин. Беттер не мав покровителів при владі, до того ж король не надавав значення газеті як помічникові у пропаганді своєї політики. Видавцеві заборонялося писати про засідання парламенту, та й взагалі торкатися внутрішніх новин. Автори-тарна преса в першу чергу контролювала внутрішню інформа-цію. Часто Беттер, щоб заповнити вилучені цензурою місця в газеті, придумував новини або передруковував глави з Біблії.

У період англійської буржуазної революції виникає багато видань, серед яких найпоширенішими були «вісники» і «мер-курії» латинською та англійською мовами.

У листопаді 1641 р. починає виходити тижневик Семюеля Пека «Основні події, що відбуваються в нашому парламенті» («The Heads of Several Proceedings in This Present Parliament»). До появи цього видання фрагменти промов, які виголошувалися в палаті громад, могли потрапляти тільки до памфлетів, що видавалися в нелегальних друкарнях. Публікація парламентсь-кої хроніки викликала роздратування короля, але тижневик продовжував виходити. Більше того, у грудні того ж року з’яв-ляється ще одне видання – «Журнал, або Основні події, що відбуваються в парламенті» («The Diurnall, or The Heads of all the Proceedings in Parliament»).

На початок 1642 р. уже 5 подібних тижневиків виходили в Лондоні. Приборкати пресу не могли ні король, ні парламент, але видавці не були захищені від вірогідних репресій. С. Пек, наприклад, закликаючи до примирення з королем, відразу опинився у в’язниці. Але репресії не зупиняли журналістів – кількість видань незмінно зростала: у 1644 р. їх було 17, у 1649 р. – 24.

У 1643 р. журналіст Джон Беркенхед починає випускати газету «Двірцевий вісник» («Mercurius Aulicus»), яка намагалася встановити моральність і порядок. Газета відстоювала інтереси короля. У ній друкувалися матеріали, що викривали діяльність парламенту, нападали на Кромвеля.

Відомий видавець ХVІІ ст. Марчмонт Нідхем з 1643 по 1646 р. випускав тижневик «Британський вісник» («Mercurius Britanicus»), який був основним опонентом «Двірцевого вісни-ка». З його сторінок Нідхем виступав з критичними статтями проти короля, що стало приводом притягнення видавця до суду. Проти Кромвеля з 1647 р. спрямовує Нідхем своє наступне видання – «Корисний вісник» («Mercurius pragmaticus»), за яке також був притягнений до суду вже Кромвелем. Інша газета – «Політичний вісник» («Mercurius politicus»), – редактором якої деякий час був Д. Мільтон, виходила у 1650 – 1660 рр.

Значну площу періодичних видань займала комерційна інформація і реклама, тому в перших англійських газетах були введені відділи платних оголошень. Відтоді реклама, що публі-кувалася за плату, стала постійним атрибутом преси.

У ІІ пол. XVІІ ст. у назвах періодичних видань Англії з’являється слово «газета».

У 1665 р. в Оксфорді з’явилася «Оксфордська газета» («Oxford Gazette»), засновником якої став провідний публіцист і журналіст Генрі Маддиман. Пізніше її перейменували на «Лондонську газету». Видання виходило двічі на тиждень і зовні мало вигляд сучасної газети. «Лондонська газета» стала першою регулярною газетою в столиці Англії. Один із сучасників прихильно відгукувався про неї як про повну новин газету, яка «не друкує дурниць». Маддиман почав збирати інформацію з різних джерел: держсекретаря, офіцерів таможні, поштарів, священиків тощо. «Лондонська газета» перекладалася французькою мовою.

Під час англійської революції 1640 – 1660 рр. країну переповнили гострі політичні памфлети проти тиранії, які розповсюджувалися як у рукописному, так і друкованому вигляді. Яскраві зразки політичної публіцистики створили Д. Мільтон, Д. Лільберн, Д. Вінстенлі та інші.

У творах Д. Мільтона провідною стала ідея свободи. Крім згаданої вже «Ареопагітики», він писав памфлети, спрямовані проти феодальної церкви («Про реформацію церкви в Англії», 1641; «Смисл церковного устрою», 1642), антироялістські («Іконоборець») тощо. У 1655 р. Мільтон написав книгу «На свій захист», у якій відстоював як власне чесне ім’я, так і громадські ідеали. У біблійних образах «Втраченого раю» (1667) і «Поверненого раю» (1671) він відобразив революційні події, підняв питання моралі. Тираноборчі мотиви пронизують й інші його твори – поему «Історія Британії» (1670) і трагедію «Самсон-борець» (1671). С. А. Михайлов підкреслює:

«Славетна революція» 1688 р. надала англійській буржуазії конституційні гарантії, зафіксовані в «Біллі про права» (1689 р.). Це стимулювало газетно-журнальну справу, тим більше що в 1695 р. було скасовано цензуру. У 1688 р. у Лондоні почали виходити такі газети, як «Загальний інформатор» («The Universal informant»), «Англійські вісті» («The British Courante»), «Лондонські вісті» («The London Courante»).

Вначале издание не носило самостоятельного характера и выглядело довольно скромно: две колонки, печатавшиеся на одной стороне листа, заполнялись переводами из голландских и французских газет и по внешнему виду напоминали знаменитый официоз – «Лондон Газетт» («Лондонская газета»). Первый выпуск содержал 10 параграфов и 104 строки новостей. Примечательно, что редакция обещала сообщать новости сразу же, как только почта их доставит.

В скором времени газета стала выходить уже на двух сторонах листа, а к концу первого года своего издания она содержала полторы страницы новостей (пока еще из голландской и французской прессы), а также мелкие объявления. В дальнейшем она превратилась в че-тырехполосную газету.

«Дейли Курант» просуществовала почти 30 лет ⁸⁴.

3. 
   Французька преса
   

Періодичні видання Францї з перших кроків свого існу-вання вирізнялися змістовністю, мобільністю, винятковим мис-тецтвом щодня подавати картину життя світу.

Елементи журналістики були присутні ще в «Газеті па-ризького буржуа» (1409 – 1444 та 1515 – 1536 рр.) і в «Скан-дальній хроніці» Жана де Труайє (1461 – 1483 рр.).

На початку XVII ст. з’явилися «Французька газета» («La Gazette Française», 1604 – 1914), яка ще не мала періодичності як такої, і щорічник «Французький Меркурій» («Le Mercure Fran-çaise», 1611 – 1644), який починає випускати Жан Рішар. Видання мало значний вплив на громадське життя Франції. Першим, хто усвідомив необхідність ідеологічного впливу на суспільну думку, був кардинал Рішельє (1585 – 1642 рр.) – перший державний діяч Франції.

Для керівництва суспільною думкою, ставши міністром, Рішельє заснував газету «Gazette dе Fгаnсе», для чистки і збагачення мови створив Академію літератури. Він почав конфіденційно контролювати всі публікації газети і призначив редактором падре Жозефа, якого сучасники називали справжнім alter ego кардинала.

Однак малотиражна газета, що виходила раз на рік, не відповідала політичним завданням Рішельє. Кардинал шукав можливість систематичного впливу на суспільну думку, а для цього було потрібне періодичне видання іншого типу.

• 
  Моєю першою метою була велич короля, моєю другою метою була велич держави.
  
• 
  Хто володіє інформацією, той володіє світом.
  

1. 
   Т. Ренодо – перший професійний журналіст
   

Характер журналістики як найважливішої сфери ідеології почав чітко визначатися й уперше виявив себе в діяльності Тео-фраста Ренодо (1583 – 1653 рр.), якого вважають першим про-фесійним журналістом.

Це була людина неабияких здібностей у різних галузях знань. Ще в ранній юності Ренодо одержав диплом лікаря. Йому було всього 19 років, коли, закінчивши медичний факультет у Монпельє, він вирушив подорожувати Францією та Європою. Ці мандрівки допомогли йому побачити європейську жур-налістику, що вже зародилася практично в усіх країнах. Повернувшись до Парижу в 1612 р., Ренодо почав вивчати хірургію, а пізніше став надавати допомогу біднякам. Медицин-ська практика стала частиною його просвітницької й гума-ністичної діяльності.

У 1624 р. Ренодо призначено на пост начальника державних благодійних установ. Він виявляв особливу турботу до голодних, доведених до крайньої бідності громадянськими війнами ремісників і селян. Оформивши офіційний дозвіл на володіння Адресним бюро, Ренодо у 1630 р. одержав монополію на збір інформації зі всієї території Франції.

Крім Адресного бюро й медичної практики, він дуже цікавився численними друкованими листками, що наводнювали Париж і читалися з величезним інтересом. Ренодо давно мріяв про створення газети, подібної тим, що бачив у Європі, але обмеженість коштів і релігійні війни були перешкодою у здійсненні мети.

Завдяки протекції падре Жозефа Ренодо одержав посаду при дворі й почав працювати у «Французькому Меркурії». Там талановитого журналіста помітив Рішельє і запропонував йому випускати нове періодичне видання, організація якого без підтримки всемогутнього кардинала була неможливою. У часи Ренодо друкарі й книговидавці відповідно до статуту мусили знати латинь, читати грецькою і мати сертифікат Паризького університету на право займатися видавничою справою. Щоб відкрити книжкову крамницю в Парижі, треба було прожити в ньому 4-6 років.

Кардиналові необхідний був друкований листок на зразок німецьких або голландських. На думку Рішельє, краще за Ренодо у Франції ніхто з цим упоратися не міг. Досвід і зв’язки Адресного бюро, а також заслуги лікаря перед королем і карди-налом були кращою гарантією. Таким чином, Теофраст Ренодо одержав реальну можливість почати видання першої регулярної французької газети, задуманої як знаряддя ідейної боротьби проповідника абсолютизму Рішельє з його численними ворогами. Безумовно, не можна заперечувати роль Рішельє, з санкції якого почала видаватися газета. Але якщо він бачив у ній лише засіб знищення своїх ворогів і поширення духу абсолютизму, то Ренодо підняв її на більш високий рівень, вклавши у газету високі ідеї просвітництва й гуманізму.

Видання отримало назву «Газетт» («La Gazzette») – від назви листків новин, які Ренодо бачив у Венеції. На думку видавця, така назва підкреслювала її загальнодоступність і була найбільш зрозумілою для широких мас.

Перший номер «Газетт» вийшов 30 травня 1631 р. Тема-тика видання – торгівля, війна, придворна хроніка, дипломатія. Газета виходила щоп’ятниці на 4 сторінках, пізніше їх число збільшилося до 12, з’явилися малюнки. Наклад її піднімався до 1200 прим.

Спочатку в газеті друкувалися головним чином закордонні новини двотижневої давнини, при цьому більша частина їх бралася з німецьких, італійських і голландських газет, що давало підставу конкурентам і противникам Ренодо обвинувачувати його у плагіаті. Але поступово з розвитком газети в ній усе більше уваги приділялося внутрішній інформації, а новини з-за кордону вже виходили «з перших рук».

Певна частина інформації надходила в «Газетт» від кардинала Рішельє й навіть від самого короля. Ренодо відкрито заявляв про те, що його газету редагує й дає їй напрямок «за своїм розсудом Його Преосвященство».

Публікації Ренодо відзначалися майже літературним сти-лем. Король навіть призначив редакторові грошову винагороду за його журналістську працю.

Займатися виданням газети, роблячи це не з комерційних інтересів, а з метою просвіти, було нелегко, потрібна певна гнучкість й одночасно – мужність.

Щорічно всі номери збиралися в один том, який виходив під назвою «Річна збірка «Газетт» («Recueil des Gazzettes»). Протягом 1631 р. випущено 31 номер, що й склали річну збірку, присвячену Людовіку ХІІІ. У передмові до неї Ренодо писав про новизну, корисність і труднощі здійснення цього видання, особливо підкреслюючи, що в його збірці «кожний знайде те, що йому необхідно».

Видавнича діяльність не приносила Ренодо прибутків. Більш того, він витрачав на видання свою пенсію у 800 ліврів, якої його могли позбавити в будь-який момент, запідозривши в нелояльності. Особливо важко довелося йому після смерті Рішельє й Людовіка ХІІІ. Стосунки з кардиналом Мазаріні були досить складними. За розпорядженням останнього друкарню «Газетт» перенесено в Сен-Жермен, куди довелося переїхати й Ренодо.

У 1653 р., змучений постійними матеріальними склад-нощами, пов’язаними з виданням газети, але не залишивши улюбленої справи до останніх днів, Ренодо помер у злиднях.

Його справу продовжили сини. «Газетт» залишалася одним із провідних французьких періодичних видань аж до початку Великої Французької революції, а своє існування припинила 1 травня 1792 р.

Провінційні газети, які з’явилися у І пол. ХVІІІ ст., не могли з нею змагатися. Навіть першій французькій щоденній газеті «Журналь де Парі» (1777) важко було це зробити.

Детальну інформацію про діяльність Ренодо дає Л. Саламон у праці «Всеобщая история прессы».
<…> Предприятие Ренодо имело успех. В особенности Ришелье не скупился на знаки своей милости его инициатору. Он сразу понял, какие услуги газета может оказать его политическим планам, и всеми мерами старался упрочить ее положение, снабжал редакцию необхо-димыми техническими средствами, доставлял ей деятельных сотруд-ников и сам нередко помещал в газете специально для нее написанные статьи. Сверх того, он присылал Ренодо копии с заключенных дого-воров и капитуляций, с посольских докладов и донесений об осадах и битвах, но, разумеется, лишь те из них, которые он находил нужным обнародовать.

Сотрудником Ренодо был не только Ришелье, но и сам король Людовик XIII, много лет сряду доставлявший ему весьма обстоятель-ные корреспонденции. Сотрудничество короля сначала не было из-вестно и обнаружилось лишь благодаря заметке иезуита Гриффэ в «Histoire de Louis XIII» («История Людовика XIII»); черновые наброс-ки, по которым король писал свои статьи, вслед за этим были собраны, переплетены в двух томах и отданы на хранение королевской библи-отеке. Этими сведениями исчерпывалось долгое время все, что было известно о драгоценных манускриптах, и несмотря на тщательные изыскания, их не удавалось найти, покуда наконец в 1894 г. редактор «Temps» при разборе старинной библиотеки случайно не наткнулся на одну рукопись, содержавшую сообщения о походах в Лотарингию, Пикардию и Лангедок за 1633 – 1642 гг. Предполагают, что в другом томе собраны политические статьи короля. При сопоставлении ману-скриптов с соответствующими статьями «Gazette» было сделано любо-пытное открытие, что корреспонденции своего царственного сотруд-ника Ренодо перепечатывал отнюдь не дословно, а делал в них нередко значительные исправления и сокращения.

Весьма ценным сотрудником «Gazette» был также генеолог Гоцие, переписывавшийся со всей Европой и охотно делившийся с редакцией получаемыми им известиями. Несмотря на эти благоприят-ные условия, положение «Gazette» было не из легких. Государи сосед-них стран препятствовали ее распространению среди подвластного им населения, что в 1633 г. заставило Ренодо обратиться к ним в газете с просьбой изменить свое отношение к ней и указать им на бесполез-ность попыток задерживать его известия, так как в них кроется нечто, напоминающее собой способность горного потока, сила которого только увеличивается от возводимых на его пути препятствий. И внут-ри страны, в Париже, у газеты было много врагов и завистников, но козни их не причиняли ей особого вреда при жизни Ришелье и Людо-вика XIII. Со смертью последнего начались преследования Ренодо: у него было отнято право врачебной практики в Париже, академия его была закрыта; та же участь постигла его осведомительное бюро; в смутное время восстания Франции он нигде не мог добиться призна-ния своих прав. Только со своей газетой он оставался неразлучен; несмотря на все трудности, он продолжал издавать ее при помощи своих сыновей Якова и Евзебия; но она давала одни убытки, и когда Ренодо 25 октября 1653 г. скончался, 70 лет от роду, один из его современников сказал: «Он умер нищим, как умирают великие».

В посвященном ему некрологе, помещенном в «Gazette», отмечались крупные заслуги Ренодо перед родиной. «Потомство не забудет помянуть его имени, – читаем мы тут, – наряду с именами величайших деятелей нашего времени. Он выделялся своими огром-ными познаниями, своим врачебным искусством и многими другими сторонами своего гения, посвященными всеобщему благу. Его беско-рыстие позволяло ему довольствоваться своей славой». Эта уверен-ность в благодарности потомства оправдалась: на месте деятельности Ренодо, в Париже, на Rue de Latèce, напротив Palais de Justice, ему поставлен памятник, характеризующий его как журналиста и благодетеля бедных <…>.