Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Прочитайте «Корабель дурнів» і напишіть варіації на теми сучасності.

5. Преса й цензура
Жоден уряд не може існувати без цензури: там, де преса вільна, ніхто не вільний.

Т. Джефферсон

5.1. Інститут цензури у Стародавньому Римі
У 443 р. до н.е. у Стародавньому Римі було впроваджено інститут цензури як контролюючий орган.

Цензор – вища магістратура у Стародавньому Римі. До її складу зазвичай входили два цензори, яких переобирали кожні п’ять років.

Цензори оцінювали майно громадян, засвідчували їхні права на римське громадянство, давали моральну оцінку їхнього життя. Вони складали списки всіх громадян за трибами (округами) і розподіляли їх по центуріях (підрозділах); також складали списки сенаторів, викреслюючи звідти недостойних за майновими і моральними мірками. Крім того, цензори прода-вали на відкуп приватним особам державні податки, митні збори, копальні й землі. На відміну від інших магістратів, цензорам надавалося право й навіть ставилося за обов’язок судити громадян не за законом і правом, а за моральними нормами. Відповідно у цензори обирали людей з загально-визнаним моральним авторитетом (за законом цензором міг стати тільки колишній консул).

Найвідоміший римський цензор – політичний діяч і пись-менник Марк Порцій Катон Старший (234 – 149 рр. до н.е.), борець проти розкоші, один з улюблених героїв Сенеки. У 184 р. Катона було вибрано цензором разом із Луцієм Валерієм Флак-ком. Вони провели сувору ревізію моральності, вивели зі складу сенату сімох сенаторів, почали непримиренну боротьбу з розкрадачами державного майна.

Цензура Катона принесла йому славу, за ним назавжди закріпилося ім’я Цензор.

Цензура – система державного нагляду за творами кіно, мистецтва і театру, засобами масової інформації або особистою кореспонденцією; заклад і особи, що здійснюють цей нагляд.

Відомо два види цензури: попередня й наступна. Попе-редня – припускала необхідність одержати дозвіл на випуск друкованої продукції, постановку вистав. Наступна – полягала в оцінці вже опублікованих, випущених видань, поставлених п’єс та впровадженні обмежувальних або заборонних заходів стосовно порушників вимог цензури ⁷⁶.

Розділ про походження цензури включив О. М. Радіщев ⁷⁷  до своєї книги «Путешествие из Петербурга в Москву».
Краткое повестовавание о происхождении ценсуры

Если мы скажем и утвердим ясными доводами, что ценсу-ра с инквизициею принадлежат к одному корню; что учредители инквизиции изобрели ценсуру, то есть рассмотрение приказное книг до издания их в свет, то мы хотя ничего не скажем нового, но из мрака протекших времен извлечем, вдобавок многим дру-гим, ясное доказательство, что священнослужители были всегда изобретатели оков, которыми отягчался в разные времена разум человеческий, что они подстригали ему крылие, да не обратит полет свой к величию и свободе.

Проходя протекшие времена и столетия, мы везде обре-таем терзающие черты власти, везде зрим силу, возникающую на истину, иногда суеверие, ополчающееся на суеверие. Народ афинский, священнослужителями возбужденный, писания Про-тагоровы запретил, велел все списки оных собрать и сжечь. Не он ли в безумии своем предал смерти, на неизгладимое вовеки себе поношение, вочеловеченную истину – Сократа? В Риме находим мы больше примеров такого свирепствования. Тит Ливий повествует, что найденные во гробе Нумы писания были сожжены повелением сената. В разные времена случалося, что книги гадательные велено было относить к претору. Светоний повествует, что Кесарь Август таковых книг велел сжечь до двух тысяч. Еще пример несообразности человеческого разума! Неужели, запрещая суеверные писания, властители сии думали, что суеверие истребится? Каждому в особенности своей воспре-щали прибегнуть к гаданию, совершаемому нередко на обуз-дание токмо мгновенной грызущей скорби, оставляли явные и государственные гадания авгуров и аруспициев. Но если бы во дни просвещения возмнили книги, учащие гаданию или суеве-рие проповедующие, запрещать или жечь, не смешно ли бы было, чтобы истина приняла жезл гонения на суеверие? чтоб истина искала на поражение заблуждения опоры власти и меча, когда вид ее один есть наижесточайший бич на заблуждение?

Но Кесарь Август не на гадания одни простер свои гоне-ния, он велел сжечь книги Тита Лабиения. «Злодеи его, – говорит Сенека ритор, – изобрели для него сие нового рода наказание. Неслыханное дело и необычайное – казнь извлекать из учения. Но по счастию государства сие разумное свиреп-ствование изобретено после Цицерона. Что быть бы могло, если бы троеначальники за благо положили осудить разум Цице-рона?» Но мучитель скоро ответил за Лабиения тому, кто исхо-датайствовал сожжение его сочинений. При жизни своей видел он, что и его сочинения преданы были огню [Сочинения Ария Монтаны, издавшего в Нидерландах первый реестр запрещенным книгам, вмещены были в тот же реестр]. «Не злому какому примеру тут следовано, – говорит Сенека, – его собственному» [Кассий Север, друг Лабиения, видя его писания в огне, сказал: «Теперь меня сжечь надлежит: ибо я их наизусть знаю»]. Даждь небо, чтобы зло всегда обращалося на изобретателя его и чтобы воздвигший гонение на мысль зрел всегда свои осмеянными, в поругании и на истребление осужденными! Если мщение когда-либо извинительно быть может, то разве сие <…>.

Не избавилися сожжения книги иудейские при Антиохе Епифане, царе Сирском. Равной с ними подвержены были учас-ти сочинения христиан. Император Диоклетиан книги священ-ного писания велел предать сожжению. Но христианский закон, одержав победу над мучительством, покорил самих мучителей, и ныне остается во свидетельство неложное, что гонение на мысли и мнения не токмо не в силах оные истребить, но укоренят их и распространят. Арнобий [Арнобий – христианский писатель (конец III–нач. IV ст.)] справедливо восстает противу та-кого гонения и мучительства. «Иные вещают, – говорит он, – полезно для государства, чтобы сенат истребить велел писания, в доказательство христианского исповедания служащие, кото-рые важность опровергают древний религии. Но запрещать писания и обнародованное хотеть истребить не есть защищать богов, но бояться истины свидетельствования». Но по распро-странении христианского исповедания священнослужители оно-го толико же стали злобны против писаний, которые были им противны и не в пользу. Недавно порицали строгость сию в язычниках, недавно почитали ее знаком недоверения к тому, что защищали, но скоро сами ополчилися всемогуществом. Грече-ские императоры, занимаяся более церковными прениями, неже-ли делами государственными, а потому, управляемые священ-никами, воздвигли гонение на всех тех, кто деяния и учения Иисусовы понимал с ними различно. Таковое гонение распро-стерлося и на произведение рассудка и разума. Уже мучитель Константин, Великим названный, следуя решению Никейского собора, предавшему Ариево учение проклятию, запретил его книги, осудил их на сожжение, а того, кто оные книги иметь будет, – на смерть. Император Феодосий II проклятые книги Нестория велел все собрать и предать огню. На Халкидонском соборе то же положено о писаниях Евтихия [Константин (274 –337) – римский император. Феодосий II (401– 450) – византийский им-ператор. Речь идет об их борьбе з разными ересями]. В Пандектах Юстиниановых [Пандекты Юстиниановы – книги извлечений из тру-дов крупнейших римських юристов, составленные при византийском императоре Юстиниане (527–565)] сохранены некоторые таковые решения. Несмысленные! не ведали, что, истребляя превратное или глупое истолкование христианского учения и запрещая разуму трудитися в исследовании каких-либо мнений, они оста-новляли его шествие; у истины отнимали сильную опору: разли-чие мнений, прения и невозбранное мыслей своих изречение. Кто может за то поручиться, что Несторий, Арий, Евтихий и другие еретики быть бы могли предшественниками Лутера и, если бы вселенские соборы не были созваны, чтобы Декарт родиться мог десять столетий прежде? Какой шаг вспять сделан ко тьме и невежеству!

По разрушении Римския империи монахи в Европе были хранители учености и науки. Но никто у них не оспоривал сво-боды писать, что они желали. В 768 году Амвросий Оперт, мо-нах бенедиктинский, посылая толкование свое на Апокалипсис к папе Стефану III и прося дозволения о продолжении своего труда и о издании его в свет, говорит, что он первый из писате-лей просит такового дозволения. «Но да не исчезнет, – продо-жает он, – свобода в писании для того, что уничижение покло-нилося непринужденно». Собор Санский в 1140 году осудил мнения Абелардовы [Пьер Абеляр (1079–1142) – французский философ, профессор богословия, поэт], а папа сочинения его велел сжечь.

Но ни в Греции, ни в Риме, нигде примера не находим, чтобы избран был судия мысли, чтобы кто дерзнул сказать: у меня просите дозволения, если уста ваши отверзать хотите на велеречие; у нас клеймится разум, науки и просвещение, и все, что без нашего клейма явится в свет, объявляем заранее глупым, мерзким, негодным. Таковое постыдное изобретение предостав-лено было христианскому священству, и ценсура была совре-менна инквизиции. Нередко, проходя историю, находим разум суеверию, изобретения наиполезнейшие современниками гру-бейшему невежеству. В то время как боязливое недоверие к вещи утверждаемой побудило монахов учредить ценсуру и мысль истреблять в ее рождении, в то самое время дерзал Ко-лумб в неизвестность морей на искание Америки; Кеплер пред-узнавал бытие притяжательной в природе силы, Ньютоном доказанной; в то же время родился начертавший в пространстве путь небесным телесам Коперник. Но к вящему сожалению о жребии человеческого умствования скажем, что мысль великая рождала иногда невежество…

2. 
   Існування цензури у Середньовіччі
   

У середні віки цензура здійснювалася церковною владою й поширювалася на рукописні богословські й церковнослужбові книги з метою недопущення єресей та інших відхилень від офіційно визнаних церквою еталонів. Приймалися церковні укази про заборону книг. У 1233 р. папа Іннокентій III видав відповідну буллу.

Яскравим проявом цензури стала інквізиція. Найвищого розквіту вона досягла в Іспанії у ІІ пол. XV ст., коли папа Сикст IV у 1482 р. заснував посаду великого інквізитора й при-значив на неї ченця Томасо Торквемаду (1420 – 1498 рр.), який прославився своєю жорстокістю. Він розробив загальні правила інквізиції, згідно з якими найсуворішій цензурі піддавалися усі книги, картини, естампи, медалі – тобто вся друкована продукція. За зберігання й читання недозволених книг загро-жувала страта – як правило, на багатті. За роки свого інквізи-торства Торквемада спалив живцем 11 272 осіб, 7 636 – фігура-льно, після смерті. У 1490 р. на університетській площі в Сала-манці було спалено за один день 6 000 книг. Інквізиція задушила вільнодумство в Іспанії, відкинувши країну на сторіччя назад.

З розвитком книгодрукування й надалі відбувалося станов-лення інституту цензури. Поширення видавничої справи в Євро-пі породило безліч проблем, більшість яких пов’язані з прагненням влади контролювати процеси поширення інформації та обміну ідей. У 1471 р. було встановлено, що книги духовного змісту можуть друкуватися тільки з попереднього дозволу цер-ковної влади.

У 1488 р. в Англії почала діяти Зоряна палата ⁷⁸, яка під-порядкувала собі абсолютні права на видання друкованої про-дукції. Значною мірою це обмежило циркуляцію рукописних видань, але навряд чи знищило нагальну потребу в розширенні інформаційних джерел та пожвавленні комунікаційних сто-сунків. У 1538 р. прийнятий закон, відповідно до якого будь-який типограф повинен був одержати королівський патент на свою діяльність, а цехова організація типографів – «Компанія книговидавців» – була зобов’язана не тільки надавати друковані матеріали до попередньої цензури, але й стежити за діяльністю членів свого цеху.

Реакцією католицької церкви на перемогу Реформації в багатьох європейських країнах стала поява у Римі в 1559 р. першого «Індексу заборонених книг», створеного за вказівкою папи Павла ІV.

«Індекс» вводив цензуру на видання, що циркулювали на території країн католицького світу, а також на видавців, торгів-ців, приватних осіб, котрим загрожувало інквізиційне переслі-дування за читання, зберігання книг або приховування відомо-стей про них. Офіційною метою складання «Індексу» був захист віри і моральності від зазіхань та богословських помилок. Кни-ги, які пройшли цензуру, друкувалися з грифом «нічого заборо-неного» («nihil obstat») або «хай буде надруковано» («imprima-tur») на титульному аркуші. «Індекс» систематично поповню-вався, перевидавався понад 40 разів (ост. видання 1948 р.). До «Індексу» було внесено багато відомих творів Дж. Бруно, М. Коперника, Т. Гоббса, Еразма Роттердамського, Вольтера, Д. Дефо та ін. Таким чином, «Індекс заборонених книг» став інструментом керування ідеологією та інформацією.

Про заборону книг йдеться у дослідженні А. П. Лебедєва.

<…> Изобретение книгопечатания с самого начала содейство-вало быстрому распространению как хороших, так и дурных книг, поэтому церковная власть со своей стороны начинает обращать удво-енное внимание на книжное дело. Первую попытку стеснить свободу печати делает папа Александр VI буллой от 1 июня 1501 г. Еще боль-шую внимательность в этом отношении обнаруживает папа Лев X, издавший буллу от имени Латеранского собора 3 мая 1515 г. В ней, между прочим, говорилось: «Впредь на вечные времена никто пусть не дерзает печатать книги или сочинения в нашем городе или каком-либо другом городе, если она наперед не одобрена в Риме нашим викарием или магистром sacri Palatii, а в других городах епископом или опыт-ным лицом, по поручению епископа. Кто вздумает воспротивиться этому приказанию, у того книга будет отобрана и торжественно сожжена, с него будет взято штрафа 100 дукатов, он лишается права что-либо печатать в течение года, подвергается отлучению; и если таковой пребудет упорен, то от своего епископа или нашего викария будет так строго наказан, чтобы другие, видя этот пример, не отважи-вались на что-либо подобное». В Аугсбурге с 1515 г. вошло в прак-тику, что каждый типограф давал клятву перед магистратом, что он ничего не будет печатать без воли и ведома этого последнего учреж-дения. Одной из первых печатных книг, подвергшихся папскому oсуждению, было известное сочинение  «Epistolae obscurorum viro-rum». Папа Лев Х в 1517 г. издал буллу такого содержания: «В этой книге, между прочим, против профессоров священной теологии, из которых некоторые даже прямо названы по имени, наговорено много постыдного и позорного, причем тексты Св. Писания перемешаны с неприличными шутками, почему ради чести христианской религии мы решились как можно скорее запретить чтение этой книги; против виновников этой соблазнительной книги должны быть употреблены надлежащие наказания. Итак, в силу апостольского авторитета, мы увещеваем всех христиан обоего пола и всякого звания навсегда отказаться от чтения этой книги, а самые экземпляры книги сжечь, в противном случае непослушные подлежат отлучению».

С 1518 г. папа Лев Х начинает издавать ряд булл против глав и приверженцев Реформации – в особенности против Лютера. С этого времени «Индекс» вступает в свои права. Заслуживает внимания то, что говорит папа в булле от 3 января 1521 г. Здесь утверждается, что некоторые приверженцы Лютера обратились (в католичество) и что в иных местах Германии сочинения его публично сожжены. По следам папы пошли на первых порах многие из университетов. Теологические факультеты в Кёльне и Лувене в конце 1519 г. решили наложить запрет и сжечь какую-то большую книгу Лютера, автора же ее призвали отказаться от своих воззрений. Лувенцы замечали при этом, что уже в предыдущем году запретили покупку книги в университете. Подобного же рода запрещение сочинений Лютера обнародовано было Сорбонной в апреле 1521 г. На заседании Венского теологического факультета в апреле 1520 г. декан приглашал факультет явить себя в качестве pravitatis haereticae inquisitrix, выступить против сочинений, напечатанных в Вене и враждебных христианской вере. Факультет решил прежде всего обратиться с надлежащим представлением к епископам, и если эти последние не захотят ничего предпринять, то факультет, в силу вверенной ему от апостольского престола обязанности, определил запретить печатание и продажу такого рода сочинений под опасением канонических наказаний за преслушания. В октябре того же года Экк переслал в Венский унивеpситет буллу против Лютера с требованием, чтобы она была объявлена между лицами, принадлежавшими к университету, и чтобы сочинения Лютера были отобраны и сожжены. В Ингольштадте, по настоянию Экка, сочинения Лютера были сожжены ректором в октябре 1520 г. Лютер, в свою очередь, в декабре 1520 г. сжег папскую буллу, jus canonicum и сочинения Экка. Алеандер также много содействовал сожжению сочинений Лютера. «Я с такой ловкостью вел дело с самого начала (в Бельгии), – хвалит себя Алеандер, – что император и его советники прежде увидели сожжение книг, а потом уже пришли к сознанию, что они мне дали право на это. То же было в Кёльне: прежде чем пришли к мысли о том, прекрасная экзекуция уже была на сцене». Также кардинал Майнцский, несмотря на то что его отклоняли от этого многие лица, определил возвестить об осуждении книг Лютера во всей области с барабанным боем и пригласить народ к торжественному сожжению этих книг. В таком же направлении действовала в Германии и императорская власть. Карл V в Вормском эдикте говорит, что булла, приказывавшая сжигать сочинения Лютера, была опубликована по его приказанию в различных местах Германии и что она приведена в исполнение в Лувене, Кёльне, Трире и пр. В Кёльне Алеандер старался склонить Фридриха Мудрого к тому, чтобы он приказал сочинения Лютера сжечь, а его самого казнить или по крайней мере схватить и отослать в Рим. Когда в Англии кардинал Вольсей медлил с сожжением сочинений Лютера, то папа послал ему особое бревэ в апреле 1521 г. Папа прислал ему при этом экземпляр книги Лютера «О вавилонском пленении», с присовокуплением замечания: не книга, а скорее сам сочинитель заслуживает быть сожженным. Сверх того, папа объявлял, что он не имеет намерения запрещать чтение книг Лютера тем, кто возымел бы благочестивое намерение опровергать их. В Риме торжественное сожжение сочине-ний Лютера последовало в июне 1521 г.; при этом сам Лютер был сожжен in effigie (т. е. была сожжена кукла, изображавшая рефор-матора). Что в строго церковных кругах запрещение сочинений Лютера действительно наблюдалось, это видно как из того, что в 1521 г. явилось восьмым изданием сочинение «Наставление присту-пающим к исповеди о запрещенных книгах», так в особенности из примера знаменитого Эразма: когда Эразм обратился к легату Алеан-деру с просьбой позволить ему читать сочинения Лютера, то Алеандер сказал ему, что на это нужно особое разрешение папы, и Эразм должен был просить Паоло Бомбазио, чтобы этот содействовал ему получить вышеуказанное позволение <…>.

Из видных католических писателей прежде других попал в индекс известный Эразм Роттердамский. В индексе Павла IV Эразм отнесен к первому классу запрещенных авторов, т.е. к самым опасным; при его имени было прибавлено, что запрещены все его комментарии, схолии, диалоги, письма, переводы и книги, «хотя бы в них совсем не было речи о религии». Индекс Сикста V повторил это запрещение, заметив, что отринуты все сочинения Эразма, «какого бы они ни были содержания». В «Индекс» внесены были имена Николая Клеманжиса и Савонаролы. Папа Павел IV, познакомившись с сочинениями последнего, воскликнул: «Да это сам Мартин Лютер, это ядовитейшее лжеучение!» ⁷⁹.

У Франції закон 1561 р. пропонував піддавати осуду роз-повсюджувачів та авторів «наклепницьких» листків і памфле-тів. За повторного порушення закону винні каралися стратою.

Цензурні обмеження й тверді санкції у першу чергу стосувалися релігійних і політичних тем, тому перші рукописні й друковані газети були заповнені переважно закордонною інформацією, а публікації на заборонені теми знаходили собі місце в політичних і релігійних памфлетах, брошурах та інших виданнях, які намагалися обійти цензуру.

У 1572 р. булла папи Пія V кваліфікувала рукописні лист-ки як вигадки диявола, й авторам цих видань загрожувало від-лучення від церкви, таврування та висилка на галери.

Ордонанс 1585 р. регламентував появу друкованої про-дукції й визначав кількість діючих у королівстві друкарень. Право головних цензорів у Зоряній палаті одержали архієпис-копи Лондонський і Кентерберійський, без санкції яких не міг бути опублікований жоден друкований текст.

Боротьба проти цензурних обмежень незмінно загострю-валася в періоди соціальних потрясінь, коли влада вже не могла контролювати повне виконання цензурних заборон.

М. Скеммел звернувся до питання існування цензури у праці «Цензура: личная точка зрения».

… В конце XVII-го века спор о цензуре выступил на передний план политической жизни. Памфлетисты того времени применили его аргументацию с не столь возвышенными мотивами, но с большим успехом, и в 1695 г. Закон о печати был отменен.

Подобным же образом развивались события в Голландии, где также сильно было влияние Реформации. Во Франции и в Германии борьба длилась дольше и была более ожесточенной. Становление абсолютизма в XVIII-ом веке привело даже к попятному движению, когда короли и правительства старались подавить все, что можно. Французская революция, казалось, обратила этот ход событий, утвердив статьей 11 Декларации прав человека свободу «слова, мысли и выражения» в терминах, весьма напоминающих Мильтона, но после поражения революции цензура была введена вновь. Бесчестный Меттерних составил для Германии и Австрии проект централизо-ванной организации под строгим контролем для управления и направления всего немецкого книжного дела. К счастью, эта система так и не была введена в действие, и цензура в Германии была офи-циально отменена в 1848 г. Во Франции она была отменена в 1872 г.

В этой истории важнейшее значение имел пример США. Отцы-основатели Америки были, как и Джон Мильтон, пуритане, и пури-танская традиция свободомыслия сыграла важную роль, поддерживая в колонистах недовольство Англией. Когда в конце XVIII в. в Америке произошла революция, она осуществила синтез английских конститу-ционных идей и идей французского Просвещения, вполне совпадав-ших в отношении свободы слова, что и воплотилось в одном из фун-даментальных принципов новой американской конституции: «Кон-гресс не должен принимать законов, ограничивающих свободу слова, свободу печати и право народа мирно собираться и обращаться к правительству с петициями об исправлении злоупотреблений». С тех пор Америка стала оплотом свободы печати, сравнявшись в этом с материнскими странами Европы и даже в некоторых отношениях превзойдя их ⁸⁰.
5.3. Памфлет Джона Мільтона «Ареопагітика»
Одним із найзнаменитіших виступів, спрямованих на скасування попередньої цензури, вважається «Ареопагітика» (1644) – безсмертний памфлет великого англійського поета й публіциста Джона Мільтона (1608 – 1674 рр.). Протистояння короля й парламенту, що почалося в Англії 1642 р. і заверши-лося стратою Карла I у 1649 р., привело до появи величезної кількості публіцистичних текстів. Каральні заходи, розпочаті архієпископом Лодом проти непідцензурної преси (у першу чергу пуританської), викликали ще більшу жорстокість в опозиційному таборі. У прийнятому парламентом (під тиском короля) законі від 14 червня 1642 р. говорилося, що «з цього часу жодна книга, брошура чи листок не можуть бути надруковані без попереднього розгляду і схвалення тими, хто для цього призначений». У самий розпал політичної боротьби Джон Мільтон звернувся до проблеми цензури й свободи слова.

Памфлет Мільтона визнаний свого роду біблією свободи преси ⁸¹. «Ареопагітика» – промова на захист революційної пре-си – здобула автору славу провідного публіциста англійської революції. Спираючись на творчу спадщину античних публі-цистів, Мільтон дав гнівну відповідь цензурі, доводячи її шкідливість і безсилля перешкодити розвитку вільної думки. Він взяв за зразок промову Ісократа «Логос ареопагітикос». Блискуче використовуючи прийоми античної риторики, Мільтон спрямував основний пафос свого публіцистичного виступу на захист свободи друкованого слова й адресував промову англійському парламенту, який порівнював з афінським ареопагом.

Аргументація Мільтона, підкріплена історичними прикла-дами й біблійними цитатами, коротко зводилася до такого: цензура марна, тому що Добро й Зло виросли на одному ґрунті, і людина, вкусивши яблуко із дерева пізнання, одержала розу-міння того й іншого. Розумний зможе знайти корисне й у дурній книзі, а дурневі й Біблія не принесе ніякої користі. Найголовніше – «вбити хорошу книгу означає те ж саме, що вбити людину: хто вбиває людину, вбиває розумну істоту, подо-бу Божу; той же, хто знищує хорошу книгу, вбиває самий розум, вбиває образ Божий наче в зародку».

На думку Мільтона, попередня цензура принижує пись-менника, науку, літературу, самого цензора й націю, яка допус-кає подібне. Та, незважаючи на свій радикалізм, автор «Ареопагітики» вважав розумним залишити цензуру для католицьких видань, до того ж він сам, що не менш парадоксально, у часи Кромвеля деякий час був цензором.

Хоча попередня цензура не була скасована ні в часи англійської революції, ні в правління Кромвеля, ні в період Реставрації, «Ареопагітика» мала резонанс у Європі й зберегла своє значення в наступні сторіччя.

Переклади «Ареопагітики» почали з’являтися у різних країнах Європи в передреволюційний період. Напередодні Великої Французької революції 1789 р. її переклав і видав граф Мірабо. Саме за цей памфлет, опублікований без дозволу цензури, і за книгу «Іконоборець» у перші роки Реставрації Мільтону загрожувала сувора розправа. Його книги були спалені у 1660 р., а самого автора було заарештовано й ув’язнено терміном на місяць.

Промова до англійського парламенту про свободу преси (Ареопагітика) (уривок)

Високий парламент! Ті, хто промовляють до станів і правителів держави або, не маючи такої можливості, як приватні люди письмово висловлюються про те, що, на їхню думку, може сприяти загальному благові, починаючи таку важливу справу, відчувають, мені здається, у глибині душі своєї чимало коливань і хвилювань, одні – сумніваючись в успіхові, інші – побоюючись осуду; одні – сподіваючись, інші – вірячи в те, що вони хочуть сказати. І мною, можливо, іншим часом міг би оволодіти кожен з цих настроїв, дивлячись за предметом, якого я торкався; та й тепер, імовірно, з перших же слів моїх виявилося б, який настрій володіє мною сильніше над усе, якщо б сама спроба цієї промови, розпочатої за таких умов, і думка про тих, до кого вона звернена, не розпалили сил душі моєї для почуття, яке набагато бажаніше, ніж зазвичай у передмові.

Хоча я й розповів про це, не очікуючи нічиїх запитань, але я не заслужу докору, бо це почуття є не що інше, як захоплене привітання усім бажаючим сприяти свободі своєї батьківщи-ни – свободі, якій вірним свідченням, якщо не трофеєм, є вся ця промова.

Без сумніву, свобода, на яку ми можемо сподіватись, полягає не в тому, щоб у державі не було жодних образ – у нашому світі чекати цього не можна, – але коли скарги з готовністю вислуховуються, ретельно розбираються і швидко задовольняються, тоді досягнуто вищої межі громадянської свободи, якої тільки можуть бажати розсудливі люди. Якщо ж я в нинішній час самою промовою своєю свідчу про те, що ми вже значною мірою наблизились до такого становища, якщо ми позбулися злигоднів тиранії та забобонів, закладених у наших принципах, перевершивши мужністю епоху римського відродження, то приписати це слід передусім, як і належить, могутній допомозі Господа, нашого визволителя, а потім – вашому вірному керівництву та вашій безстрашній мудрості, лорди та громади Англії! Хвалебні промови на честь добрих людей і доблесних правителів не служать перед обличчям Господа применшенням Його слави; але якщо б я тільки тепер став хвалити вас, після такого блискучого успіху ваших славних діянь і після того, як держава так довго була б зобов’язана вашій безупинній доблесті, то мене по справедливості належало б зарахувати до тих, хто надто пізно і недбало складає вам подяку.

Існує, проте, три головні умови, без яких усяку подяку слід вважати лише ввічливістю та лестощами: по-перше, якщо дякують тільки за те, що дійсно гідне подяки; по-друге, якщо наводяться найправдоподібніші докази, що тим, кому дякують, насправді властиві приписувані їм якості; нарешті, якщо той, хто дякує, може довести, що він не підлещує, а дійсно переконаний у своїх словах. Дві перші умови я уже виконав раніше, протидіючи людині [Мається на увазі архієпископ Ексетерський Голль (1574–1656). Він був палким захисником єпископату проти пресвітеріан і написав «Про божественне право єпископату»], яка своєю вульгарною та шкідливою подякою намагалася зменшити ваші заслуги; останнє ж, що стосується мого особистого виправдання в тому, що я не підлещував тих, кого вихваляв, залишилось якраз для цього випадку. Бо той, хто відкрито звеличує діяння, здійснені так славно, і не боїться так само відкрито заявляти, що можна здійснити ще кращі справи, дає вам кращий доказ своєї правдивості та найщирішої готовності з надією покластися на вашу діяльність. Його вища подяка – не лестощі, і його щиросердна думка – свого роду подяка; ось чому хоча я й буду стверджувати та доводити, що для істини, науки та держави було б краще, якби один виданий вами закон, який я назву, було скасовано, але це лише ще більше сприятиме блиску вашого м’якого та справедливого управління, оскільки, завдяки цьому приватні люди переймуться впевненістю, що вам набагато приємніше відкрито висловнена думка, ніж, скажімо, іншим державним людям відкриті лестощі. І люди зрозуміють тоді, яка різниця між великодушністю трирічного парламенту та ревнивою пихатістю прелатів і державних сановників, недавніх узурпаторів влади, тому що переконаються, що ви, серед ваших перемог і успіхів, набагато милостивіше приймаєте заперечення проти вотируваного вами закону, ніж інші уряди, що залишили по собі лише пам’ять ганебного марнославства розкоші, терпіли найменший вираз незадоволення яким-небудь поспішним їхнім указом.

Якщо я, лорди та громади, до такої міри покладаюсь на вашу доброту, громадянську велич і благородство, то наважуюсь прямо суперечити виданому вами закону, то від докорів у недосвідченості чи дерзості я легко можу захистити себе, раз усі зрозуміють, наскільки, на мою думку, вам більше личить наслідувати стару елегантну гуманність Греції, ніж варварську гордість гуннського та норвезького марнославства. Саме з тих часів, тонкій мудрості та знанням яких ми зобов’язані тим, що ми уже не готи і не ютландці, я можу вказати людину, котра звернулася із своєї приватної оселі з письмовим посланням до афінського ареопагу з метою переконати його змінити демократичну форму правління, що тоді існувала [Мільтон має на увазі промову Ісократа «Areopagitikos», з якою він звернувся до ареопагу і радив йому відновити конституцію Солона]. У ті дні людей, які займалися наукою мудрості та красномовства, не лише в їхній власній країні, але й в інших землях так ушановували, що міста та села слухали їх охоче і з великою повагою, якщо вони публічно зверталися з яким-небудь напучуванням до держави. Так, Діон з Пруси – іноземний оратор і приватна особа – давав пораду родосцям з приводу одного раніше виданого ними закону; я міг би навести безліч інших прикладів, але в цьому немає потреби. Однак, якщо їхнє життя, присвячене цілком науковим заняттям, а також їх природні здібності – які, на щастя, далеко не з гірших при 52 с.ш. – перешкоджають мені вважати себе рівним кому-небудь із володарів подібних переваг, то я хотів би усе ж, щоб мене вважали не настільки нижче за них, наскільки ви переважаєте більшість тих, хто вислуховував їхні поради. Найвеличніший же доказ вашої справжньої переваги над ними, лорди та громади, повірте, буде наявним, якщо ваша розважливість почує й послухає голос розуму – звідки б він не лунав, – і ви під впливом його скасуєте виданий вами закон так само охоче, як будь-який із законів, виданих вашими попередниками.

Якщо ви вирішите таким чином – а сумніватися в цьому було б образою для вас, – то я не бачу причин, які б перешкодили мені прямо вказати вам слушний випадок для прояву як властивої вам вищою мірою любові до істини, так і прямоти вашого судження, безпристрасного і до вас самих; для цього вам потрібно лише переглянути виданий вами закон про пресу, згідно з яким «жодна книга, памфлет чи газета віднині не можуть бути надруковані інакше, як після попереднього перегляду та схвалення осіб чи, принаймні, однієї з осіб, для того призначених». Тієї частини закону, яка справедливо зберігає за кожним право на його рукопис, а також турбується про бідних, я не торкаюсь; бажаю лише, щоб ця частина не послужила приводом до скривдження та переслідування чесних і працелюбних людей, котрі не порушили жодної з цих статей. Що ж стосується статей про книжкову цензуру, яку ми вважали відмерлою разом з прелатами та її братами, великопісними та шлюбними дозволами [у революційну епоху шлюби здійснювались громадянським порядком і без дозволу з боку духовенства. Великопістні дозволи – дозволи куштувати в деякі дні посту рибу], то з приводу цієї частини закону я постараюся вам показати, за допомогою своїх міркувань, таке: по-перше, що винахідниками цього закону були люди, яких ви б неохоче прийняли в своє середовище; по-друге, як взагалі слід ставитись до читання, якими б не були книги; і, по-третє, що цей закон зовсім не допоможе знищенню спокусливих, революційних і наклеп-ницьких книг, – для чого він переважно і був виданий. Нарешті, цей закон насамперед відніме енергію в усіх учених і послужить гальмом істини не лише тому, що позбавить вправ і притупить наші здібності стосовно уже наявних знань, але й тому, що він затримає та уріже можливість подальших відкриттів як у духовній, так і в світській галузях.

Я не заперечую того, що для церкви та держави вищою мірою важливо пильним оком стежити за поведінкою книг, так само, як і за поведінкою людей, і в разі потреби затримувати їх, ув’язнювати та якнайсуворіше судити як злочинців; бо книги – не мертві цілком речі, а істоти, що містять у собі насіння життя, такі ж діяльні, як та душа, породженням якої вони є; мало того, вони зберігають у собі, як у фіалі, найчистішу енергію та екстракт того живого розуму, який їх породив. Я знаю, що вони такі є живучі та плідні, як міфічні зуби дракона, і що, будучи розсіяні скрізь, вони можуть повстати у вигляді озброєних людей. Тим не менше якщо не дотримувати тут обережності, то вбити хорошу книгу означає те ж саме, що вбити людину: хто вбиває людину, вбиває розумну істоту, подобу Божу; той же, хто знищує хорошу книгу, вбиває самий розум, вбиває образ Божий наче в зародку. Багато людей своїм життям лише обтяжують землю; хороша ж книга – дорогоцінний життєвий сік творчого духу, набальзамований і збережений як скарб для майбутніх поколінь. Правду кажучи, жодний час не може відновити життя – та у цьому, мабуть, і немає великої втрати – і довгий ряд століть часто не в змозі поповнити втрати відкинутої істини, втрата якої завдає шкоди цілим народам. Тому ми повинні бути обережними, переслідуючи живі праці громадських діячів, знищуючи доросле життя людини, нагро-маджене та збережене в книгах; в іншому випадку ми можемо вчинити свого роду вбивство, іноді віддавати на муки; якщо ж йдеться про всю пресу, – то свого роду поголівному знищенню, яке не обмежується просто умертвінням життя, але поражає саму квінтесенцію, саме дихання розуму, поражає безсмертя раніше життя. Одначе, щоб мене не звинуватили в тому, що я, нападаючи на цензуру, виправдовую надмірну вільність, то я не відмовляюся послатись на історію, оскільки це буде потрібно для з’ясування заходів, що вживалися у славетних давніх державах проти літературних негараздів до того часу, поки проект про Цензуру не виповз із інквізиції, не був підхоплений нашими прелатами та не захопив деяких з наших пресвітерів.

Переклад О. Мелещенка

Отже, цензура, що виникла у Стародавньому Римі, набула неабиякого розвитку в епохи Середньовіччя і Відродження. Численні ордонанси контролювали вихід друкованої продукції. Видатна роль у боротьбі за свободу преси належить Д. Міль-тону.

Рекомендована література

1. 
   Лебедев А. П. История запрещенных книг на Западе. Итальянское духовенство в одну из средневековых эпох: Исследования по истории Церкви Средних веков и Нового времени. – СПб.: Изд-во Олега Абышко, 2005. – С. 5–43. – Режим доступа: http://ec-dejavu.ru/c-2/Censorship.html
   
2. 
   Мильтон Д. О свободе печати. Речь к английскому парламенту (Ареопагитика) // История печати. – Т. 1. – М.: Аспект Пресс, 2001. (Серия «Классика журналистики»). – Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/28.htm
   
3. 
   Новомбергский М. Освобождение печати во Франции, Германии, Англии и России // История печати. – Т. 1. – М.: Аспект Пресс, 2001. (Серия «Классика журналистики»). – Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/26.htm
   
4. 
   Радищев А. Н. Краткое повестовавание о происхождении ценсуры // Радищев А. Н. Путешествие из Петербурга в Москву. – Л.: Худож. лит., 1984. – С.104–115.
   
5. 
   Скэммел М. Цензура: личная точка зрения // Современные проблемы. – Вып. № 1 (Москва – Новосибирск, март 1997 г.) – Режим доступа: http://modernproblems.org.ru/press/cenzore.
   

Контрольні питання та завдання

1. 
   Дайте тлумачення поняття «цензура» і похідним від нього словам.
   
2. 
   Розкажіть про виникнення цензури у Стародавньому Римі.
   
3. 
   Підготуйте розповідь про діяльність Цензора.
   
4. 
   ۞ Опрацюйте уривок про виникнення цензури з повісті О. Радіщева «Путешествие из Петербурга в Москву». Переклавши українською, запишіть висновки, які робить автор.
   
5. 
   ۞Прочитайте уривок з роботи Д. Мільтона «Ареопагітика». Зацитуйте основні положення.
   
6. 
   Підготуйте повідомлення на одну з тем: «Становлення системи цензури в епоху Середньовіччя», «Індекс заборонених книг»: історія виникнення», «Англійська концепція свободи преси. Трактат Мільтона «Ареопагітика».
   

Завдання для самостійного опрацювання
1. ۩ Розкажіть про виникнення цензури в Росії.

2. Підготуйте повідомлення на одну з тем:

• 
  політична цензура;
  
• 
  воєнна цензура;
  
• 
  цензура на заборону творів певних письменників;
  
• 
  видавнича цензура;
  
• 
  випадки знищення книг в історії людства;
  
• 
  цензура системи Інтернет.
  

3. ۞ Опрацюйте декілька розділів роботи М. Скеммела «Цензура: личная точка зрения». Прокоментуйте основні засади.

РОЗДІЛ ІІІ
ЖУРНАЛІСТИКА ХVІІ – І пол. ХVІІІ ст.

1. Перші друковані

періодичні видання Європи ХVІІ ст.

Якщо поняття «газета» визначити функціо-нальними критеріями загальної доступності, періодичності й актуальності (коли окрему добірку поточних подій регулярно подають із часовими проміжками, достатньо короткими, щоби не відстати від наступних новин), тоді Relation… була першою європейською газетою.

Х. Д. Фішер

Теофраст Ренодо – засновник «Ла Газетт», яку почав видавати у 1631 р., поклав початок першій газеті в нашому розумінні цього слова, газеті політичній, офіційній.

Ш. О. Сент-Бев

На початку ХVІІ ст. склалися всі необхідні умови для розвитку журналістики. Збільшувалася кількість освіченого на-селення. З розвитком великих міст, змінами в політичному житті країн, підвищенням рівня економіки, ділової активності в бага-тьох сферах життя з’явилася необхідність у нагальному періо-дичному поширенні інформації. Поштовий зв’язок, який у ХV ст. існував лише в Німеччині й Франції, тепер мав розгалу-жену мережу.

Друковане слово стало першим засобом масової інформа-ції. Розповсюдження книгодрукування, на думку М. Маклюена, привело до розвитку та формування національних мов і держав, до промислової революції та індустріалізації, до епохи Просвіт-ництва. У багатьох країнах Західної Європи існували численні типографії, але вони ледве встигали виконували замовлення.

Хоча існувала велика потреба в одержанні оперативної інформації, процес виникнення друкованих періодичних видань розтягнувся більш ніж на півтора сторіччя.
1.1. Перші друковані газети
Перші друковані газети виходили раз на тиждень. Їх зміст складався винятково з новинної інформації, уміщеної без усякого зв’язку між собою. Для газетярів головним було зібрати новини разом. Вони подавалися тільки у прозовому вигляді, зазвичай без розділів і рубрик. Новинні блоки розділялися абзацами, а назви міст слугували своєрідними заголовками.

Повідомленням про внутрішнє життя країни майже не приділялося уваги – здебільшого друкувалися новини міжна-родного життя, пізніше стали включати сенсаційні статті, оголошення, поради тощо. Політичні події чергувалися з не зовсім достовірними сенсаціями. Автори майже завжди обмежувалися викладом фактичної сторони, в окремих випадках висловлювали особисту думку або власне ставлення до надрукованого. Сувора цензура не дозволяла вільного обміну думками. Політична полеміка знаходила місце лише на сторінках памфлетної літератури. Сухий, оповідальний тон проіснував у пресі протягом усього XVII ст.

Найбільш уживані слова в назвах перших газет – «відо-мості», «вісник», «меркурій», «куранти», «герольд» тощо. В газетах часто змінювалися назва й місце видання, а прізвище видавця зазвичай не вказувалося.

Зовнішнім виглядом перші газети нагадували книгу, тому в історії попередники газет часто йменуються «книгами новин». Користуючись сучасною термінологією, можна сказати, що це були журнали з обкладинкою, невеликого формату, обсягом 6 –26 сторінок. Друк мав недоліки: текст містив багато помилок, папір був неякісним.

Газети орієнтувалися на освічене населення, тому перші наклади були невеликими – у середньому 300 – 400 прим.

Спочатку газета не розглядалася як комерційне підпри-ємство, а вважалася трибуною для висловлення поглядів політиків і влади. Офіційні видання фінансувалися з державних джерел, приватні – існували на прибутки від реалізації й передплати.

Постачали інформацію, як уже було сказано, купці, під-приємці, мореплавці. Починаючи з XVI ст. з’явилася посада посла, який надавав різноманітну інформацію для газет. Ще одне джерело її надходження – діяльність письменників, дипломатів, які тривалий час перебували на території інших країн. Звичайно, літератори писали статті для газет, але ця робота не давала великого прибутку й не була джерелом їх основного заробітку. Представники аристократії не вважали це престижним, тому зазвичай статті друкували анонімно.