Програма «Український мовленнєвий етикет»



жүктеу 2.07 Mb.
бет7/9
Дата16.07.2016
өлшемі2.07 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 13. Сприйняття смерті давніми народами. Етикет поховальних обрядів українців

Мета: познайомити учнів з елементами поховальних обрядів різних народів; з’ясувати особливості сприйняття смерті давніми народами; пояснити основні правила поводження на похороні; розвивати спостережливість, увагу, зв’язне мовлення учнів; виховувати повагу до людини, співчуття до чужого горя
Хід заняття

І. Організаційний момент

ІІ. Оголошення теми та завдань заняття

ІІІ. Сприйняття та засвоєння учнями навчального матеріалу

  1. Слово вчителя

Життя – це чергування сумних та радісних подій. Кожен народ сприймав смерть по-різному. Але усі відносяться до смерті як до чогось незвіданого, таємничого. Прослухаємо повідомлення про те, як же ставилися до смерті різні народи.


  1. Повідомлення учнів

Повідомлення перше. Особливості поховань кіммерійців та скіфів

Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним типом пам'яток тут були курганні поховання. Цікаво, що пам'ятки попередньої культури – кіммерійської – такі ж самі: вони представлені такими ж впускними похованнями в курганах, які були закладені раніше.  Прості скіфи поховані у прямокутних ямах, випростаними на спині, супроводжувалися посудом (келихом із прокресленим орнаментом, іноді грецьким посудом), вудилами із стременоподібними кільцями, наконечниками стріл, іноді кістками барана. Основною відмінністю поховань від попередніх — кіммерійських — була західна орієнтація та наявність прикрас із «скіфським звіриним стилем».

Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше — дерев'яних стовпових гробницях, що імітують будинок. Зустрічаються поховання й у дерев'яних колодах-домовинах. При випростаних кістяках знаходилися стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгуновський) курган, розкопаний поблизу Кіровограда. 

У Криму гробниці виготовляли також із каменю та сирцевої цегли. Іноді чоловічі кістяки супроводжувалися жіночими. Крім скіфського інвентаря, обов'язковою була грецька кераміка. Величезні кургани почали споруджувати для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гайманова Могила). Насипи сягали 6—19,5 м. Нерідко їх оточували кам'яною обкладкою. Камери катакомб мали розміри 4x3, 5x4, 7х5 м2, їх глибина досягала 11-15 м. Камери могли мати кілька приміщень. З поверхні до камер вели впускні коридори (дромоси) шириною до 2 м. Центральне поховання було, як правило, чоловічим; померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах поміщали «царицю», «зброєносців», слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (наприклад, у Чортомлику виявлено близько 4000 прикрас із золота, у Товстій могилі — 600). У ніші або тайники клали посуд, меч, одяг, бронзовий казан на круглій ніжці. Деякі з похованих при царях людей перебували у скорченому положенні, їх вважають рабами. 

У цілому поховальний обряд скіфів відповідає повідомленням Геродота. За Геродотом, гробниці скіфських царів розміщувалися у місцевості, названій Гери. Коли помирав цар, для нього викопували велику чотирикутну яму. На солом'яних підстилках тіло спускали в могилу, по обидва боки встромляли списи, а зверху настилали дошки, вкриваючи їх підстилками з очерету. У могилі разом із царем ховали одну з його наложниць, кількох слуг, коней, інші види свійських тварин, клали золоті чаші. Потім над могильною ямою насипали великий пагорб, намагаючись зробити його якомога вищим. Через рік удавлювали 50 найкращих юнаків та 50 найкрасивіших коней. За допомогою спеціальних пристроїв коней розставляли навколо курганів, садовлячи на них тіла юнаків. Геродот звертав увагу на те, що поховальний обряд інших скіфів був набагато простішим. Як бачимо, скіфи та кіммерійці вірили, що смерть – це не кінець, існує загробне життя, тому, ховаючи людей, забезпечували все необхідне для їх життя в іншому світі.

Повідомлення друге. Уявлення про смерть древніх єгиптян

За уявленнями древніх єгиптян, життя не закінчувалося смертю. Тіло вмирало, але душа продовжувала жити в потойбічному світі, що представляв собою копію реального. І в ньому «Ка», життєва сила, поверталася тілу. Родичі зобов'язані були забезпечити померлому гідне життя в загробному світі. Не зроби вони цього - мертві «повернуться з вітром», і помста їх буде страшною. До посмертних дарунків належала так названа «Книга мертвих» - збірник заклинань, що повинні були уберегти мертвих від небезпеки. Древні єгиптяни не вірили, що після смерті людина може зайняти інший соціальний стан: фараон у царстві мертвих не міг стати придворним, а підданий - царем.

Подібно чергуванню сходів і заходів сонця, постійно чергуються смерть і народження. Реальний і потойбічний світ відносили до різних сторін світу, світ живих - до сходу, мертвих - до «прекрасного заходу». Так, Луксор на лівому березі Нілу призначався для живих і для поклоніння богам, а з Фів на західному березі фараони відправлялися в царство мертвих.

Лише тільки наставав урочистий момент смерті для якої-небудь душі на землі, Осіріс повинний був провести її до життя вічного. Він ототожнюється з нею, проходить разом через всі іспити, призначені цій душі для очищення її від гріха; він же зм'якшував суворих воротарів пекла і боровся з чудовиськами, звичайними супутниками мороку і смерті. Нарешті, він же, перемігши морок за допомогою висхідного сонця - Гора, сидів у страшному судилищі смерті й відкривав душі, що очистилася, врата вічного житла, і блискуче ранкове сонце, що з'являлося зі світанком на обрії, було символом цього другого народження до життя вічного, що не знає більше смерті».

Піраміди і храми споруджувалися як усипальниці. У гробниці поміщали портретні статуї як нетлінних двійників покійних, притулків для їхніх безсмертних душ – «ка». Усередині стіни гробниці рясно прикрашалися розписами і рельєфами, що прославляли власників і розповідали про їхні подвиги в житті. Безсмертя було обіцяно тим душам, яких Осіріс, верховний суддя, визнає праведними.

Ці душі повинні були повернутися в їхню тілесну оболонку й оживити її новим життям, не знаючим смерті. Душі ж грішних піддавалися вторинній смерті, за якою йшло небуття. Уся ця доктрина про безсмертя душі ясно викладена в єгипетському похоронному требнику. Ця священна книга, що повинна була знаходитися в кожній труні, складалася з гімнів, молитов і різних похоронних обрядів. Глава друга цієї книги вся присвячена життю, що починається після смерті, а глава сорок четверта ясно і виразно говорить про те, що це нове життя буде безсмертне. Цей принцип разом із санітарними мірами, обумовленими кліматичними вимогами країни, увів звичай бальзамування тіла для збереження його від розкладання і псування, чи ж для того, як говорить текст требника, «щоб душа могла знову з'єднатися зі своїм тілом».

Душа померлого з'являлася перед суддями, помічниками далекого Осіріса; вони її допитували; потім на вагах зважувалося все добро і зло, учинене цією душею, і бог Той записував рішення, а Осіріс виносив вирок. Іноді покарання полягало в тому, що душа повинна була втілитися в тіло якої-небудь нечистої тварини, наприклад у свиню, і священний човен відвозив цю душу вже в образі тварини на землю серед живучих.

Потім для цієї душі разом із другою смертю наставало небуття, тому що, на думку єгиптян, безсмертя душі здобувалося чи втрачалося людиною згідно з її життям і поводженням на землі.


Повідомлення третє. Сприйняття смерті вавилонянами

Поняття про смерть та потойбічний світ у вавилонян дещо відрізнялося від єгипетських вірувань. Смерть здавалася їм великим злом і кошмаром. Вона не відпускає на волю і, як билину, підрізає життя. Вся велич і сила світу зникає зі смертю. У сказанні про богиню Іштар, покровительницю щастя і радості на землі, показано, як сама богиня повинна була спуститися в пекло і перенести його муки; з неї зірвали її вінець, всі прикраси, її закували у ланцюги; її прекрасне обличчя і тіло покрилося ранами, її серце і голова були розбиті безпорадністю. Так само розбивається і сутність людини. Страшні духи наповнюють підземне пекло. Вони мучать душі померлих, також можуть вийти на землю і чинити лихо саме вночі. Це – чудовиська, які прагнуть крові, все знищують. «Вони, як змії, заповзають у домівки до людей, викрадають чоловіка і дружину, виривають дитину з рук батька, вигонять хазяїна із сім’ї. Вони переходять із села в село, зганяють птицю з гнізд, убивають волів та ягнят, ці злі демони – дикі мисливці. Вони приносять засуху, насилають хвороби». Перебуваючи в оточенні злих сил, людина намагається боронитися від них. Найкращий спосіб – приготувати зображення злого духа і повісити цю куклу перед будинком, щоб із допомогою її вигляду відігнати самого чорта, а ще краще спалити таке зображення. Злого духа зображали з рогами і щетиною, хвостами й кігтями – вигляд чорта, який потім перейшов до європейців.

Але все ж таки вірили й у краще. Щорічно святкується повернення з підземного царства молодого бога. Бог весни і весняного сонця Мардук милосердний і любить воскрешати мертвих. Є «жива вода» у потаємному місці, хто вип’є її, або той, на кого нею бризнути, повернеться до життя і отримає безсмертя. На заході далеко, куди заходить сонце є острови «блаженних», де немає печалі і смерті.
Повідомлення 4. Похоронні обряди давніх слов’ян

Говорячи про язичницький культ, не можна не згадати про похоронні обряди давніх слов'ян. Ще з часів пастушого побуту і аж до прийняття християнства найбільш поширеною формою поховання було курганне. Ховаючи померлих, слов'яни клали з чоловіком зброю, кінську упряж, убитих коней, собак, із жінкою клали серпи, судини, зерно, вбиту худобу і домашню птицю. Тіла померлих покладали на краду (багаття), вірячи, що з полум'ям їхні душі потраплять відразу в небесний світ.

Коли ховали знатного чоловіка, разом із ним вбивали декілька слуг, причому тільки одновірців - слов'ян, а не іноземців, і одну з його дружин 
- ту, яка добровільно погоджувалася супроводжувати чоловіка в загробний світ. Готуючись до смерті, вона вбиралася в кращий одяг, бенкетувала і веселилася, радіючи майбутньому щасливому життю в небесному світі. Під час погребельної церемонії жінку підносили до воріт, за якими на дровах лежало тіло її чоловіка, піднімали над воротами, і вона вигукувала, що бачить своїх померлих родичів і велить швидше вести її до них.

Похорон завершувалися стравами - бенкетом-поминками і тризною -військовими змаганнями. І те й інше символізувало розквіт життя, протиставляло живих - померлим. Звичай рясного пригощання на поминках дожив до наших днів.




  1. Розповідь учителя про етикет поховальних обрядів українців

Похоронна обрядовість українців, до структури якої входять традиційні заходи, пов'язані зі смертю, похованням і вшануванням пам'яті члена родового та громадського колективу, є складним і багатогранним ритуальним комплексом. В єдине ціле в ньому поєднані прадавні народні й церковно-християнські обряди, усталені морально-етичні поняття. Система поховальних обрядових дій поділялась на чотири цикли: обряди, пов'язані з передчуттям смерті та підготовкою людини до переходу у світ предків; обрядодії, під час яких небіжчика готували до поховання; власне похорон; поминальні обряди.

В останні години життя член громади мав скликати родину і просити прощення за образи та прикрощі, завдані навмисне чи ненавмисне. Просити слід було тричі; тричі люди відповідали: «Хай Бог простить». Така обрядодія називалася прощею. За християнства прощення гріхів могло здійснюватись священиком. Але, водночас, збереглася й ота прадавня форма перепросин перед родиною і громадою. Відомо, що життя селянина координувалось відповідно до отриманих «знаків», але лише частина з них символізувала смерть. Наприклад, у хаті падає ложка - прийде голодна жінка; падає ніж - приб'ється голодний чоловік; падає будь-яка інша річ – «знак» того, що в хаті будуть гості, і лише тоді, коли падає ікона, слід чекати смерті.

Молодих, неодружених мерців одягали, як на весілля. Хлопцю пришивали квітку, а «дівчину годилося хоронити з розпущеним волоссям, одягаючи, як до вінця». На такому похороні були присутні бояри та дружки. Під ноги в труну стелили рушник. Дітей після семи років хоронили так, як і молодих. Дівчаткам накладали на голову віночок і вдягали лише одну сорочку. Хлопчика вдягали у святковий одяг, який мала родина. Взагалі всіх мерців «радили» у легку одежу, в літню, а не в зимову. Це, за переконанням, для того, щоб на тому світі, «як усе горітиме, то на померлому було б менше вогню» .

Варто підкреслити, що вважалося великим гріхом відмовитися від участі у майструванні домовини чи копанні ями. На Поділлі на другий день після смерті хтось із членів сім'ї йшов до сусідів чи далеких родичів, щоб запросити викопати могилу. Прийшовши до хати, говорили: «Прийдіть, будьте ласкаві, до нас та поможіть побудувати моєму батькові (чи матері) нову хату; не захотів у старій житии». Запрошені ніколи не відмовлялися, бо і самому Бог пошле смерть, то і мені ніхто не схоче ями викопати. Робітники, що копали могилу чи робили труну, за свою працю отримували горілку і їх вгощали обідом.

Особливої уваги вимагає питання норм колективної поведінки при небіжчику. Смерть позначалася на поведінці всіх близьких і навіть усіх односельців. Особливим було також ставлення до душі померлого. В хаті небіжчика забороняється пити воду, «бо її пила душа покійника», коли сідали на лаву, то перше на неї слід подмухати, щоб не сісти на душу померлого. Якщо біля померлого літала муха - бити її не можна, бо вона могла бути душею покійного. Існувала заборона на деякі види роботи для всього села, а «в хаті, де лежав покійник, припинялася робота і то не лише в тій хаті, але і в усьому селі на три дні зараз і три дні після похорону». Так, заборонялося підмітати і білити хату - щоб не вимести чи не замазати душу.

Той, хто вступав до хати небіжчика, спочатку читав «Отче наш», цілував померлого в руку і тільки тоді вітався з присутніми. Заходячи в оселю покійного, за етикетом, віталися не традиційно «Доброго дня», а словами «Здорові будьте». У приміщенні з нарядженим покійником люди, що дотримуються християнських традицій, неголосно віталися з присутніми: «Слава Ісусу Христу», на що ті відповідали: «Слава навіки».

Не треба забувати про те, що скрізь на українських землях, як і в усіх слов'ян, поширене вірування, що померлого треба не лише провідати, але й стерегти від злих духів, особливо вночі. На Гуцульщині до хати, де лежав покійник, сходилися родичі і знайомі, як казали – «сокотити» душу, що вважалося громадянським обов'язком; навіть із інших сіл збиралися люди на «посиженє» (посидіння). Надворі перед хатою горіла ватра, коло якої сиділи старші й молодші. Люди розповідали різні історії. Подібні звичаї відомі й на Бойківщині, де сторожіння й забави при небіжчику називалися «свічінє». Забави, жарти, які відбувалися при мерці, мали на меті забавити, задобрити і приєднати душу покійника. Такі посидіння й забави належали до культу померлих та як пережитки збереглися в українців і білорусів. Однак у звичаях при стереженні тіла виразно проглядає первісний мотив - страх перед ображеною душею покійника, яка після смерті вважається небезпечною, особливо вночі. Тому, коли у хаті померла людина, будили сонних і не спали, поки тіло у хаті, бо душа покійника легко могла б заволодіти душею сонного, забрати її із собою.

- Хто з українських письменників детально показує обряд прощання з небіжчиком? (назвати письменника та твір)

При винесенні покійного з хати завжди було присутнє символічне прощання: торкали деревищем три рази до порога на знак того, що він прощався з домівкою. Або ж пояснюють це тим, що «був час, коли померлих ховали спершу в себе в хаті або під порогом, або під покутем, і ці місця вважалися почесними, бо там жив домовий охоронець».

У системі поховально-поминальної обрядовості слід розглянути ще один важливий її елемент - голосіння. «По покійнику, звичайно, плакала тільки рідня, але самі жінки, - чоловіки ніколи не плакали. Голосили зазвичай у хаті, але часом і над могилою; у деяких місцях голосіння повторювалося при поминаннях померлих. Однак голосіння повинні мати певні межі; не можна голосити після похорону. Якщо після нього хтось із родини дуже тужить за померлим, голосить і плаче, то цим порушує спокій мертвого.

В Україні без головних уборів чоловіки йдуть за труною з покійником, а також здіймають їх, коли повз них проходить похоронна процесія. Це остання шана тому, хто відходить у вічність. Після поховання родина покійного ще раз просила всіх присутніх прийти з кладовища до хати на обід. Всі, хто поверталися з кладовища, неодмінно мили руки, витирали їх чистим рушником, а вже тоді сідали поминати. Обов'язковою стравою такої обрядової трапези було коливо. Наприклад, гуцули тут же на цвинтарі, біля могили покійника з'їдали коливо. Основні його компоненти - пшениця і мед - символізували плодючість (побажання продовження роду) і єдність усіх присутніх. Бідній дитині давали горнятко солодкого молока. Як правило, така бідна дитина виконувала роль «плакальника» за померлим.

На похорон готують ті ж самі страви, що на весілля чи хрестини. У піст дотримуються традиційних вимог посту: на столі пісні страви. Хоча останнім часом і цього звичаю не завжди дотримуються - поряд із пісними стравами часто стоять скоромні для тих, хто не дотримується посту. У більшості населених пунктів України, а особливо на Поліссі, тривала стійка звичаєва заборона на поминальних обідах користуватися виделками, бо вони начебто своїми вістрями могли зашкодити покійному чи відігнати його. Відомо, що гострі предмети із заліза українські селяни клали під поріг, щоб настрашити та відігнати мерця від хати. Відмова від виделки, як столового прибору, на поминальній трапезі так само свідчить про архаїчні упередження, що зберігаються протягом віків.

Розсівшись за столом, лишали символічне місце для покійного, ставили для нього склянку з горілкою чи водою, на неї - окраєць хліба. За чаркою згадували про чесноти небіжчика. Ще стародавні греки вірили, що небіжчики присутні на поминальних трапезах, тому нічого поганого про них не можна було говорити. На поминальній трапезі в українців, прийнято випивати за «царство небесне» померлого, за те, «щоб земля йому пухом» була, за те, щоб «Бог простив йому всі гріхи». Якщо за столом щось падало, то піднімати його не можна було. Це призначалося, за народними віруваннями, для душ близьких померлих, що також присутні на обіді. За обідом прийнято втішати родичів померлого.

Важливою звичаєвою нормою, яку певним чином можна віднести до етикетних, є подавання на стіл другої страви - обов'язково гарячої і паруючої. На Поліссі це були борщ або капуста і у невеликому ареалі на заході - колочений горох. Гаряча страва з парою в уявленні поліщуків була способом кормління небіжчиків: «Душі безтілесні, нашої страви їсти не можуть. Вони рота роззявляють і пару з борщу ковтають» .

Після поминального обіду бойки прощалися словами: «Дай Вам, Боже, здоровля, а померлому царство небесне» .

Наступного дня після похорону родичі, найближчі сусіди та друзі йшли на цвинтар. Звичай цей називається «нести сніданок» або «будити покійника». І досі зберігаються уявлення українців про те, що душі померлих родичів продовжують перебувати на землі біля живих, на тих місцях, де їх поховано.

Загальновідоме уявлення, що померлий прагне забрати за собою на «той світ» живих. Воно втілилося в поширених демонологічних легендах (фольклорні записи демонологічних легенд у записах Б. Грінченка, П. Чубинського та ін.).

Остання воля небіжчика вважалася священною, її виконання було обов'язковим для членів родини покійного та усієї громади.

Особливими були обряди поховання самовбивць, убивць, нехрещених, ворожбитів та знахарок. Громада не мала права ховати таких людей на території цвинтаря. Оскільки ворожбити, за прадавніми уявленнями, контактували з нечистою силою, їх відносили до категорії «заставних мерців». Для запобігання зловісному впливу духів заставних мерців на живих, тіла небіжчиків закладали камінням та сміттям, в груди вбивали осиковий кілок. Нехрещених дітей ховали під порогом чи перелазом, щоб, переступаючи через таке поховання здійснювати символічне охрещення померлих. Такі покійні обмежувались у правах на прощу та молитву громади, їх поминання здійснювалось в окремі дні, як-от: Русалчин Великдень. У такий спосіб громада вживала застережні заходи, реалізувала регулятивні та захисні функції звичаєвого права.




  1. Робота з художніми творами

Як ми вже сьогодні згадували, письменники, зокрема українські, у своїх творах описували загробне життя, а також зображували елементи похоронної обрядовості. Давайте звернемося до деяких творів та розглянемо особливості вірувань нашого народу.

Котляревський «Енеїда»

Зразок відповіді: У підземному царстві, зображеному у творі, можна побачити живу, яскраву панораму народного життя. Так, серед тих, хто своїм життям на землі заслужив кару і тепер зазнає її в пеклі, на передньому шані - пани:

Панів за те там мордували

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не дівали

І ставили їх за скотів.

Були у пеклі і чиновники, що зневажали трудящих, і купці, і церковнослужителі. Одним словом, «соціальний склад» мешканців пекла надто розмаїтий, але це все ті, поведінку котрих з осудом сприймав народ ще за їх життя.

(Учні зачитують уривки твору)

1-й учень.

Були там купчики проворні,


Що їздили по ярмаркам
І на аршинець на підборний
Поганий продавали крам.
Тут всякії були пронози,
Перекупки і шмаровози,
Жиди, міняйли, шинкарі.
І ті, що фиги-миги возять,
Що в баклагах гарячий носять,
Там всі пеклися крамарі.

Паливоди і волоцюги,


Всі зводники і всі плуги;
Ярижники і всі п'янюги,
Обманщики і всі моти,
Всі ворожбити, чародії,
Всі гайдамаки, всі злодії,
Шевці, кравці і ковалі;
Цехи: різницький, коновальський,
Кушнірський, ткацький, шаповальський —
Кипіли в пеклі всі в смолі.
2-й учень.
Всім старшинам тут без розбору,
Панам, підпанкам і слугам
Давали в пеклі добру хльору,
Всім по заслузі, як котам.
Тут всякії були цехмістри,
І ратмани, і бургомістри,
Судді, підсудки, писарі,
Які по правді не судили,
Та тілько грошики лупили
І одбирали хабарі.

І всі розумні филозопи,


Що в світі вчились мудровать;
Ченці, попи і крутопопи,
Мирян щоб знали научать;
Щоб не ганялись за гривнями,
Щоб не возились з попадями
Та знали церков щоб одну;
Ксьондзи до баб щоб не іржали,
А мудрі звізд щоб не знімали,—
Були в огні на самім дну.

Жінок своїх що не держали


В руках, а волю їм дали,
По весіллях їх одпускали,
Щоб часто в приданках були,
І до півночі там гуляли,
І в гречку деколи скакали,
Такі сиділи всі в шапках
І з превеликими рогами,
З зажмуреними всі очами,
В кип'ячих сіркой казанах.

3-й учень.
Там всі невірні і христьяне,
Були пани і мужики,
Була тут шляхта і мішане,
І молоді, і старики;
Були багаті і убогі,
Прямі були і кривоногі,
Були видющі і сліпі,
Були і штатські, і воєнні,
Були і панські, і казенні,
Були миряни і попи.

Гай! гай! та нігде правди діти,


Брехня ж наробить лиха більш;
Сиділи там скучні піїти,
Писарчуки поганих вірш,
Великії терпіли муки,
Їм зв'язані були і руки,
Мов у татар терпіли плін.
От так і наш брат попадеться,
Що пише, не остережеться,
Який же втерпить його хрін!

4-й учень.
Були там чесні пустомолки,
Що знали весь святий закон,
Молилися без остановки
І били сот по п'ять поклон,
Як в церкві між людьми стояли
І головами все хитали;
Як же були на самоті,
То молитовники ховали,
Казились, бігали, скакали
І гірше дещо в темноті.

Якіїсь мучились там птахи


З куделями на головах;
Се чеснії, не потіпахи,
Були тендітні при людях;
А без людей — не можна знати,
Себе чим мали забавляти,
Про те лиш знали до дверей.
Їм тяжко в пеклі докоряли,
Смоли на щоки наліпляли,
Щоб не дурили так людей.
Також згадується у творах і про рай, де живуть «праведні душі». Живеться їм тут дуже гарно - є що їсти й пити, вони «сиділи, руки поскладавши, для них все празники були». Це омріяний народом устрій, де немає експлуататорів, де люди живуть в достатку, в приязні та любові.
5-й учень.

А далі вперлися в будинки


Підземного сього царя,
Ні гич, ні гаріля пилинки,
Було все чисто, як зоря:
Цвяховані були там стіни
І вікна всі з морської піни;
Шумиха, оливо, свинець,
Блищали міді там і криці,
Всі убрані були світлиці;
По правді, панський був дворець.

Еней з ягою розглядали


Всі дива там, які були,
Роти свої пороззявляли
І очі на лоби п'яли;
Проміж собою все зглядались,—
Всьому дивились, осміхались.
Еней то цмокав, то свистав.
От тут-то душі ликовали,
Що праведно в миру живали,
Еней і сих тут навіщав.

«Маруся» Григорія Квітки-Основ'яненка. Обряд поховання

Коли спіткало сім'ю горе, то був особливий обряд — поховання. Обряд поховання неодруженої дівчини відрізнявся від поховання жінки. Людей збирали «кого дружком, кого у підружки, кого у старости, жінок у свашки; дівочку у світилки, парубків у бояри». Був і просватаний жених. А далі «...бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили ще віночок (бо ще не була вінчана)...» Велика це була втрата для батьків, і тільки щира віра в Бога допомогла їм пережити це горе: «Хвалив Бога і з тим прожив вік, що не вдався в тугу...». Реалістичні картини селянського життя, широке використання побутового матеріалу, звернення до надбань народної творчості надали повісті виразного національного колориту. 


М.Коцюбинський «Тіні забутих предків»

Вражаючим і дуже дивним є обряд поховання. У хаті лежить покійник зі свічкою в руках, в його головах спочиває душа, що ще не покинула хату, а біля нього поставлено багато лавок для людей, як в театрі. Трохи згодом зібралась молодь, щоб повеселитись. Сміх, крики в різних кутках хати, що продовжуються цілу ніч, і це в ту мить, коли поряд лежить покійник.

Досить дивно для нас, але звично для гуцул якнайбільше людей повинно побудувати і якнайвеселіше повинно бути в хаті тієї ночі, щоб не було сумно і страшно жити людям цього дому. Автор хоче показати, що гуцули цінують життя більше, ніж смерть, що вони довго не замислюються над смертю людини, зневажають її і навіть не оплакують померлого. 

Не є випадковою і назва повісті, що повністю віддзеркалює її зміст. Серед гуцулів, відрізаних горами від широкого світу, збереглися ті давні світовідчуття, коли природа і людина, дійсність і вигадка, реальне й фантастичне зливались в одне нероздільне ціле.

«…Сумно повістувала трембіта горем про смерть. Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер. Били копитами коні по каменистих плаях, і постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди на пізні вогні. Згинали перед тілом коліна, складали на груди мерцеві гроші — на перевіз душі — і мовчки засідали на лави. Мішали сиве волосся з вогнем червоних хусток, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць.

Смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях. Драгліли вола багатих ґаздинь, тихо сяли старечі очі перед повагою смерті, мудрий спокій єднав життя і смерть, і грубі запрацьовані руки важко лежали у всіх на колінах». Палагна добре і вправно голосила, примовляючи до померлого чоловіка. Сусіди почали згадувати про різні епізоди, пов'язані з небіжчиком: один з ним пастушив разом на полонині, другий ще десь працював. Годилося потішити самотню душу, розлучену з тілом. 


     А нові гості все йшли і йшли, товклися вже й біля порогу. 
     «Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась під вагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму». 
     Почалася забава. Молоді голоси перегукувалися, пропонуючи один одному «купити зайця», називали один одного то носатим, то горбатим, то кривим. І вже ті, що прийшли останніми, повернулися спиною до тіла, і усмішки з'явилися на їх обличчях. «Один за одним гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно». А у кутках вуст мерця застигло гірке міркування: що наше життя? «Як блиск на небі, як черешневий цвіт...» Вже про тіло забули. Молодиці цілувалися з чужими чоловіками, а ті обіймали чужих жінок. У хаті ставало все веселіше, а на подвір'ї почалися веселі ігрища. І навіть старі приймали участь у забаві. «Поміст двигнів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті. 

На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз. Під вікнами сумно ридали трембіти». 


6. Робота з роздатковим матеріалом

Некролог (грецьк. nekros — мертвий і logos — слово) — стаття чи замітка з приводу смерті людини, містить інформацію про її життя та діяльність. Некрологи з'явилися з приходом християнства як записи у церковних книгах імен померлих благочинних і подвижників. З VII ст. списки некрологів набули значного поширення. З плином часу короткі, чисто фактичні записи набули форми хвалебного слова про померлого — панегірика. Некролог може звучати як емоційно піднесений вірш у прозі, що передає гіркоту важкої втрати: «Будь же, Тарасе, певен, що ми твій заповіт соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проклав єси. Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна нам буде так, як ти, святу правду глаголити, то лучче ми мовчатимемо...» (П. Куліш). Некролог може містити і підсумковий огляд, і оцінку творчості померлого («Микола Сумцов» С Шаха, «Юліан Опільський» М. Семчишина), може бути написаний у формі нарису, відтворюючи портрет покійного («Василь Стус — летюча зірка української літератури» Є. Сверстюка), розповідаючи про зустрічі з ним («Він переміг» В. Захарченка про В. Стуса). Факти, вміщені у некролозі, нерідко стають цінними джерелами для науковців (некрологи з приводу смерті М. Коцюбинського у книзі «Спогади про Михайла Коцюбинського». — К., 1989). 



Учні опрацьовують вирізки із газет
ІV. Підсумок уроку

Бесіда


  • Чи відрізняється уявлення про смерть у різних народів?

  • Що ви запам’ятали про похоронні обряди давніх слов’ян?

  • Що таке голосіння?

  • Дати визначення поняттю «некролог». Назвіть жанри некрологів.

Отже, як бачимо, похоронна обрядовість українців, до структури якої входять традиційні заходи, пов'язані зі смертю, похованням і вшануванням пам'яті члена родового та громадського колективу, є складним і багатогранним ритуальним комплексом. Але в основі – повага до людини, шанобливе ставлення до неї, цінування життя.

Тема 14. Естетична категорія прекрасного та повторного. Еталон жіночої краси в різні часи в різних народів

Мета: дати характеристику «краси» в різних її виявах; навчити учнів правильно робити компліменти; проаналізувати типове та індивідуальне в описах зовнішності літературних героїв; розвивати навички аналізу художніх творів; виховувати повагу до людей
Хід заняття

І. Організаційний момент

ІІ. Оголошення теми та мети заняття

ІІІ. Робота над темою заняття

(лекція з використанням презентації)

Ми з вами часто вживаємо слова – добро, зло. Часто вони у нас співвідносяться з такими поняттями, як прекрасне та потворне.

Прекрасне – це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість. Прекрасне як категорія естетики має декілька особливостей:

– дійсність містить у собі об’єктивну основу, підвалини прекрасного, що відбилися у так званих законах краси: законах симетрії, міри, гармонії, ритму тощо.

– прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприклад, уявлення про жіночу красу за античних часів, Середньовіччя, Нового часу та у XX ст. суттєво відрізняються;

– уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, від їх способу життя. Наприклад, витонченість та вишуканість дворянок у селянському середовищі XIX ст. сприймалися як ознака хвороби, слабкості тощо;

– ідеал прекрасного визначається також особливостями національної культури. З огляду на це красива, приваблива дівчина на Сході порівнюється з місяцем, а у слов’ян – з берізкою;

– розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку, звичаїв та засобів естетичного виховання у сім’ї, у близькому оточенні тощо.



Потворне – антипод, протилежність прекрасного. Ця категорія пов’язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії, диспропорційності, невпорядкованості, та відображає неможливість або відсутність досконалості.

Прекрасне та потворне співвідносні. Ще Геракліт мудро відмітив, що найпрекрасніша з мавп є огидною у порівнянні з людиною, а наймудріша людина у порівнянні з Богом здається мавпою – й за мудрістю, й за красою, й за усім останнім. Відрізняють зовнішній прояв потворного та внутрішній. Стосовно людини – це моральний розклад, моральна деградація. Дослідженню цієї проблеми присвячена велика художня спадщина. Згадаймо п’єсу Л.М. Толстого «Живий труп», повість А.П. Чехова «Іонич», п’єсу М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук», романи О. Уайльда «Портрет Доріана Грея», О. Бальзака «Шагренева шкіра» тощо.

Жінки – це вічна актуальна тема для захоплення. Жіноча краса полонить серця, розпалює війни та стає причиною революцій. Але немає беззаперечного образу, який став би єдиним еталоном. Вимоги до прекрасної статі постійно змінювались. Давайте прослідкуємо зміни ідеалів жіночої краси від доісторичної епохи до початку нашого ХХІ століття.

Перше зображення жінки у вигляді скульптури датовано 25 000 р. до н.е., ця статуетка зображує даму з косами. Вчені ж визначають ідеалом жінки епохи палеоліту широченні стегна, вузькі плечі, бо тільки така жінка могла принести здорове потомство.

Слайд 1. Деякі вчені стверджують, що першим цінителем жіночої краси був Паріс. Пригадайте, хто такий Паріс?




Слайд 2.


- Чи знаєте ви кого зображено на слайді? (Ніфертіті)

Ідеалом краси Давнього Єгипту була струнка і граціозна жінка з повними губами і величезними мигдалеподібними очима. Щоб розширити зіниці і додати блиск очам, капали в них сік із рослини «сонний одур». Найкрасивішим кольором очей вважався зелений. Але це рідкісний колір. Заповзятливі єгиптянки обводили очі зеленою фарбою з вуглекислої міді. Для завершення образу фарбували в зелений нігті на руках і ступні ніг.

- Чи можна сказати, що така жінка є ідеалом краси у наш час?



Жінки майя забарвлювали тіло червоною маззю, в яку додавали дуже липку і пахучу смолу. Після такої процедури вони ставали нарядними і надушеними. На обличчя також наносилися різні фарби. Навіть форму черепа змінювали, хоча це й болісно й небезпечно для здоров'я! Для цього вони вигадали спеціальний прес. Він стягував череп так, що поступово форма  голови набувала таких форм, яких вимагала мода. Якщо немовлята виживали, то це ніяк не впливало на їхніх розумових здібностях. Подібний принцип зміни форми черепів на догоду моді зустрічався й у народів Перу, американських індіанців, народів Європи. На моторошному тлі зміни форми голови, розтягування вух і губ виглядає практично необразливо: проколювання вух, носа, верхньої або нижньої губи, вставляння туди кілець, дисків, кілочок. Такі «модники й модниці» зустрічаються й донині дуже часто.

Слайд 3.



Ідеал краси в Древньому Китаї – маленька жінка з крихітними ногами. Жоден пристойний китаєць не узяв би за дружину дівчину з великим розміром ноги. Щоб ніжка залишалася маленькою, дівчаткам туго бинтували стопу, і вона переставала рости. До речі головним достоїнством чоловіка в Китаї вважалося довге волосся, яке заплітали в химерні коси. В Японії найкрасивішою жінкою вважалася та, у якої стопа ноги була не більше 7 - 9 см. Щоб досягти такого розміру, японкам доводилося терпіти вкрай хворобливу процедуру бинтування ніг. Однорічній дівчинці стягували ніжку таким чином, щоб кості й м'язи не могли рости, пальці були підігнуті.  Ступня отримувала криву форму, схожу на форму лотоса, яку вважали дуже привабливою. Дівчини, що не пройшли цю процедуру, не сміли мріяти про заміжжя й навіть не могли стати простою служницею в гарному домі. Дуже модними і стильними виглядали японки із чорними зубами! Дівчата навмисне покривали зуби чорним лаком. А тепер уявіть, як виглядала «красуня» з витягнутим черепом, довжелезною шиєю, чорними зубками, яка ледве стоїть на забинтованих ніжках із блюдцями й кільцями у вухах, носі й губах. Жах!

Слайд 4.

У Древній Греції існував культ тренованого тіла. Еталоном красивого тіла у греків стала скульптура Афродіти: ріст – 164 см, коло грудей – 86 см, талії – 69 см, стегон – 93 см. За канонами грецької краси прекрасне лице поєднувало прямий ніс і великі очі.

У Древньому Римі панував культ світлої шкіри і білявого волосся. Саме римлянки перші опанували секретом обезбарвлення волосся. Його протирали губкою, змоченою маслом з козячого молока і золою букового дерева, а потім обезбарвлювали на сонці.

Слайд 4.

В середні віки земна краса вважалася гріховною, а насолода нею – недозволеною. Відбілювання волосся проголосили нечестивим заняттям. Фігуру ховали під шаром важких тканин, а волосся – під чіпцем. Тепер ідеалом середньовічної жінки був пресвята діва Марія – подовжений овал лиця, величезні очі і маленький рот.

На початку XIII століття почався культ поклоніння «прекрасній дамі». Жінку тепер порівнюють з трояндою – вона ніжна, тендітна і витончена.

Слайд 5.



В епоху Відродження красивими вважалися блідий колір лиця, струнка «лебедина шия» і високий чистий лоб. Для подовження овалу обличчя пані виголювали волосся спереду і вищипували брови, а для того, щоб шия здавалася як можна довшою, голили потилиці.

Слайд 6.



В епоху Рококо головний акцент – на зачіску, це – час чудес перукарського мистецтва. Дороге задоволення намагалися зберегти як можна довше: тижнями не зачісувались і не мили голову.
Слайд 7.

Але щось знову стається із людством у ХІХ столітті. В моду раптом знову входить гіперболізована витонченість, зніженість і манірність. Красивою стає бліда безкровна шкіра. Ідеалом вважається жінка, котра від чогось страждає, найкраще - хвора на анемію. Усе природнє і здорове починає вважатися грубим і примітивним. Рум'янець, загар, сильне тіло стають ознакою низького походження. Гонитва за блідістю сягає такого абсурду, що дами починають навмисне труїтися цинком. Ситуація з жіночим ідеалом стає настільки нездоровою, що на захист природності починають виступати поети і письменники. Байрон, Флобер, Гюго намагаються повернути красуням здоровий глузд, обираючи своїми героїнями звичайних середньостатистичних жіночок без аристократичних замашок і претензій на піднебесну «тонкість, дзвінкість і прозорість».

Слайд 8.

Краса у ХХ столітті стала демократичною і глобалізувалася. Людство більше не має абсолютного ідеалу. Спокусливими вважаються веснянки, з котрими жінки усіх часів всяко боролися. Прекрасним називають тіло, обтатуйоване від носа до п'ят. Крім того, із розвитком пластичної хірургії, краса просто перестала бути природньою даністю, а перетворилася швидше на свідомий вибір. Тіло більше не сприймається як константа, воно стало пластиліном у руках свого власника, котрий має право робити з ним усе, що йому заманеться.


2. Робота з текстами художніх творів

Що ж, а тепер давайте поговоримо про еталон краси українців. Пригадаймо відомий твір Івана Нечуя Левицького «Кайдашева сім’я».



  • Якою повинна бути справжня українська дівчина? Підслухаємо розмову братів Карпа та Лавріна (учні читають в особах).

«— Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо, — сказав веселий Лаврін.

—  Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку , — сказав Карпо.

— То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї й серце з перцем, — сказав Лаврін».

Лаврінові слова запали Карпові в душу. Він уявив собі Мотрю з «темними, маленькими, як терен, очима», лицем «з рум'янцем на всю щоку», з білими дрібними зубами між тонкими червоними губами. Карпо задумливо дивився на яблуню, де ніби стояла його гаряча мрія «в червоних кісниках [стрічки для коси] на голові, в червоному намисті з дукачем».

«— Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? — спитав Лаврін». Карпо не чув його слів і все дивився туди, де уважалась йому його мрія…»

- А ось прослухайте опис Мотрі, зверніть увагу на жіночий одяг.



«Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску, підперезалась довгим червоним поясом і попускала кінці трохи не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квіточками корсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто, взяла в руки білу хусточку та й пішла до церкви. Вся її голова аж ніби горіла квітками проти сонця. Павине пір'я блищало й миготіло, а золотий пружок парчі на чорних косах сяяв і надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам».

  • Мотря – типовий приклад української дівчини. Назвіть, які художні засоби використовує автор, змальовуючи її портрет.




  • Відгадайте. Про кого йдеться мова. Назвіть автора та назву твору.

«От і виросла їм на втіху. Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки, як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так, неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її й слухав.... Звали її Марусею, ходила вона у біленькій сорочечці, яку сама пряла і вишивала. Схоже була на панночку. Коли зустрічалась із старшими, то низько вклонялась і віталась: «Здрастуйте, дядюшка!» або: «Здорові, тітусю!» Ніхто з парубків не смів її зачепити, бо так подивиться, що той тільки мовчки поклониться їй і відійде далі. Ходити на вулицю не любила. Любила вдома батькам допомагати, варити їжу та прясти. Коли її запрошували до подруг на весілля, то була там недовго, а тільки посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, то вона мерщій додому» (Г. Квітка-Основ’яненко («Маруся»)

  • Отже, яка дівчина є ідеалом краси в українців?

В моді завжди була краса. Люди різних національностей і  соціальних шарів завжди прагнули виглядати красиво. Особливо важливо це було для жінок.
- А який він, еталон краси? (учні дають відповіді на основі власних спостережень)

1   2   3   4   5   6   7   8   9


©dereksiz.org 2016
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет