Навчальний посібник зміст вступ Географія Британських островів Доісторія І протоісторія Британії
“Англосаксонські хроніки” про римське панування в Британії
жүктеу/скачать 1.32 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Фрагмент з праці Тацита “Германія”
“Англосаксонські хроніки” про римське панування в Британії“Англосаксонські хроніки” – найдавніший англійський літопис, започаткований напр. ІХ ст. Описуються події від заселення Британії до 1154 р. Їх виклад характерний для ранньосередньовічного літописання. 47 рік. Клавдій другим з королів римлян з'явився з військом у Британії і завоював цей острів, підкоривши всіх піктів і валлійців римській владі. Ця війна завершилася на четвертому році його царювання, у рік великого голоду в Сирії, передвіщеного в діяннях апостолів мудрим Агавом. Потім після Клавдія царство одержав Нерон, що по своїй безтурботності ледь не втратив острів Британію. Євангеліст Марк почав писати своє Євангеліє в Єгипті 48 рік. У тім році трапився тяжкий голод. 49 рік. Почав правити Нерон. 50 рік. Павло був посланий у Рим 62 рік. Брат Господа Іаков претерпів мучеництво. 63 рік. Помер євангеліст Марк. 69 рік. Петро претерпів смерть на хресті, а Павло був обезголовлений. 70 рік. Почав правити Веспасіан. 71 рік. Син Веспасіана Тит убив у Єрусалимі сто одинадцять тисяч евреїв. 81 рік. Почав правити Тит, що говорив, що загубив той день, у який не зробив нічого доброго. 82 рік. Почав правити Доміціан, брат Тита. 85 рік. Євангеліст Іоанн написав на острові Патмос Книгу Апокаліпсиса. 100 рік. Був розп'ятий апостол Симон, а євангеліст Іоанн упокоївся в Ефесі. 101 рік. Помер папа Климент. 110 рік. Єпископ Ігнатій претерпів мучеництво. 116 рік. Почав правити цезар Адріан. 137 рік. Почав правити Антонін. 155 рік. Царство успадкували Марк Антонін і брат його Аврелій. 167 рік. Елевтерій прийняв Римське єпископство і керував їм зі славою п'ятнадцять років. Король бриттів Луцій відправив до нього послів з листом, у якому просив про водохрещення, і незабаром одержав бажане. Після цього вони перебували в щирій вірі до часів Діоклетіана. 189 рік. [Септімій] Север одержав царство і рушив з військом до Британії. Він захопив силою велику частину острова, насипав з торфу вал від моря до моря і спорудив над ним широку стіну для захисту бриттів. Він правив сімнадцять років і помер у Еофервіку [Йорку]. Царство здобув його син Бассіан, а другий його син на ім’я Гета був убитий. 200 рік. Був знайдений Святий Хрест. 286 рік. Постраждав святий мученик Альбан. 343 рік. Помер святий Микола. 379 рік. Царство успадковував Граціан. 381 рік. Царство успадковував цезар Максим. Він народився у Британії, направився звідтіля до Галлії й убив цезаря Граціана. Його брат по імені Валентініан був вигнаний зі своєї країни; однак після цього Валентініан знову зібрав військо, убив Максима й здобув царство. У цей час по усьому світі поширилася пелагіанска єресь. 410 рік. Готи захопили Рим, і з тих пір жоден римлянин не керував Британією. Усього вони правили нею чотириста сімдесят років з часу першого висадження Юлія Цезаря на цьому острові. Веруламій, Камулодун, Калева Атребатум. Археологічні дослідження римської доби дали найкращі наслідки не у найбільших давніх містах зразка Лондону, де нашарування подальших культур та бурхливе життя сучасного міста зруйнували найбільш давні старожитності. Уявлення про спосіб життя І-V ст. дають розкопки у Сенті-Олбансі, Колчестері, Сілчестері. Поселення Веруламій (суч. Сент-Олбанс) було засновано римлянами одразу після завоювання на місці кельтського селища. Воно було зруйновано Боадіцеєю і опісля відбуловано у ще більших розмірах – 200 акрів (81 га) – із форумом (місцем громадських зборів та адміністративним центром), театром, стінами та монументальною брамою. На ІІ-IV ст. припадає доба розквіту Веруламію. Камулодун (суч. Колчестер) спочатку був столицею племені тріновантів. У 43 р. н.е. був завойований катувелаунами і став столицею вождя Кунобеліна Під Великим Лексденським курганом було знайдено поховання членів його родини. Римляни відновили місто як колонію для відслужилих легіонерів а також релігійний центр провінції. Камулодун було також зруйновано Боадіцеєю, згодом відбудовано. Калева Атребатум (суч. Сілчестер) – римське місто біля Рідінгу, розкопаний на поч. ХХ ст. Від нього залишилася поважна стіна І ст. н.е., що оточує площу в 40 га. Всередині простежені планування вулиць, залишки форуму, постоялого двора, базиліки, чотирьох храмів, двух терм (лазень), крамниць, будинків. Поза стінами знаходився амфітеатр. Чисельність населення складала бл. 2,5 тис. людей. Був столицею округу (племені) атребатів. Проіснував до V ст.
У 80 р. н.е. римські війська вдерлися у південну Шотландію, але зіткнулися із запеклим опором місцевих племен. Римляни просунулися лише до лінії річок Форт – Клайд. На цьому рівнинному терені легіонери створили мережу військових укріплень – фортів – і проклали шляхи. Наприкінці І ст. у зв’язку із виведенням частки римських військ найпівнічніші форти були залишені. На початку ІІ ст. від устя річки Тайн до до затоки Солуей-Ферт легіонерами було споруджено потужний захисний прикордонний вал протяжністю більше 112 км, який отримав назву Адріанова вала. Уздовж укріплення розташовувались 16 фортів на відстані бл. 8-9 км один від одного. У 138-139 рр. війська Риму знову відвідали південну Шотландію і спробували відсунути кордон північніше. На межі свого руху римляни створили новий вал – Антонінів. Він був довжиною 60 км, від затоки Ферт-оф-Форт на сході до річки Клайд на заході. Уздовж цієї споруди було збудовано 19 фортів, зв’язаних шляхами та сполучених з морськими портами на річках Клайд і Форт. Під кінець ІІ ст. римський вплив у Британії знову заслаб, і кордон відступив на південь до старого Адріанова вала. Протягом наступних 200 років ці фортифікації підтримували номінальну владу Риму. Якщо говорити про римський вплив на племена південної Шотландії, то він проявлявся переважно у прогресі землеробських та металургійних технологій. Присутність римлян також стимулювала місцеве населення до об’єднання з метою більш дієвого опору нападникам. Протягом ІІ-IV ст. на терені між двома валами склалися чотири великі племінні союзи бриттів, які говорили на галло-бретонському діалекті: вотадіни1 – на прибережній рівнині Лотіану та Бервікширу, селгови – у долині верхнього Твіду, нованти – на південному заході Шотландії, дамнони – у долині Клайду. Окрім кельтів у Шотландії зберігалася присутність давнішого населення – піктів. У І-ІІ ст. вони змішувалися із бриттами і утворили етнічну спільність т.зв. “історичних піктів”, про яких у ІІІ ст. з’являються згадки античних джерел. У ІІІ-IV ст. відомі дві племенні групи або союзи піктів – каледонії та мети. Ці спільноти відповідали поділу на піктів північних та південних. Пікти найупертіше опиралися просуванню Рима, і тому були дуже слабко заторкнуті романізацією. Контрольні запитання:
Рекомендована література: Цезарь Гай. Записки о Галльской войне. М., 1991. Тацит. Сочинения. М., 1990. Афанасьев В. История Ирландии. М., 1913. Зверева Г. История Шотландии. М., 1988. История Европы. Т.1. М., 1991. Бурова И. Две тысячи лет истории Англии. СПб., 2001. Штокмар В. История Англии в средние века. М., 1973 або: СПб., 2000.
Південно-західна Британія, яка у романтичних кельтських легендах зветься Логрес (Loegres), зберегла, в якійсь мірі, традиції колишнього римського урядування. Можна відчути, що тут була спроба по меншій мірі зберегти більш здатну на зміцнення, на удосконалення суспільну структуру поміж південних племен, згуртованих довкола добробуту колишніх римських осередків, де змішувалися племена добунів, сілурів та корновіїв. Ймовірно саме тут з’явилися початкові ватажки або верховні королі незалежної південної Британії, і звідси походять пізніші кельтські королівства Гвент, Повіс та Гевісс. Валлійська фольклорна традиція, відбита у творах пізнішої середньовічної історіографії нараховує декілька “королів Британії”: Овейн (урядував у 411-425 рр.), Вортіґерн або Віталін (425-466), Вортімер або Наталін (466-471), Амброзій Авреліан (466-496), Вортіґерн (471-480), Артур (496-537), Константин Думнонський (530-ті роки). Реальне існування практично усіх порахованих південнобриттських ватажків може бути обґрунтовано піддано сумнівам, хоча в фольклорі, епічній традиції ми можемо віднайти їх генеалогії, багаті і високохудожні характеристики. Наприклад, “Вортіґерн” може бути іменем, а може й титулом (кельтське “верховний король”, Gwrtheyrn)1. Ця традиція була виплекана у валлійському князівстві Гвінед, яке найдовше опиралося навалі англосаксів та експансії Англійської держави. Саме на спадковість від цих “королів Британії” спиралися середньовічні валлійські князі у боротьбі за дотримання самобутності Уельсу. Після евакуації імперських військ Британія опинилася без якоїсь реальної центральної влади і стала ласим шматком для численних навколишніх варварів, яких раніше стримувала потуга Риму. Напади відбувалися фактично з усіх боків: з заходу – ірландські скотти, з півночі – пікти, зі сходу та півдня – рухливі загони морських розбійників-германців. Згідно середньовічних історичних хронік, спочатку найбільшу загрозу становили пікти. На прохання про допомогу колишньої провінції Рим відповів відмовою, і бриттам, які за спокійних римських часів втратили войовничість, довелося наймати собі вояків на стороні. Останні складалися із представників племен, що мешкали уздовж Північного моря: саксів, англів, ютів та фризів. Від назв цих народів сьогодні збереглися на континенті такі географічні назви як Саксонія (місцевість у Німеччині), Ютландія (півострів, на якому розташована Данія) та Фрісландія (острівна провінція Нідерландів). Це були не перші германці на терені Британії (деякі германські могильники датуються і кін. IV ст.), але зараз їх агресії сприяла зміна історичних умов, викликана кризою Риму. Фрагмент з праці Тацита “Германія”Публій Корнелій Тацит (бл.54-120 ) – римський громадський діяч, письменник та історик, який залишив докладні відомості про життя та побут північних сусідів Римської імперії – германських племен. VII. Королів вони [германці] обирають за знатністю, а військових ватажків – за доблестю. [Поза тим] у королів немає необмеженої чи свавільної влади, а вожді головують радше прикладом, аніж за правом наказувати: тим, що вони сміливі, … б’ються попереду лави і цим викликають подив. Проте страчувати, ув’язнювати і піддавати тілесному покаранню не дозволяється нікому, крім жерців, та й те не у вигляді покарання і за наказом вождя, але немов би за велінням бога, який, як вони вірять, присутній серед тих, хто б’ється: у битву вони приносять взяті з гаїв священні образи і значки. Але що є особливим збудником їх хоробрості, це те, що їх турми1 та клини2 представляють собою не випадкові скупчення людей, а складаються з сімей та родів, а поряд є милі їх серцям істоти, і звідти вони чують галас жінок та плач немовлят; для кожного з них це найсвятіші свідки, найцінніші заохочувачі: свої поранення вони несуть до матерів та дружин, а ті не бояться їх рахувати та оглядати… ХІ. Про менш значні справи радяться старійшини, про важливіші – усі, при чому ті справи, по яким виносить рішення народ, [попередньо] обговорюються старійшинами. Збираються у певні дні, хіба що вийде щось неочікуване і раптове, а саме за нового та за повного місяця, оскільки германці вірять, що ці дні є найщасливішими для початку справ… Коли натовп здумається, вони всідаються озброєні. Мовчанка запроваджується жерцями, які тоді мають право наказувати. Потім вислуховується король або хто-небудь зі старійшин, відповідно до його віку, знатністю, військовою славою, красномовством…На цих же зборах відбуваються вибори старійшин, які творять суд по округам і селам. ХІІІ. [Германці] не вирішують жодних справ, ні громадських, ні приватних, інакше, як озброєні. Але в них не за звичаєм, аби хтось почав носити зброю раніше, аніж плем’я визнає його гідним цього. Тоді … вони стали членами держави [племені]. Більша знатність чи видатні заслуги батьків надають звання вождя навіть юнакам… ХІV. Під час битви вождю ганебно бути перевершеним хоробрістю, дружині ж ганебно не зрівнятися з вождем; повернутися ж живим з бою, в якому пав вождь, - означає на все життя вкрити себе ганьбою і безчестям… Якщо плем’я, в якому вони народилися, скніє у довгому мирі і байдикуванні, то багато зі знатних юнаків рушають до тих племен, які в той час провадять яку-небудь війну, оскільки цьому народові спокій противний, да й легше відзначитися посеред небезпек, а прогодувати більшу дружину можна лише грабунком і війною… Замість жалування для них [дружинників] влаштовуються бенкети, щоправда не вишукані, проте багаті. Кошти для такої щедрості надають грабунок і війна. [Їх] легше впевнити закликати до бою ворога і отримати рани, аніж орати землю і чекати на врожай; навіть більше, - вони вважають лінощами та малодушністю здобувати потом те, що можна добути кров’ю… XV. … У племен існує звичай, щоби всі добровільно приносили вождям деяку кількість худоби чи земних плодів; це приймається як почесний дар, але водночас служить і для задоволення потреб. [Вожді] особливо радіють дарункам сусідніх племен, що надсилаються не від окремих осіб, а від імені всього племені…Ми [римляни] навчили їх також приймати і гроші. XVI. Достатньо відомо, що германські народи зовсім не живуть у містах і навіть не виносять, коли їх житла торкаються одне одного; оселяються вони у віддаленні один від іншого і врозбрід, сподобається струмок, чи галявинка, чи ліс… XXV. … рабами вони користаються не так, як у нас, із розподілом між ними обов’язків як дворовою челяддю: кожний з рабів впорядкує в своїй оселі, в своєму господарстві. Господар лише обкладає його, подібно колону, відомою кількістю хліба, або дрібної худоби, або одягу: лише в цьому виявляється його обов’язок як раба… XXVI. … Земля займається усіма разом по черзі за числом робітників, і невдовзі вони ділять її за гідністю… Нам невідомо достеменно про наявність у той час якоїсь єдиної державності на британських теренах, а існуючі в усній кельтській та письмовій латиномовній традиції легенди про могутніх “королів Британії” не надто підкріплюються фактами, даючи хіба що перебільшену, гіперболізовану інтерпретацію певних історичних реалій. Втім, відомо, що на терені Південної Британії у V ст. існувало близько десятка значних бриттських князівств (чи королівств). У середині століття найвпливовішим серед них стало “королівство логрів” у Південно-Західній Англії. Його літописними правителями були вже згадані Вортіґерн, Амброзій Авреліан та Артур. Для внутрішніх усобиць та відсічі різноманітним нападникам бриттські вожді наймали дружини германців, що полегшувало тим проникнення на острів. Поступово військові експедиції переростали в останніх у справжню колонізацію, - із родами і сім’ями, вже не на зимування чи термін служби, а назавжди. Достовірних відомостей про те, як саме почалося англосаксонське завоювання, немає. Ті звістки, що до нас дійшли, дуже обмежені і мають напівлегендарний характер. Наші джерела - це твір Ґільдаса “Про руїну Британії” (близько 550 р.), “Історія бриттів” Неннія (кінець VII ст.), “Церковна історія народу англів” Беди Вельмишановного (731 р.) та “Англосаксонська хроніка” (близько 890 р.). Відомості перших двох джерел спірні, а останні два складені набагато пізніше подій, що описуються. Ґільдас пише, що радники разом з неназваним на ім’я гордим королем “були засліплені; захистом для країни, що стала насправді її погибеллю, побачили вони диких саксів, проклятих і ненависних Богом і людьми, і вирішили запросити їх на острів, як вовків у кошару, щоб вони прогнали північні народи”. Дружини прибули на трьох кораблях, потім до них приєдналися додаткові загони. Усі вони вимагали платні, грозили насильством, якщо їм не платили, і здійснювали свої погрози. Імен і дат Ґільдас не називає. В «Історії бриттів» Неннія говориться про кохання бриттського короля Вортіґерна (або Ґвортіґірна1) до дочки ватажка англів Генґіста і про те, що за її руку Генґісту був відданий Кент (у 449-450 рр.). Подальша збройна суперечка зятя й тестя поклала край мирним стосункам. Цю інтерпретацію подій підтримує вчений чернець, “батько англійської історії” Беда, додаючи ім’я ще одного вождя германців, - Горси, що діяв разом з Генґістом, і вказуючи, що дружина в них була ютська. “Англосаксонська хроніка” повідомляє про висадку германських дружин в Ебсфліті, про битви, у результаті яких бритти залишили Кент і з жахом почали тікати до Лондону, і зокрема про битву 473 р., що мала аналогічний невтішний результат. Поєднавши ці відомості із даними археології, можна стверджувати, що юти дійсно першими почали оселятися на британських теренах, спочатку у відкритих морю Кенті та острові Вайт, і, скориставшись зі служби в кельтських “королів”, почали просуватися далі вглиб країни. Найзручнішими шляхами для колонізації були річки – Мідвей, Гамбер, Уз, Трент, Темза. Дані топоніміки свідчать про переважання германських назв уздовж річок і певне більш тривале збереження кельтських на вододілах. Якщо говорити про ареали та напрями завоювання, то можна стверджувати, що юти, в силу незначної чисельності, переважно обмежилися південно-східним виступом Британії - Кентом. Англи опанували східне узбережжя острову від південної Шотландії майже до гирла Темзи, і, піднімаючись по річках Трент та Уз, подолали Пеннінські гори і вийшли до берегів Ірландського моря. Шляхами саксів були узбережжя Ла-Маншу (“саксонський берег”) та Темза, і врешті вони захопили смугу південної Британії від Корнуолу і Брістольської затоки на заході до Північного моря на сході. Сьогодні важко стверджувати, чи відбувалося англосаксонське завоювання поступово, чи остаточна перемога над кельтами була здобута в результаті якогось одного великого військового походу. Певним є те, що “інтенсивна” фаза завоювання припинилася в к.VI - на поч. VIІ ст. остаточним здобуттям германцями рівнинних земель й витисненням кельтів з центру країни на захід і північ. Опанування території Британії англосаксами відбувалося із більшими жорсткостями, ніж римська експансія: кельти винищувалися або оберталися на рабів, що спричинило їх масове переселення на землі західної Франції, в Арморіку, яка після цього отримала назву Бретань або Мала Британія. Чисельність населення катастрофічно знизилася, площі орних земель скоротилися, а більшість міст занепала. Етнічна карта Британських островів радикально змінилася: надалі на терені сучасної Англії та південно-східної Шотландії почав домінувати германський етнічний елемент. Кельти залишалися в глибині лісів, у горах та інших важкодоступних місцях. Свідчення пізніших хронік показують повну деморалізацію населення, нажаханого звірствами германців, які сприймалися як кара Божа. Фрагмент праці Ґільдаса Мудрого “Про руїну Британії” жүктеу/скачать 1.32 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|