так
званої
Реформації
(від
лат.
ге/огтаііо
—
перетворювати, виправляти). Реформацію і Ренесанс
об'єднує те, що вони є явищами однієї історичної епохи,
мають загальну антифеодальну спрямованість, в їх основі
лежить антифеодальний рух, носіями якого були міські
прошарки суспільства. Якщо
Ренесанс висуває вимогу
перетворення суспільства шляхом розширення світської
освіти, то Реформація спрямована проти монопольного
становища католицької церкви та її вчення в політиці,
ідеологічній
системі
тодішнього
європейського
суспільства. Вона практично залишається на рівні
середньовічного світогляду, але пропонує новий шлях до
Бога. Реформація
стала міжнародним рухом, який досяг
апогею в XVI столітті. У багатьох європейських країнах
був здійснений перехід до протестантської віри (Англія,
Шотландія,
Данія,
Швеція,
Норвегія,
Нідерланди,
Фінляндія, Швейцарія, частково Німеччина, Чехія,
Угорщина).
Реформація
демократизувала
церкву,
поставивши внутрішню особисту
віру понад зовнішніми
проявами релігійності. У деяких країнах церква потрапила
в залежність держави, що у свою чергу полегшило
розвиток науки і світської культури. Видатними
представниками реформаторського руху були
Мартін
Лютер (1483-1546),
Філіп
Меланхтон (1497-1560),
УльріхЦвінглі
(1484-1531),
ЖанКальвін
(15О9-
15б4),ТамасМюнцер(149О-1525).
Помітне місце у філософії
Відродження належить
натурфілософії. Вона відіграла велику роль у-боротьбі
проти
схоластики
в
природознавстві.
Видатними
натурфілософами того часу були:
Микала Кузанськип
(1401-1464) — німецький філософ, кардинал,
головний
твір якого — «Про вчене незнання» (1440);
Філіп
Достарыңызбен бөлісу: