Найбагатший чоловік у Вавилоні

подякувати цьому старому чолов’язі. Його план
урятував нас від «пекла на землі».
Він знав. Він сам крізь це пройшов. Він хотів,
щоб інші люди вчилися на його гіркому досвіді.
Через те він виснажливими годинами виводив на
глині своє послання.
Він мав сказати важливе тим, хто страждає так
само, як колись він. Його слова настільки важливі,
що навіть поставши з вавилонських руїн п’ять тисяч
років потому, залишаються насущними, як колись.
Щиро ваш,
Альфред Шрюбері,
кафедра археології

Н
В
 
а чолі каравану гордо їхав Шару Нада, заможний
вавилонський купець. Йому подобалися вишукані
тканини, вдягнений він був у дорогий, відповідний його
статусу одяг. Він любив чистокровних тварин і з легкістю їхав на
своєму жвавому арабському жеребці.
Якби на Шару хтось подивився, ніколи не здогадався б, що він
уже в літах. Однак ще менше можна було б запідозрити, що йому
важко на душі.
Подорож із Дамаска довга, а пустеля приховує багато
труднощів, але про них він не думав. Люті арабські племена
завзято грабують багаті каравани. Їх він також не боявся, бо на
його захисті надійно стояла ціла армія охоронців на конях.
Турбувався він через юнака, що їхав поруч. Шару віз його
з Дамаска. Хлопця звали Гадан Ґула, він був онуком його давнього
товариша Арада Ґули. Шару відчував, що заборгував перед
Арадом, і цей борг він не зможе повернути. Він хотів щось
зробити для Арадового онука, та що більше він про це думав, то
складнішим це видавалося через самого юнака.
Споглядаючи на персні й сережки у хлопця, Шару думав собі:
«Він вважає, що прикраси пасують чоловікам, проте обличчя
в нього так само мужнє, як і в діда. Дід, однак, ніколи не носив
такого квітчастого вбрання. Так чи інакше, а я вирішив взяти
хлопця із собою, бо сподіваюся допомогти йому почати нове
життя і зникнути подалі від тих руїн, які залишив його батько від
їхнього спадку».
Гадан Ґула перервав його думки:
— Навіщо ви так тяжко працюєте, завжди їздите в далекі
подорожі караванами? Ви що, ніколи не насолоджуєтеся життям?
Шару Нада усміхнувся.
— Насолоджуватися життям, кажеш? А як би ти
насолоджувався життям, якби тебе звали Шару Нада?
— Якби в мене було таке, як у вас, багатство, я б жив як принц.
Ніколи не їздив би розпеченою пустелею. Витрачав би шекелі,

щойно вони потрапляли б у мій гаманець. Я носив би найдорожче
вбрання і найкоштовніші прикраси. Таке життя було б мені до
душі, таке життя варто було б прожити.
Обоє засміялися.
— Твій дід не носив прикрас, — проронив Шару Нада, а потім
жартома продовжив: — А на роботу ти собі часу не залишав би?
— Роботу вигадали для рабів, — відповів Гадан Ґула.
Шару Нада закусив губу, та нічого не відповів. Він мовчки їхав,
аж поки стежка не привела їх до схилу. Тут він притримав коня
і, вказуючи на долину, що зеленіла в далечині, сказав:
— Бачиш, он долина. Дивися далеко й розгледиш унизу ледь
помітні звідси стіни Вавилона. Ота башта — то Храм Ваала. Якщо
маєш гострі очі, побачиш дим від вічного вогню на його вершині.
— То це і є Вавилон? Завжди хотів побачити найбагатше у світі
місто, — сказав Гадан Ґула. — У Вавилоні мій дід почав свій шлях.
От був би він зараз живий, ми не потрапили б у таку скруту.
— Навіщо бажати, щоб його дух затримувався на землі понад
відміряний час? Ви з батьком цілком можете продовжити добрі
справи діда.
— На жаль, ніхто з нас не має до цього хисту. Ми з батьком
не знаємо секрету примноження золотих шекелів.
Шару Нада нічого на це не відповів, а пришпорив коня
й замислено поїхав стежкою в долину. За ними у стовпі червоної
пилюки йшов караван. Через деякий час вони дібралися до
царської дороги, а там повернули на південь і поїхали
зрошуваними угіддями.
Увагу Шару привернули трійко літніх чоловіків, які орали поле.
Дивна річ, та йому здавалося, що він їх знав. Це смішно! Не можна
їхати тим самим полем сорок років потому й зустріти тих самих
землеробів. Однак щось йому підказувало, що це саме вони. Один
чоловік ледве тримав плуга. Інші насилу плелися біля волів і били
їх палицями, щоб ті тягли плуга, хоч на худобу це ніяк не діяло.
А сорок років тому він заздрив цим чоловікам! Із якою радістю
він тоді помінявся б із ними місцями! Зараз же все докорінно
змінилося. Він із гордістю озирнувся на свій караван, відбірних
верблюдів і віслюків, навантажених коштовними товарами
з Дамаска. Це була лише невелика частина з того, що належало

йому.
Шару вказав на орачів і мовив:
— Вони досі обробляють те саме поле, що й сорок років тому.
— Наче так, але чому Ви думаєте, що це ті самі люди?
— Я їх там бачив, — відповів Шару Нада.
Перед ним швидко зринали спогади. Чому він ніяк не може
полишити минуле й жити сьогоденням? Тоді він, наче на картині,
побачив усміхнене обличчя Арада Ґули. Прірви між ним
і цинічним юнаком більше не було.
Та як він може допомогти цьому непіддатливому хлопцеві, який
звик розтринькувати гроші й надягати на пальці коштовності?
Тим, хто хоче працювати, він міг би дати вдосталь роботи, але
таке не запропонуєш людині, яка бачить себе вищою за роботу.
Однак він мав обов’язок перед Арадом Ґулою, тож мусив зробити
щось справді суттєве, а не таке-сяке. Вони з Арадом ніколи так
не поводилися. Робити абияк було їм невластиво.
Майже миттєво з’явилася думка, а разом із нею і сумнів. Варто
подумати про свою сім’ю і становище. Це буде жорстоко, буде
боляче. Шару, однак, звик швидко приймати рішення. Так він
зробив і цього разу.
— Чи цікаво тобі почути, як твій шановний дід та я стали до
співпраці, яка виявилася дуже прибутковою? — запитав він.
— Чому б Вам просто не розповісти мені, як Ви заробили золоті
шекелі? Це все, що мені треба знати, — зухвало відповів юнак.
Шару Нада нічого на це не сказав, а правив своє:
— Почнімо з тих орачів. Я тоді був десь твого віку. Колона
людей, з якою я ішов, наближалася до них, а старий землероб
Мегідо насміхався з того, як невміло вони обробляли землю.
Мегідо йшов закутий у кайдани біля мене.
— Подивіться лише на цих ледацюг, — казав він. — Плугар
навіть не намагається орати глибоко, а погоничі не тримають
волів у борозні. Як вони хочуть зібрати добрий врожай, якщо
орати не вміють?
— Ви сказали, що Мегідо був прикутий до вас? — здивовано
запитав Гадан Ґула.
— Так, бронзовими ошийниками й важкими ланцюгами між
нами. Поряд ішов Забадо, крадій овець. Я знав його в Гаруні.

У кінці йшов чоловік, якого ми нарекли Піратом, позаяк свого
імені він нам не казав. Ми вважали, що він моряк, бо в нього було
татуювання — дві переплетені змії на грудях, як у моряків. Колону
формували так, щоб бранці могли йти по чотири.
— Ви були в кайданах, як раб? — запитав Гадан Ґула
з недовірою.
— А що, твій дід хіба не казав, що колись я був рабом?
— Він часто про Вас говорив, але на це навіть не натякав.
— Йому можна було довірити найпотаємніше. Ти теж чоловік,
якому я можу довіряти. Чи не так? — Шару Нада подивився
юнакові прямо в очі.
— На моє мовчання Ви можете покластися, однак я просто
здивований. А як Ви стали рабом?
Шару Нада знизав плечима:
— Рабом може стати будь-хто. Мене до лиха довели гральний
дім і ячмінне пиво. Я став жертвою братової необачності. Сталася
гучна сварка, і в ній він убив свого друга. Батько віддав мене як
заставу вдові цього товариша, тому що понад усе прагнув, щоб
сина не засудили. А коли в нього забракло грошей мене викупити,
розлючена вдова продала мене работорговцеві.
— Яка ганебна несправедливість! — вигукнув Гадан Ґула. —
А як же Ви знову стали вільним?
— До цього ми ще дійдемо, та зараз не час. Слухай далі. Коли ми
проходили повз орачів, вони почали з нас насміхатися. Один зняв
рваного капелюха і низько вклонився зі словами: «Ласкаво
просимо до Вавилона, царські гості! Цар чекає вас на мурах міста.
Там для вас влаштували бенкет. Їстимете цеглу й цибулевий суп».
Після цих слів всі орачі зареготали.
Пірат розлютився й брудно їх облаяв.
— Що ці чоловіки мають на увазі: «Цар чекає нас на мурах»? —
запитав я його.
— Ти йдеш до мурів міста, щоб носити цеглу, аж поки спина
не зламається. Може, тебе заб’ють ще раніше. Мене вони
не битимуть. Я їх уб’ю.
Тоді заговорив Мегідо:
— Не розумію, навіщо говорити, що господарі до смерті
забивають слухняних і працьовитих рабів. Гарних рабів вони

люблять і добре з ними поводяться.
— А хто хоче працювати як треба? — відповів Забадо. — Ті
плугарі чинять мудро. Спини собі не ламають. Лиш удають.
— Якщо уникаєш роботи, успіху не матимеш, — заперечив
Мегідо. — Ти виорав гектар — це робота на день, і це знає будь-
який господар. Та якщо ти виорав півгектара — це вже
недбальство. Я такого не роблю. Я люблю працювати й добре
виконувати роботу, бо робота — це найкращий у моєму житті
друг. Усе добре в моєму житті: господарство, корови, врожаї — я
отримав завдяки роботі.
— Та й справді, а де це все зараз? — знущаючись, запитав
Забадо. — Видається мені, краще бути розумним та уникати
роботи. Подивися на мене. Якщо нас продадуть на будівництво
мурів, я носитиму бурдюк чи ще якусь легку роботу знайду, а ти,
любителю працювати, ламатимеш спину, тягаючи цеглу.
Після цих своїх слів Забадо дурнувато засміявся.
— Того вечора я був нажаханий і не міг спати. Коли всі заснули,
я підібрався ближче до мотузки, яка огороджувала рабів,
і покликав Годозо. Це була його перша нічна варта. Він був із тих
арабських розбійників, що, вкравши в тебе гаманця, захочуть
і шию перерізати.
— Скажи-но мені, Годозо, — прошепотів я, — коли ми
дістанемося Вавилона, нас продадуть на зведення стін?
— Тобі нащо знати? — підозріло запитав він.
— Як ти не можеш второпати? — відповів я. — Я молодий і хочу
жити. Я не хочу до скону працювати на стінах і не хочу, щоб мене
там забили. Чи можу я сподіватися на доброго господаря?
— Ось що скажу тобі, — пошепки відповів наглядач. — Ти доб- 
рий хлопець, Годозо не має з тобою клопоту. Зазвичай ми
спочатку йдемо на ринок рабів. А тепер слухай: коли приходять
покупці, кажи їм, що ти гарний робітник і любиш працювати на
доброго господаря. Зроби так, щоб їм захотілося тебе купити.
Якщо не зробиш, наступного дня тягатимеш цеглу, а це пекельна
праця.
Годозо відійшов, а я лежав у теплому піску, дивився на зорі
й думав про працю. Мегідо казав, що праця — його найкращий
друг, то, може, і для мене вона стане найкращим другом? Так

і станеться, якщо з її допомогою мені вдасться виборсатися з цих
негараздів.
Коли Мегідо прокинувся, я поділився з ним гарною звісткою. На
шляху до Вавилона це був для нас єдиний промінчик надії.
Надвечір ми підійшли до вавилонських стін і побачили силуети
людей, які, наче чорні мурахи, рухалися вгору й униз. Коли ми
наблизилися, нас вразила сила-силенна робітників: одні копали
рів, інші виготовляли цеглу. Найбільше людей, однак, великими
кошиками носило цеглу вгору крутими стежками до каменярів
1
.
Наглядачі лаяли робітників, які зволікали, і батогами
лупцювали по спині тих, хто вибивався з колони. Бідолашні
виснажені раби ледь несли важкі кошики, а хтось падав і вже
не міг підвестися. Якщо вони не вставали й після удару батога, їх
штовхали вбік зі шляху й залишали корчитися в агонії. Дуже скоро
їх стягували вниз, де вже лежали інші мертві тіла, щоб згодом
закопати всіх разом у спільній могилі. Споглядаючи це
моторошне видовище, я здригнувся. Ось що чекає на сина мого
батька, якщо йому не пощастить на ринку рабів.
Годозо мав рацію. Нас провели через міську браму до в’язниці
для рабів, а наступного ранку ми вже йшли до загонів на ринку.
Тут інші чоловіки зі страху поховалися по кутках, тож охоронець
своїм батогом змушував їх рухатися, щоб покупці змогли їх
розгледіти. Ми з Мегідо завзято розмовляли з кожним, хто нам це
дозволяв.
Работорговець привів воїнів Царської Гвардії. Вони закували
Пірата в кайдани, а коли він запротестував, жорстоко побили.
Потім його забрали. Мені було його шкода.
Мегідо відчував, що незабаром наші шляхи розійдуться. Коли
поблизу не було покупців, він безперестану розмовляв зі мною,
втовкмачуючи мені в голову, яке велике значення матиме для
мене робота в майбутньому:
— Хтось її ненавидить, робить ворогом. А краще ставитися до
роботи, як до друга, уподобати її. Не зважай, що вона важка. Якщо
думаєш про те, який гарний будинок збудуєш, то яка різниця, чи
важкі бруси й чи далеко від криниці, з якої ти береш воду для
замазки. Пообіцяй-но мені, хлопче: якщо в тебе буде господар,
працюй на нього з усієї снаги. Якщо він не цінуватиме того, що ти

робиш, не біда. Пам’ятай, що добре виконана робота прикрашає
робітника. Вона робить його кращим.
Мегідо замовк: до огорожі підійшов огрядний землероб і почав
пильно до нас придивлятися.
Мегідо запитав його про господарство та врожаї і дуже скоро
переконав, що буде цінним робітником. Після завзятих торгів
з работорговцем землероб дістав товстого гаманця з-під одежі —
і вже скоро Мегідо пішов за своїм новим господарем.
Того ранку продали ще кількох чоловіків. Удень Годозо
поділився зі мною таємницею: торговцеві рабами вже остогидло
тут бути, тому він не збирається лишатися на ніч, а на заході
сонця відведе рабів, яких ще не продав, до царського закупника.
Я вже було занепав духом, аж тут до стіни підійшов товстий
доброзичливий чоловік і запитав, чи є серед нас пекар.
Я підійшов до нього з такими словами:
— Чому Ви, добрий пекарю, шукаєте пекаря, що має менше
хисту від Вас? Чи не легше навчити своєї майстерності людину,
охочу до навчання? Подивіться на мене: я молодий, сильний
і люблю працювати. Лише дайте мені нагоду — я все зроблю, щоб
набити Ваш гаманець золотом і сріблом.
Моє бажання його приємно здивувало. Він почав торгуватися
з продавцем, який досі не звертав на мене уваги відтоді як купив,
та зараз розхвалював мої здібності, добре здоров’я й гарну вдачу.
Я почувався жирним волом, якого продають м’ясникові. Урешті,
мені на радість, угода відбулася. Я пішов за своїм новим
господарем з думкою, що в усьому Вавилоні немає людини,
щасливішої за мене.
Нова домівка мені неабияк сподобалася. Нананаід, мій
господар, спочатку навчив мене молоти ячмінь кам’яними
жорнами, що стояли надворі, а потім — дуже дрібно молоти
кунжутне борошно для медяників. Спав я в сараї, де зберігалося
зерно. Стара рабиня Свасті, яка була хатньою служницею, добре
мене годувала і тішилася з того, що я допомагав їй з важкою
роботою.
Так мені трапилася довгоочікувана нагода: я міг стати цінним
робітником у свого господаря і, якщо пощастить, здобути свободу.
Я попросив Нананаіда навчити мене місити тісто й пекти хліб.

Зрадівши, що я хочу навчатися, він мені все показав. Згодом, коли
вже спритно порався з хлібом, я попросив його навчити мене
робити медяники, і вже невдовзі на мені була вся випічка.
Господар був радий байдикувати, але Свасті невдоволено хитала
головою. «Погане робиться з людиною, коли вона не працює», —
твердила вона.
Я відчував, що час мені задуматися, як заробити монет і купити
на них свободу. Праця в пекарні завершувалася опівдні, тому,
я гадав, Нананаід не заперечуватиме, якщо я знайду прибуткову
роботу на решту дня, і ділитиметься зі мною частиною того, що
я зароблятиму. Потім мені спало на думку: а чом би не випікати
більше медяників і не продавати їх зголоднілим людям на вулиці?
Ось як я розказав Нананаіду про свій намір:
— Якщо я зможу вдень після роботи в пекарні заробляти Вам
монети, чи не буде справедливо з Вашого боку ділитися зі мною
цими грішми? На них я купуватиму речі, яких бажає та потребує
кожна людина.
— Цілком справедливо, — визнав господар.
Відтак я розказав йому про свій намір продавати на вулиці
медяники, і він припав йому до душі.
— Ось що ми зробимо, — запропонував Нананаід. — Продавай
два медяники за одну монету. Половина монет моя, бо я плачу за
борошно, мед і дерево, яке треба спалити, щоб їх випекти. Із тих
грошей, що залишаються, я забираю половину, а інше отримуєш
ти.
Мене дуже потішила його щедра пропозиція — залишати собі
четвертину від заробленого. Того вечора я працював допізна:
робив тацю, на якій носитиму медяники. Нананаід дав мені свою
ношену одежу, щоб я мав добрий вигляд, а Свасті допомогла її
залатати й попрати.
Наступного дня я випік додаткову партію медяників. Були вони
добре підрум’янені й апетитні. Я їх розклав на таці й пішов
вулицею, гукаючи покупців. Спершу здавалося, що мій товар
нікого не цікавить, і це мене бентежило. Та я все-таки продов- 
жував. Пізніше, коли люди зголодніли, медяники почали
розходитися, і скоро таріль спорожніла.
Нананаід дуже порадів з мого успіху й виплатив мою частку.

Мати власну копійчину було вельми приємно. Правду казав
Мегідо, що господар цінує добру працю своїх рабів. Того вечора
я настільки зрадів своєму успіхові, що майже не спав — усе думав,
скільки вдасться заробити за рік і за скільки часу я зможу купити
собі свободу.
Так я щодня ходив зі своєю тацею вулицями, і незабаром у мене
з’явилися постійні покупці. Одним з них був саме твій дід — Арад
Ґула. Він продавав килими господиням і ходив містом від краю до
краю. Арад мав віслюка, що згинався під тягарем товару, чорно- 
шкірого раба, який вів тварину. Арад Ґула купував по два
медяники собі й рабові, і поки вони їли, завжди балакав зі мною.
Якось твій дід сказав слова, які я запам’ятав назавжди:
— Мені подобаються твої медяники, хлопче, та ще дужче мені
до душі, як ти ставишся до справи. Із таким завзяттям на тебе
чекає великий успіх.
Чи розумієш ти, Гадане Ґула, що ці обнадійливі слова означали
для малого раба, одного-однісінького у великому місті, який
щосили намагався врятуватися від ганебного рабства?
Ішли місяці, мій гаманець наповнювався монетами. Я вже
відчував його вагу на паску — це мене заспокоювало. Мегідо
не помилився: робота справді стала мені найкращим другом.
Я був щасливий, а от Свасті хвилювалася.
— Боюся, що твій господар засиджується у гральних домах, —
казала вона.
Одного разу на вулиці я перестрів Мегідо і невимовно від цього
зрадів. Він вів на базар трьох віслюків, навантажених овочами.
— Справи в мене йдуть добре, — розповів він мені. —
Господарю подобається, як я працюю, і я вже став за старшого.
Ось бачиш, він довіряє мені продавати товар, а нещодавно
покликав сюди мою родину. Праця допомагає мені врятуватися
від великого лиха. Колись вона допоможе мені викупити свободу
та знову завести власне господарство.
Плинув час. Нананаід з дедалі більшим нетерпінням очікував на
моє повернення з роботи. Я повертався, а він уже чекав на мене,
щоб хутко підрахувати й поділити виторг. Він спонукав мене
шукати інші ринки і продавати ще більше товару.
Я часто виходив за міську браму, щоб продати медяники

наглядачам за рабами, які будували стіни. Мені страшенно
не подобалося повертатися туди й бачити всі прикрощі, що там
коїлися, але наглядачі були щедрими покупцями. Якось я зі
здивуванням угледів Забадо, який чекав своєї черги, щоб
наповнити відро цеглою. Він був худий і зігнутий, на спині
виднілися шрами й рани від ударів батогами. Мені стало його
шкода, тож я дав йому коржика, якого він миттю проковтнув,
наче якась зголодніла тварина. Побачивши, з якою жадібністю
Забадо дивиться на тацю, я побіг, поки він не встиг її вихопити
в мене.
— Чом ти так тяжко працюєш? — запитав мене одного разу
Арад Ґула. Майже те саме запитав мене сьогодні й ти, пам’ятаєш?
Я переказав йому те, що Мегідо казав про працю, яка направду
стала мені найкращим другом. Я з гордістю показав йому мій
гаманець з монетами і пояснив, що заощаджую гроші, щоб купити
собі свободу.
— А коли станеш вільним, що робитимеш? — запитав він.
— Тоді, — відповів я, — думаю стати купцем.
Після цього твій дід розкрив мені таємницю, про яку я навіть
не підозрював.
— Ти не знаєш, що я також раб. Я уклав угоду зі своїм
господарем.
— Перестань! — вигукнув Гадан Ґула, розлючено блиснувши
очима. — Я не слухатиму наклепів на свого діда. Він не був рабом!
Шару Нада зберігав спокій.
— Я глибоко поважаю твого діда за те, що він піднявся над
своїм лихом і став одним з найкращих мешканців Дамаска. А ти,
його онук, чи зліплений ти з того самого тіста? Чи стане в тебе
мужності подивитися правді у вічі — або ж тобі краще жити
в полоні ілюзій?
Гадан Ґула випрямився в сідлі. Із сильним хвилюванням він
сказав:
— Мого діда любили всі. Його добрим справам немає ліку. Коли
в місто прийшов голод, чи не за його золото купували в Єгипті
зерно? Чи не його караваном це зерно доправили в Дамаск
і роздали людям, щоб ніхто не помер з голоднечі? А тепер ти
кажеш, що він був жалюгідним вавилонським рабом.

— Якби він залишився у Вавилоні рабом, тоді він і справді
був би жалюгідним, але коли своїми зусиллями він став
достойною людиною Дамаска, боги простили його негаразди
і виявили пошану, — відказав Шару Нада.
— Розкривши мені свою таємницю, — продовжив Шару, — він
розповів, як сильно хотів заробити собі свободу. Однак зараз,
коли в нього вже з’явилося трохи вільних грошей, його дуже
непокоїло, як слід учинити. Торгівля йшла кепсько, тож він боявся
залишитися без підтримки господаря.
Я засудив його нерішучість: «Перестань триматися за
господаря. Знову відчуй, як воно — бути на свободі. Дій, як вільна
людина — і досягай успіхів, як це робить вільна людина! Виріши,
до чого хочеш дійти, а тоді праця приведе тебе до мети!». Він
пішов, та перед цим подякував, що я його присоромив за
боягузтво
2
.
Якось я знову пішов за браму і здивувався, побачивши, що там
зібралася ціла юрба. Я запитав, у чому річ, і мені відповіли: «А ти
хіба не чув? Судять раба-втікача, який вбив одного з охоронців
царя. Цього дня за цей злочин його мають забити батогами до
смерті. Прийде навіть сам цар».
Біля місця страти було так тісно, що я боявся перевернути тацю
з медяниками. Через те я видерся на недобудований мур і дивився
на все з висоти. Мені пощастило бачити самого царя
Навуходоносора, коли той проїжджав на своїй золотій колісниці.
Я ще ніколи не бачив такої величі, такого вбрання, таких
золотавих та оксамитових тканин.
Страти я не бачив, але чув зойки бідолашного раба. У ту мить
я замислився, як може наш благородний цар дивитися на
страждання. Але коли побачив, що він сміється разом зі своїм
почтом, то збагнув, що цар — жорстока людина. Тоді мені стало
зрозуміло, чому раби працюють на нелюдській роботі, зводячи
стіни.
Коли раб загинув, його тіло підвісили на стовпі за мотузку,
зав’язану в нього на нозі, щоб усі бачили. Із часом люд почав
розходитися, а я підійшов ближче. На волохатих грудях раба
я побачив татуювання — дві переплетені змії. Це був Пірат.
Коли я зустрів Арада Ґулу наступного разу, його було

не впізнати. Він піднесено привітався зі мною: «Дивись же: той
раб, якого ти знаєш, тепер вільна людина. У твоїх словах була
магія. У мене вже збільшуються продажі й росте виторг. Жінка
щаслива. Вона племінниця мого господаря, тож вільна. Дуже хоче,
щоб ми поїхали в інше місто, де ніхто не знатиме, що я колись був
рабом. У цьому разі нашим дітям ніхто не докорятиме за батькове
нещастя. Робота стала мені найліпшим помічником. Завдяки їй
я повернув собі впевненість і навичку продавати товар».
Я дуже зрадів, що зміг бодай трохи відплатити йому за те, що
він мене підбадьорив.
Одного вечора до мене прийшла Свасті. Вона була дуже
засмучена:
— Наш господар втрапив у халепу. Я за нього боюся. Кілька
місяців тому він багато втратив за гральними столами. Відтоді він
не платить землеробові за зерно й мед, а лихвареві не повертає
грошей. Вони розлютилися й погрожують йому.
— Чому маємо переживати за його дурість? Ми йому
не доглядачі, — безтурботно відповів я.
— Дурний хлопчино, ти не розумієш. Він узяв позику від
лихваря під заставу прав на тебе. За законом лихвар може тебе
забрати і продати. Навіть не знаю, що робити. Наш господар
добрий. І чому так? Чому його спіткало це лихо?
Страхи Свасті були небезпідставні. Коли я випікав медяники
наступного ранку, до нас завітав лихвар із чоловіком на ім’я Сазі.
Цей чоловік мене оглянув і сказав, що я підходжу.
Лихвар не чекав повернення господаря, а попросив Свасті
переказати йому, що він мене забирає. У самій лише сорочці та
з гаманцем на паскові мене поспіхом вивели, тож випікання я
не завершив.
Неначе вітром мене віднесло від моїх найбільших прагнень так,
як буревієм вирвані дерева виносить з лісу й кидає в бурхливе
море. І вкотре джерелом мого нещастя стали гральний дім
і ячмінне пиво.
Сазі поводився безцеремонно та грубо. Ідучи з ним містом,
я розповів йому, як гарно працював у Нананаіда, і сказав, що
сподіваюся й на нього добре працювати. Його відповідь надії мені
не додала:

— Мені ця робота не подобається. Моєму господареві вона
не подобається. Цар наказав йому послати мене на будівництво
Великого каналу. Господар наказав Сазі купити ще рабів, тяжко
працювати й закінчити швидко. Та як можна швидко завершити
велику роботу?
Уяви пустелю без жодного дерева, лише низький чагарник
і сонце, яке палить так безжально, що воду в наших діжках майже
неможливо пити — така вона гаряча. А ще уяви колону чоловіків,
що один за одним ідуть у вириту яму та з ранку до ночі тягнуть за
собою важкі кошики з брудом угору по м’яких, запилених
стежках. Уяви їжу, яку подають у відкритих коритах, з яких ми
їли, як свині. У нас не було ані шатер, ані соломи, на якій можна
спати. Саме в таких обставинах опинився я. Я закопав свій
гаманець і позначив те місце, але сумнівався, чи доведеться мені
колись його відкопати.
Спершу я сумлінно працював, та коли повільно сплинуло кілька
місяців, я відчув, що мені бракує завзяття. А потім від спеки моїм
заслаблим тілом оволоділа гарячка. Я втратив апетит і майже
не міг їсти баранину й овочі. Вночі я метушився і не міг заснути,
а в голову лізли сумні думки.
У своєму нещасті я подумав про Забадо. Може, його план був
найкращий — ухилятися від роботи й берегти спину? А потім
я згадав, як бачив його востаннє, і зрозумів, що його план добром
не закінчився. Пригадав я також Пірата з його жорстокою вдачею.
Можливо, варто чинити так само, як він, — битися й убивати?
Вигляд його закривавленого тіла, що зберігся в пам’яті, нагадав
мені, що і його план ні до чого не приведе.
Потім я згадав останню зустріч із Мегідо. Його руки вкрилися
глибокими мозолями від тяжкої роботи, та на серці в нього було
легко, а обличчя було щасливе. Його план був найкращий.
Однак працювати я хотів не менше за Мегідо: він не зміг би
працювати дужче за мене. Чому ж моя праця не вела мене до
щастя й успіху? Чи справді праця — джерело радості для Мегідо?
Чи щастя й успіх даються лише за волею богів? Чи доведеться мені
решту життя працювати, так і не справдивши своїх бажань,
не досягнувши щастя й успіху? Ці питання скупчувалися в голові,
а відповіді в мене не було. У мене було відчуття, що я опинився

в цілковитій безвиході.
Через кілька днів, коли мені здавалося, що мій терпець уже ось-
ось увірветься, а відповідей на питання й досі не було, мене
покликали до Сазі. Від мого господаря прийшов посланець
забрати мене у Вавилон. Я відкопав гроші, загорнувся у подерті
рештки своєї сорочки й вирушив назад.
Дорогою в моїй виснаженій від гарячки голові крутилися ті самі
думки про ураган, який кидає мене сюди-туди. Моє життя наче
підтверджувало дивні слова з пісні, яку співали в моєму рідному
Гаруні:
Крутить людину ураган,
Гонить її шторм,
Ніхто не зна, куди понесе,
Долю людську не знає ніхто.
Чи така моя доля — вічне покарання невідомо за що? Які ще
негоди й розчарування очікують на мене?
Коли ми в’їхали у двір маєтку мого господаря, уяви, як
я здивувався, побачивши Арада Ґулу, який чекав мене. Він
допоміг мені злізти з сідла й обійняв, наче я був його давно
загублений брат.
Ми з ним пішли, і я вже хотів слідувати за ним, як раб за
господарем, та він мені не дозволив. Він мене обійняв і сказав:
— Я тебе по всіх усюдах шукав. Коли надії вже майже не стало,
я зустрів Свасті, і вона розповіла мені про лихваря, а той вже
провів мене до твого шановного власника. Він зажадав за тебе
захмарну ціну, і я її заплатив, бо ти того вартий. Твої життєві
принципи й завзяття надихнули мене на нові успіхи.
— Та то ж Мегідові принципи, а не мої, — перервав його я.
— Мегідові і твої. Завдяки вам обом ми тепер вирушаємо
в Дамаск, і ти мені потрібен як товариш у справах. Постривай, —
вигукнув він, — і вже за мить ти будеш вільний!
Із цими словами він дістав з-під одягу глиняну табличку, на якій
значилося, що я раб. Він підняв її над головою і жбурнув на землю.
Табличка розлетілася бруківкою на сотню шматків. Арад почав
весело тупцювати по цих шматочках, аж поки вони
не перетворилися на порох.

Мені на очі навернулися сльози вдячності. Я усвідомив, що ще
нікому у Вавилоні не поталанило, як мені.
— Ось бачиш, у час найглибшого смутку праця виявилася моїм
найкращим другом. Працелюбство допомогло мені вберегтися від
долі тих рабів, що гуртом працювали на стінах, а твого діда воно
вразило настільки, що він запропонував мені співпрацювати.
— Отже, робота — це і є дідів потаємний ключ до золотих
шекелів? — запитав Гадан Ґула.
— Це єдиний ключ, що в нього був, коли я з ним
познайомився, — відповів Шару Нада. — Твій дід любив
працювати. Боги цінували його зусилля і щедро винагороджували.
— Я починаю розуміти, — замислено промовив юнак. — Праця
привертала до нього численних друзів, які захоплювалися його
наснагою та успіхом. Праця подарувала йому ті почесті, яких він
досхочу мав у Дамаску. Саме праця дала йому все те, що мені
подобається. А я гадав, що праця — то лише рабська справа.
— Життя може запропонувати людині багато радощів, — сказав
Шару Нада. — У житті знайдеться місце для всього. Я радію, що
робота — то не тільки для рабів. Якби так було, у мене забрали б
найбільшу насолоду. У моєму житті є багато того, що мене тішить,
та ніщо не може зрівнятися з працею.
Шару Нада й Гадан Ґула їхали в затінку високих стін до великої
бронзової брами Вавилона. Побачивши вершників, варта
вишикувалася й шанобливо привітала поважного громадянина. Із
високо піднятою головою Шару Нада провів довгий караван через
браму на вулиці міста.
— Я завжди сподівався, що колись стану, як мій дід, — розповів
Гадан Ґула своєму супутникові, — та досі я навіть не розумів,
якою він був людиною. Ви відкрили мені правду. Тепер, коли
знаю деталі, я захоплююся ним ще більше і ще дужче хочу бути на
нього схожим. Боюся, що ніколи не зможу відплатити Вам за те,
що дали мені справжній ключ до його успіху. Із цього дня
я користуватимуся цим ключем. Почну скромно, як мій дід свого
часу. Це більше личить моєму становищу, аніж коштовності
й вишуканий одяг.
Сказавши це, Гадан Ґула витяг із вух коштовні сережки і зняв
з пальців персні. Притримавши коня, він трохи відстав і з великою

пошаною поїхав за очільником каравану.
1 Відомі споруди стародавнього Вавилона, його стіни, храми, висячі сади й величезні
канали, зведені за допомогою рабської праці. Для цього використовували зазвичай
військовополонених, що пояснює нелюдське до них ставлення. Серед робітників також
було багато мешканців Вавилона і його провінцій, яких продали в рабство через
злочини або фінансові негаразди. Поширеною серед чоловіків була практика йти самим
або віддавати своїх дружин чи дітей у заставу позики, виконання законного рішення або
інших зобов’язань. Якщо зобов’язання не виконувалося, людей у заставі продавали
в рабство.
2 Життя рабів у стародавньому Вавилоні може здатися нелогічним, та насправді воно
жорстко регулювалося законом. До прикладу, раб міг мати будь-яку власність, навіть
інших рабів, які належали не його господареві. Раби могли спокійно укладати шлюб
із вільним населенням, а діти, народжені від вільних матерів, вважалися також
вільними. Більшість вавилонських купців становили раби. Багато з них працювали за
угодою зі своїми господарями і мали власні статки.

жүктеу/скачать 1.03 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: