~
45~
Епіло г (
грец. epilogos – післяслів’я) – заключна частина, що
додається до завершеного художнього твору й не пов’язана з
ним нерозривним розвитком дій. Е. – коротка оповідь про те,
що відбувалося з дійовими особами твору після закінчення
основної
сюжетної
лінії,
іноді
додається
оцінка
зображуваному або напрям подальшого розвитку подій та
долі героїв. Н-д, В. Короленко у Е. до повісті «Діти
підземелля» так описує подальшу долю героїв: «Тибурцій і
Валек
зовсім несподівано зникли <…> Стара каплиця дуже
потерпіла від часу <…> Ми з Сонею, а іноді навіть з батьком,
відвідували цю могилу <…> виголошували над маленькою
могилкою свої обітниці».
Епі тет (
грец. epitheton – додаток) –
словесний художній
засіб, що вказує на одну з ознак того предмета, що
називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього.
Е. – це художнє, образне означення, що
підкреслює певну
характерну рису явища, предмета, поняття, дії, іноді не
просто виділяючи, а й посилюючи. Н-д, Н. Забіла – «яблуня
запашна», «квачики чудні», І. Андрусяк – «чорноброва корова»,
«вередливі хмари». Е. бувають
постійні та контекстуально-
авторські. Постійний Е. традиційно супроводжує означення
предмета: н-д, у фольклорній поезії Дніпро завжди широкий,
море – синє, вітер – буйний, гай – зелений, орел – сизокрилий.
Контекстуально-авторські Е. виділяють таку рису, яка
видається характерною за певних обставин у конкретному
контексті. Відчуймо, н-д, як
український поет-неокласик
М. Драй-Хмара за допомогою Е. показує свою любов до
витонченого українського слова:
Люблю слова, що повнодзвонні,
Як мед, пахучі і п’янкі,
Слова, що в глибині бездонній
Пролежали глухі віки.
☺
Епітет – художнє означення,
яке підкреслює певну
властивість предмета або явища.