Ансельм, який з 1093 року обіймав посаду архієпископа
Кентерберійського в Англії. «Я вірую, щоб розуміти, а не
прагну розуміти, щоб вірити» — так Ансельм сформулював
своє кредо у сфері пізнання. Втілюючи його у своїх мірку-
ваннях, він побудував відоме «онтологічне доведення»
буття Бога. Воно полягає ось у чому. Віруюча людина має
самоочевидне
поняття
про
Господа,
істоту
найдовершенішу. Але для повної довершеності ознака
буття є необхідною. Отже, Бог реально існує. Вже су-
часники архієпископа Кентерберійського піддавали
сумніву таку аргументацію, оскільки вона робила
висновок від існування ясного поняття про річ до
реального існування цієї речі. Та хіба ж не справжні
предмети є підґрунтям вироблення понять про них? Хіба,
наприклад, з'являться у вашій кишені гроші завдяки
одній тільки думці? Проте такі контраргументи навряд чи
мали вагу для Ансель-ма: він вважав свій висновок
результатом віри і божественного от-кровення, а його
логічне обґрунтування — лише легкозрозумілою
формою демонстрації істини.
Другим відомим представником ранньої схоластики
був ком-п'єнський канонік ІоаннРосцелін (1050-1120). У
центрі його філософії був догмат триєдиності Бога —
один із основних у християнському віровченні. Зміст
його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах:
Отець, Син і Дух святий. Триєдина сутність ликів Бога така
ж реальна, як і самі іпостасі. Вчення Росцеліна, яке
відкидало
реальне
існування
загального,
мало
тенденцію
заперечувати
реальність
Божественної
єдності, а тому було небезпечним для основної догми
християнства. У 1092 році Церковний Собор у Суасоні
звинуватив Росцеліна в єресі («тритеїзмі» — трибожжі) і
змусив відмовитися від свого вчення.
У певний період на позиціях Росцеліна стояв його
учень П'єр Абеляр (1079-1142}. Він був відомий у Європі
як прекрасний майстер диспуту. У своїх працях «Так і ні»,
«Листування з Елоізою» та інших він звертається до
розуму як провідного інструменту і критерію в пошуках
істини, як засобу популяризації християнського вчення.
Але спроба раціонального захисту християнського вчення
цілком закономірно призводила до критичного аналізу
останнього, що відкривало шлях до звільнення філософії з-
під контролю теології. Тому вчення Абеляра було також
засуджене як єретичне.
Класична схоластика ґрунтується на пристосованому
до потреб християнської догматики арістотелізмі.
Систематизатором класичної схоластики був Фома
Аквінський (1225-1274). Свою теологічно-філософську
систему він виклав у численних працях (останнє
Ватиканське видання його творів становить 28 томів),
найвідомі-шими серед яких є «Сума проти поганців»
(1264), «Сума теології» (1274). У цих творах Аквінський
розробив свою систему «покатоличеного» арістотелізму
— тамізм, як стали називати це вчення за іменем його
творця (за латинською транскрипцією ім'я Фома ви-
мовляється якТомас, звідси «томізм»). За життя Фоми
Аквінського його філософія не дуже схвально
підтримувалась теологами. Загальне визнання і слава
прийшли до нього лише після смерті, йому було
присвоєно почесне звання «ангельский доктор», а в 1323
році його причислили до лику святих. Вчення ж Фоми
фактично стає офіційною філософською доктриною
католицької церкви.
У центрі томізму — вчення про те, що Всесвіт являє
собою ієрархію ступенів буття. Нижчий ступінь цієї
ієрархії становить природа, матерія, вищий — Бог,
абсолютна божественна свідомість, яка творить світ і
керує ним. Кінцевою метою людського життя є Бог. Але
розумом він не пізнається. Бог є найрозумніша істина,
яка недоступна слабкому людському розуму. Ця істина
дається людям через послані Богом «істини одкровення».
Однак «докази» буття Бога можна знайти шляхом
осмислення «ідей», закладених Богом у природному світі.
На цих вихідних засадах Фома вибудовує концепцію
подвійної істини: є «істини розуму» і є вищі істини —
«істини одкровення». Істини розуму відкриваються нам
через науку і філософію, істини одкровення — через
теологію, зокрема через Святе письмо (Біблію). Отже,
філософія і теологія не суперечать одна одній, бо
осягають різні світи — природу і Бога.
Завдання філософії схоласти вбачали в пізнанні
Бога (через природу), доказах того, що усі догмати
церкви не суперечать розуму. Центральними вважали
проблеми співвідношення знання й віри, волі й розуму,
одиничного й загального. Остання відома як суперечка
про універсали — природу загальних понять. Згідно з
тим, як тлумачилося питання про існування універсал ій,
середньовічна
філософія
репрезентована
двома
основними напрямами — реалізмом і номіналізмом
(схема 2.5). Реалізм-напрямок пред- сггавники якого
"вважають, що загальні поняття (універсала) є не
відображення предметів і явищ, а існують як реальні
духовні сутності і становлять субстанцію речей.
Найбільш випукло реалізм представлений у вченні
архієпископа Ансельма Кентерберійсько-го і у Фоми
Аквінського. Номіналізм (від лат. потеп — ім'я, назва) —
напрям, представники якого вважали, що реально
існують лише одинокі реальні речі, а загальні поняття є
тільки
назви
або
імена?
Найвидатнішими
представниками цього напряму є ІоаннРосцелін та (у
певний період) П'єр Абеляр. Таким чином, згідно з
вченням номіналістів, універсали існують не до, а після
речей, тобто вони схилялись до матеріалістичної лінії у
філософії. Загальні поняття в них є другорядними. Позаяк
поняття «Бога» — найбільш загальне, то за логікою
номіналізму воно й повинно потрапити до розряду
«другорядного», похідного від світу індивідуальних речей.
У кінці XIII — на початку XIV століття класична
середньовічна філософія (і реалістична, і номіналістична),
вичерпавши свої історичні позитивні можливості,
поступово вступає в період кризи. Вона розпочинається
з «роздоріжжя», до якого її привела проблема «віра —
знання», «теологія — філософія»; образно кажучи, схоласти-
ка «розчахнулась» на ножицях «релігія — наука». Це
виразно демонструє філософське вчення Роджера Бекона
(1214-1294). Він розкривав непотрібність і навіть
шкідливість далекого від реальності схоластичного
методу, закликав вивчати природу шляхом спосте-
реження і досвіду. У науках, заявляв він, найціннішим є
практична користь. Захищаючи ідею єдності філософії й
теології, він зазначав, що вони не суперечать одна одній.
Теологія вчить, для якої мети всі предмети призначені
Богом, а наука — як і через що виконується це
призначення. Однак цю єдність вчений мислить не як
підпорядкування,
а
як
визнання
раціональної
необхідності філософії, що розкриває властивості
зовнішнього світу.
Проти раціональної теології виступав британський
схоласт ІоаннДунс Скот (1265-1308). У своїх творах
«Оксфордський твір», «Про першооснови всіх речей» на
перший план сутності Бога він висуває не розум чи ідеї, а
волю, оскільки вона здатна виявляти себе не лише
ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скотом, є наукою
практичною (дає настанови для життя), а філософія —
теоретичною. Розвиваючи ідеї Дунса Скота, ще один
представник пізньої схоластики Вільям Оккам (1285-
1349) наголошував на можливості
вивчення природи і людини незалежно від теології. Він
закликав до їх наукового дослідження шляхом досвіду і
логіки. А щоб зробити логіку придатнішою для пізнання
конкретних явищ, потрібно її очистити від зайвих
термінів схоластичного теоретизування. Ок-кам формує
цю думку в афоризмі, що відомий під назвою «оккамо-вої
бритви»: «Сутності не потрібно примножувати без
необхідності». Цей афоризм, зрештою, був спрямований
проти схоластики з її прагненням до нескінченних
логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв
відходові від схоластичного теоретизування.
Завершується
криза
філософії
середньовіччя
утвердженням містичного вчення. Містика («таємниче»)
— це й віра в таємничі надприродні сили. Вона виходить з
того, що Божественне, Бог присутній в усьому, але тільки
людина це помічає за допомогою поза-раціональних,
внутрішньоспоглядальних засобів («через заглядання в
себе»). Містичне світосприйняття ґрунтується на таких
засадах: 1) мета християнина — досягти єдності з Духом
через злиття своєї людської суті з Божественною суттю за
допомогою позарозумово-го екстазу (несамовитого
захоплення); 2) формула єдності з Божественною суттю —
«Бог має стати мною, а я — Богом» — ще не означає рівності
людини з Богом, а лише свідчить про бажання — злиття
людини з Божественним Духом; 3) внутрішнє відчуття і
бачення Бога — важливіше від участі в богослужінні.
Родоначальником середньовічної містики був німецький
філософ Йоган Екхарт чи, як його частіше називали,
Достарыңызбен бөлісу: |