Колективний договір – це локальний нормативно-правовий акт,
який містить правила поведінки та зобов’язання сторін щодо
регулювання трудових, виробничих та соціально-економічних відносин і
узгодження інтересів працівників з інтересами роботодавця.
Пункт 1 ст. 2 Рекомендації МОП № 91 щодо колективних договорів
1959 р. визначає «колективний договір» як усяку письмову угоду щодо
умов праці та найму, яка укладається, з одного боку, між роботодавцем,
групою роботодавців або однією чи кількома організаціями роботодавців
та, з другого боку, однією чи кількома представницькими організаціями
працівників або, за відсутності таких організацій, – представниками
самих працівників, належним чином обраними і уповноваженими згідно з
законодавством країни.
Відповідно до ст. 1 Закону України від 1 липня 1993 р. «Про
колективні договори і угоди» та ст. 10 КЗпП України, колективний
договір укладається на основні законодавства, прийнятих сторонами
зобов’язань з метою регулювання виробничих, трудових та соціально-
економічних відносин і узгодження інтересів трудящих та власників або
уповноважених ними органів.
Згідно зі ст. 2 названого Закону, колективний договір укладається на
підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і
господарювання, які використовуються найману працю і мають право
Модуль 2. ПРАВОВІ МОДЕЛІ Й МЕХАНІЗМИ РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВИХ …
125
юридичної особи. Частина 2 цієї статті вказує, що колективний договір
може бути укладено в структурних підрозділах підприємства в межах
компетенції цих підрозділів.
Преамбула Закону України «Про колективні договори і угоди»
визначає як основну мету цього Закону сприяння регулюванню трудових
відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників.
Тобто, преамбула названого Закону однозначно визначає місце
колективно-договірного регулювання трудових відносин як додаткового
механізму реалізації положень чинного трудового законодавства України
в умовах ринкових відносин. Однак необхідно зауважити й те, що
йдеться не про приниження ролі колективно-договірного регулювання, а
про чітке визначення його місця у правовому регулюванні трудових
відносин.
Уявляється,
що
тільки
поєднання
ефективного
централізованого правового регулювання трудових та пов’язаних із ними
відносин забезпечить ефективність колективно-договірного механізму
правового регулювання. В протилежному випадку, у разі гіперболізації
колективного та індивідуального правового регулювання трудових
відносин, працівники сам на сам зіткнуться з економічно могутнішим
контрагентом – роботодавцем, у якого знайдуться аргументи для
нав’язування своїх умов іншій стороні – працівникам.
Укладання колективного договору ґрунтується на таких принципах:
рівноправність учасників, паритетне представництво та здійснення
контролю за виконанням взятих зобов’язань;
надання свободи в обговоренні питань що складають предмет
колективного договору;
добросовісність в прийнятті зобов’язань, взаємна відповідальність в
разі невиконання умов колективного договору;
врахування реальних можливостей матеріального, виробничого і
фінансового забезпечення зобов’язань сторін;
повноважність представників сторін, які укладають колективний
договір;
дотримання норм трудового законодавства.
Стаття 3 Закону України «Про колективні договори і угоди»
визначає сторін колективного договору. Колективний договір
укладається між роботодавцем з однієї сторони і однією або кількома
профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво
трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів –
представниками трудящих, обраними і уповноваженими трудовим
колективом.
Зміст колективного договору визначається ст. 7 Закону України
«Про колективні договори і угоди» та ст. 13 КЗпП України. Зміст
колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції, з
ТРУДОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ
126
урахуванням особливостей організації праці та конкретних завдань
трудового колективу і реальних можливостей підприємства, установи,
організації. Там встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо
регулювання виробничих, трудових та соціально-економічних відносин,
зокрема:
зміни в організації виробництва і праці;
забезпечення продуктивності зайнятості;
нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів
заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок,
премій та ін.);
встановлення гарантій, компенсацій, пільг;
участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні
прибутку підприємства, установи, організації (якщо це передбачено
статутом);
режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку;
умов і охорони праці;
забезпечення
житлово-побутового,
культурного,
медичного
обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників;
гарантії діяльності профспілкової чи інших представницьких
організацій трудящих;
умов регулювання фондів оплати праці та встановлення
міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці;
забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;
заборона дискримінації.
Відповідно до ч. 2 ст. 7 названого вище Закону та ч. 2 ст.13 КЗпП
України колективний договір може передбачати додаткові порівняно з
чинним законодавством і угодами гарантії та соціально-побутові пільги.
Проте, суттєвим недоліком слід визнати відсутність підзаконних
нормативно-правових актів Міністерства соціальної політики України,
які б визначали хоча б примірну структуру і зміст колективного договору.
До внесення у 1993 р. змін до глави ІІ КЗпП України та прийняття Закону
України «Про колективні договори і угоди» ці питання більш-менш чітко
регламентувалися постановою Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від
6 березня 1966 р. № 177 «Про укладення колективних договорів на
підприємствах і в організаціях» та Положенням про порядок укладення
колективних договорів, затвердженого постановою Президії ВЦРПС і
Державного комітету СРСР з праці та соціальних питань від 28 вересня
1984 р. № 11-4/285. На наш погляд, положення означених нормативно-
правових актів, які визначають зміст і структуру колективного договору,
можуть бути застосовані в частині, яка не суперечить Конституції та
законам України.
Модуль 2. ПРАВОВІ МОДЕЛІ Й МЕХАНІЗМИ РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВИХ …
127
Зміст колективного договору як важливого акту юридичного та
соціально-виробничого характеру визначається сторонами в двох
формах: правовій і суспільно-моральній.
Правова форма змісту колективного договору полягає, по-перше, в
тому, що в ній зафіксовані пропозиції трудового колективу, які прийняті
роботодавцем з питань виробництва і господарювання. Колективний
договір – це основний локальний нормативно-правовий акт, де знаходять
розумне поєднання виробничі інтереси роботодавця та інтереси тих, хто
заробляє собі на життя. Саме через цей акт безпосередньо реалізуються
положення, визначені в ст. 42 та 43 Конституції України. Колективний
договір – це безумовна юридична форма впорядкування виробничого
процесу в умовах ринкових відносин. Згідно зі ст. 10 КЗпП України
колективний договір укладається з метою регулювання виробничих,
трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів
працівників і роботодавців. Що важливо, так це те, що норма ст. 10 КЗпП
України чітко і не двозначно розглядає виробничі відносини, як
самостійну групу соціальних зв’язків працівників і роботодавця, що
підпадають під правову регламентацію норм трудового права.
Впорядкування виробничих відносин є невід’ємною складовою змісту
колективного договору, про що свідчить ч. 2 ст. 13 КЗпП України.
Трудове законодавство визначає межі, за які сторони вийти не можуть у
регулюванні цих відносин. По-друге, в колективному договорі
фіксуються всі загальні та групові умови праці, заробітної плати та
побуту, які встановлюються на підприємстві, в установі, організації.
Суспільно-моральне значення змісту колективного договору полягає
в тому, що в ньому зафіксовані моральні обов’язки трудового колективу,
які направлено на зростання продуктивності праці, підвищення якості
виконуваної роботи, ефективності виробництва та ін.
Таким чином, зміст колективного договору обумовлюється нормами
і зобов’язаннями, які в нього включені, а також економічними і
соціальними завданнями, що стоять перед підприємством. А тому, умови
колективного договору поділяються на два основні різновиди:
нормативні положення і зобов’язання сторін.
Достарыңызбен бөлісу: |