люція XVIII століття. Німецька класична філософія представлена
такими оригінальними мислителями,
як Іммануїл Кант (1724-
1804), ЙоганнГотлгб Фіхте (1762-1814),
ФрідріхВільгельмШеллінг
(1775-1854),
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831),
Людвіг
Андреас Фейербах (1804-1872). Незважаючи на своєрідність філо-
софських поглядів, вони створюють певну ідейну спільність. Саме
через це їх поєднують у загальний філософський напрямок. У своїй
творчості усі представники німецької класичної філософії спира-
лися на новоєвропейську традицію. Звідси спільність проблем, спо-
собів їх ставлення та вирішення.
Можна виокремити такі
загальні риси німецької класичної
фІЛОСОфІЇ:
1) раціоналізм, успадкований від філософів епохи Просвітни
цтва. Для усіх німецьких філософів-ідеалістів XIX століття характер
ним було переконання, що дійсність достатньо глибоко пізнати і
переосмислити, щоб її виправдати; філософським переосмислю
ванням може бути виправдана й релігія;
2) критика усіма представниками німецької класики матеріаліз
му ХУІІІ століття за його механіцизм;
3) вироблення діалектичного методу мислення в процесі крити
ки метафізичного методу з використанням діалектичної традиції —
завжди дуже впливової в Німеччині (Кузанський, Лейбніц, Гете);
4) критика споглядального характеру попереднього матеріаліз
му та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслення
творчої активності теоретичного мислення;
5) прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії,
розробка філософії історії та пошук об'єктивних підстав для пері
одизації історії, який здійснювався у сфері духу;
6) критика традиційної розумової метафізики,
прагнення пере
творити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену
наукоподібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах
праць німецьких класиків: «Науковчення» Фіхте, «Енциклопедія
філософських наук» Гегеля;
7) безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей.
У німецькій класичній філософії стався перехід від матеріалістич
них ідей докритичного Канта до суб'єктивного та трансценден-
^ тального ідеалізму критичного Канта, через суб'єктивний ідеалізм
Фіхте до суб'єктивного ідеалізму Шеллінга та об'єктивного ідеаліз-
му Гегеля і, нарешті, до матеріалізму Фейєрбаха.
Родоначальником німецької класичної філософії є
ІммануіпКант.
Його філософську спадщину поділяють на три періоди: «докри-
тичний», «критичний» та «антропологічний». У «докритичний» пе-
ріод заслуговують на увагу ідеї Канта щодо виникнення
світу. В праці «Всезагальна
природна історія і теорія
неба» (1775) він розробив космогонічну гіпотезу, за
допомогою якої він розкрив механізм виникнення
Всесвіту і виклав нові принципи його формування.
Згідно з цією гіпотезою,
Сонячна система є продуктом
поступового охолодження газової туманності. Тут уперше
поняття еволюції було поширено на космічні явища. У
створенні Всесвіту брали участь дві сили — тяжіння і
відштовхування. Завдяки взаємодії цих сил, за Кантом,
почали утворюватися планети.
Але це не завадило Канту
стверджувати, що існує зовнішня сила, яка змінює Всесвіт.
Процес виникнення, розвитку і загибелі світів є постійним.
Звідси — висновок про відносність поняття спокою.
У «критичний» (назва пов'язана з першим словом його
головних праць: «критика», що означає дослідження
самих підвалин) період Кант створює філософські праці,
які стали подією в історії людської культури: «Критика
чистого розуму»(1781), «Критика практичного розуму»
(1788), «Критика здатності судження» (1790). В першій ви-
кладена теорія пізнання філософа, у другій — його етичні, у
третій — естетичні погляди.
На перший план у цей період виступає ідея
«коперниканського перевороту» у філософії: До
Канта
вважали, що пізнання є результатом дій на людину
зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто
перебуває пасивною), а світ впливає на неї. Кант «пере-
вернув» це співвідношення: він проголосив, що пізнання і
знання є результатом людської (насамперед — розумової)
активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама
випробовує природу, ставить їй запитання.
Аналогія з «коперниканськИм переворотом» тут
цілком очевидна: Коперник «зрушив» Землю (яку до того
розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант «зрушив
людину», поклавши край її пасивності. У
чому полягає
значення цього перевороту?
По-перше, Кант дав більш виправдану картину
пізнання: пізнання — це не дублювання реальності, не
перенесення речей у людський інтелект, а
діяльність
створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі
світом.
По-друге, людський розум може визнати надійним
лише таке знання, яке він сам видобував на зрозумілих
йому принципових засадах.
По-третє, у концепції І. Канта людина постає
творчою і діяльною; при тому що активнішою вона є, то
розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і,
відповідно, — ширшими знання (схема 2.11).
У
теорії пізнання Іммануїл Кант:
Достарыңызбен бөлісу: