Підручник

ТРУДОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ
276 
 
Розділ 12. Робочий час 
12.1. Поняття робочого часу і його нормативи 
Міра праці визначається головним чином через тривалість робочого 
часу. Працівник зобов’язаний працювати протягом встановленого 
законом часу (робочого дня чи робочого тижня), добросовісно і на 
належному рівні виконувати доручену йому роботу. Робочий час та час 
відпочинку в трудовому праві виступають як важливі діалектично 
взаємопов’язані правові категорії. Це пов’язано з тим, що правова 
регламентація робочого часу є одночасно однією з найважливіших 
гарантій реалізації права на відпочинок. Визначення поняття робочого 
часу представляє як теоретичний, так і практичний інтерес. З’ясування 
цього питання важливе з точки зору визначення періоду, коли працівник 
зобов’язаний виконувати доручену йому роботу, а власник зобов’язаний 
організувати роботу та забезпечити нею працівника. 
Для того, щоб визначити поняття робочого часу необхідно перш за 
все зазначити, що родовою ознакою робочого часу є те, що це частина 
певного календарного періоду (доби, тижня, місяця чи року), виражена в 
одиницях виміру часу. Календарний час складає 365 днів у звичайному і 
366 днів у високосному році, а в кварталі – 90, 91 і 92 дні. Видовими 
ознаками робочого часу виступають, по-перше, обмеження цього часу 
конкретними рамками, які визначаються державою (через закон) або 
сторонами колективного чи трудового договору, а по-друге, обов’язками 
роботодавця надавати в межах цього часу працівникові роботу, 
обумовлену 
трудовим договором, а 
працівників 
продуктивно 
використовувати цей час. 
Тому вже ст. 194 Статуту про промислову працю Російської Імперії 
передбачала, що робочим часом або числом робочих годин на добу для 
кожного робітника вважається той час, протягом якого, відповідно до 
договору найму (ст. 48, 65, 95, 98 і 103), робітник зобов’язаний 
знаходитися на промисловому підприємстві та у розпорядженні його 
завідуючого для виконання роботи. 
Відповідно до ст. 2 Конвенції МОП № 30 про регулювання робочого 
часу в торгівлі та установах 1930 р., «робочим часом» визнається 
проміжок часу, протягом якого працівник перебуває в розпорядженні 
роботодавця. Конвенція МОП № 67 про тривалість робочого часу і 
відпочинку на дорожньому транспорті 1939 р., Конвенція МОП № 180 
про робочий час моряків і склад суднового екіпажу 1996 р. та ін. містять 
подібні визначення. 
Основним актом, що регулює питання робочого часу в 
Європейському Союзі є Директива Європейського Парламенту і Ради від 
4 листопада 2003 р. № 2003/88/ЄС про деякі аспекти організації робочого 

Модуль 3. РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВИХ ТА ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ НИМИ ВІДНОСИН 
277 
часу. Директива 2003 р. замінила Директиву від 23 листопада 1993 р. 
№ 93/104/ЄС щодо деяких аспектів організації робочого часу. Відповідно 
до ст. 2 Директиви № 2003/88/ЄС, робочий час – це будь-який період, 
протягом якого працівник згідно з національним законодавством і/або 
практикою знаходиться на робочому місці в розпорядженні роботодавця, 
здійснюючи свою діяльність або свої функції. 
Робочий час як інститут трудового права є сукупністю правових 
норм, які визначають тривалість, склад, режим і порядок обліку робочого 
часу. Радянська наука трудового права визначала поняття робочого часу 
у трьох значеннях: 
1) робочий час як елемент трудових правовідносин – це час, 
протягом якого робітник або службовець відповідно до внутрішнього 
трудового розпорядку повинен перебувати у місці провадження робіт і 
виконувати трудову функцію; 
2) робочий час як міра праці – це встановлена законом норма 
робочого часу, яку повинен виконати кожний робітник і службовець; 
3) робочий час як фактично відпрацьований час, протягом якого 
працівник фактично знаходився на робочому місці у розпорядженні 
адміністрації (М.З. Царюк). 
Таким чином, робочий час можна визначити як період, встановлений 
законом чи договором на основі закону, протягом якого працівник 
відповідно до внутрішнього трудового розпорядку зобов’язаний 
виконувати свою трудову функцію, а роботодавець зобов’язаний 
забезпечити його роботою відповідно до договору та дотримуватися 
граничних часових меж експлуатації працівника. 
Визначення нормативу тривалості робочого часу – суттєва складова 
турботи держави про своїх громадян. Ще на початку ХХ ст. Поль Луї 
зауважував, що кожного разу, коли знижувалася загальна кількість 
робочих годин, спостерігалося підвищення промислової діяльності як в 
Англії, так і в іншій Європі і в Азії. 

жүктеу/скачать 3.64 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: