Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

У тому ж році в Англії, із запізненням у кілька тижнів, з’явився щомісячний журнал «Філософські праці Королівського суспільства» («Philosophical Transactions of the Royal Society») за редакцією Генрі Олденберга. З десяти публікацій, що склали перший номер, три взято з «Журналу вчених».

Журнали кінця ХVІІ ст. «Афінський Меркурій» («Athenian Mercury»), «Дамський Меркурій» («Ladies Mercury»), «Пошто-вий ангел» («The Post Angel»), незважаючи на «ділове» поход-ження, містили й художні твори. З 1692 р. розпочався випуск «Журналу для джентльменів» («Gentleman’s Journal»), який став першим спеціалізованим літературним періодичним виданням.

З 1668 до 1679 р. у Римі виходив перший італійський «Журнал літераторів» («Il Giornale de’_Letterati»), задуманий за зразком французького «Журналу вчених». Редактором його був Франческо Наццaрі.

Професор Отто Менке у Лейпцизі у 1682 – 1731 рр. вида-вав латиномовний журнал «Учені записки» («Acta Erudito-rium»), що швидко завоював європейську популярність. У його виданні діяльну участь брав Г. В. Лейбніц, який публікував тут багато своїх робіт.

Цензурні переслідування, що існували в більшості країн Європи, змусили звернути увагу журналістів на можливість публікацій своїх творів у Голландії.

Впливовий французький філософ-скептик П’єр Бейль, який емігрував через свої релігійні переконання до Голландії, з 1684 р. почав друкувати періодичне філософсько-літературне видання «Новини літературної республіки» («Nouvelles de la republique des lettres»). Журнал мав широкий резонанс, затвер-дивши авторитет редактора в європейських інтелектуальних колах, але у Франції його поширення було заборонене. У журналі Бейля друкувалися рецензії на книги з питань філософії, богослов’я, історії й літератури, полемічні твори політичного й релігійного характеру. Але навіть у лояльній Голландії деякі публікації Бейля призвели до того, що незалежний редактор втратив місце професора у Роттердамському університеті й змушений був через три роки припинити випуск журналу.

Видання Бейля продовжив Бонаж де Боваль, перейме-нувавши його в «Історію праць учених» («Histoire des ouvrages des savants»), і таким чином журнал проіснував до 1709 р.

Емігрант й ідеологічний опонент Бейля Жан Леклерк у 1688 р. в Амстердамі почав видавати журнал «Загальна істо-рична бібліотека» («Bibliotheque universelle et historique»). Він проіснував п’ять років і прославився тим, що вже в перших номерах Леклерк опублікував великі витяги з основної праці Джона Локка «Досвід про людський розум», викликавши бурхливу полеміку в багатьох країнах Європи.

Літературно-критичні журнали Франції беруть початок від періодичного видання «Галантний Меркурій» («Mercure galant»), заснованого у 1672 р. Королівські привілеї на його видання одержав популярний драматург і полеміст Жан Донно де Візі, літературний противник Мольєра. У перші роки журнал виходив нерегулярно, але з 1677 р. видавець зробив його щомі-сячним. Особливий успіх у читачів мав розділ світської хроніки. У 1696 р. у «Галантному Меркурії» з’явилася казка Перро «Спляча красуня», яку автор опублікував анонімно, не бажаючи пов’язувати своє ім’я з твором, написаним у «низькому жанрі».

Пізніше королівський привілей на видання «Галантного Меркурія» перейшов до рук Шарля Дюфрені, надзвичайно та-лановитого журналіста, драматурга, поета, музиканта, худож-ника, романіста й комерсанта. Дюфрені ввійшов в історію французької журналістики не тільки як редактор одного з пер-ших журналів Франції. Він уперше застосував прийом показу дійсності країни очима чужоземця, якогось жителя Сіаму, що випадково потрапив до Парижу («Серйозні й комічні розваги сіамця», 1699). Герой Дюфрені, абсолютно не знайомий з європейськими звичаями, постійно потрапляє в комічні ситу-ації, які звертають увагу читача на непривабливі сторони повсякденного життя.

Значного розвитку набуло видання альманахів, переважно літературного змісту. Вони диференціювалися за тематикою, еволюціонуючи до журнальної форми.

Таким чином, перші періодичні видання Західної Європи, що з’явилися на початку ХVІІ ст., представлені перш за все газетами. Пізніше виникли журнали та альманахи.
Рекомендована література

1. 
   Беспалова А. Г., Корнилов Е. А., Короченский А. П., Лучинский Ю. В., Станько А. И. История мировой журналистики. – Ростов-на-Дону: Издательский центр «Март», 2003.
   
2. 
   Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 428 с.
   
3. 
   История печати: В 2 т. – Т. 2. – М.: Аспект Пресс, 2001. – (Серия «Классика журналистики»). – Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/31.htm
   
4. 
   Ворошилов В. В. Журналистика. Базовый курс: Учебник. – 5-е изд. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. – 640 с.
   
5. 
   Лучинский Ю. Очерки истории зарубежной журналистики: Учеб. пособие. – Кубан. гос. ун-т. – Краснодар, 1996. – 140 с.
   
6. 
   Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Чотири століття британської журналістики // Наукові записки Інституту журналістики. – Т. 9 (жовтень-грудень). – К., 2002. – С. 191–228.
   
7. 
   Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Журналістика Франції // Наукові записки Інституту журналістики. – Т. 10 (січень-березень). – К., 2003. – С. 159–212.
   
8. 
   Михайлов С. А. История зарубежных СМИ: Учебное пособие. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. – 256 с.
   
9. 
   Саламон Л. Всеобщая история прессы // История печати: В 2 т. – Т.1. – М.: Аспект Пресс, 2001. – (Классика журналистики). – Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/29.htm
   
10. 
    Соколов В. С., Виноградова С. М. Периодическая печать Велико-британии. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000.
    
11. 
    Трыков В. П. Введение в мировую журналистику: Учеб. пособие. – М.: ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2007. – 55 с.
    

1. 
   Німецька преса:
   

1. 
   Страсбурзька й Аугсбурзька газети. Діяльність Й. Каролуса.
   
2. 
   Франкфуртські газети.
   
3. 
   Тижневі газети інших міст Німеччини.
   

2.1. Діяльність Н. Беттера і Н. Боурна. «Вісті, або Тижневі новини з…» («Courante, or Weekly Newes from Italy, Germane, Hungary, Poland, Bohemia, France and the Low Countreys»).

2.2. Діяльність Марчмонта Нідхема.

2.3. «Лондонська газета» («The London Gazette»).

2.4. «Щоденні куранти» («The Daily Courante»).

3. Французька преса:

1. 
   Рішельє та Мазаріні – опікуни перших французьких газет.
   

4. Журнальна періодика:

4.1. «Журнал вчених» («Journal des Savants»);

2. 
   «Новини літературної республіки» («Nouvelles de la republique des lettres») П’єра Бейля;
   
3. 
   «Галантний Меркурій» («Mercure galant»).
   

1. 
   ۞ Напишіть інформацію про перші газети Голландії.
   
2. 
   ۩ Зробіть зразок-макет першої газети і напишіть до нього пояснення.
   
3. 
   Розкажіть про політичну публіцистику англійської революції ХVІІ ст.
   

Д. Локк
Якщо мене спитають, який стиль я вважаю найкращим, то я відповім: той, на якому можна розмовляти з п’ятьма сотнями людей найрізноманітніших професій, виклю-чаючи ідіотів та божевільних, і бути зрозу-мілим усіма.

Д. Дефо
2.1. Особливості просвітницької журналістики Англії
Епоха Просвітництва стала поворотним етапом в історії європейської цивілізації. Філософські ідеї Д. Мільтона, Д. Лок-ка, Т. Гоббса започаткували нове розуміння ролі освіти, яка, вважалося, може вирішити всі проблеми людського життя.

У XVIII ст. значно зростає роль журналістики, яку почи-нають називати «четвертою владою» ⁸⁷. Саме преса дає мож-ливість просвітникам широко пропагувати свої ідеї. Основними діячами журналістики були філософи й письменники, вчені й державні діячі, які найчастіше ставали видавцями, редакторами власних газет, журналів, перетворюючи їх на трибуну для вис-ловлення своїх ідей. Тому цей період також називають епохою персонального журналізму: практично за кожним періодичним виданням стояла особистість редактора чи видавця, котрий про-водив власну ідеологічну політику.

Просвітництво Англії пов’язане з діяльністю видатних публіцистів і журналістів: Д. Дефо, Д. Свіфта, Д. Аддісона, Р. Стіля, Т. Смоллета, Г. Болінгброка та інших.

Завдання просвітницької журналістики – виправляти мо-раль суспільства за допомогою просвіти й розваг. На межі XVII–XVIII ст. продовжується випуск газет, щорічний наклад яких досягав 10 млн примірників.

Протягом ХVІІІ ст. складається типологія британської пре-си. Газети почали розподіляти на національні й провінційні; щоденні й тижневі; ранкові та вечірні. Вони поєднували інформацію і коментарі.

Епоха Просвітництва стала часом становлення й розквіту різноманітної журнальної періодики. Міцний фундамент закла-ли сатирично-повчальні журнали, мова яких проста і зрозуміла. Дослідники звертають увагу на два підходи до виправлення суспільної моралі – сатиричний та морально-дидактичний. Їх не завжди можна розрізнити, але якщо виділяти крайні прояви, то морально-повчальна журналістика Джозефа Аддісона та Річарда Стіля опиняється з одного боку, а уїдлива сатира Джонатана Свіфта – з іншого.

Надзвичайного поширення набули в цей час жанри сатири, есе, трактату, нарису. Остаточно виробився і закріпився такий гострий публіцистичний жанр, як політичний памфлет, сповне-ний викривально-сатиричного пафосу.

1. 
   Журналістська й публіцистична діяльність Дефо
   

Вихований у середовищі, де ще існували спогади про революційний виступ пуритан середини XVII ст., він незмінно був у центрі політичної та релігійної боротьби своєї неспокійної епохи. Буржуазну революцію 1688 р. Дефо зустрів співчутливо, не раз підтримуючи своїм пером Вільгельма III Оранського й користуючись його заступництвом.

У 1690 рр. він виступає в пресі на захист нового ладу як поет-сатирик і публіцист. Чудовим зразком його публі-цистики є «Досвід про проекти» (1697). Автор трактату, мір-куючи про шляхи вдосконалення існуючого соціального поряд-ку, висуває ряд ідей про реформи в галузі комерції та фінансів, пропонує створити суспільство «для заохочення наук», наполя-гає на необхідності жіночої освіти.

Залишаючись прихильником конституційних буржуазних свобод, Дефо разом з тим – особливо в ранній публіцистиці – нерідко апелює до авторитету народних мас і виступає від їхнього імені. У памфлеті «Клопотання бідняка» (1698), викри-ваючи соціальні контрасти багатства й бідності, сваволі й безправ’я, він уподібнює англійські закони павутині, що загро-жує загибеллю маленьким мошкам, але абсолютно безпечна для більших мух, і закликає від імені народу «покласти кінець бешкетуванням». Памфлет «Меморіал Легіону» (1701) Дефо завершує грізним застереженням торійському парламенту: «Наше ім’я – Легіон, і нас багато!».

Войовничо-демократичний дух, притаманний кращим пам-флетам Дефо, пронизує і його знамениту віршовану сатиру «Чистокровний англієць» (1701). Поштовхом до її написання стала полеміка між партіями вігів і торі про право Вільгель-ма III, голландця за походженням, на англійський престол. Сати-ра Дефо стала різкою відповіддю торійській реакції, яка мріяла про реставрацію абсолютної монархії й вважала, що чужоземець Вільгельм Оранський не може бути королем «чистокровних англійців». Доводячи, що англійська нація історично виникла в результаті змішання безлічі різних народностей і називаючи Англію «стічною ямою всієї Європи», Дефо висміює претензії англійської знаті на чистоту походження, розвінчує як фікцію поняття «чистокровний англієць» і протиставляє оманливому блиску продажних дворянських титулів велич, засновану на особистих заслугах.

Після смерті Вільгельма III у країні посилилася реакція, почалися переслідування пуритан-дисидентів. У цей час Дефо опублікував памфлет-містифікацію «Найпростіший спосіб роз-прави з дисидентами» (1702), де від імені фанатика-реакціо-нера закликав без жалю посилати на ешафот усіх, хто не слуха-ється офіційної церкви. Відверто безглузді вимоги анонімного автора було прийнято спочатку буквально. Це викликало схва-лення церковників і сум’яття серед дисидентів. Сатиричний задум Дефо був незабаром розкритий, його памфлет привсе-людно спалений, а сам автор засуджений до штрафу, тюремно-го ув’язнення й трикратного виставляння біля ганебного стовпа.

В собрании басен сэра Роберта Л’Эстренджа есть притча о Петухе и Лошадях. Случилось как-то Петуху попасть в конюш-ню к Лошадям, и, не увидев ни насеста, ни иного удобного пристанища, он принужден был разместиться на полу. Страшась за свою жизнь, ибо над ним брыкались и переступали Лошади, он принялся их урезонивать с большой серьезностью: «Прошу вас, джентльмены, давайте стоять смирно, в противном случае мы можем растоптать друг друга!»

Сегодня очень многие, лишившись своего высокого на-сеста и уравнявшись с прочими людьми в правах, весьма обеспокоились – и не напрасно! – что с ними обойдутся, как они того заслуживают, и стали восхвалять, подобно эзоповскому Петуху, Мир, Единение и достодолжную христианскую Терпи-мость, запамятовав, что отнюдь не жаловали эти добродетели, когда стояли у кормила власти сами.

Последние четырнадцать лет не знает славы и покоя чис-тейшая и самая процветающая церковь в мире, утратившая их из-за ударов и нападок тех, кому Господь, пути которого неис-поведимы, дозволил поносить и попирать ее. То было время поругания и бедствий. С незыблемым спокойствием терпела она укоры нечестивцев, но Бог, услышав наконец творимые молит-вы, избавил ее от гнета чужеземца.

Отныне эти люди знают, что их пора прошла и власть их миновала; на нашем троне восседает королева-соотечественни-ца, всегда и неизменно принадлежавшая Церкви Англии и иско-ни ее поддерживавшая. И посему, страшась заслуженного гнева церкви, диссиденты кричат: «Мир!», «Единение!», «Кротость», «Милосердие!». Как будто церковь не укрывала слишком долго это вражеское племя сенью своих крыл и не пригрела на своей груди змеиное отродье, ужалившее ту, что его выкормила.

Нет, джентльмены, дни милосердия и снисхождения кон-чились! Чтоб уповать теперь на миролюбие, умеренность и бла-гость, вам следовало и самим их прежде соблюдать! Но за последние четырнадцать лет мы ни о чем таком от вас слыхом не слыхали! Вы нас стращали и запугивали своим Актом о веротерпимости, внушали, что ваша церковь – дочь закона, как и прочие, свои молельные дома с их ханжескими песнопениями вы размещали у порога наших храмов! Вы осыпали наших прихожан упреками, одолевали их присягами, союзами и отре-чениями – и множеством иных досужих измышлений! В чем проявлялось ваше милосердие, любовь и снисходительность к тем самым совестливым членам Церкви Англии, которым было трудно преступить присягу, данную законному и правомоч-ному монарху (к тому же не ушедшему из жизни), дабы с поспешностью – к чему вы понуждали их – поклясться в верно-сти новоиспеченному голландскому правительству, составлен-ному вами из кого придется. Неприсягнувших вы лишили средств к существованию, оставив их с домашними во власти голода и обложив их земли и владения двойною податью, чтобы вести войну, в которой они не участвовали, а вы не дождались прибытка!

Чем сможете вы объяснить противоречащую совести покорность, к которой вы, пуская в ход свою новейшую обман-ную политику, склонили многих верных, что согрешили, как и многие новообращенные во Франции, лишь убоявшись голода? Зато теперь, когда вы оказались в нашей шкуре, вы говорите, что зазорно вас преследовать, ибо сие не по-христиански!

Вы обагрили руки кровью одного монарха! Другого низложили! Из третьего вы сделали марионетку! И вам еще хватает дерзости надеяться, что следующая венценосная особа подарит вас и службой, и доверием! Те, что не знают нравов вашей партии, должно быть, приписали бы безумию и наглости сии неслыханные упования!

Что вам соделать с сестрою вашею, когда будут свататься за нее?

Что вам соделать, если вы желаете утвердить лучшую христианскую церковь в мире?

Если вы желаете изгнать оттуда рвение?

Если вы желаете уничтожить в Англии змеиное отродье, так долго упивавшееся кровью Матери?

Что вы предпримете, желая освободить потомство от раздоров и волнений?

Тогда спешите это сделать! Настало время вырвать с корнем сорняки мятежной ереси, которые так много лет мешали миру в вашей церкви и заглушали доброе зерно!

«Но так мы возродим костры, – мне скажут многие в сердцах или невозмутимо, – и акт De haeretico comburendo, а это и жестоко, и означает возвращенье к варварству».

На это я отвечу так: хоть и жестоко предумышленно давить ногой гадюку или жабу, но мерзость их природы такова, что превращает мой поступок в благо для ближних наших. Их убивают не за вред, который они сотворили, а для того, чтобы его предотвратить! Их убивают не за зло, которое они нам уже причинили, а за то, которое они в себе таят! Вся эта нечисть: жабы, змеи и гадюки – опасна для здоровья и вредна для жизни тела, тогда как те нам отравляют душу, растлевают наше потом-ство! Заманивают в сети наших чад, подтачивают корни нашего земного счастья и небесного блаженства. И заражают весь народ!

Какой закон способен охранять сих диких тварей? Есть звери, созданные для охоты, за каковыми признается право убегать и укрываться от погони, но есть и те, которым разби-вают голову, используя все преимущества внезапности и силы!

Я не прописываю в качестве противоядия сожженье на костре. Я только повторяю вслед за Сципионом: «Delenda est Carthago!». И если мы надеемся жить в мире, служить Богу и сохранять свободу и достоинство, диссидентов необходимо уничтожить! Что до того, как лучше это сделать, – решение за теми, кто полномочен отправлять божественное правосудие против врагов страны и церкви!

Но если мы позволим запугать себя упреками в жесто-косердии, если мы уклонимся от свершения правосудия, нам не дано будет узнать ни мира, ни свободы! То будет варварство, и несравненно большее, по отношению к нашим чадам и потом-кам, которые им попрекнут своих отцов, как мы им попрекаем наших. «У вас был случай под покровительством и при под-держке королевы, стоящей во главе Законной Церкви, иско-ренить все подлое отродье, а вы, поддавшись неуместной жало-сти из страха проявить жестокость, помиловали этих мерзких нечестивцев. И нынче они гонят нашу церковь и попирают нашу веру, опустошают наши земли, а нас влекут на плахи и в тем-ницы! Вы пощадили амаликитян и погубили нас! И ваша милость – лишь жестокость к вашим бедным детям!»

Как справедливы будут эти нарекания, когда наши потомки попадутся в лапы к сему не знающему снисхожденья роду и Церковь Англии охватят смуты и раздоры, дух рвения и хаос, когда правление в стране передоверят иноземцам, которые искоренят монархию и учредят республику!

Коль скоро мы должны щадить их племя, давайте действо-вать разумно: давайте умертвим своих потомков сами, вместо того чтоб обрекать их гибели от вражеской руки и прикрывать высокими словами свое бездействие и равнодушие, крича, что это милосердие, – ибо рожденные свободными, они тогда сво-бодными покинут этот мир.

Кротчайший, милосердный Моисей промчался в гневе по становищу, сразив мечом три и еще тридцать тысяч любезных его сердцу братьев из народа своего за сотворение себе кумира. Зачем он покарал их? Из милосердия – дабы не допустить до разложения все воинство. Сколь многих из грядущей паствы мы бы спасли от заблуждений и от скверны, срази мы нынче племя нечестивцев!

Недопустимо мешкать с этой мерой! Все эти штрафы, пени и поборы, глупые и легковесные, только идут диссидентам на пользу и помогают им торжествовать! Но если бы за посе-щение сектантского собрания, молился ли там верный или проповедовал, расплачиваться нужно было не монетами, а висе-лицей и если бы сектантов присуждали к каторжным работам, а не к штрафам, страдающих за веру было бы гораздо меньше! Теперь перевелись охотники до мученичества, и, если многие диссиденты бывают в церкви для того, чтоб их избрали мэрами и шерифами, они согласны будут посетить и сорок храмов ради того, чтобы не угодить на виселицу!

Достало бы и одного закона, но только строгого и точно соблюдаемого, о том, что всякий посещавший их гнусавые мо-лельни присуждается к изгнанию, а проповедник отправляется на виселицу, и дело было б решено! Диссиденты бы валом повалили в Церковь! Уже при жизни следующего поколения мы стали бы единою церковью!

Взимать пять шиллингов за то, что человек в течение месяца не подходил к причастию, и шиллинг за то, что он не приближался к церкви целую неделю, – это неслыханное сред-ство обращенья в истинную веру! Так можно лишь предостав-лять за деньги право согрешать! И если в этом нет зло-умышления, то отчего мы не даем им полную свободу? А если есть, какими деньгами его окупишь? Мы продаем им право согрешать и против Господа, и против власти предержащей!

И если они все же совершают тягчайшее из преступлений, направленное против мира и блага Англии и против славы Божией во поруганье церкви и на пагубу души, пусть это чис-лится среди наиболее страшных злодеяний и получает соот-ветствующую кару!

Мы вешаем людей за пустяки и отправляем в ссылку за безделицы, тогда как от обиды, нанесенной Господу и церкви, достоинству религии и благу человека, нетрудно откупиться за пять шиллингов. Это такое унижение христианского правитель-ства, в котором стыдно дать отчет потомкам!

За то, что люди согрешают против Бога, не соблюдают его заповеди, бунтуют против церкви, не повинуются наказам тех, кого он дал им в управители, им следует назначить наказанье, сравнимое по тяжести с проступком! Тогда вновь расцветет наша религия и наша разделившаяся нация вновь обретет единство.

<…> Для всех, кто предан Церкви Англии, настало время, не теряя ни минуты, и вознести, и укрепить ее столь осно-вательно, чтоб она больше не могла подпасть под иго чуже-земцев или страдать от распрей, заблуждений и раскола! Я был бы очень рад, если бы к сей заветной цели вели бескровные и мирные пути, но порча слишком далеко зашла, и рана загно-илась, затронуты все жизненные центры, и исцеление сулит лишь нож хирурга! Исчерпаны все способы воздействия: и сострадание, и кротость, и увещевания, но тщетно – облегчение не наступило!

Сектантский дух настолько овладел умами, что многие во всеуслышанье бросают вызов церкви! Дом Божий стал им нена-вистен! И более того, они внушили своим детям такую преду-бежденность и отвращение к нашей святой вере, что темная толпа всех нас считает за язычников, творящих культ Ваала! Им кажется грехом переступать пороги наших храмов. Должно быть, даже первые христиане гораздо менее чуждались капищ и кровавых жертвоприношений, сложенных к ногам кумиров, и иудеи меньше избегают есть свинину, нежели многие дисси-денты чураются святого храма и отправляемого там бого-служения.

Строптивцев вместе с их исповеданием необходимо истребить! Пока их племя что ни день наносит невозбранно оскорбленье Господу, пороча его таинства и службу, мы пренебрегаем своим долгом перед ним и перед нашей Мате-рью – Святою Церковью.

Как сможем мы ответить перед Господом, и перед церковью, и перед нашими потомками за то, что оставляем их в сетях у фанатизма, заблуждений и упрямства, гнездящегося в самом сердце нации? Как мы ответим им за то, что дозволяем недругу разгуливать по улицам страны, чтобы он мог привлечь к себе наших детей? Как оправдаемся за то, что подвергаем нашу веру угрозе полного искоренения?

Чем это лучше, чем тенета, в которые нас уловляла римско-католическая церковь и от которых нас освободила Ре-формация? То и другое – крайности, хотя и в разном роде, но ведь для истины губительны любые заблуждения, которые нас разделяют. Те и другие равно вредны для нашей церкви и для спокойствия отечества! Скажите, отчего признать иезуита хуже, чем фанатика? И чем папист, который верует в семь таинств, опасней квакера, не верующего ни в одно из них? Мне также невдомек, чем монастырь страшней молитвенного дома!

Увы, о Церковь Англии! Теснимая папистами, гонимая диссидентами, она распята между двух разбойников! Но пробил час – пора распять разбойников! Пусть на костях врагов воздвигнется ее строение! Заблудшие, что захотят вернуться в ее лоно, всегда найдут открытыми врата ее любви и милосердия, но твердолобых пусть сожмет железная рука!

Пусть верные сыны святой, многострадальной Матери, узнав о ее бедствиях, ожесточат свои сердца и ополчатся на ее гонителей!

Пусть Всемогущий Бог вдохнет в сердца всех тех, кто верен правде, решимость объявить войну гордыне и антихристу, дабы изгнать из нашего отечества коснеющих в грехе и не дозволить расплодиться их потомству!

Після звільнення, з 1704 до 1713 р., Дефо починає тричі на тиждень випускати власне видання «Огляд» («The Weekly Review») обсягом 4 – 8 сторінок і навіть отримує прізвисько «пан Рев’ю». Дефо одночасно виступав у ролі репортера, коректора, редактора, коментатора й літератора, який готував матеріали на політичні, комерційні та соціальні теми. Видання відзначалося високою якістю публікацій, включало аналітику й коментарі. Дефо зробив вагомий внесок у розвиток жанру есе.

«Огляд» був насичений різноманітними рубриками і жан-рами. Видавець уміло зацікавлював читачів яскравими заголов-ками, захоплював сміливими проектами, сенсаційними повідом-леннями, усілякими «таємними історіями». При цьому найзух-валіший вимисел в інтерпретації Дефо виглядав цілком прав-доподібним, найнеймовірніша подія подавалася як реальний і буденний факт. Ця дивна здатність автора викликати в читача ілюзію документальності оповіді виявилася згодом і в його белетристиці.

Водночас Дефо-журналіст виявив дивні можливості зміню-вати свої політичні погляди у залежності від кон’юнктури. Після тюремного ув’язнення він підтримував то вігів, то торі. Висту-паючи на боці вігів, Дефо продовжував відстоювати демокра-тичні права і свободи, наприклад право автора на свої твори, закликав парламент прийняти закон про авторське право. У 1704 р. Дефо надрукував «Есе про регулювання преси», де виступив проти цензури як знаряддя в руках правлячої партії. Найважливішим чинником повинна бути правдивість преси. Автор згоден, що контроль має бути, але повинен перебувати у руках порядних, правдивих людей. Дефо вважає, що періодичні видання, які друкують наклепницькі, образливі чи брехливі матеріали, мають підлягати покаранню. Разом з тим непри-пустимі ліцензування преси і попередня цензура щодо творів, у яких подаються небажані для уряду думки. Регулювання преси, на думку автора, повинен здійснювати парламент, а не вико-навча влада. Дефо пропонував способи регулювання преси: обкладання періодичних видань помірними податками, заборона друкувати імена людей, замішаних у скандалах, обов’язкове зазначення автора на титульному аркуші книги.

Журнально-публіцистична спадщина Дефо нараховує близько 400 назв, вражає багатством тематики: політика й економіка, історія й література, релігія й мораль, побут і звичаї.

Та, незважаючи на це, все ж широку популярність йому приніс роман «Робінзон Крузо», написаний наприкінці життя, у якому яскраво висвітлюються просвітницькі ідеали Дефо.

Свіфта дуже хвилювали доля англійського народу й загальний стан суспільства. Тому він, прагнучи впливати на хід подій, у своїх численних творах сміливо висловлювався щодо важливих проблем. Ніколи не підписував свої публіцистичні твори, містифікуючи читачів вигаданими іменами і злобо-денними питаннями. Памфлет був улюбленим жанром Свіфта, і саме він приніс йому відомість, але разом з тим у письменника з’явилося багато ворогів серед церковників, чиновників, урядовців, буржуазії та дворянства.

У 1696 – 1697 рр. Свіфт майже одночасно створив два вели-ких памфлети: «Битва книг» і «Казка бочки».

«Казка бочки» – один із яскравих памфлетів у творчій спадщині сатирика. Назва походить з англійського фра-зеологізму, що перекладається як «нісенітниця», «заплутана історія», «дурниця». У передмові Свіфт писав: «У моряків є звичай при зустрічі з китом викидати в море порожню бочку, аби відволікти його увагу від корабля». Корабель – це своєрідна емблема держави, а бочка – це те, що, на думку автора, відво-лікає увагу суспільства від важливих проблем. У памфлеті да-ється тонка і зла пародія на Реформацію та різні напрямки всередині християнського віровчення. Цей твір відобразив реакцію Свіфта на події англійської революції та діяльність пуритан. Під масками Петра, Мартина та Джека виникають образи католицизму, лютеранства та кальвінізму (пуританства).

Найплідніший етап у творчості Свіфта – 1700 – 1720 рр. Він бере активну участь у політичному житті Англії, спілкується з представниками партій вігів і торі, спостерігає за їх політичною боротьбою. Здобувши ступінь доктора богослов’я та місце вікарія в одному з міст Ірландії, сатирик багато уваги приділяв проблемам релігії та церкви.

Эту одинокую палку, что ныне видите вы бесславно лежащей в забытом углу, я некогда знавал цветущим деревом в лесу. Была она полной соков, убрана листьями и украшена вет-вями. А ныне тщетно хлопотливое искусство человека пытается соперничать с природой, привязывая пучок увядших прутьев к высохшему обломку. В лучшем случае она являет собою лишь полную противоположность тому, чем была прежде: выкор-чеванное дерево – ветви на земле, корни – в воздухе.

Ныне пользуется ею каждая замызганная девка для своей черной работы; и по капризу судьбы она обречена содержать в чистоте другие вещи, сама оставаясь в грязи. А затем, изношен-ную дотла на службе у горничных, выбрасывают ее вон либо употребляют ее в последний раз на растопку. И когда я смотрел на нее, то вздохнул и промолвил: истинно, и человек – это палка от метлы.

Природа послала его в мир крепким и сильным, был он цветущим, и голова его была покрыта густыми волосами (сей прирожденной порослью этого мыслящего растения). И вот топор излишеств отсек его зеленые ветви, и стал он поблекшим обломком. Тогда он прибегает к искусству и надевает парик, тщеславясь противоестественной копной густо напудренных волос, которые никогда не росли на его голове. Но, право, если бы наша метла возымела желание выступить перед нами, гор-дясь похищенным у березы убором, который никогда не укра-шал ее прежде, вся в пыли, даже если то сор из покоев пре-лестнейшей дамы, как бы смеялись мы над ней и презирали ее тщеславие, мы – пристрастные судьи собственных достоинств и чужих недостатков!

Но, пожалуй, скажете вы, палка метлы лишь символ де-рева, повернутого вниз головою. Подождите, что же такое чело-век, как не существо, стоящее на голове? Его животные наклон-ности постоянно одерживают верх над разумными, а голова его пресмыкается во прахе  там, где надлежит быть его каблукам. И все же, при всех своих недостатках, он провозглашает себя великим преобразователем мира и исправителем зла, устра-нителем всех обид; он копается в каждой грязной дыре естества, извлекая на свет открытые им пороки, и вздымает облака пыли там, где ее прежде не было, вбирая в себя те самые скверны, от которых он мнит очистить мир.

Свои последние дни растрачивает он в рабстве у женщин, и притом наименее достойных. И когда износит себя дотла, то, подобно брату своему, венику, выбрасывается вон либо упот-ребляется на то, чтобы разжечь пламя, у которого могли бы погреться другие. 

Серія його знаменитих «Бікерстафових памфлетів» з’явилася у 1708 – 1709 рр. Під вигаданим псевдонімом Ісаака Бікерстафа памфлетист створив комічну маску, із якою виступив проти шарлатанства і брехні різноманітних астрологів, так званих «провісників долі», які були на той час досить популяр-ними в Англії. Автор навіть випустив сатиричний астрологіч-ний календар-альманах «попереджень», де передбачив смерть відомого астролога Партріджа від лихоманки. Містифікація була настільки вдалою, що всі повірили у смерть Партріджа, а книговидавці викреслили його зі списку членів своєї асоціації.

У 1711 р. Свіфт написав памфлет «Поведінка союзників і колишнього міністерства у сучасній війні», де викривав вігів і діяльність їхнього вождя герцога Мальборо. Письменник від-крито писав про антинародний характер війни за іспанську спадщину, яка приносила народу лише страждання й зубожіння. Самого герцога він звинуватив у хабарництві й підступності. Коли 1713 р. був укладений Утрехтський мир між Англією і Францією, сучасники назвали його «Свіфтовим миром».

У своїх памфлетах Свіфт критикував парламентську систе-му Англії, політику уряду, колоніальні війни, невігластво, свя-тенництво, церкву, всі антинародні соціальні інститути.

Королева Анна розгнівалася на митця ще після «Казки бочки»: її злякали гострі насмішки над релігією, надто смілива критика існуючих порядків. Представникам вищих кіл теж не подобалися Свіфтові сатири на політичне життя Англії та окремих діячів уряду. Врешті-решт памфлетиста відправили в Ірландію, де він став настоятелем собору Св. Патріка в Дубліні.

Навіть віддалений від столичного життя, Свіфт не перери-вав зв’язків із сучасністю. Ірландський період став апофеозом його діяльності. Піднесення національно-визвольного руху в країні дало новий поштовх для творчості. Памфлети «Скромна пропозиція», «Пропозиція щодо загального використання ір-ландської мануфактури», «Листи суконника» стали голосом ірландського народу.

Особливо дієвим був памфлет «Листи суконника». Хоча Свіфт виступив у ньому з критикою уряду й політики Ірландії анонімно, всі одразу впізнали в авторові декана собору Св. Пат-ріка. Англійський уряд наполягав на його арешті, але пред-ставники ірландської влади на це не наважились. «Щоб заареш-тувати доктора Свіфта, потрібно десять тисяч солдат», – писав ірландський намісник лорд Картерет прем’єр-міністру Англії Уолполу.

Популярність Свіфта зростала з кожним днем. Ірландці влаштовували йому бурхливі овації під час богослужінь у дублінському соборі, охороняючи свого духовного пастиря від ворогів. 1726 р. вийшла друком книга «Мандри Гуллівера», яку вважають романом-памфлетом. Свіфт висловив у ньому свої просвітницькі ідеї, він не зосередився на одній проблемі, а порушив безліч – від державного устрою країни до моралі вченого світу та духовного обличчя людини в цілому.

• 
  Людину можна розпізнати по оточенню, в якому вона перебуває.
  
• 
  Я ніколи не міг дати людям спокійно божеволіти, а завжди попереджав їх про це.
  

Створену Свіфтом маску Бікерстафа Річард Стіль вирішив використати для нового журналу «Базіка» («The Tatler», 1709 –1710), який став початком не тільки англійської, а й усієї євро-пейської морально-повчальної журналістики.

Журнал виходив тричі на тиждень від імені астролога Ісаака Бікерстафа. Видання починалося звертанням Бікерстафа, пропонуючи читачеві повчальне, добродійне й необхідне читання.

У 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився Джозеф Аддісон і став надсилати до журналу свої статті й есе. Він знайшов своє покликання й найкращого співрозмовника. З його приходом якість журнальних публікацій зросла, багато есе автора дотепер перевидаються й вважаються неперевершеними зразками англійської есеїстики.

Структура «Базіки» ґрунтувалася на одному есе, що було композиційним стрижнем кожного номера. Есе створювалося Стілем або Аддісоном від імені обраної маски й присвячувалося різним подіям лондонського життя. Вдало знайдена маска й точно витримана програма журналу швидко привернули увагу англійського читача.

Крім есе, у номер включалися дрібні оголошення й заміт-ки. Побоюючись, що маска Бікерстафа може втратити свою привабливість, Аддісон і Стіль на початку 1711 р., у пік попу-лярності, припиняють видання «Базіки».

Самый план «Болтуна» неизбежно вел к тому, что в разнообразных рассказах журнала о текущей лондонской жизни имелись в виду действительные происшествия и лица ⁸⁹.

Автори розробили тут цілу галерею образів-масок: помі-щик, торговець, суддя, військовий, священик, чепурун  – членів невеликого клубу, які збиралися, щоб говорити на мудрі теми в галузі політики, літератури, філософії, театру, світського життя тощо. Від імені кожної з цих масок автори могли висловлюва-тися про громадське життя, заявляючи при цьому про свій полі-тичний нейтралітет. Принциповим було не висловлювати при-хильності до жодної з партій, перебуваючи в рівному віддаленні від усіх соціальних груп. Мета, поставлена журналістами в «Глядачі», така: «Боротися зі злом, а не з окремими особами і бичувати вади, не зачіпаючи людей». Дуже талановито було створено образ сера Роджера де Коверлі, дивака, добро поряд-ного джентльмена, який з цікавістю дивиться на навколишній світ:

Наклад «Глядача» зріс до 14 тис. примірників, щоденно в Лондоні розповсюджувалось їх до 3 тис. Читачі в Європі й колоніях нетерпляче чекали кожного нового випуску. Але Аддісон і Стіль виявилися вірними обраній видавничій стратегії: коли інтерес до «Глядача» досяг апогею, вони вирішили помі-няти літературні маски. Журнал проіснував два роки (всього вийшло 555 номерів). В останньому номері було оголошено про несподіване одруження одного з персонажів і раптову смерть іншого. Коло учасників клубу розпалося.

Замість «Глядача» у 1713 р. з’явилася нова маска й новий журнал – «Опікун» («The Guardian»), який також мав великий успіх, але проіснував близько року, після чого видавничий тандем розпався.

Журнали Аддісона й Стіля мали великий вплив на розвиток англійської та європейської журнальної традиції. Вони перевидавалися кілька разів як окремі книги протягом ХVІІІ ст. і перекладені більшістю європейських мов.

Тільки в Англії кількість наслідувань обчислювалася де-сятками, серед яких «Шепотун» («The Wisperer», 1709), «Торох-тійка» («The Female Tatler», 1709 – 1710), «Буркотун, або Діоген, вигнаний з бочки» («The Grouler, or Diogenes robb’d of His Tub», 1711), «Воркотун» («The Grumbler», 1715), «Розважальник» («The Entertainer», 1717 – 1718), «Критик на 1718 рік» («The Critic for the Year MDCCXVІІІ», 1718), «Інформатор» («The Intelligencer», 1728), «Папуга» («The Parrot», 1728), «Універ-сальний глядач» («The Universal Spectator», 1728 – 1746) та інші.

Ричард Стиль

История удивительных приключений Александра Селькирка, потерпевшего кораблекрушение моряка (отр.)

Мне кажется, что позволительно будет рассказать на стра-ницах журнала с таким названием о человеке, рожденном во владениях Ее величества, и поведать одно приключение из его жизни, столь необычное, что, наверное, ничего подобного не случилось с кем-либо другим. Человек, о котором я намерен рассказать, зовется Александр Селькирк; имя его знакомо лю-дям любопытствующим, ибо он приобрел известность тем, что прожил в одиночестве четыре года и четыре месяца на острове Хуан Фернандес. Я имел удовольствие часто беседовать с ним тотчас по его приезде в Англию в 1711 году <…>.

Он был высажен на берег с корабля, давшего течь, с капитаном коего у него произошла ссора, и он предпочел ввериться своей судьбе на пустынном острове, чем оставаться на ветхом корабле под началом враждебного ему командира. Из вещей его дали ему сундучок, носильное платье и постель, кремневое ружье, фунт пороху, достаточно пуль, кремень и огниво, несколько фунтов табака, топор, нож, котел, Библию и другие книги духовного содержания, а также сочинения о навигации и математические приборы. Обида на командира, который столь дурно обошелся с ним, заставляла его желать такой перемены участи как блага до того самого мгновения, как он увидел, что корабль его отчаливает; в эту минуту сердце его сжалось и заныло, ибо расставался он не с одними лишь товарищами, но и со всем человечеством. Запасов для поддержания жизни своей имел он на один только день; остров же изобиловал лишь дикими козами, кошками и крысами. Он полагал, что сможет быстрее и легче удовлетворить свои нужды, подбирая на берегу моллюсков, нежели охотясь с ружьем за дичью. И на самом деле, он нашел великое множество черепах, чье мясо показалась ему весьма вкусным и которых он первое время часто и в изобилии ел, пока не стали они ему противны, и позже он мог переносить их только приготовленными в виде студня. Потребность в еде и питье служила ему великим отвлечением от размышлений о своем одиночестве. Когда же он сумел удовлетворить эти потребности, тоска по обществу людей охватила его с такой силой, что он стал думать, что был менее несчастлив в то время, когда нуждался в самом необходимом; ибо легко поддержать тело, но желание увидеть вновь лицо человеческое, овладевшее им, когда он на время забывал о телесных нуждах, казалось ему непереносимым. Им овладели уныние, томление и меланхолия, и лишь с трудом удерживался он от того, чтобы не наложить на себя руки, пока мало-помалу, усилиями рассудка и благодаря усердному чтению Священного Писания и прилежному изучению навигации, по прошествии восемнадцати месяцев он вполне примирился со своей участью.

Когда добился он своей победы, то цветущее его здоровье, уединение от мира, всегда безоблачное, приветливое небо и мягкий воздух превратили жизнь его в непрерывное празднество, и жизнь стала для него столь же радостной, сколь раньше была печальной. Находя теперь удовольствие во всех повседневных занятиях, превратил он хижину, где спал, ветвями, срубленными в обширном лесу, на опушке которого хижина эта была расположена, в восхитительную беседку, постоянно овеваемую ветерком и легким дуновением воздуха; и это сделало его отдых после охоты равным чувственным удовольствиям.

В жилище его чрезвычайно докучали ему крысы, которые грызли его платье и даже ноги его, когда он спал. Чтобы защитить себя от них, он вскормил и приручил множество котят, которые лежали на его постели и защищали его от врагов. Когда платье его совсем обветшало, он высушил и сшил козьи шкуры, в которые и оделся и вскоре научился пробираться сквозь леса, кустарники и заросли столь же свободно и стреми-тельно, как если бы сам был диким животным. Случилось ему однажды, когда он взбегал на вершину холма и сделал прыжок, чтобы схватить козу, свалиться вместе с нею в пропасть; он пролежал там без чувств в течение трех дней, измеряя продол-жительность времени по приросту месяца с момента своего последнего наблюдения.

Подобная жизнь стала для него столь восхитительно приятной, что ни одной минуты не тяготился он ею; ночи его были безмятежны, дни радостны благодаря умеренности и упражнениям. Он взял за правило предаваться молитвенным упражнениям в определенные часы и в определенных местах, и он творил свои молитвы вслух, дабы сохранить способность речи и дабы изливать свои чувства с большей силой.

Когда я впервые встретил этого человека, я подумал, что даже не знай я заранее о нраве его и о приключениях, я все равно распознал бы по облику и по манерам, что он надолго был отлучен от людского общества: во взоре его изображались важность глубокая, но бодрая, и какое-то пренебрежение к окружающим его обыденным предметам, как если бы он был погружен в задумчивость. Когда корабль, на котором он вер-нулся в Англию, подошел к его острову, он встретил с величайшим равнодушием возможность уехать на этом корабле, но с большой радостью оказал помощь морякам и пополнил их запасы. Он часто оплакивал свое возвращение в свет, который, как он говорил, со всеми своими наслаждениями не заменит ему утраченного спокойствия его уединения. Я много раз беседовал с ним, но, повстречав его на улице по прошествии нескольких месяцев, не мог его узнать, хотя он сам ко мне обратился; общение с жителями нашего города стерло следы уединенной жизни с его облика и совсем переменило выражение его лица.

1. 
   Англия в памфлете: Англ. публицист. проза нач. ХVІІІ века.: Пер. с англ. / Сост., авт. предисл. и коммент. И. О. Шайтанов. – М.: Прогресс, 1987. – 528 с.
   
2. 
   Артамонов С. Д. История зарубежной литературы ХVІІ – ХVІІІ вв.: учебник. – М.: Просвещение, 1978. – 608 с.
   
3. 
   Беспалова А. Г., Корнилов Е. А., Короченский А. П., Лучин-ский Ю. В., Станько А. И. История мировой журналистики. – Ростов-на-Дону: Издательский центр «Март», 2003. – 432 с.
   
4. 
   Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 428 с.
   
5. 
   История печати: В 2 т. – Т. 1. – М.: Аспект Пресс, 2001. – (Серия «Классика журналистики») // Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/26.htm
   
6. 
   Лазурский В. Сатирико-нравоучительные журналы Стиля и Аддисона  // История печати: Антология: Том ІІІ. – М.: Аспект Пресс, 2008г. – С. 183. – (Серия «Классика журналистики»).
   
7. 
   Лучинский Ю. Очерки истории зарубежной журналистики: Учеб. пособие. – Кубан. гос. ун-т. – Краснодар, 1996. – 140 с.
   
8. 
   Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Чотири століття британської журналістики // Наукові записки Інституту журналістики. – Том 9 (жовтень-грудень). – К., 2002. – С. 191–228.
   
9. 
   Ніколенко О. М. Бароко, класицизм, просвітництво. Література ХVІІ–ХVІІІ століть: Посібник для вчителя. – Харків: Веста: Вид-во «Ранок», 2003. – 224 с.
   
10. 
    Сидорченко Л. История зарубежной литературы ХVІІІ века. – Режим доступа: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Literat/Sidor/index.php
    
11. 
    Соколов В. С., Виноградова С. М. Периодическая печать Велико-британии. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000.
    
12. 
    Трыков В. П. Введение в мировую журналистику: Учеб. пособие. – М.: ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2007. – 55 с.
    
13. 
    Шалагінов Б. Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст.: Іст.-естет. нарис. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 360 с.
    

1. 
   Підготуйте повідомлення про боротьбу з філософією середньовіччя одного з англійських мислителів епохи Просвітництва (Д. Мільтон, Д. Локк, Т. Гоббс та інші).
   
2. 
   З’ясуйте завдання та функції просвітницької журналістики Англії.
   
3. 
   ۞ Розкрийте зміст терміна «персональний журналізм» на прикладі видання Дефо «Огляд».
   
4. 
   Обґрунтуйте вислів «журналістика – це четверта влада».
   
5. 
   Підготуйте інформацію на тему «Ідеологія Просвітництва у памфлетах і трактатах Д. Дефо».
   
6. 
   ۞ Ознайомтеся з уривками з трактату Дефо «Найкоротший спосіб розправи з дисидентами» і випишіть приклади стилістичних прийомів автора, переклавши їх українською.
   
7. 
   ۞ Дайте відповідь на запитання: «У чому полягає політична злободенність публіцистики Дж. Свіфта?»
   
8. 
   ۩ Прочитайте й випишіть цікаві, на ваш погляд, думки Свіфта, що стосуються Просвітництва й, зокрема, журналістики з роману «Мандри Гуллівера». Доведіть їх актуальність для сучасності.
   
9. 
   З’ясуйте, завдяки яким чинникам журнали Аддісона і Стіля вважаються родоначальниками просвітительської журналістики в Англії.
   
10. 
    ۩ Прочитайте уривок з нарису Стіля про мореплавця Олександра Селькірка і порівняйте з просвітницькими тенденціями роману Дефо «Робінзон Крузо».
    

1. 
   Підготуйте інформацію про розвиток англійської преси у період Просвітництва.
   
2. 
   ۞ Прокоментуйте слова Теккерея: «Аддісон – м’який сатирик, він ніколи не завдавав заборонених ударів; милосердний суддя, він карав лише посмішкою. У той час Свіфт вішав нещадно».
   
3. 
   ۩ Знайдіть і випишіть відомі вислови англійських просвітників. До одного з них напишіть есе про сучасні проблеми суспільства.
   

Вольтер

1. 
   Своєрідність Просвітництва у Франції
   

Франція ХVІІІ ст. була культурним центром, основою єв-ропейського Просвітництва. Зміст ідейного життя країни визна-чався боротьбою демократичних сил з абсолютизмом. Свідо-мість, невдоволення суспільним ладом, які пробуджувалися в народі, надавали рухові Просвітництва більш непримиренного характеру, ніж в інших країнах Європи.

Французькі просвітники Вольтер, Дідро, Руссо, Монтескьє, Д’Аламбер та інші виступали від імені всього стражденного людства. Пристрасний дух їхньої критики пробуджував думки про встановлення ідеального «царства Розуму», вселяв оптимізм, віру в прогрес, у майбутнє.

У всіх сферах життя Франції відбувалися позитивні зміни, що торкалися насамперед питань мистецтва, літератури, вихо-вання, освіти і, звичайно, журналістики.

Починаючи з ХVІІІ ст. у французьку мову ввійшли слова «журналіст» і «журналістика». Уперше слово «журналіст» зустрічається у французькому тижневику «Журналь де Треву» (1703), і тоді ж відбувається поділ на журналістів («journaliste») і газетярів («gazetier»). Вважалося, що справа газетярів – робота з фактичним матеріалом, а журналісти мають право включати коментарі, аналізувати подану інформацію. Тому вплив журна-лістів на публіку більший, ніж газетярів, бо головне завдання журналістів – не розвага, а виховання й освіта.

Найважливішим актом інтелектуальної та громадської діяльності французьких просвітників став випуск «Енциклопе-дії…», у якій переглядалася попередня система людських знань, відкидалися переконання, засновані на забобонах. Тому фран-цузьких просвітників називають також енциклопедистами.

Просвітницькі ідеї Аддісона й Стіля в журналістиці Франції було реалізовано П’єром де Мариво й Антуаном Прево.

1. 
   Журнали П. Мариво і Ф. Прево
   

Шанобливе ставлення до літератури привело драматурга і прозаїка П’єра Карле де Мариво (1688 – 1763 рр.) у салон мар-кізи де Ламбер, де він і познайомився з діячами французького Просвітництва Монтескьє, Фонтенелем та ін. Поряд з галантно-крутійськими романами Мариво починає друкувати сатиричні есе у «Французькому Меркурії».

Видавнича діяльність Мариво починається в 20-ті рр. ХVІІІ ст., коли один за одним починають виходити його сатирико-повчальні журнали: «Французький глядач» («Le Spectateur Français», 1722 – 1723), сама назва якого перегуку-валася з англійським «Глядачем», «Незаможний філософ» («L’indigent philosophe», 1728) і «Кабінет філософа» («Le Cabinet du philosophe», 1734). У журналах було помітне бажання познайомити французького читача з англійською культурою. Однак Мариво не був лише наслідувачем – його метафорична, сповнена неологізмів мова отримала назву «мариводаж» за особливий, притаманний йому стиль. Твори Мариво користу-валися значним успіхом в Англії.

Антуан Франсуа Прево (1697 – 1763 рр.) – письменник і перекладач, більш відомий як абат Прево, автор знаменитого роману «Манон Леско», також зробив вагомий внесок у роз-виток французької просвітницької журналістики. Змушений у 1728 – 1734 рр. переховуватися в Англії та Голландії, Прево познайомився з англійською журналістикою. У Лондоні на зразок «Глядача» він заснував тижневик «За і проти» («Le Pour et le Contre», 1733 – 1740). Видання виходило на 24 сторінках і містило літературні й наукові новини, інформацію про художні виставки тощо.

Журнал виконував важливу функцію посередника між англійською й французькою культурами. Прево вважав, що провідні ідеї Англії повинні стати зразком для французьких читачів. У своїх нарисах і есе він писав про англійські порядки, побут, мораль і літературу, «відкрив» французам Шекспіра, Мільтона, Поупа, Свіфта, Філдінга. Достовірність та надійність інформації, якість критичних виступів викликали повагу до видавця. Навіть Вольтер домагався того, щоб рецензії на його твори були розміщені саме в цьому журналі Прево, який став помітним явищем у журналістському середовищі Франції.

Важливий революційний вплив на сучасників і прогре-сивну європейську думку мала його енциклопедична праця «Дух законів» (1748), над якою він працював понад 20 років. Основні шляхи удосконалення суспільства Монтескьє пов’язував з ре-формами, а не з революціями. Твір потрапив до «Індексу забо-ронених книг».

Симпатії публіки Монтескьє завоював «Перськими лис-тами» (1721) – сатирою на французьке суспільство. Cвій твір він розпочав так:
«Я не пишу до цієї книги присвяти і не прошу для неї заступництва: якщо вона гарна, її будуть читати, а якщо погана, то мені нема діла до того, що у неї не знайдеться читачів… Я відібрав ці листи, щоб вивчити смаки публіки…».
Двоє знатних іноземців зі Сходу подорожують Францією і в листах обмінюються враженнями від побаченого і пережитого. Змальовується образ ідеального життя людини часів Просвіт-ництва, усе життя якої підпорядковане розуму. Співставляючи два світи, дві цивілізації – Схід і Захід, автор примушує заду-матися про відносну непохитність кожного з них.

За допомогою прийому відчуження Монтескьє показує негативні риси французького суспільства, засуджує деспотизм короля, спустошливі війни, католицьку церкву, інквізицію. Найчастіше ефект відчуження досягається особливим стилем розповіді. Так, у змалюванні такої поважної фігури, як Папа Римський, замість очікуваного поважно-панегіричного тону звучить зниження до іронічного: «Папа – глава християн. Це старий ідол, якому за звичкою кадять».

Вот уже месяц, как мы в Париже, и все это время мы пре-бывали в постоянном движении. Приходится немало похлопо-тать, прежде чем найдешь пристанище, разыщешь людей, к которым есть рекомендации, и обзаведешься необходимыми вещами, ибо здесь неожиданно обнаруживаешь, что многого тебе не хватает.

Париж так же велик, как Испагань. Дома в нем очень высокие; право, можно подумать, что все обитатели их – звез-дочеты. И, разумеется, город, построенный в воздухе, город, в котором шесть-семь домов нагромождены друг на друга, крайне многолюден, так что когда все выходят на улицу, получается изрядная толчея.

Ты не поверишь, пожалуй: за тот месяц, что я здесь нахо-жусь, я еще не видал, чтобы тут кто-нибудь ходил не спеша. Никто на свете лучше французов не умеет пользоваться своими ногами: здесь люди бегут, летят. Они упали бы в обморок от медлительных повозок Азии, от мерного шага наших верблю-дов. Что касается меня, я вовсе не приспособлен для такой беготни и хожу по улицам, не меняя своей обычной походки; поэтому я порою прихожу в бешенство, как настоящий христи-анин: еще куда ни шло, что меня обдают грязью с ног до голо-вы, но я никак не могу примириться, что неизменно, неминуемо получаю удары локтями. Человек, настигающий и обходящий меня, вынуждает шарахаться в сторону; другой, пересекая мой путь в противоположном направлении, вдруг толкает меня обратно на то место, с которого сшиб первый; не успею я пройти и сотни шагов, как уже чувствую себя таким разбитым, словно прошел миль десять.

Не думай, что я могу уже теперь основательно рассказать тебе о нравах и обычаях европейцев: я и сам-то имею о них лишь поверхностное представление, и пока что мне еле хватает времени на то, чтобы изумляться.

Французский король [Людовик XIV] – самый могуще-ственный монарх в Европе. У него нет золотых россыпей, как у его соседа, короля Испании, и все же у него больше богатств, чем у последнего, ибо он извлекает их из тщеславия своих подданных, а оно куда доходнее золотых россыпей. Он затевал большие войны или принимал в них участие, не имея других источников дохода, кроме продажи титулов, и благодаря чуду человеческой гордыни его войска всегда были оплачены, крепости укреплены и флот оснащен.

Впрочем, этот король – великий волшебник: он прости-рает свою власть даже на умы своих подданных; он заставляет их мыслить так, как ему угодно. Если у него в казне лишь один миллион экю, а ему нужно два, то стоит ему только сказать, что одно экю равно двум, и подданные верят. Если ему приходится вести трудную войну, а денег у него вовсе нет, ему достаточно внушить им, что клочок бумаги – деньги, и они немедленно с этим соглашаются. Больше того, он внушает им, что его при-косновение излечивает их от всех болезней [французским королям приписывался дар исцелять наложением рук]: вот как велики сила и могущество его над умами!

То, что я говорю тебе об этом государе, не должно тебя удивлять: есть и другой волшебник, еще сильнее его, который повелевает умом этого государя даже больше, чем последний властвует над умом других людей. Этот волшебник зовется папой. Он убеждает короля в том, что три не что иное, как единица, что хлеб, который едят, не хлеб, и что вино, которое пьют, не вино, и в тысяче тому подобных вещей.

Я слыхал о короле такие россказни, которые граничат с чудом, и не сомневаюсь, что тебе трудно будет поверить им. Говорят, что в то время, как он вел войну с соседями, заклю-чившими против него союз, в его королевстве находилось бес-численное множество невидимых врагов [янсенистов]. Добав-ляют, что он разыскивал их в течение более тридцати лет и, несмотря на неутомимые усилия некоторых дервишей [иезуи-тов], пользующихся его доверием, не мог найти ни одного. Они живут с ним, находятся при его дворе, в его столице, в его войсках, в его судилищах; и тем не менее, говорят, как это для него ни прискорбно, ему придется умереть, так и не обнаружив их. Можно было бы сказать, что они существуют вкупе и ничего не представляют собою в отдельности: это – тело, но без членов. Насылая на короля несловимых врагов, свойства и назначение которых превышают его собственные, небо несомненно хочет наказать этого государя за то, что он не соблюдал достаточной умеренности по отношению к своим побежденным врагам.

Я буду писать тебе и впредь и расскажу тебе о вещах, весьма далеких от персидских нравов и свойств. Нас с тобою носит одна и та же Земля, но люди той страны, где живу я, и той, где пребываешь ты, весьма различны.

Сміливі виступи Вольтера на захист Калласа й Сірвена здобули йому славу мужнього борця проти політичної й церковної реакції, войовничого гуманіста, поборника високих громадських ідеалів. Політичні погляди Вольтера мали помірний характер. Він негативно ставився до революційних методів боротьби, виступаючи за освіченого монарха на зразок Фрідріха ІI або Катерини II.

У 1734 р. вийшли його «Філософські листи, або Листи про Англію». 24 листи знайомили французьких читачів з англій-ською церквою, релігійними течіями, політичним ладом Англії, її урядом, парламентом, торгівлею, філософією, наукою та літе-ратурою. Вольтер писав про мудру форму правління в Англії, де «державець владен творити добро, але не може причиняти зла», де «знать знатна без зловживань і без васалів», а народ «бере участь в управлінні без безчинств». Вольтер ідеалізує британ-ську релігійну терпимість, державний лад. У «Філософських листах» він вперше познайомив співгромадян з філософією Локка, з ньютонівською фізикою, з англійською літературою й театром, зробив відомим у Франції ім’я Шекспіра. Книга Вольтера мала успіх у суспільстві. Схвальний відгук про англійські порядки звучав засудженням французькому режиму, його економічній і політичній відсталості. Вольтер писав:
«Святенники проклинають мене, дурні критикують, люди, які розуміються на політиці, пророкують арешти за те, що я висловив декілька досить невинних істин».

Книгу засудили як «спокусливу, проти релігії, добрих якостей і поваги до влади». Було видано наказ про арешт автора. Попереджений друзями, Вольтер виїхав до Голландії. 10 липня 1734 р. біля будинку Паризького парламенту кат підняв над головою засуждену книгу, повільно розірвав її на окремі листки й кинув їх у казан із киплячою смолою.

Важливе значення мав і «Філософський словник» (1764), який став результатом багаторічної праці Вольтера. Не випад-ково навіть ворогуючі між собою віровчення зустріли цю книгу непримиренно. У католицькому Парижі й ця книга потрапила у вогонь. Так само вчинили й кальвіністські святенники у Женеві.

Вольтер постійно нагадував про злочини, які коїла християнська церква. Протягом усієї історії церкви не прохо-дило й дня без кривавих жертв в ім’я Христа. Гуманіст писав:

• 
  Як ви ставитесь до бога? – запитали одного разу Вольтера.
  
• 
  Ми вітаємось, але не розмовляємо, – відповів той.
  

☺ Смачні книги

Ще за життя Вольтера деякі з його книжок як «небезпечні» за наказом короля знищували у вогні. Почувши якось про такий вирок своїм творам, Вольтер сказав:

– Це ще й краще! Мої книги як каштани: чим більше їх печеш на вогні, тим вони смачніші!

Великий вплив на Вольтера мала книга Мореллє «Керів-ництво для інквізиторів» (вид. у 1762 р.), де зібрані приклади найбільш жорстоких процесів інквізиції XIV ст. Вольтер побачив, що методи сучасного йому слідства не відрізнялися від тих, якими користувалися чотири століття тому. У своїй «Історії паризького парламенту» він засудив старі юридичні установи. Він висловлювався за єдині закони країни, за відміну катувань, за так звану презумпцію невинності: людина не може бути визнана винною, поки її провину не доведено. Вольтер боровся проти смертної кари, яка, на його думку, нікому, крім ката, не приносить користі.

Для Вольтера суперечка, полеміка, боротьба були жит-тєвою необхідністю. Зброю, якою він володів з такою майстер-ністю (сміх, іронію), він спрямовував на своїх опонентів. Відома його довга суперечка з Руссо. Розповідали, ніби наприкінці життя Вольтер продиктував вірш, який у день поховання розповсюджували у вигляді листівки:
Покуда был живым, сражаясь до конца,
Учил я разуму невежду и глупца.
Но и в загробной тьме, все тот же, что и всюду,
Я тени исцелять от предрассудков буду.
Надзвичайно різнобічна політична й публіцистична діяль-ність просвітника здобула йому велику міжнародну славу й авторитет.