Пролог альвійська вендета

Я пiдкликав до себе двох хлопцiв i дiвчину, яких напередоднi забракували Рашель з Вальком, наказав їм йти зi мною, а хвилин за двадцять повернувся сам i повiдомив:

- Вашi товаришi вiдмовилися вiд участi в операцiї. Я бачив, що вони вагаються, поговорив з ними, i вони визнали, що не годяться для такого завдання. - Я зробив паузу й змiряв усiх пильним поглядом. - Хто ще має сумнiви? Це ваш останнiй шанс.

Нiхто з кадетiв моєю пропозицiєю не скористався. Я дивився на рiшучi обличчя молодих людей i почувався останнiм негiдником. Щойно я звинуватив їхнiх товаришiв у боягузтвi, тодi як насправдi всi троє були силомiць замкненi в каютах, де скаженiли вiд лютi й кляли мене на всi заставки. Але так було треба...

О десятiй п’ятнадцять з’явився пiлот шатла, капiтан-лейтенант Буало, i провiв нас на борт свого човника. Коли ми розсiлися в зручних м’яких крiслах, Буало сказав:

- Сподiваюсь, панове, вас попередили, що протягом усього польоту виходити з пасажирського вiдсiку вам заборонено?

- Так, капiтан-лейтенанте, - вiдповiв я. - З цього приводу ми отримали чiткi iнструкцiї. Нiхто з нас, включно зi мною, не має права входити до кабiни пiлота або в реакторний вiдсiк. Тож не турбуйтеся.

- А про всяк випадок дверi будуть заблокованi, - додав Буало. - Самi розумiєте, коммодоре, секретнiсть. Зв’язок iз вами я триматиму через iнтерком. Також ви зможете спостерiгати за ходом польоту на своїх екранах. - I вiн вказав на стiни обабiч дверей у тамбур. - Великий екран справа - переднiй огляд. Злiва розташованi кормовi й бiчнi екрани. Думаю, ви розберетеся. Але коли ми увiйдемо до атмосфери планети, подачу вiзуальної iнформацiї буде припинено - нiхто з вас не повинен знати, де ми здiйснимо посадку. Крiм того...

- Про снодiйне нас теж попередили, - нетерпляче перебив я. - Робiть свою справу, капiтан-лейтенанте. Успiху вам.

Буало козирнув.

- Дякую, коммодоре. Успiх знадобиться i вам. Щасливої дороги.

Вiн вийшов iз салону, дверi люка за ним зачинилися, i з легким гудiнням спрацювали блокуючi електромагнiтнi замки.

- Ну тепер ми закупоренi, як оселедцi в банцi, - пробурмотiв Валько, що сидiв поряд iз Рашеллю. - Починаємо маринуватися.

Щодо “маринування” хлопець вiрно пiдмiтив. Минуло з пiвгодини, що розтяглися для нас на цiлу вiчнiсть, поки, нарештi, ожив iнтерком. Голос капiтана-лейтенанта Буало пробасив:

- ...Увiмкнув зв’язок iз пасажирським вiдсiком, а то вони там уже вмирають вiд нудьги. Повну готовнiсть шатла до старту пiдтверджую.

- Готовнiсть крейсера до запуску шатла пiдтверджую, - вiдповiв капiтан Марсильяк. - Вiдстиковка шлюзу.

- Є вiдстиковка шлюзу.

Пауза.

- Тридцятисекундний вiдлiк до припинення зв’язку й переходу в режим стелс.

- Вiдлiк розпочато. Двадцять сiм секунд.

- Вiдкриття ангара - через сорок секунд пiсля припинення зв’язку. Вимкнення гравiзахватiв - через двадцять секунд пiсля вiдкриття ангару. Закриття ангара - через сто двадцять секунд пiсля вимкнення гравiзахватiв.

- Графiк прийнято. П’ятнадцять секунд до переходу. Бортовi системи функцiонують нормально.

- Нi пуху нi пера, П’єре, Томa’!

- До бiса, капiтане... Десять секунд до припинення зв’язку... П’ять, чотири, три, два, один, нуль... Зв’язок припинено. Бортiнженере, перехiд у режим стелс.

- Є перехiд! - озвався напарник Буало, старший лейтенант Нарсежак.

Коротке мовчання. Потiм бортiнженер доповiв:

- Перехiд у режим стелс проведений, командире. Енергоспоживання в нормi. Очiкування на вiдкриття ангара.

- Ангар вiдкривається. Готовнiсть до запуску рушiя.

- Рушiй до запуску готовий. Чекаємо вимкнення гравiзахватiв.

- Агов, пасажири! - звернувся до нас Буало. - Зараз вiдшвартовуватимемося вiд корабля. Задрайте всi iлюмiнатори.

- Ага, дуже смiшно! - тихо пирхнула Р

ашель, не оцiнивши жарту пiлота. Звiсно, нiяких iлюмiнаторiв у шатла, оснащеного технологiєю невидимостi для засобiв зовнiшнього спостереження, бути не могло.

- Гравiзахвати вимкненi, командире.

- Прийнято. Виходимо з ангара.

Нас стало слабко погойдувати. Це означало, що Буало, як i кожен досвiдчений пiлот, трохи уповiльнив реакцiю бортових гравiкомпенсаторiв, щоб, як то кажуть, вiдчувати своє судно.

- Шпурнули нас капiтально, - резюмував Буало. - Але корекцiя курсу поки не потрiбна. Йдемо за iнерцiєю. Панове пасажири, вам, мабуть, уже набридло наше базiкання, тож ми вiдключаємося, а натомiсть пропонуємо постежити за польотом. Також не вельми захоплююче видовище, але це тимчасово. Години за двi гарантую вам пристойну дозу адреналiну.

Iнтерком замовк, зате ввiмкнулися екрани з такою звичною i такою чарiвною для мене панорамою всiяного зорями космосу. На великому екранi переднього огляду нiчого, крiм зiрок, поки видно не було; на одному з бiчних сяяв притлумлений фiльтрами жовтий диск Хорса, а на iншому виднiвся “Каллiсто”. Уважно придивившись, можна було розрiзнити також рухливi цятки кораблiв супроводу.

А от вони точно нас не бачили. Ще напередоднi польоту я мав нагоду переговорити з командиром крила, i вiн сказав менi: “Цi новi стелси справдi щось надзвичайне. Вже вчетверте я супроводжую десант, i ще жодного разу нам не вдалося їх помiтити. Якщо цю технологiю вдасться застосувати i до великих кораблiв, то чужинцям буде непереливки. Ми громитимемо їх, а вони навiть не розумiтимуть, звiдки приходить до них смерть...”

До речi, а це iдея! А що як ми вже маємо такi кораблi - i саме їх збираються направити на штурм системи Хорса? Я уявив собi цю картину: не лише шатли й малi судна, а й важкi крейсери-стелси, лiнкори-стелси, навiть станцiї-стелси... Ну годi, розмрiявся.

Як i обiцяв капiтан-лейтенант, в першi кiлька годин нiчого захоплюючого не вiдбувалося. Ми просто летiли крiзь безмежну чорноту космосу, тримаючи курс на блiдо-блакитну зiрочку, яка поступово яскравiшала й бiльшала, поки не перетворилася на маленький пiвмiсяць, - планету Новоросiю, мету нашої мiсiї.

- Звернiть увагу, панове, - пролунав з iнтеркому голос Буало. - На бiчному екранi номер п’ять ви можете бачити патрульний фрегат чужинцiв. - Червона стрiлка вказала на крихiтну жаринку мiж зорями; певна рiч, було видно не сам фрегат, а полум’я вiд його термоядерних двигунiв. - Противник перебуває менш нiж у семи тисячах кiлометрiв вiд нас, але всi його радари, iнфрачервонi датчики, детектори мас та iншi засоби зовнiшнього спостереження безсилi перед нашим захистом.

Iнтерком знову вiдключився, а Валько задумливо проказав:

- Цiкаво, як реагуватимуть їхнi детектори, коли ми почнемо маневрувати на орбiтi?

Звичайно, питання було чисто риторичне. Нас усiх це турбувало. Було ясно одне: шатл пiде на посадку, використовуючи гравiтацiйний двигун. Викликанi ним збурення континууму носитимуть винятково локальний характер, на великих вiдстанях вони майже не вiдчуваються, особливо при значному скупченнi iнших кораблiв, що теж використовують гравiтацiю, проте завжди iснує ризик виявлення за вторинними ознаками - спотворення радiопередач або зсув лiнiй у спектрi видимого випромiнювання зiрок.

Дедалi частiше на нашому шляху зустрiчалися альвiйськi кораблi, що патрулювали навколопланетний простiр, i безпiлотнi супутники стеження, але жоден iз них так i не засiк нашої присутностi. А коли до Новоросiї залишалося близько сорока тисяч кiлометрiв, ми пройшли недалеко вiд однiєї зi станцiй зовнiшнього поясу орбiтальної оборони - i теж безперешкодно. Проте все це були тiльки квiточки, найголовнiше чекало на нас попереду.

На висотi вiд двох до трьох тисяч кiлометрiв над поверхнею планети групувалися основнi сили останнього оборонного ешелону. Простiр тут просто кишiв бойовими станцiями, важкими та легкими кораблями, а також усiлякою дрiбнотою - вiд шатлiв-винищувачiв до орбiтальних катерiв.

- Ну, зараз почнеться, - сказала Рашель. Обличчя її зблiдло, вона закусила нижню губу й мiцно вп’ялася пальцями в пiдлокiтники крiсла. Iншi були схвильованi не менше за неї.

Наче для того, щоб розрядити обстановку (а може, саме для цього), через iнтерком до нас звернувся Буало:

- Що ж, ми майже досягли мети. Залишилося тiльки прошмигнути повз усi цi суденця й здiйснити посадку. До речi, подивiться на екран номер два - там починається невелика заварушка. Десяток недобитих у дром-зонi габбарських кораблiв намагаються прорватися до планети, щоб пожбурити на неї бомби. Зуб даю - нiчого в них не вийде. А нам це тiльки допоможе: поки альви накручуватимуть хвости мавпам, ми прослизнемо пiд самим носом у волохатикiв. Тож дивiться й отримуйте задоволення!

Упевнений тон пiлота шатла трохи заспокоїв моїх пiдопiчних. Вони стали жваво обговорювати дислокацiю альвiйських сил i час вiд часу поглядали на екран номер два, де, за словами Буало, нечисленнi габбарськi кораблi атакували обороннi рубежi альвiв. Жодних деталей видно не було, все вiдбувалося надто далеко вiд нас, i про битву свiдчили лише частi спалахи плазмових залпiв i вибухiв позитронних або ядерних ракет.

Тим часом ми безперешкодно заглибилися в гущу ворожих вiйськ. Утiм, вираз “у гущу” слiд розумiти умовно. Навiть при такiй насиченiй оборонi середня вiдстань мiж дрейфуючими на орбiтi станцiями i кораблями вимiрювалася кiлькома сотнями кiлометрiв, тож простору для маневрiв вистачало. Але якби наш шатл запеленгували, нам залишалося б жити лiченi секунди - на таких вiдстанях плазмовi снаряди й ракети б’ють безвiдмовно.

На щастя, нас нiхто не помiтив, i за пiвгодини, коли шатл лiг на низьку орбiту десь у трьох сотнях кiлометрiв над рiвнем моря, iнтерком обiзвався знову:

- От i все, панове. Ми вже у верхнiх шарах термосфери. Нам залишився дрiб’язок - сiсти на планету в обумовленому мiсцi. Починаємо зниження, трансляцiю картинок для вас припиняю. - Цiєї митi всi екрани згасли. - Для вашої зручностi вимикаю затримку в роботi гравiкомпенсаторiв у пасажирському вiдсiку. - Легке погойдування припинилося, вiдразу виникла iлюзiя повної вiдсутностi руху. А Буало вiв далi: - Коммодоре Матусевич, прошу вас подбати, щоб усi члени загону прийняли снодiйне.

- Безумовно, - вiдповiв я, спостерiгаючи за тим, як Анн-Марi дiстає з аптечки упаковку з iн’єкцiйними ампулами. - Маю надiю, ми не прокинемося в пеклi.

- Не переймайтеся, сер, - вклинився у розмову Нарсежак. - Не мине й години, як ми передамо вас цiлiсiнькими в руки наших тутешнiх друзiв.

- Припинити розмови, бортiнженере! - осадив його Буало. I вже до мене: - Отже, ми зрозумiли один одного, коммодоре?

- Так, звiсно. М’якої вам посадки.

- А вам приємних снiв.

Iнтерком вимкнувся. Тим часом Анн-Марi вже вiдiйшла в хвостову частину салону i почала робити iн’єкцiї.

- Ох, менi це зовсiм не подобається, - пробурмотiв Валько, заздалегiдь закочуючи рукав своєї сорочки.

- Нiкому це не подобається, - сказала моя донька, вдаючи повну незворушнiсть, - але так треба. Що менше ми бачитимемо й чутимемо, то краще. Якщо нас схоплять, то на допитi ми не зможемо нiчого повiдомити про мiсце посадки шатла, приземлився вiн чи приводнився, хто його зустрiчав, яким шляхом нас переправили...

- Годi вже, Рашель! Я не iдiот. Я все чудово розумiю, просто... почуваюся трохи не в своїй тарiлцi. Поки я при свiдомостi, менi ще не так лячно. А щойно уявлю себе непритомного, безпорадного, залежного вiд iнших людей, нехай i друзiв... Ех, гаразд! - I вiн покiрно простяг руку Анн-Марi.

Пiсля Валька свою дозу снодiйного отримала i Рашель. Потiм Анн-Марi зробила iн’єкцiю менi, а останню ампулу використала для себе. Всiвшись у своє крiсло, вона доповiла:

- Половина вже спить, iншi засинають.

Мене теж почало хилити на сон. Рашель солодко позiхнула, а Валько, все ще у своєму репертуарi, промимрив:

- Якщо нас зiб’ють або ми самi розiб’ємося, то навiть не дiзнаємося про це. А може, ми прокинемось i побачимо волохатi мармизи альвiйських тюремникiв.

- Тiпун тобi на язика! - сонно проказала Рашель. - На добранiч, нестерпний хлопчисько. I тобi теж, татку... тобто сер. I вам, Анн-Марi, звiсно...

Я щось вiдповiв їй, але вже не пам’ятаю, що саме, оскiльки тiєї ж таки митi мене здолав сон.

14
Я прокинувся, мружачись вiд яскравого свiтла. За кiлька секунд мої очi звикли до нього, i я переконався, що свiтло не таке вже й яскраве, а звичайне, денне. Воно лилося крiзь два вiкна у простору кiмнату, де я лежав на широкому двоспальному лiжку, поверх квiтчастого байкового покривала. На менi був той самий костюм новоросiйського виробництва, який я надiв перед посадкою в шатл, - щоправда, добряче пом’ятий. У такому ж станi був i одяг Анн-Марi, яка спала поряд зi мною, пiдклавши пiд голову руку. Вираз її обличчя був спокiйний i безтурботний.

Я сiв на лiжку й роззирнуся навколо. Кiмната жодною мiрою не нагадувала тюремну камеру. Це була затишна сiмейна спальня у будинку громадян середнього статку. Деталi обстановки видались менi незвичними, але це було природно - iнша планета, iнша культура, iнший спосiб життя. Пам’ятаю, я довго звикав до того, як обставила наш дiм Луїза... Але нi, зараз не час вдаватися до спогадiв.

Я легенько потряс Анн-Марi за плече. Реакцiї нiякої. Я струсонув сильнiше, але вона продовжувала спати. Схоже, на неї ще дiяло снодiйне, а я вже встиг його “перетравити”. Тут багато залежало вiд iндивiдуальних особливостей метаболiзму.

Я зiскочив з лiжка, взувся й обережно пiдступив до одного з вiкон. Як я й очiкував, ми перебували в особняку, в спокiйному замiському районi, де зазвичай проживали бiзнесмени середньої руки, iнженери, лiкарi, адвокати й iншi представники так званих респектабельних професiй. Це був один iз можливих варiантiв, перерахованих адмiралом Дюбарi, коли вiн iнструктував мене у зв’язку з майбутнiм завданням, але жодних конкретних деталей у тiй розмовi не пролунало. На вiдмiну вiд решти членiв нашої групи, чиї легенди ретельно розроблялися протягом мiсяцiв, мене, Рашель i Анн-Марi збиралися влаштувати вже на мiсцi, залежно вiд обставин. Особливих проблем не передбачалося - поспiшне переселення на Новоросiю пiвтора мiльярда мешканцiв трьох iнших планет не могло не створити плутанини, що давало змогу порiвняно легко легалiзувати нас пiд виглядом переселенцiв.

Насамперед я завiтав до ванної, що межувала зi спальнею, а повернувшись, ще раз спробував розбудити Анн-Марi. Але знову безрезультатно.

Тодi я визирнув з кiмнати в коридор. Звiдкись знизу долинали звуки дуже знайомої мелодiї. Здається... Так, “Мiсячна соната” - один iз найулюбленiших творiв моєї доньки. У вiльний вiд навчання i пiдготовки до вiйськової служби час вона займалася грою на музичному синтезаторi, причому виходило в неї дуже непогано. Зрiдка, коли до нас на вечерю приходили гостi, Рашель влаштовувала невеличкi концерти, якi користувалися чималим успiхом. Навiть я, далека вiд музики людина, не мiг не визнати, що в її грi вiдчувається неабиякий талант. Проте Рашель i чути не хотiла про музичну кар’єру. Як i я, вона була закохана в зорi i обрала саме їх...

Оскiльки спальня була незамкнена, то я цiлком логiчно вирiшив, що боятися нiчого, i спустився сходами в передпокiй першого поверху. Музика лунала крiзь прочиненi дверi сумiжної кiмнати, вочевидь вiтальнi. П’єса Бетховена звучала трохи iнакше, нiж я звик її чути, мелодiя була не такою плавною, проте в мене чомусь не виникло жодного сумнiву щодо особи виконавця.

Я тихо прослизнув до вiтальнi. У дальньому її кутку сидiла спиною до мене Рашель, одягнена в симпатичну сукню волошкового кольору, а її пальцi легко пурхали над клавiшами громiздкого й незграбного синтезатора, що iмiтував зовнiшнiй вигляд старовинного механiчного рояля... А втiм, нi. Це й був механiчний рояль! Навряд чи старовинний, але справжнiй. Музичний iнструмент без жодної електронної начинки, в якому звуки народжувалися вiд ударiв по металевих струнах спецiальних молоточкiв, що приводилися в рух натисканням клавiш. Було видно, що Рашель отримувала величезне задоволення вiд гри на такому рiдкiсному iнструментi, хоча iнодi вiд незвички ледь вiдчутно збивалася.

Пiсля “Мiсячної сонати” донька майже без переходу почала “Елiзi” - ще одну п’єсу генiального композитора позаминулого тисячолiття. А я обережно, щоб не вiдволiкати Рашель, пiдiйшов до найближчого стiльця i сiв. Тiльки тодi помiтив, що в кiмнатi є ще одна людина - огрядний чоловiк рокiв на п’ятнадцять старший вiд мене, з посрiбленими сивиною скронями й круглим добродушним обличчям. Коли нашi погляди зустрiлися, вiн легенько кивнув менi головою, але не зронив нi слова. Лише коли вiдзвучали останнi акорди мелодiї, вiн повагом пiдвiвся зi свого мiсця й чинно заплескав у долонi. Я теж встав i приєднався до оплескiв.

Рашель швидко озирнулася, миттю пiдхопилася й пiдбiгла до мене.

- Привiт, татку! - сказала вона, поцiлувавши мене в щоку. - Нарештi ти прокинувся. А мама ще спить?

Я не одразу збагнув, про кого вона питає. А коли зрозумiв, що йдеться про Анн-Марi, то подумки вилаяв себе за нетямущiсть. Ми вже на Новоросiї, отже, наша гра почалася. I вiд того, чи добре ми впораємося зi своєю роллю, залежить наше життя.

- Спить як убита, - вiдповiв я. - Ти давно прокинулась?

- Ще двi години тому. Вiдчуваю, що виспалася на три доби наперед. Мiцним же зiллям нас накачали!

Тим часом чоловiк пiдiйшов до нас i пояснив:

- Менi не радили будити вас за допомогою стимуляторiв. Поспiшати вам поки нiкуди. - Вiн простяг менi руку. - Давайте знайомитися, сер. Я Руслан Ковальов, хазяїн цього будинку.

- Дуже приємно, - вiдповiв я, потискаючи його пухку долоню. - На жаль, я не знаю свого iменi. Тутешнього iменi.

- Вас звати Стiв МакЛейн, вашу доньку - Рейчел, а дружину - Еннi.

- Круто! - вихопилось у мене. - Тобто я хотiв сказати - чудово.

Ковальов стримано усмiхнувся.

- Мiс Рейчел висловила своє задоволення такими ж словами. Хоча для нас це звична практика - вигаданi iмена для тимчасових агентiв мають бути якомога ближчi до справжнiх, щоб швидше до них звикнути. А збiг iнiцiалiв - узагалi iдеальний варiант.

- Це стосується не тiльки тебе, тату, - втрутилася Рашель. - А й мене теж. I Ан... i мами. Вона, одружившись з тобою, просто додала твоє прiзвище до свого дiвочого i стала мiсiс Престон-МакЛейн. А я, якщо раптом забудуся й почну говорити “Ле...”, зможу виправитися: “Лейн, Мак-Лейн”.

- Дуже добре, - сказав я. - Ми вже тут легалiзованi?

- Вiдомостi про вас внесенi до iммiграцiйної бази даних. Це було просто - зараз у нас такий бедлам, що виявити фальсифiкацiю абсолютно неможливо. Щоправда, могла бути проблема з отриманням посвiдки на проживання, але ми її владнали завдяки нашiй людинi в мiськiй управi.

- А що за проблема? - поцiкавився я.

- Зараз поясню. Але спершу ходiмо на кухню, я нагодую вас. Ви, певно, зголоднiли.

Ще б пак, зголоднiв. Аби втамувати мiй голод, знадобилося двi повнi тарiлки рису зi смаженою бараниною, родзинками та безлiччю спецiй (ця страва називалася пловом i була дуже смачна), а також чималий шмат твердого сиру.

Ковальов тим часом розповiдав:

- Власне, життєвого простору на нашiй планетi вдосталь. До вiйни Новоросiю населяло близько п’яти мiльярдiв людей, а коли сто двадцять рокiв тому чужинцi переселили до нас землян з Росiї, країн Кавказького регiону та Середньої Азiї, нас стало понад сiм мiльярдiв. Ну а потiм... потiм сталася та сама iсторiя, що й на iнших людських планетах. Рiзко впала народжуванiсть, багато наших спiввiтчизникiв - i старих, i нових - втратили будь-який стимул до продовження роду. Заборони уряду на вживання контрацептивних засобiв, оголошення поза законом абортiв i решта подiбних заходiв не принесли бажаного ефекту... Втiм, я бачу, що вам це добре вiдомо. Бiльше третини наших мiст стоять пусткою, а в усiх iнших, за невеликим винятком, збезлюднiли цiлi квартали i навiть райони. До згаданих виняткiв належать лише кiлька крупних мегаполiсiв - Верхнiй Новгород, Аллах-Юрт, Христовоздвиженськ i, звiсно, столиця - Санкт-Нiколайбург, на околицi якої ми зараз перебуваємо. Коли альви почали переселяти до нас людей з Аррана, Землi Вершинiна i Есперанси, наш государ видав указ, що переселенцi повиннi насамперед обживати спустiлi райони. А губернатори густонаселених мiст, у тому числi Нiколайбурга, пiшли ще далi: з государевого дозволу вони запровадили для всiх iнопланетникiв обов’язкову реєстрацiю й отримання посвiдки на проживання - щось на зразок старих добрих вiз. - Ковальов несхвально гмикнув. - Певна рiч, це зроблено з найкращих спонукань, щоб уникнути масового напливу мiгрантiв. У покинутих мiстах переселенцям допомагають альви - забезпечують їх продовольством, медикаментами, всiма предметами першої необхiдностi, устаткуванням для ремонту житла, вiдновлюють занедбану iнфраструктуру, навiть налагоджують роботу давно зупинених фабрик i заводiв. Ну а тут увесь клопiт про них повнiстю лiг би на нас, а наш уряд вiд цього не в захватi.

- Так, розумiю. I пiд яким же приводом ми отримали посвiдку на проживання?

- Головним чином тому, що я виявив готовнiсть узяти вас на своє повне забезпечення.

- З доброти душевної?

- Нi, через Еннi. Вона висококласний iнженер мережевих комунiкацiй, а в телекомпанiї, де я працюю, гострий брак квалiфiкованого персоналу. Я надаю їй роботу, а вашiй сiм’ї - житло. Вiдтепер весь другий поверх цiлком у вашому розпорядженнi. Там є невеличка вiтальня, двi спальнi з ваннами, кабiнет i бiблiотека.

- Ви живете в цьому будинку сам? - запитав я, окинувши поглядом обстановку кухнi, яка була зовсiм не схожа на холостяцьку.

- Нi, у мене є дружина, Iрина. Позавчора я вiдправив її на тиждень погостювати у доньки й онучок. Вiдразу попереджаю, що вона не посвячена в мою пiдпiльну дiяльнiсть, хоча здогадується про неї. Коли Iрина повернеться, постарайтеся поводитися якомога природнiше. Я повнiстю ручаюся за її лояльнiсть. Якщо вона зрозумiє, що ви не тi, кого з себе вдаєте, то не кинеться доносити на вас у царську охранку, а зробить вигляд, нiби нiчого не помiтила. Та все одно обережнiсть не зашкодить.

За кiлька хвилин, коли я вже пив каву, в кухнi з’явилася Анн-Марi. На вiдмiну вiд мене, вона швидко зорiєнтувалася i вiдразу увiйшла в роль: ввiчливо привiталася з господарем, потрiпала Рашелину чуприну iз словами: “Привiт, доню”, потiм узяла мене за руку й лагiдно зазирнула менi в очi.

- Доброго ранку, любий.

- Здрастуй, Еннi, - трохи сторопiвши, вiдповiв я.

А Руслан Ковальов задоволено кивнув:

- Бачу, мiсiс Престон-МакЛейн не матиме особливих проблем з адаптацiєю.

- Отже, так мене звати? - сказала Анн-Марi, влаштовуючись за столом. - Дуже непогано. А далi?

Пригощаючи її снiданком, Ковальов повторив те, про що вже встиг розповiсти менi. Потiм вручив нам пiдробленi арранськi документи, тимчасовi iммiграцiйнi посвiдки (справжнiсiнькi, за всiма правилами виданi новоросiйською владою) i лазерний диск, де були записанi всi подробицi нашої легенди.

Рашель уважно вивчила своє посвiдчення особи i з сумнiвом мовила:

- А чи не надто ви занизили мiй вiк? Ну нехай би вже вiсiмнадцять. Але сiмнадцять, здається, замало.

- Якраз нормально, - сказав я. - У твоєму вiцi дiвчата виглядають по-рiзному. Однi видаються старшими за свої роки, iншi - молодшими. Ти будеш з молодих та раннiх.

- Окрiм того, - додав Ковальов, - це дасть нам змогу влаштувати мiс Рейчел до одного класу з юнаком, який нас дуже цiкавить.

- А-а, - протягла Рашель. - Хай так. Сiмнадцять - то сiмнадцять. Доведеться прикидатися малолiткою.

- А ось менi додали майже три роки, - озвалася Анн-Марi. - Виходить, що я народила тебе в двадцять. Якраз нормально.

- I додатковi комплiменти вам гарантованi, - галантно зазначив Ковальов. - Тепер казатимуть, що ви виглядаєте молодшою за свiй вiк не на десять рокiв, а на всi тринадцять.

У вiдповiдь вона лише мовчки всмiхнулася.

Пiсля снiданку ми з Анн-Марi по черзi прийняли душ, переодяглися у все чисте (шафи в спальнi були завбачливо укомплектованi рiзноманiтним одягом наших розмiрiв), а потiм разом iз Рашеллю засiли за вивчення своєї легенди i провели за цим заняттям увесь день, перериваючись лише на обiд i вечерю. Наша iсторiя, як i належало агентам, була проста й нехитра, але ретельно розроблена. Навiть надто ретельно, враховуючи стислi термiни, в якi її пiдготували. За обiдом Анн-Марi висловила з цього приводу своє здивування, проте наш господар розставив усе на свої мiсця.

- Ми просто скористалися однiєю iз заготовок, призначених для легалiзацiї чергових розвiдникiв, - пояснив вiн. - Тiльки й того, що трохи пiдправили вашi iмена й додали до вашої сiм’ї доньку.

Близько опiвночi (доба на Новоросiї триває двадцять п’ять з гаком годин) Рашель, усупереч її ж власному твердженню, що виспалася на кiлька днiв наперед, почала вiдчайдушно позiхати. Ми вiдiслали її спати, а за пiвгодини й самi вирiшили, що на сьогоднi досить. Попереду в нас було ще кiлька днiв на адаптацiю, тож ми могли спокiйнiсiнько вiдкласти заучування всiх дрiбних фактiв нашої бiографiї на завтра.

Як i будь-якому нормальному подружжю, спати нам довелося в однiй кiмнатi й мало того - в одному лiжку. За минулий тиждень ми вже звиклися з цiєю думкою, проте, опинившись удвох у спальнi, почувалися нiяково.

- Добре хоч лiжко велике, - сказала Анн-Марi.

- Так, це добре, - невпевнено погодився я.

Ми трохи помовчали.

- Гаразд, - озвалася Анн-Марi. - Зробимо так: ти перевдягнешся у ваннiй, а я - тут. Коли буду готова, покличу. Домовилися?

Я кивнув на знак згоди, дiстав iз шафи чорну шовкову пiжаму й вийшов у ванну. Перевдягнувся, почистив зуби i став чекати. Невдовзi зi спальнi долинув голос Анн-Марi:

- Можеш заходити, Стiве.

У кiмнатi панував напiвморок - верхнє свiтло було вимкнене, горiв лише тьмяний нiчний свiтильник. Анн-Марi лежала з правого боку лiжка, натягнувши ковдру майже пiд саме пiдборiддя. Я лiг злiва й втупився поглядом у стелю.

- Ти спиш на спинi? - поцiкавилася вона.

- Звичайно.

- Не хропеш?

- Поки нiхто не скаржився.

Пауза.

- Хтозна. Але сподiваюсь, що незабаром звикнемо один до одного.

- Як думаєш, коли?

- Усе залежить вiд... - Я затнувся.

- Вiд чого?

- Ну... вiд наших стосункiв.

- Ага, - протягла вона. - Здається, я розумiю, до чого ти хилиш.

Я знiяковiв.

- Вибач, Анн... Еннi, я не хотiв тебе образити.

- Я не ображаюся. А ти справдi хочеш мене?

- Якщо чесно, то не вiдмовився б.

- Чому?

- I цього для тебе досить?

- Зазвичай чоловiковi цього цiлком вистачає. Особливо коли вiн вiльний.

- А ти вiльний?

- Уже два роки.

- Я маю на увазi неформальнi шлюбнi зобов’язання.

- Тодi... тодi не знаю.

- Ти все ще кохаєш матiр Рашелi?

- Може. А може, й нi. Не впевнений. Кохання взагалi дивна штука. Адже я кохав i свою першу дружину, проте розлучився з нею.

Анн-Марi перевернулася на бiк, спиною до мене.

- Тобi легше, - сумно промовила вона. - А от я... Ти знаєш, що в мене був роман з Арчiбальдом?

- Так, чув про це.

- У нас нiчого не вийшло... Вiрнiше, не вийшло в Арчiбальда. Врештi-решт вiн пiшов вiд мене й незабаром одружився з Ритою. А я... - Анн-Марi гiрко зiтхнула. - Розумiєш, пiсля Арчiбальда у мене не було жодного чоловiка. Жоднiсiнького. Аж сiм рокiв. Це жахливо, нестерпно, та я нiчого не можу з собою вдiяти.

Ми замовкли. Я не знав, що вiдповiсти на цей крик душi. Будь-якi слова тут були б зайвi.

Через кiлька довгих хвилин Анн-Марi сказала:

- Ну гаразд, пора спати. На добранiч, Стiве.

- На добранiч, Еннi, - вiдповiв я.

Ще цiлих пiвгодини я витрiщався в стелю, аж поки заснув.