Останні слова сердеги Камілло

Це, кажемо ми, відомий, історично доведений факт; одначе невідомо, як саме папа виявив свою самовбивчу радість. Його особистий секретар, вродливий кардинал у червоній мантії, підперезаній золотим поясом, хоча й старанно записав радісні цапині слова, але запис той потонув у пилюці таємних ватіканських архівів, тим більше, що для невтаємниченого дослідника був абсолютно незрозумілий. Та для нас, добре обізнаних з Кукановою історією, папині слова цілком ясні, і нема причин не наводити їх тут. Так ось, покійний папа сказав своєю сієнською говіркою:

- Ох, слава богу, тисячу разів слава всевишньому за те, що батьківщина мого любого П’єтро буде очищена від єретичної корости!

Нема чого дивуватися з того, що папа, оскільки вже він був папою, ненавидів усі відміни протестантства, чи називались вони лютеранством, чи кальвінізмом, чи церквою чеських братів, чи анабаптизмом, чи ще як, і називав їх усі єретичною коростою. До цього місця в його словах усе гаразд. Але зовсім безглуздим здається те, що в цьому вияві подяки він згадав Петра та його батьківщину, бо ж, як ми знаємо, це він видав Петра туркам і найняв убивцю, щоб приніс йому в кошику Петрову голову. Тобто поводився, як Петрів найзапекліший ворог; звідки ж тоді епітет «любий», і навіщо він так вирізнив той факт, що першої перемоги католицькі сили досягли саме на Петровій батьківщині?

Відповідь напрошується сама: хоча він не збирався вибачати Петрові його політичні гасконади і тому був змушений удаватись до таких грізних заходів, але самого Петра й далі шанував і любив.

Це припущення підтверджують дальші слова, сказані папою вже на смертному ложі (після першого удару він прожив ще два з половиною місяці):

- П’єтро єдина людина в світі, що ніколи мене не обдурювала, бо йому не дано брехати.

Або:

Або:

Адже папа вважав, що Петр загинув, коли вертався з Франції до Туреччини.

Вродливий кардинал у червоній мантії з золотим поясом записав і ці папині передсмертні слова й поклав їх у теку з написом: «Paulus V., MISC.» - тобто «Miscellanea» - «Різне».

Наступником нашого папи був стариган з багатої болонської родини; пробувши намісником бога на землі два роки, він помер. Після нього на папський престол сів чоловік ще не старий, як на папу просто юнак - п’ятдесятирічний Маффео Барберіні з трьома ґедзями в гербі, яких згодом замінили благороднішими комахами - бджолами, чоловік енергійний, охочий до тривалих прогулянок на свіжому повітрі, так що завжди був у добрій формі, покровитель мистецтв і наук, особливо математики й астрології. Він був невисокий, рухливий, з темною, без жодної срібної нитки борідкою, підстриженою квадратом. Ніколи не хворів. Щоб пов’язати свою діяльність із діяльністю своїх безпосередніх попередників, він переглянув і вищезгадану теку «Miscellanea» Павла П’ятого й так познайомився з його останніми словами.

Будь-хто інший вирішив би, що то просто белькотіння старого склеротика, будь-хто інший, але не наш новоспечений папа, якому, завважимо принагідно, дісталось апостольське ім’я Урбан Восьмий. Він покликав того вродливого кардинала, що й досі обіймав посаду ватіканського секретаря завдяки обізнаності з дипломатичним закуліссям європейських дворів та стилістичній вправності в складанні булл і енциклік, і спитав:

- У вас записано, що сердега Камілло, земля йому пером, перед смертю схвально згадав якогось П’єтро. Може, ви знаєте, хто це такий?

Покійний папа до висвячення звався Камілло.

Завжди прекрасно поінформований вродливий кардинал відповів, що знає дуже добре. Йдеться про П’єтро Кукана да Кукана, про якого свого часу багато говорилось у Ватікані.

- Того Кукана, що став султановим першим радником і підніс над Європою турецьку шаблю?

- Саме так, ваша святосте, - відповів вродливий кардинал.

- І повалив Марію МеДічі?

- Так, ваша святосте, - відповів вродливий кардинал.

- І підсадив на трон Людовіка Тринадцятого?

Вродливий кардинал тільки мовчки кивнув головою.

- І, ставши герцогом Страмбським, наказав повісити мого далекого родича з Перуджі, такого собі Алессандро Барберіні?

- Про цей Куканів учинок я нічого не знаю, - відповів вродливий кардинал.

- А то один з найпохвальніших його вчинків, бо Алессандро був паскудник, шолудива вівця в нашому роду, - сказав папа. - А чого це про того Кукана нічого не чути? Він помер?

- Про це я не можу подати вашій святості надійних відомостей, - відповів вродливий кардинал. - Проте ймовірно, хоч і не напевне, що він живий, бо недавно його випустили з в’язниці в château d’lf, де він був ув’язнений за наказом французького короля чи, точніше, його фаворита. Це остання звістка про нього, що дійшла до нас.

Папа замислився.

- Треба його розшукати, - нарешті сказав він. - Я його знайду, якщо він живий. Гадаю, що сердега Камілло поводився з ним не так, як треба. Куди там було такому незграбі належно використати Куканові якості, хоча, як бачимо, Камілло добре знав про них. Ніби це з господньої волі Кукан весь час ставав поперек дороги нещасному Камілло! Дурниця. Це залежало від Камілло - спрямовувати Куканові кроки куди слід. О, як попаде він у мої руки, аж тоді стане тим, до чого був призначений і що сам не зумів здійснити: миротворцем і воїном за святе діло.

І негайно ціла армія слуг церкви, незліченні добре навчені й бистрозорі шпигуни в рясах усіх барв і кроїв, у сутанах чорних, лілових та пурпурових, а також і в мирянській одежі - міщанській, шляхетській, селянській - і навіть у жебрацькому лахмітті, серед них багато й жінок усякого віку й суспільного становища, і не лише в католицьких землях, а й у протестантських, православних та мусульманських, з волі святого отця дістали завдання непомітно, але тим пильніше розшукувати ще молодого чоловіка, який, можливо, зберіг своє ім’я П’єтро Кукан да Кукан, а можливо, й прибрав інше, як робив уже не раз; на вигляд він високий, стрункий, смаглявий, темноволосий і темноокий, вродливий, дуже вправний фехтувальник та стрілець і дотепний сперечальник. Особлива прикмета - на лівій руці нема підмізинного пальця. Якщо він живий, то, можна гадати, має високу посаду або десь у війську, як блискучий полководець, або при котромусь з європейських дворів, бо це людина винятково обдарована всілякими чудовими фізичними й духовними якостями, а тому не може надовго зникнути в сірій безіменній масі.

Як бачимо, розшукуючи Петра, папа скористався з усіх могутніх засобів, що були в його розпорядженні, бо його охопило прагнення особисто познайомитися з людиною, яка, за твердженням нещасного Камілло, не вміла брехати, і залучити її до себе на службу, як залучив один з його великих попередників, Юлій Другий, людину не менш визначну, хоч і в іншій царині, - Мікеланджело Буонарроті. Та хоч засоби його були могутні, а шпиги ревні й спритні, наслідки розшуків рівнялись нулю. Під Петром Куканем з Куканя очевидно запалася земля, тож по двох роках шукання припинили.

Минуло ще п’ять років. У тисяча шістсот тридцятому, коли Війна народів, звана ще Німецькою, а в наш час Тридцятилітньою, тривала вже дванадцять років, папа прийняв у своєму палаці великого герцога Тосканського, щоб обговорити з ним деякі важливі політичні питання: в добре поінформованих колах пішла чутка, що Густав-Адольф, король протестантської Швеції, замирився з Польщею, бо хотів мати вільні руки, щоб утрутитись у Війну народів і висадитись на німецькій землі. А потім, за вечерею, якою скінчились довгі й стомливі переговори, найсвятіший отець ніби випадково згадав Петрове ім’я. Мова йшла про людську облудність та брехливість, і папа висловився жартома: мовляв, шкода, що нема вже на світі П’єтро Кукана да Кукана, єдиної людини, яка буцімто не вміла брехати.

Герцог на те байдуже зауважив:

- Нема на світі? Дивно. А я нещодавно прийняв у свою палацову варту чоловіка, що зветься так.

- Це не він, - сказав папа. - Той чоловік, про якого я говорю, не задовольнився б таким незначним становищем.

- Належати до моєї палацової варти - це не таке вже незначне становище, - заперечив тосканський герцог.

Папа з досадою пирхнув.

- Ет, ви не знаєте, про що мова. Ви певні, що цей ваш охоронець зветься саме так? П’єтро Кукан да Кукан?

- Певен, - відповів герцог. - Мене зацікавило це химерне ім’я, і я спитав його, звідки воно в нього. Він пояснив, що народився в Чехії.

- То це він! - вигукнув папа. - А який він із себе?

Герцог, задумавшись, схилив голову, і його пишне підборіддя розділилось на три абсолютно однакові складки. За хвильку він підвів голову - підборіддя знов розгладилось, - і відповів:

- Із себе він цілком звичайний.

- Високий? - допитувався папа.

Герцог потвердив: він, мовляв, приймає до своєї варти тільки людей рославих і дужих, а не якихось хирляків чи недомірків. Але зразу злякано затнувся, бо раптом згадав, що сам папа зросту скорше низенького, ніж середнього. Але найсвятіший отець не звернув уваги на цю мимовільну нечемність.

- А ще який? - спитав він. - Має божественну усмішку? Вродливий?

Це запитання розвіяло герцогів страх, що папа образився, але й здивувало його вкрай.

- Правду кажучи, ваша святосте, in puncto людської вроди я помічаю тільки вроду жінок. Я все більше й більше захоплююся отим грубим острівним народом - англійцями. Вони, окрім іншого, саме в цій справі висловлюються дуже точно: для них beautiful, вродливі, бувають тільки жінки, а чоловік, коли вийде з рук матінки-природи більш-менш пристойний, щонайбільше handsome або good-looking¹.

- Ну, то який же, ради бога, ваш П’єтро Кукан да Кукан? - Handsome чи good-looking? - спитав папа.

- Цього я не можу визначити, - відповів герцог. - Я можу тільки сказати напевне, що він не зизоокий, не капловухий, не носатий. Бо я до своєї варти приймаю тільки хлопцюг парадних.

- Отже, парадний хлопцюга, - сказав папа. - З вами, пане, говорити - як з козою на льоду танцювати. А незвичайного ви в Кукані не помітили нічого?

- Як то нічого, ваша святосте! Я ж казав - химерне ім’я.

- Ви з ним розмовляли?

- Звісно, розмовляв; людей до своєї особистої варти я добираю сам.

- І він вас не здивував своєю красномовністю?

- Не здивував, ваша святосте, бо ми з ним говорили тільки за платню. Він одержує найменшу можливу - адже він каліка, і я прийняв його вимушено, бо тепер важко знайти когось. Вальдштейнова армія поглинає всі наявні бойові сили.

- Кажете, він каліка? - з жалем перепитав папа. - А де він скалічений і як? І чи можлива річ, щоб ви прийняли до своєї особистої варти каліку?

Герцог випнув груди.

- З мого прискіпливого погляду він каліка, бо на лівій руці йому бракує пальця, і це мені не подобається. Погодьтесь, ваша святосте: це ж так, наче в гарному кришталевому келиху, якого ви придбали не без труднощів, помітити невеличку бульбашку, що його псує. Хіба не прикро?

- Прикро, - погодився папа.

- Отак і з моїм П’єтро да Куканом, - сказав герцог. - Парадний хлопцюга, як ми вже говорили, але одного з десяти пальців йому бракує. Мої предки, вічна їм честь і слава, ніколи б не взяли на службу до своєї особистої варти людину хоч би без одного з тридцяти двох зубів, визначених нам природою. А цьому чоловікові бракує пальця на лівій руці. Світ плюгавіє, але ще не настільки, щоб я прийняв Кукана, якби того пальця не було на правій.

- Тоді це він, напевне він, - зрадів папа. - Слухайте, пане-брате, як повернетесь додому, зразу пришліть до мене того Кукана, мені неодмінно треба з ним поговорити.

- Для мене буде втіхою й честю задовольнити бажання вашої святості, - чемно запевнив герцог, одначе подумав, яка це фатальна й дивна річ, що й нині, достоту як колись у давнину римські цезарі, кожен папа, просидівши на престолі кілька років, неминуче зсувається з глузду.

Top-secret
Папі справді було цікаво, і коли Петр Кукань з Куканя нарешті став перед його престолом, він не розчарувався, а навіть подумав, який тупий і немузикальний тип той герцог Тосканський - з нього ж тільки насилу-насилу пощастило витягти вбоге й вульгарне спостереження, що цей чоловік - парадний хлопцюга. Бо Петр Кукань у зрілому віці, якого саме досяг, справді був хлопцюга ще й дуже парадний - з обличчям уже не ангела-воїна, яким відзначався в юності, але вояка, загартованого життєвими бурями й непохитно готового померти не в постелі, а в сідлі. Йому було рівно тридцять п’ять років, хоч сам він визначав собі тридцять два, бо, як ми вже казали, відмовлявся рахувати три роки, прожиті не на землі, а під землею, але на вигляд він мав тридцять: пережиті страждання, труднощі й небезпеки додають людині віку, та якщо вони досить цікаві, то й зменшують; а пригоди Петра Куканя здаються нам такими цікавими, що ми пишемо про них уже третю книжку.

Він стояв перед папиним престолом випростаний, високий, гарний, у бездоганній вояцькій поставі, але обличчя його було поважне, без тої божественної усмішки, про яку говорив «сердега Камілло», ба навіть без ніякого виразу, крім хіба виразу холодної замкненості.

- Я до послуг вашої святості, - сказав він.

Невідповідність між цими словами і його незворушним обличчям розгнівала папу, і той визвірився:

- Ще б пак не до послуг, коли моїй святості заманулось викликати вас перед свій престол для суворо таємної аудієнції. До послуг, до послуг! Дуже люб’язно, але щось не видно, щоб ви дуже квапилися до тих послуг, дуже нетерпеливились. Що ви робили тих сім років, поки я вас шукав, у якому пеклі ховалися?

- Я не насмію, - відповів Петр, - утомлювати вашу світлість переліком своїх нікчемних вчинків, що заповнили ті сім років, коли ваша святість, як я вперше чую, зволили шукати мене. Як приклад і доказ нікчемності мого життя в цю останню пору наведу хоч би те, що я деякий час був сіу.

- А що це таке - сіу?

- Плем’я північноамериканських індіанців, - пояснив Петр.

- А чого ви не брались до діла?

- Чи смію спитати вашу святість, до якого?

- До війни, до європейської війни! - сказав папа. - Чого ви, що свого часу зуміли вхопити в свої руки всю потугу османської імперії, в цій війні не стали кимось таким, як ваш земляк Альбрехт фон Вальдштейн: він же до війни був ніщо, а у війну став он яким паном! Чи міг я здогадатися, що ви закисли в якійсь ідіотській палацовій варті герцога Тосканського? Що з вами? Ви нездорові?

- Здоровий, - відказав Петр. - Але мене спіткало щось гірше, ніж хвороба: я втратив мету й сенс життя.

- А чому, дозвольте спитати? Які були той сенс і мета, що ви їх зволили втратити?

- Відвернути цю війну, на яку, за словами вашої святості, я мав піти й зробити на ній кар’єру. Те, що я зробив у Туреччині, було однією з моїх спроб. Але доля поглумилася з мене, і я не тільки не відвернув війни, а навіть не довідався про те, що вона почалася.

- Бо сиділи в замку Іф.

- Так, бо сидів у замку Іф. А коли опинився на волі, все було в повному розпалі. І я, ваша святосте, не хотів братись до того діла, бо обидві супротивні сторони мені однаково огидні: і католицька, й протестантська. Я дійшов висновку, що нема ремесла ганебнішого за ремесло вояка. А що я більше ніяким ремеслом не володію, то, повернувшись недавно на свою другу батьківщину, до Італії, я й найнявся на таку скромну й непомітну службу, яку лишень міг знайти. Оце, ваша святосте, моя відповідь на ваші запитання й моя сповідь.

- Гаразд, прокажіть п’ять разів отченаш і п’ять разів «богородицю», і я відпускаю вам гріхи, - сказав папа. - Ваші слова, сказані у вічі проводиреві християн-католиків, що католицька сторона вам так само огидна, як і протестантська, справді гідні П’єтро да Кукана: говорити зухвало - привілей правдомовного шаленця. Але ваші міркування мають одну кардинальну хибу. В цій війні вже давно йдеться не про релігійні справи, а тільки про державні й політичні. Приклад: я, проводир усього католицтва, - ворог католиків-Габсбургів. Католицька Франція, точніше - кардинал Рішельє, веде переговори з протестантською Швецією. Мій попередник, що так вас уподобав, радів поразці протестантської Чехії, та якби він не вмер тоді зразу, ця радість швидко б розвіялась.

Папа встав і почав міряти залу легкими, пружними кроками натренованого ходака.

- Отак-то, любий мій, - говорив він. - Коли зіткнуться мирські цілі двох держав, релігійні моменти відступають назад. Земні інтереси мають більшу силу, ніж духовні й тогосвітні; cosí é la vita¹. Правда, бувало вже, що владар волів пожертвувати своєю землею й своїм народом, аби ні на п’ядь не відступитися від повинності перед богом. Таку поведінку ми слушно називаємо похвальною, одначе її наслідки бувають катастрофічні. Запам’ятайте добре ці думки, ви їх не часто почуєте, молодче. Про що мені, кінець кінцем, ідеться? Зараз я вам скажу. На вашу думку, обидві супротивні сторони однаково огидні. Помиляєтесь. Огидні тільки Габсбурги, і якщо їх рознесуть на кінських копитах, утопчуть у порох, то ця війна не буде марна.

- Такі думки були й у мене, - відказав Петр, - коли я тринадцять років тому прибув до Франції, щоб відібрати владу в королеви-регентки, бо та тягла руку за іспанськими й австрійськими Габсбургами. Але в устах вашої святості ці слова мене дивують. Адже ясно як білий день: коли католиків-Габсбургів поб’ють, переможе протестантська сторона.

- Я вам ще раз кажу: в цій війні йдеться вже не про релігію. Що там протестанти! Це просто фанатики, які рано чи пізно отямляться. Вся річ у Габсбургах, і тільки в Габсбургах. Адже не можна дозволити, щоб у одній родині були два суверенні монархи й кілька десятків принців і щоб вона необмежено володіла половиною Європи. Рішельє думає так само, як і я, а його знаменитий отець Жозеф мало не постоптує отих своїх босих товстоп’ятих ніг, щоб за всім устежити й бути всюди, де треба втрутитись і вчасно кинути оте слушне слівце, що часто робить більше, ніж атака десяти полків кінноти. І тільки пан П’єтро Кукан да Кукан дозволяє собі таку розкіш: стояти осторонь, склавши руки.

Папа замовк і без кінця ходив та ходив по залі, заглиблений у думки, видимо невеселі, бо супився й час від часу вимовляв сам до себе нечутні слова - здавалось, гостро осудливі.

- Та коли зважити все це, - сказав він трохи згодом, - то ви поводились правильно й порядно, і з мого боку було безглуздям сподіватися, що людина, про яку сердега Камілло заявив, ніби вона не вміє брехати й шахраювати, побіжить на цю брудну війну робити кар’єру. Гаразд, П’єтро, гаразд, я розумію вас і схвалюю вашу поведінку. Ви не хочете скористатися з паскудств цієї війни для своєї вигоди, і це робить вам честь. Але чому тоді ви не спробуєте її зупинити?

- Бо не вважаю за можливе, - відповів Петр.

- Цікаво знати, чому?

Петр трохи помовчав, тоді відповів:

- Що таке ця війна? Яким чином світ міг дійти до неї? Наше суспільство занадто бідне, аби ще й воювати. І все ж війна триває. Саме через те, що наше суспільство бідне, владарі змогли за іграшки зібрати солдатів і почати війну. Але через цю ж таки бідність владарі не можуть виплатити платню цим солдатам і розпустити їх по домівках. Через це війна триває, і що довше вона триває, то тяжча стає бідність і то більша - неможливість скінчити війну, і так далі. Це не війна, а хронічна хвороба.

- Гай-гай. - відказав папа. - Наш знаменитий П’єтро Кукан да Кукан пристав до тих пришелепуватих мудрагелів, котрі з поважною міною доводять, ніби неможливо, щоб птах літав, бо сили його крил замало, щоб підняти його вагу, і стоять на своєму, незважаючи на те, що птах не визнає їхніх тверджень і літає. Отак і пан П’єтро Кукан да Кукан заявляє, ніби ця війна не може скінчитись, бо нема чим заплатити солдатам і не можна відпустити їх додому, бо їхні домівки спалені й зрівняні з землею. Не так, не так, друже мій. Людина - створіння підле й хиже, але завдяки провидінню господньому ці якості в ній обмежені. Людина може запаскудити ставок, але не може запаскудити моря. Хоч скільки влийте в нього нечистот, воно зостанеться чисте. Людина може просмердіти повітря в своїй оселі, але не зуміє просмердіти повітря на всій землі. Напустіть у небо хоч скільки диму, дмухне вітер - і диму нема. Людина може розпалити війну, але не може зробити так, щоб війна тривала вічно. Так, так, і ця війна колись скінчиться, і навіть більше, настануть часи, коли старих вояків, що оповідатимуть про її страхіття, як то люблять старі вояки, люди сахатимуться, а молодь з них глузуватиме, як із нудних балакунів. Але годі теревенів. Я вас розшукував кілька років, бо все про вас знаю і ви мені потрібні; тож коли нарешті розшукав, я вас просто так не відпущу. Йдіть до мене на службу.

- Я ж служу в герцога Тосканського, - нагадав Петр.

- Герцог Тосканський без вас обійдеться. Він навіть не знає, що ви за людина. Ваші сили шкода марнувати в його особистій варті. Я маю для вас поважне діло.

- Чи смію спитати, яке?

- Питайте. Але насамперед скажіть, як ви ставитесь до цісарського генералісимуса, Альбрехта фон Вальдштейна.

- Хоч я з пошаною і вдячністю взяв до відома заперечення вашої святості, - відповів Петр, - але не можу зректися свого твердження, що ця війна - хронічна хвороба. Так ось, мій негідний земляк Альбрехт фон Вальдштейн зі своєю чудовною військовою кар’єрою - один із симптомів цієї хвороби.

- Вальдштейн це не симптом; Вальдштейн - конкретна особа, яка відіграє в цій війні конкретну роль, і багато залежить від того, чи він її дограє і як дограє. Альбрехт фон Вальдштейн - людина надзвичайно здібна й кмітлива, і єдина його вада - те, що він стоїть з неправильного боку барикади.

- В цій війні я не бачу правильного боку барикади, - заперечив Петр.

- І я не бачу, - погодився папа. - Але я знаю, який бік явно й бёзперечно неправильний: це той, з котрого стоїть Габсбург. А Вальдштейн організував Габсбургові величезну армію і виграє для нього бої. Вальдштейн - рушій цієї війни. Нагадаю вам між іншим, що це він зрадив ваш народ і він-таки власного рукою заколов вашого полковника, коли той відмовився виконати його підлий наказ і перевести своїх солдатів на бік ворога. І він-таки вкрав скарбницю моравських станів і, як цуцик, приніс її до ніг цісареві у Відень. Сьогодні ці подробиці вже мало важать з погляду світової політики, але гадаю, що особисто для вас вони навіть вельми важливі й не дуже симпатичні. То скажіть мені, мій good-lооkіng, ви б не мали охоти обламати роги Вальдштейнові?

Папа задоволено відзначив, що Петр від цих слів густо почервонів.

- Охоти б не забракло, ваша святосте. Охота знайшлась би. Але я не вважаю це діло здійсненним.

- А чому? Скільки я про вас чув, ви не вмієте не лише брехати, а й вимовляти слово «неможливо».

- Я справді колись не знав цього слова, - погодився Петр, - але нині я його вже знаю. Життя навчило мене, що це уявлення відповідає чомусь аж страх реальному. Отож, щодо Вальдштейна, то я вважаю його становище непохитним. Очікується вторгнення шведів. Цісар заборгував Вальдштейнові величезні гроші.

І добре знає, що без Вальдштейна армія розсиплеться, а він стане безсилою маріонеткою в руках своїх союзників, передусім Максиміліана Баварського.

- Іншими словами, - підхопив папа, - Вальдштейн піднісся так високо, що має дуже скоро впасти, бо чим більші його успіхи, тим більша буде й зненависть до нього. Скільки я знаю, ви на собі пересвідчились у слушності цього парадоксу, бувши першим міністром турецького султана. Та годі слів. Те, що я вам зараз відкрию, таке дражливе, таке конфіденційне, що його не повинен почути жоден з благочестивих службовців священної курії - вони ж, як у нас заведено, тепер підслухують під дверима. Це таємниця така велика, що я не насмілюся сказати її вам навіть пошепки, бо, може, в котрогось із тих благочестивих мужів, які нас підслухують, такий тонкий слух, що він усе ж розчує дещо, або такий гострий зір, що він, дивлячись на мене крізь дірку для ключа, вгадає мої слова з руху губів. Тому я напишу вам усе.

І папа сів до високого стола й почав швидко - бо він усе робив швидко - писати великим розмашистим письмом.

- Це справді top-secret, - сказав він, дописавши, й полоскотав борідкою пера ліве вухо. - Таке суворо таємне, що, власне, ви мали б спалити записку, ще й не прочитавши її. Та оскільки це нічого б не дало, я мушу покластись на те, що ви не розляпаєте таємниці, й погодитися, щоб ви спалили її, прочитавши. Кінець кінцем, навіть як і розляпаєте, нічого не станеться, бо ви людина така незначна, що ніхто не повірить, ніби такі відомості - і які відомості! - ви здобули з надійного - та ще якого надійного! - джерела, а не вигадали сп’яну. Отож зараз ви станете одним з трьох найкраще поінформованих людей у світі. Перший - Рішельє, що знає всі подробиці цієї справи, бо сам до неї причетний (його патер Жозеф тепер у Регенсбурзі), другий - я, що знаю тих подробиць трохи менше, а третій - П’єтро Кукан да Кукан, що знає тільки голий факт; але й цього досить.

Він подав Петрові свою записку, і Петр прочитав;

«На з’їзді курфюрстів у Регенсбурзі йдуть таємні переговори про усунення Вальдштейна. Цісар жадає від курфюрстів, щоб обрали його сина римським королем, Курфюрсти згодні - з умовою, що він пожертвує Вальдштейном, Цісар викручується, але все свідчить за те, що він піддасться натискові курфюрстів, Та є одна заковика: Вальдштейн сам оселився поблизу, в Меммінгені, і, як довідається, що кують проти нього, рушить походом на Регенсбург, Хоч він з голови до ніг проїдений пранцями, бо замолоду навідував борделі частіше, ніж слід, одначе має ще досить завзяття й розуму, щоб лишитись господарем становища. І хай курфюрсти виступають проти нього одностайно, його престиж такий великий, що, як він з’явиться в Регенсбурзі, всі, і цісар перший, присядуть, а Вальдштейнове становище ще зміцниться. Ваше завдання, П’єтро, - перешкодити Вальдштейновому походові на Регенсбург».

- Скрутіть цей аркуш дудочкою, письмом усередину, - сказав папа, коли Петр дочитав; тоді смикнув за шнурок дзвінка, в який дзвонив сердега Камілло, коли хотів вина. Зразу ввійшов служник із свічкою в правій руці й срібною тацею в лівій.

- Спаліть цей папір, - наказав папа. - Над тацею. А попіл розімніть пальцями.,

Петр послухався.

- Ну, що? - спитав папа, коли служник виніс попіл його неймовірної записки. - Ви вважаєте моє завдання реальним - здійсненним, кажучи по-вашому?

Петр відповів:

- Оскільки я не маю сумніву, що інформація, яку ваша святість зволили мені дати, правдива, то вважаю завдання здійсненним, але дуже важким і складним.

- І це вам не подобається? - спитав папа. - А я вважав, що людей вашого штибу труднощі скорше приваблюють, ніж відлякують.

- Я не боюся труднощів, - сказав Петр. - Тільки дозвольте мені, ваша святосте, висловити шанобливий подив перед делікатністю й гуманністю ваших методів, цілком відмінних від тих прямолінійних способів, до яких удавався попередник попередника вашої святості.

- Сердега, Камілло? - здогадався папа. - Які це прямолінійні способи ви маєте на увазі?

- Я на власній шкурі відчув, - сказав Петр, - що, коли цьому святому мужеві хтось заважав, він наймав чоловіка, щоб зняв з тої людини голову й приніс йому в кошику.

- І цей метод, - відказав папа, - попри всю свою традиційність і здорову лапідарність, не вільний від складностей. Це ми бачимо хоч би з того, що в вашому випадку він не досяг мети. Але головне й насамперед - він годиться не завжди й не всюди. Так, у нашому випадку він був би зовсім не до речі. Не можна, щоб Вальдштейн помер на вершині могутності й слави й зоставив по собі шкідливу легенду. Ні, Вальдштейна треба не вкоротити на голову, а повалити на коліна, Спробуєте?

- Не тільки, - відповів Петр. - Зроблю.

- Отаку мову я радий чути, - сказав папа. - Даю вам своє благословення й обіцяю ревно молитись за вас перед тим, хто прихильний до відважних і справедливих. Гроші маєте?

- Маю деякі заощадження, - відповів Петр.

- Однаково, я накажу виплатити вам двісті золотих, щоб ви не забували, що це справа моя, а не ваша, і що ви мій агент. Може, я вам час від часу, коли буде треба, передаватиму поради й підказки через своїх людей. Ви їх упізнаєте по гаслу «Пантарай».

- І хто ж це буде? - спитав Петр.

- Ще не знаю. Може, старець на вулиці смикне вас за плащ і шепне: «Пантарай». Або котрийсь генерал, або чернець, чи кардинал, чи маркітантка, чи, може, навіть ґава над головою у вас прокаркає «Пантарай», - якщо не золота рибка вистромить з води голову й пробулькає це слово, Та хто б то не був, а як скаже: «Пантарай», - не сумнівайтеся, це моя довірена особа. Ясно?

- Ясно, - підтвердив Петр.

- Браво, - похвалив папа. - Тепер я ще накажу, щоб написали до Вальдштейна листа; з цим листом він прийме вас на службу.

- Боюся, що я не розумію вас, найсвятіший отче, - сказав Петр. - Я гадав, коли я вже не на службі в тосканського герцога, то служитиму у вас, бо ви самі так сказали,

- Ви що, блекоти наїлися? - вигукнув папа. - Чи з гілляки впали? Само собою зрозуміло, що ви тільки про людське око підете до нього на службу, Бо як же інакше ви наблизитесь до нього?

Петр різко похитав головою.

- Я не можу стати на службу до людини, проти якої маю ворожі наміри.

Папа аж застиг з подиву й хвильку дивився на Петра мовчки, розтуливши губи, а тоді вимовив повільно, півголосом:

- Sangue di Bacco!¹ Такого ще світ не бачив і тут ще такого не бувало, щоб якийсь авантюрист без дому й без імені давав главі всього християнства урок християнської чесноти! Але як же я маю картати його чи навіть карати за ті риси, які так імпонували сердезі Камілло і за які я велів розшукувати його по всій Європі! - Потім папа голосно додав: - Негайно вирушайте. Ви вже стільки років згаяли, що маєте багато надолужувати в цій війні. Fila! Fila! Гайда!