Навчальний посібник зміст вступ Географія Британських островів Доісторія І протоісторія Британії



бет8/22
Дата14.07.2016
өлшемі1.32 Mb.
#199567
түріНавчальний посібник
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

Ненній про короля Артура


«Історія бриттів» Неннія, створена наприкінці VII ст., є одним із джерел артурівської традиції. Автор, застосовуючи як основу відомості Ґільдаса, уводить у канву тих же подій Артура. Це штовхало деяких істориків до припущення факту конфлікту Ґільдаса (представника знатного бриттського роду) і Артура (вони мали бути сучасниками), що й було причиною незгадування другого першим. У Неннія Артур є ватажком північних бриттів (переважно на терені Шотландії), далекуватих від “відомого” артурового краю на південному заході Британії.

56... У цей час сакси зростали числом і посилювалися в Британії. Після смерті Генґіста, його син Окта пересунувся з лівої сторони [півночі] Британії до королівства кантів [Кент], і від нього відбиваються королі останніх. У ті дні боровся з ними [саксами] воєначальник Артур разом з королями бриттів. Він же був головою війська. Перша битва відбулася у гирлі ріки, яка називається Глейн. Друга, третя і четверта, так само як і п'ята — біля іншої річки, що носить назва Дубглас [Дуглас] і знаходиться в області Линнуїс [Леннокс в Шотландії] біля річки, іменованої Бассас. Сьома битва відбулася у Калідонському лісі [біля озера Лох-Ломонд в Шотландії], інакше Кат Койт Калідон. Восьма битва відбулася біля стін замка Гвінніон [в графстві Даргем], і в ній Артур носив на своїх плечах зображення святої непорочної діви Марії; у цей день язичники були змушені до втечі і за бажанням добродія нашого Ісуса і святої діви Марії, його матері, безліч їх тут було винищено. Дев’ята битва відбулася в Місті Легіонів [Керліон в Уельсі]. Десяту битву Артур провів на березі ріки, що зветься Трібруїт [затока Ферт-оф-Форт]. Одинадцята була на горі, що називається Агнед [на місці Единбургу?]. Дванадцята відбулася на горі Бадон [?]. У ній від руки Артура полягло в один день дев’ятсот шістдесят ворожих вояків, і вразив їх ніхто інший, як одноосібно Артур. В усіх згаданих битвах він брав гору. А сакси, тому що у всіх цих битвах були побиті, закликаючи з Германії допомогу, безупинно зростали в числі і кликали до себе королів з Германії, щоб ті царювали над ними у Британії…
Фрагмент з “Історії бриттів” Ґальфріда Монмутського

Ґальфрід (Джеффрі) Монмутський (бл.1100-бл.1154) – середньовічний англійський письменник, церковний діяч, який відобразив у своєму творі “Історія бриттів” уельську історико-епічну традицію, реальне “подієве” підґрунтя якої переважно не підтверджується іншими джерелами. Наведений фрагмент свідчить про використання праці Неннія і невірне прочитання вжитих тим назв місцевостей (плутанина Ліндсейської області в Шотландії і міста Лінкольн в Англії). Якщо Ненній, ближчий за часом до описуваних подій, називає Артура лише “воєначальником”, який воював разом з іншими “королями бриттів”, то в Ґальфріда він - вже єдиний король Британії, “лише йому одному належала влада над усім островом”. Завоювання Ірландії, Ісландії та інших земель – безперечна вигадка. “Історія” Ґальфріда набула надзвичайної популярності у ХІІ-XV ст., породивши цілу низку високохудожніх поетичних творів “артурівського циклу”.



143. Після кончини [короля бриттів] Утерпендрагона з усіх кінців острова зібралися до Силецестрії [Сілчестер] знатні бритти і звернулися до Дубриція, архієпископа Міста Легіонів [Керліон в Уельсі], із проханням увінчати королівською короною Артура, сина покійного державця. Їх спонукала до цього нагальна потреба, тому що, почувши про смерть вищезгаданого короля, сакси закликали з Германії своїх одноплемінників і під проводом Колгріма намагалися вигнати звідусіль бриттів. Вони цілком підкорили собі всі землі, що простираються від ріки Гамбер аж до Катанензійського Моря. Уболіваючи з тяжкого положення батьківщини, Дубрицій скликав єпископів і поклав на Артура королівський вінець.

Отрокові Артуру було п'ятнадцять років, і він відрізнявся нечуваною доблестю і такою ж щедрістю. Його уроджена доброзичливість настільки приваблювала до нього, що не було майже нікого, хто б його не любив. Отже, увінчаний королівською короною і дотримуючись давнього звичаю, він взявся закидати народ своїми щедротами. До нього стікалася така безліч вояків, що в нього стало бракувати коштів для роздачі. Кому властиві від природи щедрість і доблесть, тому, хоча він часом і переживає труднощі, ніколи не зашкодить і вічна бідність.

І от Артур, оскільки доблесть поєднувалась у ньому зі щедрістю, вирішив потривожити саксів, щоб, заволодівши їхніми багатствами, розподілити їх між тими, кого він вів за собою. Адже до цього його спонукала впевненість у тому, що він домагається лише відновлення справедливості, тому що за правом успадкування лише йому одному належала влада над усім островом. Отже, згуртувавши навколо себе молодь, він попрямував до Ебораку [Йорк]. Коли це стало відомо Колгріму, той, зібравши саксів, скоттів і піктів, рушив назустріч йому з превеликою їхньою безліччю до річки Дуглас, де обидва війська, зійшовшись у битві, у більшій частині своїй були винищені. Перемогу все-таки здобув Артур і, переслідуючи Колгріма, що тікав, досяг Ебораку та оточив його…

144. Отже, Артур, почувши поради своїх наближених, відійшов до міста Лондон. Там, скликавши духівництво і сановників усього свого королівства, він звернувся до них за порадою, як найкраще за все вчинити для відсічі ворожій навалі. За одностайно прийнятим рішенням відправляють послів до короля Ґоела до Арморіки [Бретань], щоб ті повідомили йому про нещастя, що спіткало Британію. Був же Ґоел сином сестри Артура, що народилась від Будиція, короля арморікських бриттів. Той, вислухавши повідомлення про занепокоєння, що опанувало його дядька, наказав спорядити флот і, зібравши п'ятнадцять тисяч озброєних чоловіків, вийшов у море з першим погожим вітром і висадився у Гавані Гамона. Артур прийняв його з належною пошаною, і вони багаторазово затискали один одного в обіймах.

145. Коли минуло декілька днів Артур виступив до міста Каерлюдкойту [?], обложеному згаданими вище язичниками; знаходиться ж він у Ліндсейській області [у Шотландії] між двох річок і височіє на горі; інша його назва — Ліндоколін [Лінкольн]. Прийшовши туди з усім своїм військом, дядько і племінник билися із саксами, завдавши тим нечуваних втрат. У цей день їх загинуло шість тисяч, частково потонулих в обох річках, частково уражених на полі бою. Інші, вражені цим, кинувши облогу, пустилися у втечу…

153. ... Наступного року Артур до початку літа спорядив свій флот і відплив на острів Ібернію [Ірландія], який хотів собі підкорити. Ледь він почав висаджуватися на суходолі, як на нього рушив з незліченним воїнствомцар Ґіломаурій, щоб вступити з ним у бій. Щойно почалася битва, люди Ґіломаурія, позбавлені обладунку і беззбройні, були одразу розсіяні і вдарилися у втечу, хто куди, у надії врятуватися. Відразу Ґіломаурія догнали, і він був змушений здатися. Інші правителі цієї країни, приголомшені всім, що трапилося, наслідували приклад короля. Скоривши всю Ібернію, Артур спрямував свій флот до Ісландії і, здолавши її мешканців, також скорив цей острів. Коли по всіх інших островах рознеслася чутка, що ніхто не в змозі дати відсіч Артурові, Долдавій, король Готландії [острів Готланд у Балтійському морі], і Гунвазій, король Оркад [Оркнейські острови], добровільно з'явилися до нього і, пообіцявши виплачувати данину, виявили йому покірність. Коли прийшла зима, Артур повернувся до Британії і, давши непорушний мир своїй державі, він перебував там протягом дванадцяти років…

Ґіральд Камбрейський про знайдення могили Артура


Ґіральд (Джеральд) Камбрейський (бл.1146-1220) – англійський письменник і хроніст. Описані ним події відбулися у 1190 р. Абатство Гластонбері знаходиться в осередку колишніх земель артурового королівства, на межі Англії, Уельсу та Корнуоллу.

Зараз все ще згадують про відомого короля бриттів Артура, пам’ять про якого не вгасла, бо тісно пов’язана з історією славетного Гластонберійського абатства, якого король був в свій час надійним покровителем, захисником і щирим благодійником. З усіх храмів свого королівства він особливо любив і шанував церкву Святої діви Марії, матері Господа нашого Ісуса Христа, що у Гластонбері. … Так ось, тіло короля, після появи надзвичайно чудових знамень, було у наші дні знайдено у Гластонбері між двох кам’яних пірамід, з незапам'ятних часів встановлених на цвинтарі. Знайдено тіло було глибоко в землі у видовбаному стовбурі дуба. Воно було із ушануванням перенесене до церкви і благоговійно вміщено до мармурового саркофагу. Знайдено було і олов’яного хреста, покладеного за звичаєм написом донизу під камінь. Я бачив його і навіть поторкав вибитий на ньому напис (коли камінь вийняли): “Тут покоїться уславлений король Артур разом з Гіневерой, його другою дружиною, на острові Авалон” . … Було чимало вказівок, що тіло короля лежить саме тут; одні з них містилися у збережених у монастирі рукописах, інші – у напівстертих від часу написах на кам’яних пірамідах, інші – у чудесних видіннях та ознаках, коїх удостоїлися деякі благочестиві миряни та клірики. Але головну роль у цьому відіграв король Англії Генріх ІІ, що почув від якогось виконавця бриттських історичних пісень один старовинний переказ. Це Генріх дав ченцям точну вказівку, що глибоко під землею, на глибині не менш шістнадцяти футів, вони знайдуть тіло, і не у кам’яній труні, а у видовбаному стовбурі дуба. І тіло виявилося саме там, зарите саме на такій глибині, щоб його не змогли розшукати сакси, що захопили острів після смерті Артура, який за життя бився з ними так успішно, що майже всіх їх знищив. … Гластонбері, як його називають тепер, звався у минулому островом Авалон; це дійсно майже острів, з усіх боків оточений болотами. Бритти називали його Ініс Аваллон, що означає “Острів яблук”. Місце це й справді в старі часи було рясно яблуками, а яблуко на мові бриттів – аваль.
Втім, як би героїчно не опирався король Артур загарбникам, врешті бритти зазнали поразки. У боях 571 та 577 рр. (тоді загинуло три кельтські “короля”, були втрачені міста Глочестер, Сайренсестер і Бат, - в осередку володінь Артура), і в 584-592 рр. у Вілтширі кельти були остаточно розгромлені. Можна вважати, що на 600 р. завоювання основної території острова германськими дружинами англів, саксів і ютів було довершено.
NB Межі і масштаби англосаксонського завоювання на довгий час, а в дечому до сучасності, сформували основні риси етнополітичної та мовної карти Великобританії. Опановані германцями землі стали ґрунтом майбутньої англійської державності; поза ними опинилися етнічно кельтські території, які в перспективі мали вирости у шотландське королівство та уельські князівства. Незважаючи на подальшу англійську експансію цім теренам вдалося утримати риси самобутності і зберегтись як адміністративні одиниці Сполученого Королівства.
Серед інших важливих проблем, пов’язаних з початками англосаксонської доби можна назвати ще дві: про долю римських поселень та про взаємини кельтів і саксів. Позиції дослідників розділяються ставленням до тих оцінок, що даються в джерелах. Одні історики схильні довіряти відомостям про суцільну руйнацію і обезлюднення міст та винищення кельтів жорстокими германцями. Вони вважають, що подальші прояви латиномовної культури (у VI ст.) пов’язані передовсім вже з діяльністю ірландських християнських місіонерів, а не залишками місцевих традицій. Інші дослідники вважають, що підстав говорити про загибель усіх міст немає, хоча дійсно багато з них були зруйновані і могли тимчасово збезлюдіти. Цитовані нами вище давні хроністи усі були людьми Церкви, і повинні були в своїх творах давати оцінки морального характеру. Описи жорсткостей германської (язичницької) навали багато в чому виглядають як показник кари Божої за гріхи людства, порушення заповідей та канонів віри. Це мало бути повчальним для сучасників того ж Неннія чи Беди. При тому, що сам Ґільдас, який писав у VI ст., вже за явного германського панування, називає латину «нашою мовою». Дещо пізніше римський папа Григорій Великий вказував у 601 р. на Лондон та Йорк як на густонаселені міста і найбільш придатні пункти для резиденції єпископів, що прямо суперечить твердженню про їхнє повне руйнування. Про це ж свідчать і дані археології. Таким чином, можна вважати на даний час доведеним, що якісь елементи римської цивілізації в Британії все-таки залишилися.

Якщо говорити про взаємини саксів і кельтського населення, то до початку XX в. панувала теорія повного винищення кельтів; на сьогодні ж історики, археологи і лінгвісти дійшли висновку, що значна частина кельтського населення вижила і злилася з завойовниками. Кількість кельтських назв населених пунктів, імен власних, кельтських залишків у лексиці, пов'язаної із сільськогосподарськими роботами (оранкою і скотарством), з жіночим домашнім побутом,—все це (в більшій мірі в діалектах західних і північних, ніж південних чи східних), доводить, що навряд чи можна говорити про повне знищення кельтського елемента. Дані аерофотозйомок свідчать про одночасне існування полів кельтського та германського типів. Чисельність кельтів або ж їх відсоток поступово зростали зі сходу на захід країни. Пізніші юридичні документи згадують кельтів, вказуючи на їх підкорений статус.


Контрольні запитання:

  • Визначить етапи і характер англосаксонського завоювання

  • Охарактеризуйте суспільний лад германців

  • Чому англосаксам вдалося завоювати Британію?

  • Що свідчить “за” і що “проти” існування короля Артура?


Рекомендована література:
Тацит. Сочинения. М., 1990.

Беда Достопочтенный. Церковная история народа англов. СПб., 2000.

Гальфрид Монмутский. История бритов. Жизнь Мерлина. М., 1984.

История крестьянства в Европе. Т.1. М., 1988.

Шервуд Е. От англосаксов к англичанам. М., 1988.

Афанасьев В. История Ирландии. М., 1913.

Зверева Г. История Шотландии. М., 1988.

История Европы. Т.1. М., 1991.

Даннинг Р. Артур – король Запада. Ростов-на-Дону, 1998.

Штокмар В. История Англии в средние века. М., 1973 або: СПб., 2000.

Мельникова Е. Меч и лира. Англосаксонское общество в истории и эпосе. М., 1987.

Квеннелы М. И Ч. Повседневная жизнь в Англии во времена англосаксов, викингов и норманнов. СПб., 2002.

Мюссе Л. Варварские нашествия на Европу. Вторая волна. СПб., 2001.

Пастуро М. Повседневная жизнь Франции и Англии во времяена рыцарей Круглого стола. М., 2001.

Поньон Э. Повседневная жизнь Европы в 1000 году. М., 1999.

Кертман Л. География, история, культура Англии. М., 1978.

БРИТАНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО V-VIII СТОЛІТЬ
Доба семи королівств (Гептархія). Політична історія VII-VIII ст. Християнізація Британії. Стародавня Ірландія. Св.Патрик. Перші державні

утворення на терені Шотландії. Суспільство англосаксів. Господарство і поземельні відносини. Бокленд. Соціальне розшарування. Знать, дружина, селяни. Адміністрація та королівська влада. Скотти. Королівство Дал Ріада.
Доба семи королівств (Гептархія). Англосаксонські вожді заснували багато королівств, які не складали якоїсь федерації чи спільності, і постійно ворогували між собою. Частково вони за назвами та межами збігалися із етнографічними та діалектними групами завойовників. Наприклад, чотирьом етнічним групам саксів (західні, середні, південні та східні) відповідали королівства Вессекс, Сассекс та Ессекс. Англи поділялися на дві гілки – північну (North Folk) та південну (South Folk). “Північний народ” утворив королівства Берніку, Нортумбрію, Дейру, а “Південний” – Ліндсей, Мерсію, Східну Англію. Нечисленні юти володіли південно-східним королівством Кент. Початкове розмежування груп завойовників поступово замінялося зближенням та мішаними шлюбами. Культурні та мовні відмінності англів та саксів і так були незначні, а через деякий час можна говорити про утворення єдиного народу. Археологи так і не змогли визначити чіткі розбіжності між пам’ятками, залишеними англами та саксами. Найдовше своєрідність зберігав ютський Кент. Але етнічне зближення не обов’язково передбачало досягнення політичної єдності. В умовах примітивної економіки, поганих шляхів сполучення та відсутності сильного спільного ворога усі об’єднання цих варварських королівств1 були тимчасовими і залежали виключно від особистої вдачі певних королів.

У результаті боротьби між ними закріпилося сім найбільш значних: Ессекс, Сассекс, Вессекс, Нортумбрия, Мерсія, Східна Англія та Кент. Саме тому VII-VIII ст. історики називають добою семикоролів’я або гептархії. Найбільш могутніми серед цих королівств виявилися Нортумбрія, Мерсія та Вессекс. Вони були розташовані найвигіднішим чином для продовження нападів на бриттів. Вессекс зміцнів у 60-і роки VI ст. і є одним з перших англосаксонських королівств. Мерсія не має ранньої традиції, лише від VII ст. дійшов список областей, з яких мерсійський король брав данину. Нортумбрія підсилилася з кінця VI ст. в результаті приєднання Дейри. На початку VIIст., уклавши союз із королівством бриттів Стретклайд, Нортумбрія продовжила боротьбу з князями бриттів у південній Шотландії.

Із семи англосаксонських королів в добу гептархії один король вважався старшим і носив титул бретвальда. У бретвальда були значні маєтки в підлеглих (молодших) королівствах; він також мав одержувати дарунки від молодших королів.

Політична історія VII-VIII ст. Політична історія VII-VIII ст. характеризується боротьбою королівств за панування на острові. Спочатку більший вплив мало найрозвинутіше з них - Кент, потім зросла вага більш населених та войовничих Нортумбрії та Мерсії. Король Мерсії Пенда в союзі з племенами Уельсу вів завзяту боротьбу проти гегемонії Нортумбрії. Але у 655 р. Пенда був розбитий і загинув. Нортумбрія продовжувала панувати. Тільки у 685 р. цьому королівству був нанесений удар Мерсією. Втім, невдовзі вже король Вессексу Іне (688-728) захопив південь Британії і почав тривалі війни проти Мерсії. Перемозі Іне завадили усобиці в його королівстві, тому у підсумку Мерсія захопила Вессекс та кинула всі свої сили на підкорення Нортумбрії, яка запекло оборонялася.

Врешті, до сер. VIII ст. серед англосаксонських королівств незаперечною була гегемонія Мерсії, але у 753 р. від її влади звільнився Вессекс, успішно зберігала незалежність Нортумбрія. Останнім сплеском могутності Мерсії було правління короля Оффи (757-796), який здійснив декілька успішних походів у кельтський Уельс (779) і побудував потужний вал на західному кордоні свого королівства. Оффа захопив Ессекс, Сассекс та Східну Англію, тримав у покорі Кент. Проте після його смерті і до початку скандинавських вторгнень (див. IІІ розділ) спроби об’єднати країну не були вдалими, оскільки Нортумбрія та Вессекс заважали один одному.



Християнізація Британії. Перші паростки християнізації на території Британії відносяться до IІІ-IV ст. Під час англосаксонської навали церковні структури зникли, християнське населення або переселилося в Бретань та Уельс, або асимілювалося германцями. Лише на крайньому заході країни та в Ірландії збереглися нечисленні чернечі общини, в яких дотримувались кельтського варіанту християнства.

Відомо, що ще на поч. V ст. у кельтських королівствах Стретклайд та Лотіан проповідував Св.Нініан, а його учні заснували декілька релігійних домів на землях піктів. Місію з поширення християнства в Ірландії очолював майбутній небесний патрон цієї країни Св.Патрик (пом. у 461 р.), місію в Британії - Св.Іллтуд. Патроном Уельсу був Св.Давид (520-588). Іллтуд та його учні заснували перший на Британських островах монастир і школу в Лланвіті напр. V - поч. VI ст. Посланець ірландської церкви Св.Колумба (521-597), людина королівського кельтського роду, заснував бл. 565 р. на північному-заході Британії, на острові Айона1, монастир. Звідси він почав навернення у християнство піктів і перші спроби хрестити англосаксів. З цього ж монастиря через деякий час християнство поширилося й у Нортумбрії (625). Король Нортумбрії Освальд (634-642) здобув виховання в ірландських ченців на Айоні. Коли Освальд повернувся до свого королівства, з ним разом прибув чернець Айдан, який згодом заснував дуже відомий монастир на острові Ліндісфарн біля узбережжя Північного моря. Ірландські і нортумбрійські ченці вели боротьбу з мерсійським королем-язичником Пендой. Пенда в конфлікті Мерсії та Нортумбрії здобув перемогу й убив Освальда, але знищити осередки християнства йому не вдалося. Врешті, у першій половині VII ст. уся північ Британії належала до кельтської церкви, більш незалежної від Рима і більш прилаштованої до родових інститутів кельтських, а згодом і англосаксонських королівств.

Кельтська церква мала більш аскетичний та децентралізований характер, аніж римська. Для неї не була властива дисципліна кліру, сувора ієрархія та парафіяльна організація, не були властиві прагнення розбудувати потужну адміністративну та господарчу організацію. Вона доктринально ґрунтувалася на спогадах, багаторазово відновлених та перекручених уявленнях про християнську віру і догматику, які існували на далекій римській периферії. Водночас перевагою ірландських ченців була надзвичайна місіонерська енергія, чому сприяла їх схильність до мандрів, пустельничого та монастирського способу життя. Ірландські монастирі - це групи пустельників, що жили в убогих хатинах. Землі в них було мало, тому що земля була власністю роду. Парафіяльної організації в Ірландії не було. Єпископи скоріше нагадували мандрівних проповідників: їхня влада була невизначена і трималася значною мірою на особистому моральному авторитеті. Римські місіонери того часу натомість визнавали римське право, мали розвиту ієрархію і систему приходів, добре орієнтувалися в стосунках варварських королівств.

Конкуренція двох церков посилилася із прибуттям у 597 р. з Риму посольства Св.Августина. За переказом, наведеним Бедою, папа Григорій І Великий, побачивши у Римі хлопця-англосакса і дізнавшись, звідки він, висловив жаль, що такий гарний і могутній народ перебуває в гріху і не знає слова Божого. Він відрядив місію Августина і постійно в листуванні допомагав тому порадами, як найкращим чином розбудувати англійську церкву. Римська місія облаштувалася на острові Танет і зайнялася наверненням у християнство короля Етельберта і всього населення Кента. У 601 р. вона досягла успіху, а столиця Кенту Кентербері стала центром, звідки поширювався вплив римської церкви. Слідом за Кентом були навернені Ессекс, Східна Англія та Вессекс.



Фрагмент з “Церковної історії народу англів” Беди


З порад папи Григорія Великого абату Меліту про методи навернення у христову віру

храми ідолів у цій країні зовсім не слід руйнувати, але обмежитися лише знищенням самих ідолів; нехай закроплять ці храми святою водою, встановлять вівтарі та вмістять мощі; бо якщо ці храми добре збудовані, то корисніше за все просто їх навернути від служіння демонам на служіння істинному Богу; сам народ, бачачи свої храми незруйнованими і вилучивши із серця омани, буде тим більш охоче сходитиися в місцях, до яких здавна звик, пізнаваючи і вклоняючись притом істинному Богові. І оскільки погани мають звичай приносити в жертву демонам численних биків, то слід їм замінити й це якимсь святом: у дні пам’яті або різдва святих мучеників, мощі яких покладені там, хай народ будує собі з древесних гілок шалаши довкола церков… і святкує такі дні релігійною трапезою… коли їм буде забезпечено матеріальне довольство, то вони легше сприймуть і радість духовну.


Протягом VII ст. становище церкви залишалося ненадійним, оскільки правителі приймали християнство з прагматичних міркувань і часто із зміною ситуації поверталися до язичництва. Деякі королівства доводилося хрестити декілька разів. Такі невтішні події траплялися і в Кенті, і в Ессексі, а найважче було місіонерам в оплоті язичництва – Мерсії. Траплялися і випадки двовір’я: король Східної Англії Редвальд охрестився, а потім повернувся до віри предків і встановив у храмі два вівтаря – для християнського Бога і для поганських ритуалів. Ускладнював церковні справи і конфлікт двох версій віровчення – римської та кельтської, які, окрім форми тонзури та іншого, ще й Великдень святкували в різні дні.

У 664 р. на церковному соборі (нараді) в місті Вітбі зібралися священики-кельти і римляни для визначення подальшого життя британської церкви. Особливо активним був на соборі римський прелат Вільфред, що потім став архієпископом Йорка. Північне ірландське духівництво представляв Кутберт, аскет з Ліндісфарну. Перемогла римська версія віровчення, яка була краще організована і більше орієнтувалася на владні верстви королівств.

Втім, це не означало остаточного занепаду впливу ірландців: вони дали потужний поштовх утворенню монастирів та місіонерському руху. Кельтські ченці поширювали христову віру в Шотландії, Фрісландії, Саксонії, Скандинавії та багатьох інших віддалених і диких місцевостях, відіграли значну роль в часи “каролінгського відродження”1 у Франкському королівстві.

Найвідомішими монастирями в Британії, крім Айони стали у VII ст. Св.Кутберта на Ліндісфарні, заснований єпископом Бенедиктом (628-690) монастир у Джарроу, надалі у Вітбі, Елі, Веармуті. Учений чернець з Джарроу Беда Вельмишановний (672-735) у свою чергу заснував школи в Джарроу і Йорку. Завдяки енергійній розбудові господарства, щедрим пожалуванням, дарункам королів і знаті Церква здобула великі кошти, маєтності і землі. Це дозволяло не лише збагатити церковні структури, але й створювати численні школи і бібліотеки.





Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет