Пролог альвійська вендета

Життя в Нiколайбурзi йшло своїм трибом, розмiрено й буденно, наче нiчого особливого й не сталося. Нiби не було недавньої атаки габбарiв i над планетою не нависала загроза ядерного бомбардування. Наче не iснувало пiвтора мiльярда переселенцiв, якi зараз обживали покинутi мiста й села. Городяни убезпечили себе вiд напливу мiгрантiв-дармоїдiв государевим указом i на тому заспокоїлись. Решта - не наша проблема, вирiшили вони, хай цим займаються iншi. Хоч би й альви...

Так само поводилися мешканцi Новоросiї чотири роки тому, коли в їхню систему ввiйшов людський флот. Переважна бiльшiсть просто чекали на звiльнення i майже нiчого не робили, щоб наблизити цю мить. Не останню роль тут зiграв цар Олександр IX, який закликав новоросiйцiв зберiгати спокiй i, цитую, “не пiддаватися на провокацiї”, а народ, що звик завжди й у всьому слухатися свого государя, послухався й цього разу. Були, щоправда, окремi вогнища опору, то тут, то там спалахували стихiйнi повстання, але їх швидко й без особливих зусиль приборкували. Альви ж, не побоюючись за свої тили, кинули проти нас усi наявнi в системi сили й не дозволили нам вчасно заблокувати дром-зону. Коли ж на допомогу союзникам прибули дварки, ми були змушенi вiдступити.

“Ось наочний приклад шкiдливостi деспотiї, - розмiрковував я, сидячи на однiй iз лавок, що вишикувалися уздовж широкої паркової алеї. - Будь-якої деспотiї, навiть найдоброзичливiше налаштованої до своїх громадян. Таки мав рацiю Падма, безумовно, мав, коли вiдмовлявся сумiщати функцiї монарха й голови уряду. Звiдси один крок до авторитаризму, який придушує особистiсть, позбавляє людей права жити власним розумом i самостiйно ухвалювати рiшення, перетворює народ на безликий натовп, який слухняно й бездумно йде за своїм поводирем...”

На Новоросiї ми перебували вже сьомий день. Позавчора, в понедiлок, Анн-Марi була зарахована до штату телекомпанiї, де працював Руслан Ковальов, а Рашель уперше пiшла на заняття до мiсцевої школи. Донька була не в захватi вiд перспективи повернення в дитинство, проте розумiла, що це необхiдно - як для конспiрацiї, так i для виконання поставленої перед нею та її загоном задачi.

Що ж до мене, то найближчi кiлька мiсяцiв робота за фахом менi не загрожувала. Згiдно з моєю легендою у себе на батькiвщинi я був льотчиком (що, в принципi, було сущою правдою), але в Державнiй канцелярiї цивiльної авiацiї, куди я поткнувся зi своєю арранською лiцензiєю, менi дали вiдкоша. Урядовець, з яким я розмовляв, запевнив мене, що у зв’язку з рiзким приростом населення планети вони таки потребують поповнення льотного складу, оскiльки мало не щодня вiдкриваються новi рейси. Проте спершу я маю досконало оволодiти росiйською мовою та пройти курс переквалiфiкацiї, щоб призвичаїтися до прийнятих на Новоросiї стандартiв. Я явно був не першим iнопланетним пiлотом, що пропонував свої професiйнi послуги, бо на прощання менi видали диск з англiйським та iспанським перекладами Статуту цивiльної авiацiї Новоросiї, вiдповiдними термiнологiчними словниками, а також пропуском на вiльне вiдвiдування лекцiй у Нiколайбурзькому льотному училищi.

Таким чином, я отримав офiцiйний статус тимчасово безробiтного, а це було далеко не зайвим, i тепер мiг приступити до виконання свого завдання. Найголовнiшого завдання, заради якого мене, власне, сюди й направили. А наглядати за групою агентiв-школярiв - це так, на додаток...

З-за верхiвок дерев з’явився легкий двомiсний флаєр, що йшов на бриючому польотi. Над алеєю вiн почав знижуватися, швидко уповiльнив хiд i приземлився на порожньому майданчику метрiв за двадцять вiд мене.

Одразу в моїй кишенi задзвонив телефон. Я натис кнопку й сказав:

- Слухаю.

- Це я, - була лаконiчна вiдповiдь. - У флаєрi.

- Добре, йду.

Я пiдвiвся з лави й попрямував до майданчика. Роздивитися, хто в кабiнi, було неможливо: всi вiкна флаєра мали затемнення. Проте страху я не вiдчував, лише хвилювання. Якби мене хотiли схопити, то зробили б це ранiше, задiявши в цiй операцiї значно бiльшi сили, нiж двоє бiйцiв, що могли розмiститися в цьому флаєрi.

На крайнiй випадок я мав у своєму розпорядженнi один засiб захисту, щоправда, жодним чином не уявляв, як вiн працює. У браслет мого годинника був вмонтований дуже потужний i надсекретний пристрiй, якого не мав бiльше нiхто - нi Анн-Марi, нi Рашель, нi хлопцi та дiвчата з її команди. Мене попередили, що до нього слiд вдаватися лише в найбезвихiднiших ситуацiях. А також повiдомили кiлька скупих фактiв про його дiю: а) вiн спрацює вiд певного набору ключових слiв, мовлених мною, або вiд нервового спазму - характерної ознаки враження паралiзатором; б) вiн захистить мене; в) вiн захистить iншу людину, яку я триматиму за руку або за будь-яку iншу оголену дiлянку тiла - захист розповсюдиться завдяки бiострумам; г) у радiусi кiлькох десяткiв метрiв стануться значнi руйнування, якi, проте, не зачеплять нi мене, нi того (або тих), хто разом зi мною перебуватиме пiд захистом цього пристрою.

Словом, штука серйозна. Вдома я ховав годинник у сейф, але, вирушаючи куди-небудь, завжди надягав - така була iнструкцiя командування. Якщо при цьому зi мною були Рашель або Анн-Марi, я намагався постiйно тримати їх за руку - раптом хтось випадково вистрiлить у мене з паралiзатора. Коли я перебував з цим диво-годинником на людях, то почувався ходячою бомбою. Вiдчуття було не з приємних, однак iз цим довелося змиритися. Як я вже казав, крiм керiвництва групою молодих людей я мав iще одне завдання, значно важливiше й секретнiше. Iншi тутешнi агенти, посвяченi в цю справу, були психокодованi й не могли нiчого виказати на допитi. Ну а менi нi в якому разi не можна було потрапляти в полон...

Я пiдiйшов до флаєра з правого боку, вiдчинив дверцята й, переконавшись, що пасажирське крiсло вiльне, ковзнув усередину. Рудий альв, що сидiв на мiсцi водiя, повернув до мене свою волохату морду й привiтався:

- Ну, здрастуй, Стефане.

- Здрастуй, Григорiю, - вiдповiв я. - За тобою нiхто не стежив? У флаєрi немає жучкiв?

- Не хвилюйся, усе нормально. Я вжив усiх застережних заходiв.

Кiлька секунд ми розглядали один одного. Загалом для мене, як i для бiльшостi сучасних людей, усi альви були на один штиб, i розрiзняв я їх лише за розмiрами та кольором шерстi, проте даний конкретний альв був винятком - я впiзнав би його за будь-яких обставин. Сiм рокiв тому доля звела мене з Григорiєм Шелестовим, це був перший альв, якого я бачив живцем, альв особливий, неповторний - альв, який любив людей. Григорiй народився наприкiнцi XXVI столiття, коли нашi раси жили мiж собою дружно, але в результатi аварiї корабля вiн разом iз Лайфом Сiгурдсоном й Мелiсой Гарiбальдi провiв майже тисячу рокiв у гiперпросторi й потрапив у наш буремний час, який професор Агатiяр назвав епохою жорстоких та озлоблених пiдлiткiв.

Шелестов нiяк не мiг змиритися з тим фактом, що люди й альви зараз перебувають по рiзнi боки барикад, вiн був чужий i для нас, i для своїх одноплемiнникiв. Сiм рокiв тому, коли вiн вiдлетiв на старiй яхтi Сiгурдсона, я не розраховував бiльше з ним зустрiтися. Був упевнений, що Шелестов проживе недовго, повернувшись до свого народу, але я помилявся. Вiн не лише вижив, а й зайнявся активною громадською дiяльнiстю, а його партiя “Новий шлях” з кожним роком набувала дедалi бiльшого впливу на полiтичнiй аренi Альвiї. Останнiми мiсяцями вiн майже весь свiй час проводив на Новоросiї, оскiльки саме йому як кращому фахiвцевi з людської раси уряд Альвiйської Федерацiї доручив координувати матерiально-технiчне забезпечення та соцiальне облаштування переселенцiв з Есперанси, Землi Вершинiна й Аррана. Нашi агенти, за вказiвкою керiвництва, неодноразово намагалися вступити з ним у контакт, проте Шелестов, хоча й не здавав їх своїм одноплемiнникам, навiдрiз вiдмовлявся вiд будь-якої спiвпрацi.

- А знаєш, - нарештi сказав вiн, - я чекав, що рано чи пiзно до мене пришлють або тебе, або Лайфа. Хоча думав, що найiмовiрнiше це буде Лайф.

- Командування визнало мене прийнятнiшою кандидатурою. З Лайфом тебе пов’язує дружба, а зi мною... ну, нiби дiловi стосунки.

Альв кивнув.

- Це так. Вiн почувався б нiяково, погрожуючи менi викриттям.

- Про що ти? - здивувався я.

- Про мою поведiнку в таборi вiйськовополонених. I про те, як я завадив божевiльному Ахмаду викрасти секрет стискувача каналiв. Я чудово розумiю, що ви маєте на мене компромат, проте не збираюсь пiддаватися на шантаж i ставати зрадником. Можете передати всю iнформацiю моєму уряду, можете занапастити мене, але жодної користi з цього не отримаєте.

Я похитав головою.

- Коли менi доручали зустрiтися з тобою, нi про який шантаж не йшлося. Це правда, Григорiю.

Шелестов пильно подивився менi в очi.

- Схоже, ти не брешеш, - резюмував вiн. - Твiй погляд щирий, у ньому не вiдчувається лукавства. Я радий нашiй зустрiчi, друже-Стефане. Утiм, не буду приховувати: з бiльшим задоволенням я б зустрiвся з Лайфом. До речi, як вiн?

- Непогано. Зовсiм непогано. Служить у вiйськовому флотi, нещодавно отримав чин лейтенанта-командора, це вiдповiдає вашому званню флот-майора, i тепер командує кораблем.

- Вони з Мелiсою одружилися?

- На жаль, нi. Мелiса вiдмовила. Для неї вiн просто друг.

- А шкода... Ну що ж, переказуй йому мої вiтання.

- Спробую переказати, але нiчого не обiцяю. Якщо командування вирiшить, що Лайф не повинен знати про нашу зустрiч, то я мовчатиму. Наскiльки менi вiдомо, вiн регулярно подає запити в нашу розвiдку, чи немає про тебе вiдомостей, але йому щоразу вiдповiдають негативно. Вiн вважає, що ти живеш вiдлюдником на якiйсь незаселенiй планетi чи просто мандруєш космосом на “Валькiрiї”. Я донедавна теж так думав i був дуже здивований, коли дiзнався про твоє нинiшнє становище.

- Часом, озираючись назад, я й сам дивуюся, - зiзнався альв. - Першi кiлька мiсяцiв я справдi жив вiдлюдником, але, зрештою, мене здолала така туга, що я вирiшив повернутися до своїх, а там або пан, або пропав. Я був готовий до того, що буду пiдданий обструкцiї, розумiв, що мене вважатимуть зрадником, але виявилося, що про мене нiхто нiчого не знає. Усi мої одноплемiнники, з якими я був у таборi Тiхо, загинули. Ти ж чув про це?

- Так, чув. Транспорт, що доправляв їх на батькiвщину, прибув у систему Бетельгейзе якраз пiд час атаки габбарiв i був знищений. Загинули й альви, вiйськовополоненi, i люди - члени команди корабля.

- Якби не великодушнiсть Лайфа, серед них був би i я, - додав Шелестов, - А так я живий, до того ж з незаплямованою репутацiєю. Я не повторив своїх колишнiх помилок i вже не намагався втовкмачити нинiшнiм альвам, що своїм статусом космiчної цивiлiзацiї ми цiлком зобов’язанi людям. Я обрав iншу тактику i вiдстоював суто прагматичну точку зору, що вiйна з людством вiд самого початку була великою дурiстю. Вона не принесла нашому народу анiнайменшої вигоди, а її наслiдками скористалися головно габбари й частково п’ятдесятники. Це правда, чистiсiнька правда, але сучаснi альви боялися глянути їй у вiчi, не хотiли визнати, що їхнi прадiди припустилися фатальної помилки, вплутавшись у цю кляту вiйну. Те, що сталося сiм рокiв тому, i те, що вiдбувається зараз, змусило багатьох прозрiти й погодитися зi мною. Таких альвiв стає дедалi бiльше, вони досi не люблять людей, проте не виключають можливостi дiалогу мiж нашими расами. Ще рокiв п’ять, максимум десять - i ми зможемо розпочати перемовини про мир.

- Нi, Григорiю, не зможемо, - похмуро вiдповiв я. - Зараз людство не готове до цього i ще не скоро визрiє для перемовин. Галлiйцi поголовно зараженi ксенофобiєю, вони не вважають Чужих за рiвню - так їх виховували, це було необхiдно для їхнього виживання. Люди з iнших планет озлобленi проти вас, ними керує страх i ненависть, вони нiколи не подарують вам свого рабського минулого. Потрiбно, щоб виросли новi поколiння вiльних людей, i лише тодi можна буде говорити про якiсь перемовини. А поки... - Я безсило розвiв руками. - Наш полiтичний iстеблiшмент, вiйськова верхiвка й iнтелектуальна елiта, мабуть, готовi до мирної угоди, але переважна бiльшiсть пересiчних громадян - нi в якому разi. Для них прийнятна лише вiйна, вiйна до переможного кiнця, до повного винищення всiх Чужих.

Шелестов кивнув.

- Авжеж, я розумiю вас. Ви, люди, пережили жахливе столiття. Вам буде важко пробачити нас за все заподiне зло. Але ви зумiєте, ви завжди вмiли прощати. I перемовини розпочнуться ранiше, нiж ти думаєш. Але, певна рiч, не зараз i не за рiк. Саме тому я вiдмовлявся зустрiчатися з вашими тутешнiми агентами. Це не були б переговори, це було б банальне вербування. А я вже казав, що не збираюся ставати зрадником. Так, я за людей, але разом з альвами.

- Проте ти погодився на зустрiч зi мною.

- З тобою - це iнше. Як i з Лайфом. До того ж я здогадуюся, навiщо тебе прислали. Справа у кварковiй бомбi, яку ми застосували проти габбарiв. Ви стурбованi цим, так?

- Це так, Григорiю. Ми стурбованi, але не зовсiм так, як ти думаєш. Ми не боїмося, що ви застосуєте цю зброю проти нас, бо знаємо, як вона дiє. Ми називаємо її странглетним запалом.

Альв недовiрливо уп’яв у мене свiй погляд.

- Ви знаєте? Ви також її винайшли?

- Причому давно. А щоб ти не вважав мої слова блефом, я розповiм тобi про принцип дiї зброї i поясню, чому ваш уряд застосував її проти Джейхани, яка знаходиться у Великiй Магеллановiй Хмарi, за межами Галактичної Спiралi.

I я переказав йому все, що знав про странглетний запал, включно з тим, що тепер на всю Магелланову Хмару чекає ланцюгова реакцiя вибухiв Наднових. Вислухавши мене, Шелестов хвилину приголомшено мовчав, потiм витер волохатою рукою пiт з носа й прохрипiв:

- Це... це просто жахливо! Такої зброї не повинно iснувати в природi... Заради Бога, друже Стефане, скажи, що ти перебiльшуєш!

- На жаль, не перебiльшую. Усе це - чистiсiнька правда. Ви володiєте зброєю надзвичайної руйнiвної сили, такою потужною, що її неможливо використовувати у вiйнi. Це все одно, що пiдпилювати гiлку, на якiй сидиш. Ви пiдiрвали сонце Джейхани, прирекли на знищення Велику Магелланову Хмару з усiма габбарськими свiтами. I все, крапка - це максимум, що ви могли зробити. Зараз вашi вороги й союзники тремтять перед вами, але правда рано чи пiзно випливе. Вас i надалi боятимуться, але вже не як грiзного супротивника, а як терориста, що сидить на термоядернiй бомбi з активованим пiдривником i погрожує винищенням цiлому мiсту. От тiльки з мiста втекти можна, а з Галактики - нiкуди.

- Отже, ти хочеш, щоб я попередив наш уряд про небезпеку?

- Це вже зроблено без мене. А ваше керiвництво вiдповiло щось на кшталт “не вчи вченого” i люб’язно повiдомило, що попереднє випробування странглетного запалу було проведене в зоряному кластерi IC 4499, тож небезпеки розповсюдження ланцюгової реакцiї на всю Галактику немає.

- То в чому ж тодi рiч? - запитав альв. - Навiщо тебе присл+али до мене?

- Щоб ти врятував свою расу вiд знищення.

- У якому значеннi?

- У прямому. Ти маєш два мiсяцi на те, щоб з’ясувати, хто з людей виказав вам секрет странглетного запалу, або кваркової бомби, як ви її називаєте. Iнакше нашi вiйська атакують усi вашi системи, i на кожну планету буде скинуто глюонну бомбу. Ми знищимо вас, Григорiю, а заразом знищимо й решту рас. Нас не зупинить навiть те, що ви тримаєте заручниками наших братiв; ми пожертвуємо ними задля порятунку решти людства. Люди наляканi, зрозумiй це. Нас дуже мало, щоб воювати з вами за правилами, дотримуючись принципiв гуманiзму, коли у ваших руках така страшна зброя. Якраз перед моїм вiдльотом стало вiдомо про скликання позачергового засiдання обох палат Нацiональних Зборiв Терри-Галлiї, а на порядок денний винесене одне-єдине питання - ухвалення резолюцiї, що зобов’яже уряд вжити адекватних заходiв. Пояснювати тобi, що означає вислiв “адекватнi заходи”, гадаю, немає необхiдностi. Можна не сумнiватися, що парламенти решти планет ухвалять аналогiчнi рiшення.

Знову запала мовчанка. Шелестов перетравлював мiй ультиматум. Вiрнiше, ультиматум нашого керiвництва.

- Ти хочеш сказати, що секрет кваркової бомби ми отримали вiд одного з ваших? - нарештi пiдсумував вiн. - Ти навiть не припускаєш, що її винайшли нашi вченi? Звiдки у тебе така впевненiсть?

- У цьому впевнений не я, а тi, хто надiслав мене, хто знає бiльше, нiж я. Цi люди виклали менi свої аргументи, i я визнав їх слушними. Вони уповноважили мене розповiсти все тобi, щоб i ти мiг переконатися.

- Я слухаю тебе, друже-Стефане.

- Отже, - почав я, намагаючись дослiвно пригадати те, що говорив менi адмiрал Дюбарi, - понад сто рокiв тому, ще на початку вiйни, галлiйськi вченi зробили одне фундаментальне вiдкриття. Це вiдкриття було випадковим, воно на багато столiть, а може, й тисячолiть, випередило розвиток сучасної науки. Похiдними цього вiдкриття стали такi розробки, як технологiя керування каналами, синтез кваркової речовини для странглетних запалiв, принцип генерацiї квазiглюонiв, за яким згодом створили глюонну бомбу, i багато iншого. Якби альвiйськi вченi зробили таке саме вiдкриття, тодi ваш уряд нi за що не пiшов би на застосування странглетного запалу.

- Чому? Не розумiю.

- Бо вашi лiдери не дурнi, вони б не стали показувати людям, що альви володiють такими знаннями. Знаннями, якi в майбутньому дозволили б вам винайти спосiб стиснення каналiв i захистити всi свої системи вiд зовнiшнього вторгнення. Цi знання дали б вам безлiч найдосконалiших технологiй, якi й не снилися iншим расам. Враховуючи чисельнiсть вашого народу, це зробило б вас безперечними володарями Галактики, а ми, люди, знову перетворилися б на парiй. - Я похитав головою. - Нi, Григорiю. Якби це було так, ви б не застосовували странглетний запал, а обмежилися ядерним бомбардуванням кiлькох менш значних габбарських свiтiв. Ви б таємно займалися створенням стискувачiв каналiв, щоб одного чудового дня решта рас iз жахом виявила, що всi вашi дром-зони надiйно заблокованi. От тодi б ви задали жару i габбарам, i людям. Перших ви подолали б своєю технiчною перевагою, а нас - чисельнiстю.

- А якщо припустити, що ми таки зробили це вiдкриття, - сказав Шелестов. - Просто наш уряд погарячкував з атакою на Джейхану.

- Це виключено. Подумай трохи, i ти сам усе зрозумiєш. Коли знаєш те, що я розповiв, хiба важко наперед прорахувати реакцiю людей? Вона очевидна, вона напрошується сама собою: негайно знищити всiх альвiв, поки вони ще вразливi, поки не навчилися блокувати свої дром-зони i не винайшли глюонної бомби. I те, що твiй уряд (в якому, повторюю, сидять далеко не дурнi) не передбачив такої рiзкої реакцiї, свiдчить про одне: ви не зробили цього вiдкриття, вам узагалi невiдомо, що странглетний запал безпосередньо пов’язаний з рештою наших розробок.

Альв замислився.

- Що ж, у твоїх словах є резон. Але ти не врахував одного.

- Чого ж?

- Ти сам казав про терориста, який сидить на термоядернiй бомбi. Припустiмо, ви почнете нас знищувати. А ми у вiдповiдь заявимо: зупинiться, iнакше ми пiдiрвемо до дiдька всю Галактику.

- Ну пiдривайте, бiс iз вами. Ви всi загинете, а ми врятуємося. Ми втечемо так далеко, що вам нас нiяк не дiстати. Ми почнемо нове життя в iнших галактиках.

- В iнших галактиках?! - вражено перепитав Шелестов.

- Так, друже мiй альве, саме так. Якби ви зробили це вiдкриття, то знали б, що в перспективi воно дає змогу досягти сусiднiх галактик. Не вiдразу, не в найближчi роки, але з часом. I ваше керiвництво чудово розумiло б, що шантаж не спрацює, що ми, коли не залишиться нiчого iншого, самi пiдемо на знищення нашої Галактики, тiльки б позбутися вас, щоб ви бiльше нам не загрожували. Отож, Григорiю, моли того бога, в якого ти вiруєш, щоб ваша кваркова бомба виявилася не бiльше нiж нашим странглетним запалом, секрет якого ви отримали вiд людини-зрадника. I ти мусиш допомогти нам знайти його, щоб ми заспокоїлися i не вдавалися до крайнiх заходiв проти вашого народу. Iнакше почнеться така бiйня, яку вже нiхто не зможе зупинити.
...Три днi потому з донесень агентiв я дiзнався, що альв Шелестов подав у вiдставку зi своєї нинiшньої посади пiд тим приводом, що основну роботу з облаштування переселенцiв уже завершено, а зрештою справ упорається i його заступник. Сам Григорiй на швидкохiдному кур’єрському кораблi вiдлетiв на Альвiю, щоб повернутися до своїх обов’язкiв депутата Генеральної Асамблеї Альвiйськой Федерацiї, де вiн представляв партiю “Новий шлях”. Було зрозумiло, що Шелестов серйозно поставився до моїх слiв про готовнiсть людей винищити всiх альвiв i сповнився рiшучостi врятувати свiй народ.


РАШЕЛЬ: ПIДПIЛЬНИКИ
16
Останнiй урок у суботу офiцiйно називався уроком виховання, але школярi мiж собою називали його не iнакше, як “розбiр польотiв”. На ньому пiдбивався пiдсумок усього навчального тижня, виставлялися оцiнки за поведiнку, вiдстаючi з тих або iнших предметiв отримували прочухана, а вiдмiнники - заохочення. Урок виховання вела наша класна керiвниця, панi Нiканорова, вiрнiше, Надiя Петрiвна - тут було прийнято називати старших на iм’я й по-батьковi.

- А зараз МакЛейн, - сказала вчителька, ковзнувши поглядом по екрану термiнала. Потiм глянула на мене й доброзичливо запитала: - Ну, як ти, Рейчел? Освоїлася вже в новому колективi?

Я невизначено знизала плечима.

- Потроху освоююся, мiсiс... тобто Надiє Петрiвно. Хоча важко.

- Певна рiч, важко. Легко й бути не могло. Iншi умови життя, мовний бар’єр... До речi, ти набагато краще розмовляєш росiйською, нiж тиждень тому. Сподiваюся, не зловживаєш гiпнолiнгвiстичними курсами? Ефективний метод, не заперечую, але вiн шкiдливо впливає на нервову систему. Особливо в юному вiцi.

- За цей тиждень я жодного разу не скористалася гiпнозом, - вiдповiла я чесно. - Просто маю схильнiсть до мов.

- Це добре. На заняттях уже все розумiєш?

- Так... майже.

- А взагалi, як почуваєшся в нашiй школi? Є якiсь претензiї?

- Нi, жодних. Усе гаразд. Я всiм задоволена.

Моя остання вiдповiдь була нещирою. Насправдi ж лише за тиждень навчання школа остаточно дiстала мене. Справа навiть не в тому, що я мусила вдруге проходити вже вивчене, це я ще могла стерпiти; врештi-решт, недарма кажуть, що науки коренi в повтореннi. На мене тисла сама шкiльна атмосфера - тюремна атмосфера. Це вiдчувалося не лише в школi (хоча тут найгострiше), а всюди - бо Новоросiя була однiєю величезною в’язницею. Навiть двiчi в’язницею - ззовнi контрольована чужинцями, а зсередини поневолена власним урядом.

А я не звикла жити в невiльнiй країнi, для мене це було дикунство. Пам’ятаю, потрапивши на материкову частину Магаваршi, де iснувала м’яка форма соцiалiзму, я мало не виказала себе вже в аеропорту, коли спробувала розрахуватися за обiд “живими” грошима. Втiм, на Новоросiї соцiалiзмом i не пахло, тут був типовий державно-монополiстичний капiталiзм (що, з мого погляду, ще гiрше), до того ж приправлений диктатурою у формi абсолютної монархiї з повною вiдсутнiстю будь-яких виборних iнститутiв влади. Останнє було для мене не просто дикунством, а справжнiсiньким мракобiссям, якимось середньовiччям а-ля Iван Грозний або Чезаре Борджа.

Проте доводилося звикати. Добре, що не на все життя, а лише на кiлька мiсяцiв, необхiдних для виконання завдання. I ще, на вiдмiну вiд бiльшостi членiв нашого загону, я не мусила вдавати iз себе мiсцеву, прикидатися звичною до тутешнiх порядкiв i постiйно стежити за собою, щоб не припуститися анiнайменшої помилки. Я була просто дiвчинкою з iншої планети, якiй тут усе в дивовижу i яка погано орiєнтується в мiсцевих реалiях...

- Отже, так, - продовжувала Надiя Петрiвна, - оцiнок у тебе ще немає. Це нормально - нашi вчителi поки знайомляться з тобою. Проте викладачi точних i природничих наук уже вiдзначили, що твої знання з їхнiх предметiв вiдповiдають вимогам нашої школи. А от з гуманiтарними дисциплiнам складнiше. Тут тобi доведеться займатися додатково, за спецiальною програмою. Особливо це стосується новоросiйської лiтератури, iсторiї, а також - i насамперед - основ держави i права.

Темноволосий хлопець, який сидiв через парту вiд мене, Олег Рахманов, стиха пирхнув:

- Теж менi головний предмет!

Вчителька суворо зиркнула на нього.

- Що ти сказав, Олеже?

Рахманов на секунду зам’явся, потiм зухвало глянув на Надiю Петрiвну й вiдповiв:

- Я кажу, що основи нашої держави i права можна висловити в кiлькох словах. Передовсiм у нас немає права взагалi, а є тiльки держава, вся влада в якiй - i законодавча, i судова, i виконавча - належить царевi. Це - основи, а решта вже похiдне.

- Ти дуже спрощуєш нашу полiтичну систему.

Проте Олег не здавався.

- Не можна спростити те, що й так уже просте до примiтиву. Вся наша система базується на одному-єдиному засадничому принципi: государ мудрий, вiн найлiпше знає всi потреби своїх пiдданих. Росiйський народ сторiччями мрiяв про доброго царя-батечка, який би дбав про нього й ухвалював за нього всi рiшення. I ось, у космiчну добу, ми втiлили цю наївну селянську мрiю в реальнiсть i так завзято, що переплюнули всi вiдомi в iсторiї монархiї. Навiть у Людовiка Чотирнадцятого було менше влади, навiть iмператор Нерон мусив рахуватися з думкою римського сенату; зате наш государ може робити все, що йому заманеться. Що б вiн не зробив, усе буде законно, бо сам вiн i є закон.

- А на уроках i на iспитi ти говорив зовсiм iнше.

Олег нахабно осмiхнувся.

- Атож, точнiсiнько за шкiльною програмою. Я ж не хотiв отримати погану оцiнку в атестатi.

- Ти заробив “вiдмiнно”.

- Ще б пак! I тепер можу говорити, що думаю. Адже государ милостиво гарантує нам свободу слова.

Класна керiвниця скрушно похитала головою.

- Ну що ж... Тодi залишся пiсля уроку, обговоримо це питання.

Оскiльки сьогоднi була субота - вихiдний у “малечi”, у кав’ярнi було порожньо. Я купила коктейль, влаштувалася за столиком на вiдкритому майданчику й почала спостерiгати за виходом зi шкiльної будiвлi. Менi довелося прочекати понад пiвгодини й замовити ще один коктейль, поки, нарештi, з’явився Рахманов. Вiн попрямував до стоянки, де був припаркований його особистий флаєр, а я взяла зi столика телефон i натисла кнопку набору номеру.

За кiлька секунд Олег дiстав свiй телефон i пiднiс його до вуха.

- Алло?

- Ще б пак! З твоїм акцентом... Де ти?

- У “Поросятах”. Хочеш приєднатися?

Вiн обернувся в мiй бiк, i я помахала йому рукою.

- О’кей, iз задоволенням. - У його голосi пролунали нотки збентеження. - Мiж iншим, тут дуже смачне морозиво.

Олег крадькома озирнувся навколо й, переконавшись, що в полi його зору нiкого зi школярiв немає, попрямував до мене. Я не втрималася вiд посмiшки. Який же вiн ще хлопчисько, дарма що на пiвроку старший вiд Валька. Соромиться, бачте, зайти в кав’ярню тiльки тому, що тут зазвичай тусується “малеча”.

Купивши двi порцiї шоколадного морозива, Олег сiв напроти й пiдсунув до мене один iз стаканчикiв.

- Пригощайся.

- Нi, дякую, - похитала я головою. - Такого не їм.

- Чому?

Змiрявши мене поглядом, Олег усмiхнувся. У нього була чарiвна посмiшка, та й сам вiн був надзвичайно милим хлопцем, хоч i не красенем. А втiм, чоловiча краса - поняття вiдносне. Швидше для чоловiкiв годиться iнше слово - привабливiсть. А Олег був дуже привабливий, до того ж розумний, товариський, за словом до кишенi не лiз. Вiн вiдчайдушно загравав з усiма дiвчатами в класi, але явної переваги нiкому не надавав. Зi мною поки тримав дистанцiю - чи то просто примiрявся до новенької, чи трохи боявся. Я виглядала старшою за свої сiмнадцять (точнiше, не свої, а тi, що були записанi в моїх документах), поводилася дуже солiдно й (що правда, то правда) була вродливiша за решту дiвчат.

- Не думаю, що тобi це загрожує, - сказав Олег. - З такою фiгурою!

- От я її й бережу. Тож доведеться тобi з’їсти обидвi порцiї.

- Нема проблем. - Вiн зачерпнув ложечкою шматок морозива й вiдправив собi до рота. - До речi, ти тут просто так чи чекала на мене?

- А як чекала, то що?

- Тодi я в захватi.

Я гмикнула.

- Не поспiшай з висновками. Я лише хотiла сказати, що ти дурний хлопчисько.

- Чому це?

- Та тому, що твоя бравада на уроцi була призначена для мене. Щоб я звернула на тебе увагу.

Олег густо зашарiвся.

- Овва! Якi ж ви проникливi!

Я здивовано зиркнула на нього i з сарказмом промовила:

- То ми вже перейшли на “ви”, Олеже Iбрагiмовичу? Але попереджаю, менi дуже не подобається бути Рейчел Стiвенiвною. Звучить дуже нездоладно.

- Нi-нi, ти неправильно мене зрозумiла. Пiд “вами” я мав на увазi тебе i Надiю Петрiвну.

- А вона теж здогадалася?

- Ага. I задала менi прочухана.

- Добряче влетiло?

- Нi, трохи. Довелося вислухати двi короткi лекцiї - “слiд-бути-лояльним-до-государя” i “не-викаблучуйся-перед-дiвчатами-на-уроках”. А за поведiнку я отримав “добре”.

- Ну й чудово. А я боялася, що тебе можуть вiдрахувати зi школи.

Рахманов недбало вiдмахнувся.

- Що за дурницi! Нашiй планетi, звiсно, далеко до демократiї, але порядки тут не такi суворi, як ти собi уявляєш. Не плутай авторитаризм iз тоталiтаризмом, це рiзнi речi, хоча обидвi неприємнi. На Новоросiї iнакомислення не заохочується, але й не переслiдується. Якби у нас вiдраховували всiх школярiв i студентiв, незадоволених монархiєю i особисто найяснiшим государем Олександром Михаличем, то незабаром довелося б закрити половину шкiл i унiверситетiв.

- Однак тобi слiд бути обережним, - вагомо додала я, для бiльшої переконливостi перейшовши на англiйську. Так менi було легше висловлювати свої думки, а Олег, як я вже знала, непогано володiв цiєю мовою. - Надiя Петрiвна цiлком може повiдомити про твої висловлювання в царську охранку... тобто у Государеву Таємну Службу. А як там знайдеться завзятий служака, якому зараз нiчого робити, i вiд нудьги вiн вирiшить зайнятися тобою? У результатi ти поставиш пiд удар не тiльки самого себе, а й своїх товаришiв.

Олег миттєво напружився.

- Про що ти, Рейчел?

- Ти чудово розумiєш, про що. Про твою... гм... секретну дiяльнiсть.

Вiн довго мовчав, дивлячись на мене широко розплющеними очима, в яких застиг переляк. Нарештi хрипко мовив:

- Як... як ти дiзналася?

- Я цього не знала, - спокiйно вiдповiла я. - Просто запiдозрила й вирiшила взяти тебе на понт. А щойно ти сам себе виказав.

Олег одним махом поглинув вмiст свого стаканчика. Дивлячись, як енергiйно вiн жує холодне морозиво, менi звело щелепи. А вiн негайно взявся за другу порцiю.

- Послухай... е-е... а чому ти мене запiдозрила? Я в чомусь припустився помилки? Не так поводився?

- Та нi. По-моєму, все нормально. Просто ти вiдразу, ще з першого дня нагадав менi одного хлопця, з яким я вчилася в школi на Арранi. Нiколи не помiчала за ним нiчого пiдозрiлого i вважала його звичайнiсiньким хлопчиськом, таким самим, як i всi iншi, хiба розумнiшим i серйознiшим, нiж решта. Але одного разу Шон - так його звали - не прийшов до школи, а нам сказали, що вiн розбився на флаєрi. Пiзнiше стало вiдомо, що вся ця iсторiя про аварiю - суцiльна брехня, сфабрикована нашою владою. Насправдi Шона було вбито при спробi пробратися на альвiйську вiйськову базу й захопити корабель.

- Вiн був сам?

- Нi, звичайно. Їх було понад десяток - хлопцiв-школярiв, якi хотiли втекти з планети й приєднатися до вiйськ людства, щоб боротися проти чужинцiв. Усi вони загинули. - Я зробила виразну паузу. - Якщо ти плануєш щось подiбне, вiдмовся вiд цiєї iдеї. Альви не дурнi, вони надiйно охороняють свої бази. Ти й сам накладеш головою, i своїх товаришiв занапастиш.

Доївши морозиво, Олег пiдвiвся з-за столика.

- Хочеш, я вiдвезу тебе додому?

- Не заперечую, - вiдповiла я. - Проте мешкаю далеченько. У передмiстi, в Отраднинську.

- Ну то й що, - знизав вiн плечима. - Це ж, зрештою, не Сонцевськ. А витратити зайвi пiвгодини менi не шкода.

- Годину, - виправила я. - Пiвгодини туди й стiльки ж на зворотний шлях.

Олег трохи вимушено, але чарiвно всмiхнувся.

- “Туди” не рахується. Час у твоєму товариствi я не ризикну назвати змарнованим.

Ми пройшли на стоянку й сiли у флаєр. Вiн запустив двигуна й пiдняв машину в повiтря. Точнiше, це зробив автопiлот, оскiльки Олег був ще неповнолiтнiм i мав обмеженi права на керування флаєром, зокрема, не мiг контролювати його вручну над густонаселеними районами або при високiй iнтенсивностi руху.

Хвилин п’ять ми летiли мовчки, обмiнюючись швидкими поглядами. Олегове обличчя все ще зберiгало розгублений вираз, вiн раз у раз покусував губи й задумливо супився. Потiм рвучко повернувся до мене й запитав:

- А чим саме я нагадав тобi того хлопця, Шона?

Я чекала цього питання, проте не вiдповiла одразу, а вдала, нiби вагаюся.

- Ну... важко сказати. На перший погляд ви з ним абсолютно рiзнi - i зовнi, i характером, i звичками. Але вже вiд самого початку, спостерiгаючи за тобою, я не могла позбутися дивного вiдчуття дежа вю. I чимдалi воно посилювалось. Я дивилася на тебе, а бачила Шона. Наче вiн воскреснув i... Нi, Олеже, я не можу тобi пояснити. Це чистiсiнька iнтуїцiя. Просто у вас iз ним є щось спiльне - воно помiтне, але не пiддається аналiзу. Якийсь слабкий, майже незримий вiдбиток. Вiдбиток подвiйного життя... Атож, мабуть, так.

- Шон був твоїм приятелем?

- Тiльки не в тому значеннi, в якому ти думаєш. Ми були просто добрими друзями.

- Ясно, - сказав Олег.

Пiсля цього вiн завiв мову про космiчну вiйну з чужинцями. Я в основному слухала його мiркування, а якщо i вставляла якiсь реплiки, то пильно стежила за собою, щоб не бовкнути чогось такого, про що менi, дiвчинi з контрольованої Чужими планети, знати не годилося. Коли ж Олег поцiкавився моєю думкою, скiльки ще Новоросiї чекати на звiльнення, я невизначено висловилася в тому сенсi, що в системi Хорса сконцентровано дуже багато альвiйських вiйськ, розбити якi буде дуже складно. Мовляв, чотири роки тому вже намагалися, проте не змогли.

- А тодi обставини були сприятливiшi, нiж зараз, - похмуро зазначив Олег. - Якби наш цар, трясця його матерi, закликав народ до повстання... чи сам народ, дiдько б його взяв, плюнув на нiкчему-государя й повстав, то все склалося б iнакше. Але нашi дорослi, чума на їхнi голови, нiчого не робили. Вони просто чекали, вони звикли чекати, поки влада вирiшить за них, поки їм скажуть, що треба робити. От якби цiсаревич Павло тодi був трохи старшим... - вiн осiкся. - Але тодi всi ми, все наше поколiння було дуже юним. Менi якраз виповнилося тринадцять, я рвався воювати з цими клятими волохатими виродками, але батько замкнув мене в моїй кiмнатi i все товкмачив: “Государ не велiв, государ не велiв...” Тьху на нього з його государем! А коли вночi я спробував зламати силовий екран на вiкнi своєї спальнi, мiй любий татусь викликав полiцаїв i попросив мене заарештувати. Цiлих тринадцять днiв я провiв у в’язницi для неповнолiтнiх, пхом напханiй такими ж хлопцями, як я, яких теж здали владi їхнi власнi батьки... Ти уявляєш, Рейчел?!

Я спiвчутливо кивнула.

- Авжеж, це жахливо.

- А твої предки? Як би вони вчинили в такiй ситуацiї?

Я замислилася.

- Не знаю, Олеже. Мабуть, вони спробували б зупинити мене, але не за наказом уряду, а з побоювання за моє життя. Проте у в’язницю не вiдправили б, я цього певна.

Коли флаєр приземлився на майданчику перед будинком Руслана Ковальова, Олег змiряв мене пильним поглядом i сказав:

- От що, Рейчел, я не вiрю тобi.

У грудях менi похололо. Невже я зiграла так непереконливо? На чому ж вiн мене впiймав, що я сказала не так? Отже, все марно...

А Олег пiсля короткої паузи продовжував:

- Ти вдаєш тихеньку й скромненьку, нi до чого не причетну. Але це не так - ладен дати голову на вiдсiч. Я теж маю iнтуїцiю, i вона пiдказує менi, що ми з тобою одним миром мазанi. Я вiдчуваю в тобi спорiднену душу, ти сильна, смiлива, непокiрна, ти справжнiй боєць. Я впевнений, що ви з Шоном були не лише добрими друзями, а й соратниками. Ти входила до його групи i, можливо, брала участь у нападi на альвiйську базу. Хiба нi?

Я ледве стримала полегшене зiтхання. Усе гаразд, усе чудово! Навiть краще, нiж я сподiвалося. Олег з першого ж разу заковтнув наживку, тепер вiн у моїх руках...

- Думай, як тобi заманеться, - незворушно вiдказала я й потяглася до дверцят. - Дякую, що пiдвiз. Зустрiнемося пiслязавтра в школi.

Проте Олег м’яко притримав мене за плече.

- Стривай, Рейчел, ми ще не закiнчили. Ти не вiдповiла на моє запитання. Адже я вiдкрився тобi, тепер твоя черга.

- Ти не вiдкривався, - заперечила я рiшуче. - Я сама тебе розкусила. I якщо хочеш, можеш вважати, що ти теж мене розкусив. Ось так.

Несподiвано вiн пригорнув мене до себе й жадiбно впився вустами в мої губи. Я була така приголомшена, що на кiлька секунд мене нiби паралiзувало. Лише коли Олег став покривати палкими поцiлунками моє обличчя, а його рука пiрнула пiд мою спiдницю, я нарештi схаменулася й рiзко вiдштовхнула вiд себе нахабу. Потiм розмахнулася i влiпила йому ляпаса.

- Ти що, здурiв?!

Олег винувато потупився.

- Вибач, Рейчел, я... я не змiг стриматися. Ти така чудова дiвчина...

- Ну й що? Хiба це привiд, щоб накидатися на мене? - Я обсмикнула спiдницю й поправила розтрiпане волосся. - Ви, хлопцi, якiсь схибленi, їй-богу. У вас один тiльки секс у головi.

- Можна подумати, що ви, дiвчата, цим зовсiм не цiкавитеся, - огризнувся Олег. - Ти ж спочатку не опиралася. Навiть вiдповiла на мiй поцiлунок.

- Це... це була рефлекторна реакцiя.

- Та невже? - скептично мовив вiн, уже цiлком оволодiвши собою. - Отже, i твої трусики намокли рефлекторно? Ти, люба, кiнчила, щойно я обiйняв тебе.

Мо обличчя запалало.

- Ти... - пробурмотiла я, згоряючи вiд сорому й обурення. - Ти... Та пiшов ти до бiса!

Вiдчинивши дверцята, я вискочила з кабiни й прожогом кинулася до будинку. Всупереч моїм побоюванням, Олег не подався за мною, виправдовуючись i вибачаючись. Коли я вибiгла на ганок i встромила картку в щiлину дверного замка, позаду пролунав характерний шум флаєра, що пiдiймався в повiтря. Олеговi вистачило кебети зрозумiти, що зараз я ладна прикандичити його i найкращий вихiд у цiй ситуацiї - забратися геть.

На щастя, в передпокої мене нiхто не зустрiчав. Я швидко пiднялася на другий поверх, пройшла до своєї кiмнати й боязко пiдступила до дзеркала. Як не дивно, вигляд мала цiлком пристойний, хiба що зачiска була трохи зiпсована, на щоках горiв яскравий рум’янець, а очi поблискували. Проте всерединi я почувала себе справжнiсiнькою малолiтньою хвойдою.

Господи! Що ж це зi мною коїться?..