Беда про хрещення північної Британії

Беда про хрещення північної Британії

У цьому разі в центрі уваги історика – діяльність нортумбрійського короля-християнина Освальда (правив у 634-642 рр.) та ірландських священиків-скоттів, зокрема Св.Колумби.

Заселення Ірландії почалося бл. 6500 р. до н.е., до цього ж часу відноситься підвищення рівня моря, що відрізало Ірландію від Британії. З ІІІ ст. до н.е. через торгівлю, або, можливо, через міграцію на ірландській культурі відзначається вплив культури Ла-Тен, яка асоціюється з континентальними кельтами. З початку нової ери риси Ла-Тен проявляються в ірландському мистецтві.

В епосі і псевдоісторичній традиції політичний устрій ранньої Ірландії представлено у виді п’яти королівств (пя’тин): Улад - зі столицею в Емайн Маху, Північний Лейнстер - з Тарою, Південний Лейнстер - з Дін Клун, Мунстер - з Темрой Еранн, Коннахт - із Круаханом. “Книга захоплення Ірландії” (ХІІ ст.) відносить заснування Емайн Махи до 450 р. до н.е., а “Ірландська всесвітня хроніка” (VIII ст.) до 307 р. до н.е. Цього року, згідно “Книги захоплення”, відбулося руйнування Дін Клунь і заснування королівства Лейнстер.

До початку V ст. політична система змінилася: Ірландія формально розділилася на сім королівств. На території Улада був утворений Айлех (Тірконнел) на півночі, Аргіалла й Улідіа на заході, Коннахт і Мунстер. Північний Лейнстер став центральним королівством Міде, Південний Лейнстер – просто Лейнстером, Улідіа розпалася на Дал Ріаду, Улад і королівство круїтні (піктов) Дав Араїді. У Лейнстері виділилося королівство Осраїге. Провінції поділялися на більш дрібні королівства-клани - туати, яких в Ірландії нараховувалося близько 150. Середньовічні історики зв’язували зміну системи з захопленням Коннахтом прадавньої спільної столиці Тари й Ульстера. Родоначальником нової могутній коннахтської династії Уї Нейлів був Ніалл Ноїгіаллах.

Протягом Середньовіччя ідея контролю однією династією всієї території острову так і не була втілена в життя. Першим загальновизнаним правителем країни став представник клана Колмана - гілки Уї Нейлів, Маел Шехнал (пом. 862 р.), якого сучасники іменували “королем всієї Ірландії”. Вперше історично зафіксоване використання терміна “ард-рі” (верховний король) зустрічається в Домнала уа Нейла (бл.. 980 р.). Найвідомішим ард-рі Ірландії був Брайан Боройме, у латинських джерелах іменований “імператором скоттів [ірландців]” (“imperator scotorum”).

У раннє Середньовіччя влада над Тарою і, відповідно, верховна влада над Ірландією переходила від однієї гілки Уї Нейлів до іншої. Їхнім домаганням на верховну владу протистояла династія Мунстера - Еоганахти, що походила від засновника Кашела Коналла Кірку. Після того як верховний король Фланн Шинна (879-916 р.), син Маела Шехнала, розбив Кормака мак Куленана в битві на Белах Мугна в 908 р., Еоганахти поступово втратили провідні позиції навіть у Мунстері.

Християнізація острова розпочалася в І пол. V ст. Перше свідчення про християнство в Ірландії наводиться в Проспера Аквітанського: Папа Целестин I (422-432 р.) послав Палладія як першого єпископа до “ірландців, що вірують у Христа”. У сер. V ст. під час чергового набігу ірландців на Британію в полон був захоплений майбутній “апостол Ірландії” Св.Патрик. Метою його місії (бл. 456 р.) була не лише євангелізація, але й організація Церкви серед вже існуючих, принаймні на сході і півдні острова, християнських громад. Традиційно попередниками Патрика називаються святі Кіаран, Деклан, Аїлбе й Аббан.

Після катастрофи Римської імперії християнство в Ірландії, виявившись в ізоляції, набуло низку особливостей, що склали характерні риси Кельтської церкви. З VI ст. величезним впливом користався рух еремітів (пустельників), відродження якого у вигляді руху “келеді” відноситься до VIII ст. Доба приблизно з 580 по 680 р. позначена розквітом латинської літератури, створенням робіт з латинського граматики і екзегетіки. До 597 р. відноситься найдавніший ірландський рукопис “Та, що б’ється”, складання якого приписується Св. Колумбі. У цей час були створені монастирські громади, що стали центрами вченості і місіонерської діяльності, наприклад, місії Св.Колумби до Шотландії і Св.Колумбана на континент. Поступово через контакти з Північним Уельсом ірландські громади тісніше знайомляться з практикою Римської церкви. Після поразки Кельтської церкви на Соборі у Вітбі (664 р.) римські норми поширилися повсюдно. З кін. VIII ст. через набіги вікінгів багато ірландських вчених і теологів емігрували на континент, найбільш відомими з них були Седулій Скот й Іоанн Скот Еріугена.

Народився в Британії, у родині місцевого декуріона, члена міської ради Кальпурнія, що був і дияконом у церкві. Патрик виховувався в християнстві; у 16 років він був викрадений ірландськими піратами і протягом 6 років був пастухом “серед дітей лісу Фоклут” поруч із суч. містом Кіллала (у графстві Мейо). Звертаючись в молитвах до Бога, він отримав одкровення, що спонукало його бігти з полону. Відправившись за 200 км у порт південно-східного узбережжя, Патрик умовив моряків узяти його із собою і висадити в Британії. Повернувшись додому, він почав готуватися до християнського служіння. Як єпископ він був посланий Папою Целестином до Ірландії, де і провів решту життя. Місце поховання святого невідомо. Зберігся один з його латинських листів, адресований якомусь британському вождю на ім’я Коротій. Наприкінці життя Патрик написав “Сповідь”.

Перші відомості про життя Патрика знаходяться в “Історії бриттів” Неннія й у пам'ятних записах Тірехана (670-700 р.), єпископа Ардбраккана в графстві Міт. Основою для наступних біографій стала робота Мурьху з Арми (680-700 р.), сина Когітоса, агіографа Св.Брігіти. У латинському переказі ірландського оригіналу 2-й пол. ІХ ст. наводиться легенда про повалення Патриком ідола Кром Круах, складена за аналогією з біблійним сюжетом про пророка Ілію і статую Ваала. На континенті найбільше було відоме житіє святого, написане Джоселіном Фурнським (1185/1186 р.), де міститься легенда про Чистилище Св.Патрика на острові Стейшен (озеро Лох-Дерг у графстві Донегол), який став одним з місць паломництва.

У Середні віки культ Св.Патрика був розповсюджений по всій Європі, особливо у Франції, шанування Патрика збереглося в Ровені і Лерині дотепер. В іконографії два найбільш ранні пам'ятники - сцени з легенд про Св.Патрика на кам'яному хресті короля Фланна в Клонмакнойсі (бл. 900 р.) і на хресті Св.Патрика в Кашелі (ХІІ ст.). З XIVст. Патрик зображується в єпископському одязі, безбородим, з піднятою для благословення рукою, з XVII ст. – коли попирає ногами змію відповідно до пізніх легенд про те, як він звільнив Ірландію від змій; часто тримає в руці лист-шемрок як символ єдності Трійці. День пам'яті святого - 17 березня.

У V- поч. VI ст. відбулося об’єднання племінних союзів піктів. Про цю добу містить інформацію письмове джерело ІХ ст. – генеалогічний перелік піктських королів, що зберігся у шотландських документах ХІІ ст. Піктське королівство поділялося на провінції на чолі з намісниками короля – мормерами. Адміністративний центр розташовувався спочатку на півдні, а згодом під тиском бриттів перенесений на північ, до Скону¹ (поблизу Перта). Особливістю піктського суспільства було успадкування влади по материнській лінії. Зовнішніми противниками піктів були бриттський Стретклайд та скоттське королівство Дал Ріада. Піктська держава проіснувала до сер.ІХ ст., поки не була поглинута останньою.

Процес переселення призвів до соціальних та господарчих змін. Переміщення значних мас людності, завоювання нових теренів, перемішування етнічних груп призвели до поступової руйнації родоплемінних зв’язків. Плем’я заступалося державними утвореннями територіального, а не кровного характеру, рід розчинявся серед низки малих сімей. Ці процеси засвідчені такими джерелами, як перші англосаксонські закони (кентські “Закони Етельберта”, бл. 600 р. та “Закони Вітреда”, бл. 695-696 рр., вессекські “Закони Іне”, бл.688-695 рр.), які вказують на зростання міри індивідуальної відповідальності замість давнішої колективної. Археологічні матеріали вказують на наявність окремих садиб у межах селищ, які слугували помешканням для невеликих родин. Великі будівлі призначалися лише для громадських святкових чи ритуальних дій.

Втім, усі ці зрушення відбувалися протягом тривалого часу, поступово, а тому продовжувала існувати низка інститутів та звичаїв родових часів. Наприклад, кровні родичі мали право на отримання грошової компенсації – вергельду – за вбивство члена їх роду. Дуже життєстійким реліктом давніших часів був звичай кровної помсти, який державна влада як раз і намагалася замінити вергельдом, - але незважаючи ні на що, він проіснував до Х ст. Втім, королівська влада далеко не завжди прагнула зруйнувати родові інститути: в деяких сферах суспільного життя їх існування не заважало державі, а навпаки сприяло певній стабільності соціального ладу.

Якщо говорити про місця поселень англосаксів, то крім маси селищ (townships) існували укріплені садиби та городища, - бурги, що належали знаті та королям. Нерідко навколо них утворювались поселення міського типу, де осідали ремісники і велася торгівля. Міста римського часу, як ми вже згадували, були переважно зруйновані, за винятком найбільш зручно розташованих – Лондона та Йорка. Але з VII ст. старі міські осередки поступово відроджуються, виникають і нові поселення. В містах (найбільшими були, крім згаданих Лондона та Йорка, Вестмінстер, Дорчестер, Кентербері, Вінчестер, Сендвіч) зосереджувались органи управління, центри єпархій, резиденції світських та церковних феодалів. У містах почала формуватися своя культура, відмінна від сільської.

Селянській сім'ї належала ділянка – гайда (дільниця, яку можна зорати упряжкою з чотирьох пар волів, у середньому 48-50 га). Гайда не знаходилася у приватній власності, і її утримання було для селянина-керла пов'язане із несенням військового обов'язку в ополченні. Структура англосаксонської громади була типовою структурою німецької громади-марки. Гайдові наділи знаходилися в спадковому користуванні общинників і не являли собою суцільних площ землі; вони складалися з багатьох ділянок, розкиданих по полях. Кожна ділянка поділялася на два чи три поля (у залежності від того, двопільна чи трипільна система була прийнята в даній громаді): озиме, ярове і поле під паром. У кожнім полі кожної ділянки кожен общинник одержував по одній смузі. Сукупність смуг, даних общиннику, і складала його орний наділ. Землю орали селяни важким плугом, в який запрягали по дві або три пари волів.

Орні наділи підкорялися дії системи відкритих полів, суть якого була в тому, що після збирання врожаю всі поля ставали громадським вигоном. Для того, щоб не страждали спільні інтереси громади, на всіх смугах одного поля, що належали різним общинникам (черезсмужжя), сіялося те саме й в однаковий термін (примусова сівозміна). Відкриті поля, черезсмужжя і примусова сівозміна - це три обов'язкових ознаки громади. Так само, як і сама громада, вони збережуться в Англії усе Середньовіччя до XVI ст. Для VI-VIII ст. була характерна рівність наділів. Втім, під кінець цієї доби ситуація почала змінюватись (див. ІІІ розділ).

NB Міцність властивої давнім германцям громадської власності на землю довгий час не дозволяла поширитися в англосаксів вільній відчуженості земельних наділів, що би дозволяло швидко рушити процесам феодалізації*, які поступово відбувалися в сусідніх країнах, зокрема у Франкському королівстві¹. Ймовірно, на континенті це було пов’язано із набагато сильнішим римським спадком, зокрема у галузі приватного і державного права, що обумовило певний синтез звичаїв германців і римських традицій у суспільно-правовій сфері та адміністрації. Безперечно сприяла цьому синтезу діяльність християнської церкви, - франки, на відміну від англосаксів дуже швидко стали християнами. Загалом можна засвідчити потужний консерватизм англосаксонського суспільства, який обумовив його периферійний характер у порівнянні із більш соціально динамічними соціумами континентальної Європи. Але при тому повільність соціального розвитку парадоксально аж ніяк не шкодила досягненню англосаксами високого рівня книжкової культури та образотворчого мистецтва, які в свою чергу до ІХ ст. випереджали континентальні зразки. (Про це докладніше - у 4 розділі.)

Дещо інакшими були поземельні відносини у сфері королівського землеволодіння. Після переселення племінний ватажок–король ставав верховним розпорядником землі, на якій оселялася прийшла із ним людність. У боротьбі з іншими групами переселенців, очолених власними вождями, він підпорядковував собі певну територію, - “королівство”, наділяв землею членів свого роду, дружинників, інші знатні роди. Частина землі утворювала королівське володіння – домен, який у королівських грамотах зветься “моя земля”. Влада короля поширювалась і на громадські землі, на яких він справляв правосуддя і збирав податі. Громадські землі в документах означаються як “землі мого суду” або “землі мого урядування”.

Умови надання бокленду і, відповідно, права глафорда були різноманітні: це могло бути право спадкового володіння, чи довічного (до кінця життя) за несення військової служби, чи взагалі позбавлення усіх стягнень (право імунітету). Зазвичай бокленди отримувалися представниками світської знаті, а згодом церквами і монастирями. Право короля розпоряджатися землею стає усталеною правовою нормою. Але його все ж обмежували релікти родового ладу: до ІХ ст. бокленд не міг за життя власника передаватися представникам іншого роду. Поступово ця форма утримання землі все міцніше пов’язується із несенням військової повинності: власник бокленду мав з’явитися із військовим загоном до ополчення, брати участь у відновленні фортець і будівництві мостів.