Пролог альвійська вендета

Проте цей шмаркач був офiцером, лейтенантом, про що свiдчили його погони й вiдповiдний напис на iменнiй планцi. Звали хлопця П. Валько. На якому складi робити наголос - незрозумiло. Для себе я вирiшила, що на другому - так краще звучить. Його русяве волосся було значно довше, нiж годиться за статутом, обличчя - кругле, вилицювате, очi - карi, широко розставленi, а погляд - зухвалий i задиркуватий. Оцим своїм задиркуватим поглядом вiн змiряв мене вiд нiг до голови й сказав:

- Привiт, прапоре! Менi на шостий ярус.

- Сам бовдур, - вiдповiла я, натискаючи вiдповiдну кнопку. - Нiякий я не прапор, а земний мiчман. Тобто лейтенант, рiвня тобi за званням. Розбиратися треба.

Валько пирхнув.

- Дурне дiвча! Жартiв не розумiєш, чи що?

При цьому вiн струсонув головою, його волосся трохи зметнулося, i на скронi зблиснула сенсорна пластина комп’ютерного iмпланта. Тепер менi все стало зрозумiло - i його зухвала поведiнка, i “нестатутне” довге волосся, i те, чому вiн, такий молодий, уже офiцер. Валько був кiбером, або, як офiцiйно називалася його спецiальнiсть, системним оператором кiбернетичних пристроїв. А простiше, вiн був висококласним iнженером-математиком, який через свiй iмплант мiг керувати комп’ютерами на базовому, цифровому рiвнi. Це не йшло нi в яке порiвняння з ментошоломами; встановлене через iмплант з’єднання робило мозок оператора частиною комп’ютерної системи, людина й машина нiби зливалися в одне цiле.

Кiбери були дуже цiннi фахiвцi, але їхня кар’єра не вiдзначалася довготривалiстю. Рокiв через десять активної дiяльностi, щонайбiльше через п’ятнадцять, вони втрачали професiйну придатнiсть, видаляли iмплант i йшли собi на вiдпочинок з багатомiльйонним банкiвським рахунком, астрономiчною пенсiєю й розкiшним букетом нервово-психiчних розладiв. Тi ж, хто не в змозi був розлучитися з iмплантом, незабаром божеволiли й решту днiв своїх проводили в кататонiчному ступорi, маючи нагоду спiлкуватися iз зовнiшнiм свiтом тiльки через з’єднання з комп’ютером. Одного разу я бачила документальний фiльм про таких людей, там показували госпiталь, де вони перебували. Пiдключенi до систем життєзабезпечення кiбери-кататонiки нагадували хворих у комi з тiєю лише рiзницею, що їхнiй розум функцiонував, вiчно блукаючи в нетрях вiртуальних реальностей - певна рiч, автономних, без можливостi доступу до глобальної мережi. Цi скаженi генiї з вiдiмкненими етичними гальмами були здатнi на що завгодно - вiд дрiбного хулiганства до великомасштабних iнформацiйних диверсiй. Просто так, не задля вигоди, а через своє божевiлля...

- Ну, чого вилупилася? - сердито мовив Валько, очевидно, мiй погляд був досить красномовний. - Кiбера нiколи не бачила? То можеш доторкнутися. Не бiйся, я не кусаюся.

- Вибач, - пробурмотiла я знiяковiло. - Просто... так несподiвано.

Я не стала уточнювати, що несподiванкою для мене була не сама зустрiч з кiбером (УСО теж потрiбнi фахiвцi такого профiлю), а його юний вiк. Утiм, якщо подумати, то це не мало мене дивувати. Адже в офiцерському клубi лейтенант Ансельм припустив, що я “ще один комп’ютерний вундеркiнд”. Звiдси напрошувався логiчний висновок, що такий вундеркiнд у них уже був.

Ми вийшли з лiфта й разом попрямували по одному з коридорiв.

- Нам просто по дорозi? - запитав Валько, пiдозрiло зиркнувши на мене. - Чи ти супроводжуєш мене з цiкавостi?

- Дуже ти менi потрiбен, - у тон йому вiдповiла я. - Просто йду в своїх справах.

- Ага. Ну, дивись менi.

Його нахабнi манери вже не дратували мене. Для нього я була лише дiвчиськом, майже однолiтком, а не колегою по службi, й так само вiн поводився б зi мною, навiть коли б я була в капiтанському мундирi. За великим рахунком вiн не був вiйськовим, а форму на нього напнули тiльки тому, що так належить за правилами. Зазвичай кiбери, що працювали на Збройнi Сили, вiдразу отримували звання капiтана-лейтенанта, проте у випадку з Вальком, мабуть, вирiшили, що для його вiку це буде занадто. Зате оклад у нього, можна не сумнiватися, на порядок вищий за адмiральську зарплатню.

- Коли ти закiнчив школу? - поцiкавилася я.

- У дванадцять. А унiверситет - у п’ятнадцять. А в шiстнадцять став доктором математики. Тодi й скористався своїм законним правом на установку iмпланта. А згодом мене загребли в армiю. Ще питання є?

- Гм... А “загребли” - це як?

- Та нi, жодного примусу. Це я так фiгурально висловився. Менi запропонували, я погодився. От i все.

- Давно на службi?

- Чотири мiсяцi. А в УСО мене перевели два тижнi тому.

Ми вже проминули кiлька поворотiв, але все одно продовжували йти разом.

- Менi дедалi бiльше здається, - зазначив Валько, - що ти йдеш туди ж, куди i я.

- У мене теж таке передчуття, - погодилась я. - До речi, мене звати Рашель. А тебе?

- Волiю, щоб до мене зверталися на прiзвище, - ухильно вiдповiв вiн.

- Чому?

- Просто так звик. Моє iм’я... е-е, м’яко кажучи, воно менi не подобається.

- I що ж це за iм’я?

- Нiзащо не вгадаєш. Персиваль.

- Господи! - сказала я. - Атож, нiзащо б не вгадала. Ну хай там Прохiр, Панкрат або, в найгiршому разi, Полiкарп, та аж нiяк не Персиваль.

- Ото ж бо, - скрушно пiдтвердив хлопець. - Моїм батькам здавалося, що це буде так романтично, а вийшло... Персивалько! Краще називай мене на прiзвище.

- Гаразд, - погодилася я. - Валько, то й Валько.

Передчуття нас не зрадило. Проминувши пост додаткової охорони, ми увiйшли до просторого конференц-залу Управлiння Спецiальних Операцiй, де вже перебувало десяткiв зо два хлопцiв та дiвчат рокiв шiстнадцяти-сiмнадцяти. Вони були не в лейтенантських мундирах, як ми, а в новеньких кадетських унiформах з наспiх приметаними погонами ворент-офiцерiв. I, на вiдмiну вiд Валька, вони шанували вiйськовий статут, тому миттю припинили розмови й привiтали нас за всiма правилами - як старших за званням.

Чесно кажучи, я чекала вiд свого супутника чогось на кшталт “вiльно, прбпори!”, але вiн у вiдповiдь недбало махнув рукою, зображаючи якусь подобу салюту, й цiлком доброзичливо мовив:

- Привiт землякам. I рештi теж.

I справдi - бiльшiсть присутнiх, судячи з емблем на рукавах, були славонцями. Також я побачила кiлькох своїх спiввiтчизникiв - не галлiйцiв, а землян, слов’янського походження. Мiж ними затесалася рудоволоса красуня з Нового Iзраїлю. А ще були хлопець i дiвчина, дуже схожi один на одного, безперечно, брат i сестра, iз золотисто-пурпуровими нашивками Терри-Кастилiї.

Валько вiдразу приєднався до своїх спiввiтчизникiв i завiв з ними невимушену розмову. Про що йшлося, я не зрозумiла, оскiльки розмовляли вони незнайомою менi мовою. Швидше за все, росiйською, а може, й нi - Славонiя була однiєю з небагатьох планет, де реально iснувала багатомовнiсть.

Я ж не була така розкута й безпосер

едня, як Валько, хоча й сором’язливою мене теж не назвеш, просто потребувала певного часу, аби освоїтися в товариствi незнайомцiв. Тому з хвилину простояла на самотi, з дiловитим виглядом роззираючись довкола, а потiм неквапом рушила до групи землян. Тi вiд самого початку позирали на мене з вiдвертою цiкавiстю, проте першими пiдiйти не наважувалися - i все через нашу рiзницю в чинi. Звiдки їм було знати, що своє мiчманське звання я отримала лише завдяки непоiнформованостi мадам Петi.

Коли ми познайомилися, хлопцi й дiвчата коротко розповiли менi свою нехитру iсторiю. Ще зовсiм недавно вони навчалися в старшiй школi - хто у випускному класi, хто в передвипускному, а кiлька днiв тому їх буквально посеред ночi витягли з лiжок, натягли вiйськову форму й без жодних пояснень вiдправили сюди, повiдомивши лишень, що за спецiальним наказом головного командування вони призванi на вiйськову службу. Вже тут їм присвоїли пiдофiцерськi звання й тiльки тодi зволили пояснити, що для них є робота, щоправда, не сказали яка. Загалом вони не заперечували проти такого розвитку подiй, усi й так готувалися стати вiйськовими, але вся ця таємничiсть їх дещо спантеличила - що, власне, й не дивно.

Подальшiй нашiй розмовi завадила поява в конференц-залi старшого офiцера - i не кого-небудь, а голови Об’єднаного Комiтету Начальникiв Штабiв. Учорашнi школярi витягнулися в струнку, аж задзвенiли. Ми з Вальком вiдреагували набагато стриманiше, як i личить кадровим вiйськовим.

Адмiрал-фельдмаршал Дюбарi, вiдповiвши на вiтання кивком, влаштувався в крiслi на чолi столу, активував свiй термiнал i тiльки тодi заговорив:

- Здрастуйте, панове. Сiдайте, будь ласка.

Коли ми розсiлися, вiн продовжив:

- Насамперед невеликий вступ. Вас не повинна вводити в оману певна поспiшнiсть, що супроводжувала ваш призов на вiйськову службу й перехiд у розпорядження Об’єднаного Комiтету. Мiсiя, яку ми маємо намiр вам доручити, готувалася протягом останнiх трьох мiсяцiв, i всi присутнi тут були вiдiбранi в результатi ретельного розгляду кiлькох тисяч кандидатiв на участь у майбутнiй операцiї. Почати її планувалося приблизно за три тижнi, проте новi обставини змусили командування змiнити свої плани. Загострення конфлiкту мiж альвами та габбарами прискорило природний хiд подiй, тому нам довелося поквапцем доправити вас на головну базу - без попереднiх роз’яснень, не запитавши вашої згоди. А за своїм характером це завдання потребує винятково добровольцiв... - Дюбарi зробив паузу й змiряв нас суворим поглядом. - Бачу, дехто з вас просто зараз готовий викликатися добровольцем. Зокрема, це стосується вас, кадете Левi, - звернувся вiн до рудоволосої iзраїльтянки, яка навiть пiдвелася зi свого мiсця. - Наберiться терпiння i спершу вислухайте мене. Усi ви, крiм одного з присутнiх, народилися i провели своє дитинство на контрольованих Чужими планетах, вам не з чуток знайомi реалiї поневолених свiтiв. Ви природженi бiйцi й лiдери: однi з вас ще в молодших класах школи створили серед своїх однолiткiв пiдпiльнi групи й успiшно керували ними, iншi спiвробiтничали з партизанськими загонами як зв’язковi або резиденти, а сiм рокiв тому, пiд час операцiї “Визволення”, ви брали активну участь у повстаннях, що передували вторгненню у вашi системи галлiйських вiйськ. Таким чином, ви маєте всi необхiднi для майбутнього завдання риси - досвiд пiдпiльної роботи, вмiння керувати людьми, вiдвагу й водночас певну обережнiсть, оскiльки жоден iз вас, попри свою активну дiяльнiсть, нi разу не потрапив до ворога.

“Оце так! - подумала я, крадькома позираючи на Валька, що сидiв поруч. - Яка оманлива буває зовнiшнiсть! Виходить, цей легковажний хлопчисько з замашками нахабного пiдлiтка не лише вундеркiнд, схиблений на комп’ютерах, а й ветеран-пiдпiльник, активний учасник славонського повстання. Скiльки йому тодi було - дев’ять, десять?..”

- Винятком, про який я згадував ранiше, є мiчман Леблан. - тим часом вiв далi адмiрал-фельдмаршал. - Вона народилася на Террi-Галлiї i не росла, як ви, у ворожому оточеннi. Проте мiчман Леблан також має вельми цiнний для майбутньої мiсiї досвiд - досвiд проникнення на захоплену чужинцями планету й успiшного входження в тамтешнє суспiльство.

Погляди всiх хлопцiв i дiвчат спрямувались на мене. Я почервонiла. Атож, нiчого не скажеш, “успiшне входження”! Особливо, як я прокололася з карткою соцiального забезпечення. Якби не батько, то хтозна, чим би все скiнчилося. Найпевнiше, я б опинилася в полiцiї, а звiдти потрапила до чужинцiв...

- Отже, панове, - знову закликав до уваги Дюбарi. - Сподiваюся, з моїх слiв ви вже зрозумiли, що операцiя буде пов’язана з висадкою розвiдувального десанту на одну з пiдпорядкованих чужинцям людських планет. Тепер я пропоную кожному з вас добре зважити всi за та проти та вирiшити для себе, чи готовi ви до виконання такого складного, вiдповiдального й украй небезпечного завдання. Зi свого боку я можу гарантувати, що вiдмова жодним чином не вплине на вашу подальшу кар’єру. Прошу не поспiшати з вiдповiддю.

На кiлька хвилин у конференц-залi запала напружена тиша. Я нiчого не зважувала, не вирiшувала, бо ще пiд час бесiди з батьком i Анн-Марi здогадалася, що йдеться про розвiдувальну операцiю. Щоправда, та обставина, що в нiй братимуть участь два десятки хлопцiв i дiвчат ще молодших, нiж я, стало для мене цiлковитою несподiванкою. Цiкаво, з якого дива нас збираються вiдправити туди, де мають дiяти досвiдченi розвiдники?..

Валько пiднiс руку. Я здивувалася: невже вiн здрейфив?

Дюбарi кивнув.

- Слухаю вас, лейтенанте.

- Адмiрале, - заговорив той рiвним голосом, - я думаю, що зараз ми лише марнуємо час. Якщо нашi кандидатури пройшли ретельний багатоступiнчастий вiдбiр, то серед нас напевно немає нiкого, хто вiдмовився б вiд завдання. А якби хоч один узяв вiдвiд, ви забракували б усю нашу команду, оскiльки це свiдчило б про некомпетентнiсть психологiв, якi займалися її формуванням. Вважаю, що на такий випадок у вас є резервна група, можливо, не одна. Ви, певна рiч, не сумнiваєтеся в нашiй згодi, але через важливiсть i вiдповiдальнiсть завдання вирiшили пiдстрахуватися.

Менi здалося, що Дюбарi онiмiв. Принаймнi кiлька довгих секунд вiн мовчав, дивлячись на Валька з вiдвертою повагою. Нарештi сказав:

- Ви абсолютно правi, лейтенанте. Ваша група пройшла останнiй тест. Для повноти картини додам, що в усi крiсла вмонтованi дистанцiйнi датчики, якi контролювали стан вашої нервової системи. Щойно я отримав результати аналiзу. - Вiн кивком вказав на свiй термiнал. - У кожного з вас реакцiя позитивна. Є страх, побоювання, сумнiви, невпевненiсть, але в межах норми. Зате нiхто нi на секунду не втратив над собою контроль, не пiддався панiцi, не вiдчув шоку. Тепер можете розслабитися, датчики я вимикаю. Вам уже вiдомо про них, тому вони не вiдображатимуть об’єктивної картини. Та й у цьому бiльше немає потреби. - На пiдтвердження своїх слiв адмiрал-фельдмаршал деактивував термiнал. - Отже, лейтенанте Валько, продовжуйте. Здається, це ще не всi вашi висновки.

- Так точно, сер. Аналiз етнiчного складу нашої групи дає змогу з великою вiрогiднiстю припустити, що мiсцем майбутньої операцiї буде планета Новоросiя. Щоправда, в цю схему не зовсiм вписується мiчман Леблан - хоча за своєю зовнiшнiстю й акцентом вона цiлком може зiграти роль iрландки, нещодавно депортованої з Аррана. Мiс Левi, очевидно, зображатиме уродженку Землi Вершинiна, а мiстер i мiс Мартiнес, - вiн кивнув у бiк брата й сестри з Терри-Кастилiї, - вихiдцiв з Есперанси. Звiсно, всiм чотирьом не завадить вивчити пiд гiпнозом ази росiйської мови. Що ж до решти, то я думаю, що й нам знадобиться певна гiпнолiнгвiстична корекцiя, щоб ми не вирiзнялися своєю вимовою серед мiсцевого населення.

- Дуже добре, - схвально вiдгукнувся Дюбарi. - Що далi?

Вiн явно заохочував його до розмови - мовляв, смiливiше, хлопче, не бiйся висловлювати свої думки, не зважай, що перед тобою сидить чотиризоряний адмiрал, найвисокопоставленiший вiйськовий усiх збройних сил людства. Втiм, на мiй погляд, Валько не потребував нiяких заохочень. Чини для нього не важили так багато, як для решти присутнiх, включно зi мною. Вiн спокiйно продовжував:

- У зв’язку з цим, сер, постає цiла низка питань, але я сподiваюся в ходi нашої розмови отримати на них вичерпнi вiдповiдi. Головне ж питання таке. Нам, звiсно, дуже лестить, що командування вважає нас природженими лiдерами, досвiдченими пiдпiльниками й таке iнше. Для нас велика честь, що ми отримуємо завдання вiд самого голови Об’єднаного Комiтету Начальникiв Штабiв. Це свiдчить про надзвичайну важливiсть запланованої операцiї. I тим бiльше викликає подив, що така надважлива, така вiдповiдальна мiсiя покладається на... гм, скажемо так - на молодих людей старшого шкiльного вiку, хай вони хоч тричi природженi лiдери, бiйцi та пiдпiльники. Хiба у вашому розпорядженнi немає висококласних професiоналiв, спецiально пiдготовлених для подiбних завдань?

Адмiрал-фельдмаршал кивнув.

- Ось з цього ми й почнемо. З вашого вiку i професiоналiзму. Рiч у тiм, що у своїй вiковiй категорiї ви тi самi висококласнi професiонали. Кращi вiд вас лише старшi за вiком, а вони для цього завдання непридатнi.


СТЕФАН: НОВОРОСIЯ
12
Прорив у локальний простiр зорi Хорс, навколо якої оберталася планета Новоросiя, минув гладесенько-рiвнесенько. Альви, зайнятi обороною системи вiд безперервних атак габбарiв, не стали вiдволiкати на нас великi сили, щойно переконалися, що наше крило^ є лише черговою розвiдувальною мiсiєю, а не авангардом масованого вторгнення земного флоту. Певна рiч, погоню за нами вiдправили, але нам без проблем вдалося вiд неї вiдiрватися.

Вперше за свою вiйськову кар’єру я брав участь у бойовому завданнi не як командир корабля i тому почувався не в своїй тарiлцi. Для мене було незвично знаходитися в штурманськiй рубцi як гiсть i лише спостерiгати за дiями команди, не маючи можливостi вiддавати наказiв.

Утiм, капiтан другого рангу Марсильяк, командир десантного крейсера “Каллiсто”, добре знав свою справу й умiло керував кораблем. У мене як фахiвцяе було до нього жодних претензiй... окрiм однiєї- що на капiтанському мiстку перебував вiн, а не я.

Поки ми вiддалялися вiд охопленої бойовими дiями дром-зони, я мав нагоду приблизно оцiнити сили альвiйського флоту, задiянi для оборони системи. Тут волохатики не поскупилися, вони охороняли Новоросiю не гiрше, нiж столицю своєї Федерацiї - Альвiю. Чого тiльки вартийбув перший оборонний ешелон - кораблi, станцiї та бази, сконцентрованi безпосередньо в районi дром-зони. Хоча ми, люди, i перевершуємо решту рас у науково-технiчному розвитку, нас усе-таки дуже мало, ми ще не володiємо достатнiми ресурсами, щоб здолати таку армаду.

Три iншi планети, що перебувають пiд контролем альвiв - Есперансу, Землю Вершинiна й Арран, - ми рано чи пiзно вiдвоюємо. А найпевнiше, вони самi ними поступляться - за останнiми даними, до початку атаки габбарiв у цих свiтах залишалося близько десятка мiльйонiв людей, якi ховалися вiд депортацiї в лiсах, горах i мiських пiдземних комунiкацiях. Зате Новоросiю, чиє населення зросло до трьох з половиною мiльярдiв, альви так просто не вiддадуть. Вони вчепляться в неї мертвою хваткою i стоятимуть до кiнця. Люди, яких вони тримають заручниками, а це мало не дев’ять вiдсоткiв вiд загальної чисельностi всього людства, становлять для них величезну цiннiсть.

“Нi, тут наша звична тактика вже не спрацює, - похмуро думав я, спостерiгаючи за тим, як серед мiрiадiв зiрок на екранi заднього огляду раз по раз спалахували й гасли дрiбнi жаринки, кожна з яких була черговим габбарським або альпiйським кораблем. - Навiть якщо на Новоросiї спалахне масове повстання i альвам доведеться перекинути до планети додатковi сили, в дром-зонi все одно залишиться задосить кораблiв, щоб вiдбити будь-яку нашу атаку. Система Хорса нам не до шмиги. Поки що...”

- Противник припинив переслiдування, бригадире, - повiдомив менi капiтан Марсильяк. - Усi кораблi переходять у режим повного радiомовчання i перемикаються на гравiтацiйну тягу. Розрахунковий час до старту десантного шатла - сiмнадцять годин.

- Гаразд, - сказав я, пiдводячись з крiсла. - Пiду вiдправлю дiтей спати. Нехай добре вiдпочинуть перед стартом. Якщо виникне позаштатна ситуацiя, вiдразу сповiстiть мене.

- Обов’язково, бригадире.

Прямуючи до виходу, я кинув погляд на Анн-Марi, яка продовжувала сидiти на своєму мiсцi. У вiдповiдь вона легенько кивнула, даючи менi зрозумiти, що залишається в рубцi. Мабуть, хотiла остаточно переконатися, що ми вiдiрвалися вiд погонi. Я б i сам залишився, але боявся, що, врештi-решт, не стерплю й почну вiддавати накази, а це поставить капiтана Марсильяка у вельми незручне становище.

Залишивши рубку, я спустився на четвертий ярус, де розташовувався житловий вiдсiк десантного взводу. Як я й очiкував, хлопцi та дiвчата перебували в кают-компанiї, де через великий вмонтований у стiну екран можна було спостерiгати за всiм, що дiялося зовнi. Вони обговорювали ситуацiю в системi Хорса, але, на вiдмiну вiд мене, не були налаштованi так песимiстично i не вважали, що нашi вiйська не мають жодних шансiв захопити її.

Я трохи затримався в коридорi, щоб, залишаючись непомiченим, послухати їхню розмову. Якраз iшлося про можливiсть застосування глюонних бомб, щоб одним махом очистити дром-зону вiд альвiйських вiйськ. Сама по собi iдея була непогана: кожен корабель мiстить чимало радiоактивних матерiалiв - в ядерних боєголовках, в допомiжних атомних реакторах, у самiй обшивцi, - щоб негайно вибухнути, опинившись у радiусi дiї глюонної бомби. Ми успiшно застосовували цю зброю для знищення не лише ворожих планет, а й космiчних баз або великих скупчень кораблiв противника. Чотири роки тому, пiд час другої масштабної операцiї зi звiльнення людських планет, командування вдалося до тактики “глюонних пасток”, коли перед справжнiм вторгненням проводилися обманнi атаки. У систему перекидали застарiлi, вже списанi на брухт кораблi, керованi комп’ютерами, настроєними на бойовий режим. Чужинцi ловилися на цю приманку, стягували в райони прориву значнi сили i в результатi наривалися на вибухи глюонних бомб.

Особливо ефективно така пастка спрацювала в локальному просторi Цяньсу, де на першому ж етапi вторгнення було знищено понад вiсiмдесят вiдсоткiв дислокованого в дром-зонi флоту п’ятдесятникiв. На жаль, ми не мали достатньої кiлькостi вiйськ, щоб одночасно атакувати всi людськi системи, а чужинцi, навченi гiрким досвiдом, бiльше не повторювали своїх помилок. Тепер вони рiвномiрно розосереджували сили по всiй дром-зонi, що рiзко збiльшило витрати на оборону цих систем, зате звело до мiнiмуму наслiдки можливого застосування глюонних бомб, якi при всiй своїй руйнiвнiй потужностi мали обмежений радiус дiї - лише кiлька тисяч кiлометрiв.

Це обмеження носило не технiчний, а принциповий характер, обумовлений короткою тривалiстю життя випромiнених в момент вибуху квазiглюонiв - часток, подiбних до звичайних глюонiв, якi, проте, не взаємодiяли мiж собою, тому безперешкодно поширювалися в просторi зi швидкiстю свiтла, а при поглинаннi матерiєю послаблювали її внутрiшньоядернi зв’язки. Квазiглюони були вiдкритi понад п’ять столiть тому, тодi ж i виникла iдея глюонної бомби, але до останнього часу це була лише теоретична розробка, що не мала жодного практичного застосування. Технологiя створення глюонних бомб належала до числа найважливiших таємниць людства, що забезпечували нам перевагу в протистояннi з Чужими. Це була дуже грiзна зброя, одна згадка про яку жахала наших ворогiв, але навiть вона виявлялась безсилою перед величезними космiчними вiдстанями. У масштабах дром-зони дiлянка простору дiаметром у кiлька тисяч кiлометрiв - нiщо...

Я продовжував стояти в коридорi, слухаючи розмову. Нi командир взводу, моя донька Рашель, нi її заступник, лейтенант Валько, у цiй дискусiї участi не брали. Цiлком очевидно, що вони чудово все розумiли, але вирiшили не заважати своїм пiдлеглим - мовляв, хай собi посперечаються, адже в суперечках, як вiдомо, народжується iстина.

- Як на мене, усе це дурницi, - пролунав дзвiнкий голос, що належав Естер Левi, рудоволосiй дiвчинi iз зовнiшнiстю кiнозiрки. - Треба ж таке вигадати - сегментованi боєголовки! Чужинцi не iдiоти, щоб спокiйно спостерiгати, як цi сегменти розлiтатимуться по всiй дром-зонi. Вони спалять їх лазерами.

- Таких сегментiв має бути дуже багато, - вiдстоювала свою iдею Хулiя Мартiнес. - Тисячi. Десятки тисяч...

- А мiльйони не слабо? - втрутився хлоп’ячий баритон землянина Станiслава Михайловського. Мимохiдь я сам здивувався, як швидко навчився розпiзнавати своїх пiдопiчних за голосами. - Потрiбно не менше п’яти мiльйонiв повноцiнних глюонних зарядiв, щоб покрити всю дром-зону. Порахуй сама, Хулiє, це ж елементарнi викладки. Естер має рацiю - усе це дурницi. Якби ми мали стiльки бомб, то давно звiльнили б усi людськi планети. I не знадобилося б нiяких “килимових бомбардувань” дром-зон. Ми просто використовували б цi заряди в бою замiсть звичайних позитронних i термоядерних.

- Справдi, - погодилася Естер. - Навiщо кидати бомби в нiкуди, якщо кожна з них може пiдбити ворожий корабель. Була б у нас бодай сотня тисяч ракет з глюонними боєголовками, наш флот миттю очистив би цю систему вiд чужинцiв. I решту також.

Запала мовчанка, i я, скориставшись паузою, увiйшов до кают-компанiї. Хлопцi та дiвчата негайно пiдхопилися й вiдсалютували менi. Усi вони були помiтно втомленi й схвильованi - давалось взнаки нервове напруження останнiх двох годин, коли ми здiйснювали прорив через дром-зону та вiдривалися вiд переслiдування. Рашель мала значно спокiйнiший вигляд, нiж її пiдлеглi, зате лейтенант Валько був хворобливо блiдий, аж сiрий, а пiд очима залягли темнi кола. Однак це не було наслiдком недавнiх переживань, просто дорогою вiд Дельти Октанта до Хорса йому перепрограмували iмплант вiдповiдно до новоросiйських стандартiв, бо iнакше вiн засвiтився б пiд час першого ж проникнення в мережу. Пiдозрюю, що це була дуже болюча й вкрай неприємна процедура. Бiдолашний хлопчисько, що вiн зробив зi своїм мозком! Я завжди ставився до кiберiв iз спiвчуттям i несхваленням, хоча свого часу, ще юнаком, сам мало не наважився на вживлення iмпланта заради вiртуальних космiчних польотiв. Контакт iз комп’ютером через ментошолом не давав стовiдсоткового вiдчуття реальностi, i при всiй переконливостi створених ним образiв усе-таки залишалося вiдчуття їх iлюзорностi. Зате iмплант дозволяв повнiстю вiдключатися вiд зовнiшнього свiту й не просто входити у кiберпростiр, а зливатися з ним, ставати його невiд’ємною частиною. Добре, що я не пiддався цiй спокусi...

- Вiльно, кадети, - сказав я. - Доводжу до вашого вiдома, що перший етап операцiї - прорив у систему Хорса проведено успiшно. Кораблi крила перейшли в режим повного радiомовчання i взяли курс на Новоросiю. Даю вам п’ятнадцять з половиною годин на вiдпочинок. Завтра вранцi, в нуль-дев’ять три-нуль за бортовим часом ви маєте бути готовi до посадки в десантний шатл. А зараз усi вiльнi.

Попрощавшись, хлопцi й дiвчата розiйшлися по своїх каютах, зi мною залишилися тiльки Рашель i Валько, яких я попросив затриматися.

- Так, сер, - промовила донька трохи схвильовано. - Щось сталося?

Пiсля гiпнолiнгвiстичної корекцiї її англiйська вимова зазнала певних змiн. Вона залишилася м’якою, але акцент став трохи iнакший. З таким самим акцентом говорили й ми з Анн-Марi - будь-який уродженець планети Арран визнав би нас своїми земляками.

- Нi, все гаразд, - вiдповiв я. - Просто ми мусимо дещо обговорити. Ходiмо до мене.

Ми пройшли до моєї каюти, i, коли всi розсiлися, я сказав:

- Отже, за час польоту ви бiльш-менш познайомилися зi своїми пiдлеглими. Чи є у вас до котрогось iз них претензiї?

- Якi саме претензiї? - вiдразу уточнив Валько. - Щодо їх пiдготовки до завдання чи особистi?

- Особистi. Чи вiдчуваєте ви до когось бодай слабкий натяк на антипатiю, на кого з них ви не змогли б покластися, хто викликає у вас роздратування? Я запитую не з власної iнiцiативи, а за дорученням адмiрала Дюбарi. Вiн вважає, що ви як командири загону маєте провести остаточний вiдсiв, усунувши слабкi, ненадiйнi ланки. Це його дослiвний вираз. I ще вiн просив передати, щоб при вирiшеннi цього питання ви вiдмовилися вiд хибного почуття провини за те, що не зумiли налагодити з кимось стосункiв. Усi члени вашої команди, безумовно, чудовi хлопцi й дiвчата, але навiть серед найкращих людей нерiдко виникають конфлiкти. А у вашiй ситуацiї найменша неприязнь до пiдлеглого може призвести до катастрофiчних наслiдкiв. Ви мене розумiєте?

- Так, - серйозно кивнула Рашель. - Я розумiю.

- Я теж, - вiдповiв Валько й замислився. Потiм нерiшуче промовив: - Ну... мабуть, я назву Михайловського.

- Чому? - запитав я.

- Вiн дуже зарозумiлий. I рiзкий. Зверхньо ставиться до товаришiв, вважає їх дурнiшими вiд себе. Це... це трохи дратує.

Рашель зиркнула на нього й глузливо осмiхнулася:

- А все через те, що вiн розкритикував iдею Хулiї Мартiнес? Чому ж тодi ти не забракував Естер, яка висловилася не менш рiзко? Бо вона красуня i на неї приємно дивитися?

Вальковi щоки злегка зашарiлися.

- Не в тому рiч. Зовсiм не в тому. Це лише окремий епiзод, але якщо ми заговорили про нього, то Естер просто висловила свою думку, а Станiслав викаблучувався, демонструючи, який вiн розумний. На кшталт “ви всi недоумки, а я Д’Артаньян”.

- Про що ти?

- Та це так, з одного старого анекдоту. Навiть iз стародавнього. I, е-е, не зовсiм пристойного. Якось надибав його в мережi, але не зрозумiв i став з’ясовувати, хто такi Д’Артаньян, вiконт де Бражелон i поручик Ржевський. У результатi прочитав кiлька дуже цiкавих книжок. Але це вже справи не стосується. Просто часом Михайловський нагадує менi героя з того анекдоту. Вiн нахапався по вершечках рiзних знань i за будь-якої нагоди демонструє свою, так би мовити, ерудицiю.

- Можна подумати, що ти у нас скромний i сором’язливий, - все так само в’їдливо зазначила моя донька. - Також лiзеш зi своїми зауваженнями, коментарями, уточненнями i часто виставляєш спiврозмовникiв цiлковитими дурнями.

- Проте я говорю лише про тi речi, про якi знаю досконально, - заперечив Валько. - Нiколи не вiзьмуся з авторитетним виглядом просторiкувати про те, що менi вiдомо тiльки з чуток.

- Що правда, то правда, - погодилася Рашель. - I найдивнiше, що твоє нахабство, твоя зарозумiлiсть, твої постiйнi пiд’юджування нiтрохи не дратують мене. А от Станiслав... ну, не те щоб дратував, а... як би це висловитися... Коротше, я б гарненько подумала, перш нiж пiти з ним у розвiдку. А ще... - Тут вона збентежено потупилася. - Можливо, ви вважатимете це снобiзмом, але мене часом дратує його благоговiння перед Космiчним Корпусом.

- Не назвав би твоє почуття снобiзмом, - зазначив Валько. - Це, до речi, ще один мiнус Михайловського. Немає нiчого поганого в тому, що вiн хоче стати космiчним пiхотинцем, проте раз у раз пiдкреслювати в присутностi iнших хлопцiв i дiвчат, якi мрiють про флот, що саме в пiхотi служать найхоробрiшi, найсильнiшi, найвитривалiшi й узагалi найкрутiшi, - це, м’яко кажучи, нетактовно.

- Отже, Михайловський, - пiдсумував я. Шкода, менi подобався цей хлопець. А втiм, менi подобалися всi мої пiдопiчнi - командування справдi вiдiбрало найкращих.

- Так, - упевнено сказав Валько. - Якби я сам комплектував свою команду, то його б не взяв. А що тепер з ним буде?

- Нiчого страшного. Його повернуть в систему Дельти Октанта, вiзьмуть пiдписку про нерозголошення й вiдправлять на одну з наших секретних баз - нiбито для спецiальної пiдготовки. Разом з вашими “дублерами”, а також з тими школярами з рiзних планет, котрих достроково призвали на службу для замилювання очей, щоб замаскувати вашу групу. Всi вони прискореними темпами закiнчать шкiльну освiту, пройдуть додаткову пiдготовку й отримають призначення на дiйсну службу з перспективою швидкого здобуття офiцерського чину.

- Оце правильно, - схвалив Валько. - А то я побоювався, що комусь може спасти на думку зiбрати iнформацiю про цi достроковi призови, проаналiзувати минуле всiх призовникiв, їхнє походження i зробити вiдповiднi висновки.

- Можете не хвилюватися, лейтенанте, командування все врахувало. - Я стукнув долонею по пiдлокiтнику крiсла. - Гаразд, з Михайловським вирiшено. Ще є вiдводи?

Трохи повагавшись, Рашель назвала iм’я однiєї славонської дiвчини, Божени Малкович, яка, на її думку, була надто сексуально заклопотана й загравала з усiма хлопцями. Тут Валько не втратив нагоди пiдковирнути мою доньку, але проти запропонованого нею вiдводу заперечувати не став. А потiм вони вже одностайно забракували одного землянина - їм не подобалася його замкнутiсть i потаємнiсть.

- Було б у нас бiльше часу, - пояснила Рашель, - ми б зумiли зiйтися з ним, налагодити нормальнi стосунки, а так просто не знаємо, чого вiд нього чекати.

Протягом наступної пiвгодини ми перебрали решту кадетiв, i я переконався, що нi Рашель, нi Валько не мають до них жодних претензiй. Адмiрал Дюбарi прогнозував двадцять чи навiть двадцять п’ять вiдсоткiв вiдсiву, проте ми вклалися у п’ятнадцять.

Пiсля цього я вiдпустив обох вiдпочивати. Валько пiшов одразу - його явно хилило на сон, а Рашель затрималася бiля дверей каюти, переминаючись з ноги на ногу.

- Сер... - нерiшуче почала вона, але я м’яко перебив її:

- Коли ми на самотi, можеш називати мене татом. Поступово входитимемо в роль. - Я всмiхнувся i змовницьки їй пiдморгнув. - Готовий закластися, що це буде неважко.

На доньчинiм обличчi виразно вiдбилося полегшення. Вона пiдiйшла до мене й схилила голову до мого плеча. Я обiйняв Рашель i став гладити її бiляве волосся.

- Ах, татку, якби ти знав, як важко менi було весь цей тиждень, - поскаржилася вона. - Постiйно називати тебе “сер”, а у вiдповiдь чути “мiчмане Леблан”... Слава богу, невдовзi все закiнчиться.

- Усе тiльки розпочнеться, сонечко, - заперечив я. - Атож, нам не доведеться прикидатися, коли гратимемо роль батька й доньки, це трохи полегшить нашу задачу - та водночас i ускладнить її. Нашi родиннi стосунки можуть зашкодити нам. Чого доброго, ми розслабимося, втратимо пильнiсть i в результатi зiрвемо всю операцiю.

- Щодо цього не переймайся. З нами буде Анн-Марi, вона вже точно не дозволить нам втратити вiдчуття реальностi. До речi, тату, про наше завдання. Мадам Петi сказала, що ти - один iз двох, хто здатний впоратися з ним. Що вона мала на увазi?

Я спохмурнiв.

- Панi президент неточно висловилася. Коли ця операцiя лише планувалася, на її керiвника було запропоновано бiльше сотнi кандидатур, серед них i моя. Зрештою залишилося двоє - я i ще одна людина, чийого iменi не назвали. Не знаю, що в менi знайшли такого особливого, але факт залишається фактом.

Рашель поцiлувала мене й вивiльнилася з моїх обiймiв.

- Ти просто кокетуєш, тату. Насправдi ж ти особливий. Ти найкращий з усiх.

Невдовзi донька, побажавши менi на добранiч, пiшла. Боюся, вона не повiрила моїм поясненням. Сам я на її мiсцi точно б не повiрив...