Від самого початку апологетика розділилась на два
напрями в питанні ставлення до попередньої
язичницької (античної) мудрості: позитивний і
негативний.
Прихильники
позитивного ставлення —
Юстин
Мученик (бл. 100-165),
Афінагор (II ст.),
Климент
Олександрійський (150-215),
Оріген (185-254) —
вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини,
але не могли досягнути її, бо вона ще не виявила себе
в
особі
Христа.
Тому
філософію
треба
використовувати,
підпорядковуючи
її
теології,
оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж
попередній.
Прихильники
негативного ставлення до античної
філософії — найвидатнішим їх представником
був
Квінт Тертулліан (бл. 155-220 рр.) — не тільки
засуджували античну філософію,
але й вважали, що
греко-римська
культура
взагалі
зіпсувала
й
спотворила людину, задавила її природні нахили,
вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей.
Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і без-
плідна у своїй витонченості наука, і занадто
розніжене мистецтво, і
до краю розбещена мораль, і
аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає в
спрощенні і поверненні до природного —
християнського стану. Мудрування ж учених і
філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й
шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, само-
пізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.
Схема 24- Етапи розвитку середньовічної
філософії
Зміни в суспільному стані християнства не
могли не
відбитися на характері його ідеології: відпала
необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на
життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що
руйнувався, до спасіння. На зміну активності апологетів
прийшла
діяльність отців церкви, розпочався етап
патристики-(від
лат.pater
—
отець).
Одним
з
найуславленішїбГїШредставників
вважається Аврелій
Августин, або, у вітчизняній традиції,
Августин
Достарыңызбен бөлісу: