Епі фора (грец. epiphora – перенесення, повторення) –
стилістична фігура, протилежна анафорі, яка утворюється
повтором окремих слів або словосполучень на кінці суміжних
мовних одиниць. Н-д:
А н д р і ї в с ь к и й у з в і з
А тут же думно йшов Сковорода,
Й Тарасова між гір лунка хода,
І Леся прозирала хвиль міраж…
Чи ваш цей Київ? І Дніпро – чи ваш?
…………………………………………
Бо ж Лисенко гримів тут – гімн кував,
І Леонтович небу щедрував,
І сотні кобзарів – луна за кряж…
Ох, ваш цей Київ, і узвіз цей – ваш.
(В. Коломієць).
Е пос (грец. epos – слово, оповідання) – різновид
літературного роду, що оповідає про події, людину, її долю.
Виникає Е. у фольклорі (казка, епопея, історико-героїчні
пісні, билини). До ХVIII ст. Е. був головним жанром
літератури. Види Е.: епопея, поема, роман, повість,
оповідання, новела, нарис. У сучасному літературознавстві Е.
використовується на позначення літературних творів,
основною особливістю яких є оповідальний виклад.
Етю д, або Сту дія, або Образо к, або Шкіц (ескі з) (франц.
etude – вправа) – невеликий за обсягом, переважно безсю-
жетний твір настроєвого характеру, у якому автор подає
конкретну картину, фіксує певний момент, вихоплений із
життя, частіше відтворює внутрішній стан людини, нерідко
суголосний
пейзажу
(«Цвіт
яблуні»,
«Невідомий»
М. Коцюбинського, «Дорога» В. Стефаника, «Три зозулі з
поклоном» Гр. Тютюнника).
Достарыңызбен бөлісу: |