Найбагатший чоловік у Вавилоні

— Мені дуже шкода, — ледь чутно пробурмотів він, — та
сьогодні у мене немає ні мідяків, ні срібла, тож розплатитися я
не зможу.
— То дістань їх, — наполягав Дабасір. — Звичайно, ти можеш
дістати кілька мідяків і трохи срібла, щоб, віддавши борг,
віддячити за щедрість старому другові твого батька, який тобі
допоміг у скруті.
— Не можу я розплатитися. Мене переслідують суцільні невдачі.
— Невдачі? То ти звинувачуєш богів у своїй слабкості.
Негаразди ходять за кожним, хто більше думає про те, як
позичити, а не повернути гроші. Ходімо, хлопче, посидиш зі
мною, поки я обідатиму. Я зголоднів і розкажу тобі одну історію.
Таркад аж здригнувся від такої відвертості. Утім, це було
запрошення до жаданої їдальні.
Дабасір провів його до дальнього кутка приміщення. Там вони
сіли на маленькі килимки.
Коли з’явився Каускор, усміхнений власник трактиру, Дабасір
звернувся до нього зі звичною фамільярністю:
— Слухай, товста пустельна ящірко, принеси-но мені козячу
ногу, але добре підсмажену й соковиту, а ще хліба й різних овочів,
бо я зголоднів і хочу багато. Також про мого друга не забудь.
Принеси йому глечик з водою. Дивись, щоб вода була прохолодна,
бо сьогодні спекотно.
У Таркада на серці защеміло. Він має сидіти тут і пити воду,
коли цей чоловік на його очах проковтне цілу козячу ногу? Та він
промовчав. Жодного влучного слова не спадало йому на думку.
Дабасір, однак, здавалося, не знав про те, що можна просто
мовчати. Він продовжив розмову, усміхаючись і доброзичливо
махаючи рукою іншим відвідувачам, які його знали.
— Почув я від одного мандрівника, який щойно повернувся
з Урфи, про багатія, в якого є шматок каменя. Цей шмат так тонко
розрізаний, що крізь нього можна дивитися. Він поставив його на
підвіконні свого будинку, щоб відлякувати дощі. Мандрівник
розповідає, що цей камінь жовтий, і йому дозволили крізь нього
подивитися: увесь світ виглядав дивно, зовсім не так, як
насправді. Що скажеш, Таркаде? Чи може весь світ в очах людини
бути іншого кольору, ніж насправжки?

— Насмілюся сказати, що так, — відповів юнак, якого набагато
більше цікавила жирна козяча нога, яка лежала перед Дабасіром.
— Власне, я теж знаю, що так може бути, бо сам колись бачив
світ у несправжньому кольорі. Зараз я тобі розповім історію про
те, як я навчився бачити світ справжнім.
— Дабасір розкаже історію, — прошепотів відвідувач, який
сидів поруч, своєму сусідові, і підтягнув килимок ближче. Інші
присутні підійшли з їжею та розсілися півколом. Вони хрумтіли
Таркадові на вухо, він відчував, як його торкаються кістками
з м’ясом. Лише він не мав чого їсти. Дабасір не ділився з ним
і навіть не запропонував взяти маленький кусень засохлого хліба,
що впав додолу.
— Історія, яку я зараз розкажу, — почав Дабасір і зупинився,
щоб відкусити добрячий шматок від козячої ноги, — це розповідь
про ранні роки мого життя і про те, як я став торговцем
верблюдами. Чи знає хтось із вас, що колись я був рабом у Сирії?
Присутні здивовано зашепотіли. Дабасір їх задоволено слухав.
— Коли я був юнаком, — продовжив він, ще раз з апетитом
відкусивши м'яса, — я навчився батькового ремесла, тож міг
виготовляти сідла. Я працював разом із батьком у його майстерні
й узяв собі дружину. Я був молодий і не дуже вправний, тому
не міг заробити багато. Грошей вистачало на те, щоб сяк-так
забезпечувати мою прекрасну дружину. Багато чого я бажав, але
не міг придбати. Незабаром я зрозумів, що крамарі мені
довіряють і дозволяють платити пізніше, якщо в мене бракує
грошей.
Через юний вік та обмаль досвіду я не знав, що той, хто
витрачає більше, ніж заробляє, сіє вітри сибаритства, з яких
обов’язково зійдуть урагани нещасть і образ. Я втілював свої
примхи: купував гарний одяг і розкішні прикраси для коханої
дружини, оздоблював нашу оселю, хоч не міг за них повністю
розплатитися.
Я платив, як виходило, і деякий час не мав клопоту. Одначе
згодом зрозумів, що не можу і жити на свій заробіток, і повертати
з нього борги. Позикодавці почали мене переслідувати, вимагали,
щоб я розплатився за дорогі покупки, і життя моє стало
жалюгідним. Я позичав гроші у друзів, та і їм не міг повернути.

Справи дедалі більше йшли шкереберть. Дружина повернулася
в дім свого батька, а я вирішив поїхати з Вавилона і пошукати
інше місто, де молодому хлопцеві поталанить більше.
Два роки, працюючи на караванних торговців, я не знав ні
спокою, ні успіху. Потім я потоваришував з ватагою грабіжників,
які прочісували пустелю в пошуках неозброєних караванів. Я був
недостойним зватися сином свого батька, та я бачив світ крізь
кольоровий камінь і не розумів, як низько опустився.
Наш перший напад був успішний, ми захопили багато золота,
шовку й цінного краму. Із награбованим поїхали в Гинір і все там
розтринькали.
Другого разу нам пощастило менше. Щойно ми пограбували
караван, на нас напали списники місцевого вождя, який за гроші
захищав каравани. Двох наших ватажків було вбито, а решту
забрали в Дамаск. Там нас роздягли та продали як рабів.
За дві срібні монети мене купив сирійський вождь, що жив
у пустелі. Пострижений, лише з пов’язкою на стегнах, я мало чим
відрізнявся від інших рабів. Я був шибайголова і вважав це лише
за пригоду, аж поки господар не підвів мене до чотирьох своїх
дружин і не сказав, що я можу бути їхнім євнухом.
Тоді до мене справді дійшло, в якому безнадійному становищі
я опинився. Ті люди пустелі жорстокі й войовничі. Моє життя
залежало від їхньої волі, а я не мав ані зброї, ані іншого способу
порятунку.
Я стояв у страху перед чотирма жінками, а вони всього мене
розглядали. Мені стало цікаво, чи хтось із них мене пожаліє. Сіра,
перша дружина, була найстарша. Вона дивилася на мене без
жодної емоції на обличчі. Безутішний, я відвернувся від неї.
Наступною була зарозуміла красуня. Вона дивилася на мене
з такою байдужістю, наче я був хробаком на землі. Третя
й четверта дружини були молодші за інших. Вони пирскали зі
сміху, наче це все був якийсь цікавий жарт.
Мені здалося, що я очікував на їхній вердикт цілу вічність.
Здавалося, що кожна з дружин хотіла, щоб рішення прийняла
не вона. Врешті Сіра сухо промовила:
— Євнухів у нас багато, а от наглядачів за верблюдами мало,
і всі вони ні на що не годяться. Навіть сьогодні я хотіла б поїхати

до матері, бо в неї гарячка, але не можу довірити верблюда
жодному рабові. Запитайте цього, чи може він вести верблюда.
Господар запитав мене:
— Що ти знаєш про верблюдів?
Прагнучи приховати завзяття, я відповів:
— Я вмію ставити їх на коліна, завантажувати, вести під час
довгих подорожей так, щоб вони не втомлювалися. Якщо треба,
можу полагодити збрую.
— Раб знає, про що говорить, — зауважив господар. — Якщо
хочеш, Сіро, бери цього чоловіка собі в наглядачі верблюдів.
Мене передали Сірі, і того самого дня я провів її верблюда
у довгій подорожі до хворої матері. Маючи нагоду, я подякував їй
за заступництво і сказав, що від народження рабом не був, бо мій
батько — вільна людина, шанований вавилонський майстер, який
виготовляє сідла. Також я розказав їй свою історію. Те, що вона
потім сказала, занепокоїло мене, і згодом я багато розмірковував
над її словами:
— Як ти можеш називати себе вільною людиною, якщо твоя
слабкість довела тебе до такого стану? Якщо в людини душа раба,
чи не стане вона врешті рабом попри те, ким народилася, — як
вода, що завжди знаходить свій рівень? Якщо ж у людини душа
вільна, чи не стане вона шанованою і поважною у власному місті
попри всі негаразди?
Понад рік я був рабом і жив серед рабів, але одним із них
не став. Якось Сіра запитала мене:
— Вечорами, коли інші раби можуть собі зібратися
й розважитися, чому ти сидиш один у наметі?
— Розмірковую над твоїми словами, — відповів я. — Мені
цікаво, чи в мене рабська душа. Я не можу приєднатися до них,
тож і сиджу окремо.
— Я теж маю сидіти окремо, — зізналася вона. — У мене був
великий посаг, через нього чоловік взяв мене в дружини. Він,
однак, не бажає мене. Кожна жінка прагне бути бажаною. Через
це, а також через те, що я безплідна й не маю ні сина, ні доньки,
я маю сидіти окремо. Якби я була чоловіком, то краще померла б,
ніж була таким рабом, однак традиції нашого племені роблять
рабинь і з жінок.

— Що ти думаєш про мене зараз? — запитав я її. — У мене душа
чоловіка чи раба?
— Ти хочеш чесно віддати всі свої борги у Вавилоні? —
запитала вона у відповідь.
— Так, бажання в мене є, та нема можливості.
— Якщо ти дозволяєш рокам пройти повз тебе і не намагаєшся
повернути борги, тоді в тебе нікчемна рабська душа. Інакше й годі
казати про чоловіка, який сам себе не поважає, а людина не може
себе поважати, якщо чесно не повертає боргів.
— Та що я можу зробити? Я сирійський раб.
— Тоді й залишайся сирійським рабом, нікчемо.
— Я не нікчема! — завзято заперечив я.
— Тоді доведи.
— Як?
— Чи твій великий цар не бореться з ворогами в різний спосіб
і всіма силами? Борги — це твої вороги. Це вони тебе вигнали
з Вавилона. Ти залишив їх без уваги, а вони виросли і стали надто
сильними для тебе. Якби ти боровся з ними, як чоловік, то міг би
перемогти і стати шанованим громадянином свого міста. Однак
твоя душа не бажала з ними боротися, і зрештою твоєї гордості
ставало дедалі менше, поки ти не перетворився в сирійського
раба.
Я багато думав над її в’їдливими обвинуваченнями й багато
чого вигадав на свій захист, щоб довести, що в мене не рабське
серце, та вимовити ці слова мені не довелося. Через три дні після
нашої розмови Сірина служниця покликала мене до своєї
господині.
— Моя мати знову дуже захворіла, — сказала мені вона. —
Осідлай двох найкращих верблюдів з чоловікового стада. Дорога
буде довга: прив’яжи до них бурдюки з водою та в’юки.
Я сідлав верблюдів, дивуючись з того, скільки провізії готує
служниця, бо до оселі Сіриної матері можна було б дістатися менш
як за день. Служниця їхала верхи позаду, а я вів верблюда своєї
господині. Коли ми дісталися домівки її матері, вже стало темно.
Сіра дозволила служниці йти, а мені сказала:
— Дабасіре, у тебе душа вільної людини чи раба?
— Вільної людини, — рішуче відповів я.

— Зараз у тебе є нагода це довести. Твій господар зовсім
захмелів, його вожді також нічого зараз не тямлять. Бери ж бо ці
верблюди й тікай. У торбі одяг твого господаря, щоб ти зміг
сховатися. Я скажу, що ти вкрав верблюдів і втік, поки
я відвідувала хвору матір.
— Твоя душа — душа цариці, — сказав я їй. — Я дуже хотів би
привести тебе до щастя.
— Щастя, — відповіла вона, — не чекає на дружину, яка
кинулася навтіки та шукає його в далеких землях серед чужинців.
Іди своїм шляхом — хай пустельні боги тебе захищають, бо шлях
буде довгий, і на ньому ти не натрапиш на їжу чи воду.
Більше підганяти мене не довелося. Я щиросердно подякував
Сірі і зник у нічній темряві. Цей чужий край я не знав і лише
трохи уявляв, куди треба йти в напрямку Вавилона, та все одно
сміливо прямував пустелею до пагорбів. Я їхав верхи на одному
верблюді, а іншого тримав. Я їхав усю ніч і весь наступний день.
Квапився, бо знав, яка страшна доля очікує рабів, що крадуть
майно господаря і намагаються втекти.
Пізніше того дня я дійшов до суворої землі, де, як у пустелі,
не було ані душі. Гостре каміння впивалося в лапи верблюдам,
і вони йшли повільно й болісно. Я не зустрів ані людини, ані звіра,
і добре розумів, чому вони обходять цю непривітну місцину.
Далі почалася подорож, про яку не кожен може розказати, бо
мало хто після неї залишиться живим. Ми йшли вперед день за
днем. Їжа й вода закінчувалися. Сонце невимовно пекло.
Наприкінці дев’ятого дня я вибрався із сідла з відчуттям, що знову
залізти на верблюда забракне сил і я неодмінно помру — зовсім
один у цій богами забутій місцині.
Я розтягнувся на землі й заснув, а прокинувся лише з першим
промінням сонця.
Я сів і подивився навкруги. Вранішнє повітря було прохолодне.
Верблюди лежали недалеко від мене: було видно, що їм
непереливки. Довкола мене широко розкинулася ні на що
не придатна, непрохідна земля, вкрита камінням, піском та
шипами. Тут не було жодних слідів води і їжі для людини або
верблюда.
Може, саме тут, у цілковитому спокої, моє життя добіжить

кінця? Тоді мені думалося ясніше, ніж будь-коли раніше. Мені
здавалося, що тіло вже не має великого значення. Мої спалені
губи, із яких сочилася кров, сухий, набряклий язик і порожній
шлунок — все це перестало нестерпно боліти ще день тому.
Я подивився в далечінь, і знову подумав: «У мене душа раба чи
вільної людини?» Тоді чітко зрозумів: якщо в мене душа раба,
я здамся, ляжу в цій пустелі й помру — така смерть личить рабові-
втікачеві. Та якщо в мене душа вільної людини, що тоді робити?
Звичайно, я дійду до Вавилона, поверну борги всім, хто мені
довіряв, подарую щастя дружині, яка справді любила мене, та
принесу спокій і задоволення своїм батькам.
«Борги — це твої вороги, які вигнали тебе з Вавилона», — так
казала мені Сіра. Так воно й було. Чому я не наполіг на своєму, як
справжній чоловік? Чому дозволив дружині повернутися до
батькової хати?
Аж ось сталося диво. Увесь світ наче змінив колір, ніби я весь
цей час дивився на нього через кольоровий камінь, який раптом
зник. Нарешті я побачив, що насправді важливо у житті.
Померти в пустелі? Ні, це не про мене! Дивлячись на світ по-
новому, я зрозумів, що маю зробити. Насамперед повернусь
у Вавилон і піду до кожного, кому заборгував. Скажу їм, що після
років блукань і невдач я повернувся, щоб розпрощатися з боргами
так швидко, як тільки боги мені дозволять. Після цього облаштую
домівку для дружини і стану людиною, якою пишатимуться
батьки.
Мої борги були мені ворогами, але люди, яким я заборгував,
були друзями, бо вони сподівалися на мене й мені вірили.
Я важко піднявся на ноги. Що мені голод? Що мені спрага?
Вони не завадять мені дійти до Вавилона. У мене всередині
здіймалася душа вільної людини, яка поверталася побороти
ворогів і винагородити друзів. Я запалав небаченою рішучістю.
Тьмяні очі моїх верблюдів засвітилися, коли вони почули нову
інтонацію в моєму хриплому голосі. Після багатьох спроб вони
ледь стали на ноги. З останніх сил ми рішуче рушили на північ.
Щось усередині мене казало, що там ми знайдемо Вавилон.
Ми знайшли воду. Ми вийшли на родючішу землю з травою та
водою. Також ми знайшли стежку до Вавилона, бо душа вільної

людини, споглядаючи життя, бачить у ньому клубок труднощів,
який треба розв’язати, що вона й робить. Рабська душа — це
зовсім інше. Її власники скиглять: «Що я, раб, можу із цим
зробити?».
— А як ти, Таркаде? Чи твій порожній шлунок робить думки
кристально чистими? Чи готовий ти ступити на дорогу, що веде
до самоповаги? Чи бачиш ти світ у його справжніх кольорах? Чи
бажаєш чесно повернути борги, як би багато їх не було, і знову
стати шанованим мешканцем Вавилона?
На очі юнакові навернулися сльози. Він енергійно підвівся
з місця:
— Ти просвітив мене: я вже відчуваю, як у мені здіймається
душа вільної людини.
— Але як у тебе склалося після повернення? — запитав Дабасіра
один із зацікавлених слухачів.
— Якщо є рішучість, вихід знайдеться, — відповів Дабасір. —
Тоді в мене з’явилася рішучість, тож я почав шукати шляхи.
Спочатку відвідав усіх, кому заборгував, і благав їх почекати, доки
я не зароблю грошей, щоб із ними розплатитися. Більшість моїх
позикодавців радо мене зустрічали. Деякі сварили, але решта
пропонували допомогу. Один чоловік дав мені саме те, що
потрібно. Звали його Матон, він був лихварем. Дізнавшись, що
в Сирії я наглядав за верблюдами, він послав мене до старого
Небатура, торговця верблюдами, якому тоді наш добрий цар
щойно доручив купити стада гарних верблюдів для великого
походу. Працюючи на Небатура, я знайшов своїм знанням про
верблюдів гарний застосунок. Поволі я повернув кожен
позичений мідяк, кожну срібну монету. Тоді врешті я міг
не опускати голови, бо відчував, що я достойна людина.
Дабасір знову згадав про їжу:
— Каускоре, ну який же ти повільний! — гаркнув він у бік
кухні. — Їжа вже охолола. Принеси мені ще м’яса просто з вогню.
А ще принеси велику порцію для Таркада, сина мого давнього
друга. Він голодний і їстиме зі мною.
На цьому скінчилася оповідка про Дабасіра, торговця
верблюдами зі стародавнього Вавилона. Він знайшов свою душу,
коли збагнув велику правду — правду, яку мудрі люди, які жили

задовго до нього, знали й застосовували протягом багатьох віків.
Вона багатьох виводила з негараздів та приводила до успіху.
Вона й надалі служитиме тим, у кого стане мудрості зрозуміти її
магічну силу. Цю істину може використовувати кожен:
Якщо є рішучість, вихід знайдеться.

жүктеу/скачать 1.03 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: