Добропорядне судно «Венеція»

«Домашній лікар», вид-во «Авіценнум», Прага, 1973, с. 265

Ішлося справді про магію, тобто про дію сил, досі незбагненних для здорового розуму, а тому непевних; людина, яка знається на цьому, може зробити так, щоб сталось те, чого статися не може: оце і є магія. А покійний пан Янек з Куканя, Петрів батько, на цьому знався: до численних дрібних і великих справ, які він мусив робити, щоб прогодувати родину, поки докінчував свій обтяжений скорботою філософський твір, свій «Камінь мудреців», належало й замовляння бородавок - здебільшого в дітей, і восьми- чи дев’ятирічний Петр часто дивився на Ці його процедури, чий успіх, як пояснював батько, залежав виключно від пацієнтової довіри.

- Віра твоя тебе зцілила, - додавав пан Янек із сумною усмішкою, певне, щоб виправдати авторитетом святого письма своє чаклування, що здавалось його малому, але суворому синкові - як і все, що робилось у похмурій батьковій лабораторії - чимось непорядним і нечистим.

Щоб не затримуватись надміру довго на цьому дражливому епізоді, скажемо зразу, що Петрів шарлатанський трюк, від успіху якого залежало його життя, вдався так бездоганно й чисто, що він і сам не міг збутись подиву. Цьому сприяло й те, що всі на «Венеції» - і Морзеллі, й не-Морзеллі, як сицилійці, так і неаполітанці та корсіканці - були поспіль забобонні. А крім того, обидва молоді лобуряки, Акілле й Антоніо, нізащо не признались би, що їх, таких вернидубів, одним помахом руки приголомшив чоловік, який ще вчора вмирав від виснаження; тому вони, опритомнівши, почали запевняти, що Петр їх переміг, не торкнувшись, самою силою свого погляду. І всі на «Венеції» перейнялися глибокою пошаною до такого чарівника й стали опускати очі перед дотторе П’єтро да Куканом, аби не зустрітися з його всесильним поглядом; а капітан Еміліо - мабуть, автор цієї байки, що рятувала геройську славу роду Морзеллі, бо ж нема безчестя в тому, щоб піддатись силі не фізичній, а надприродній - нарешті сам повірив у власну вигадку, бо він був сицилієць і любив боятися: для нього було насолодою, коли по спині пробігав мороз. Тому обряд замовляння, як уже сказано, пройшов чисто. Петр виконав його в капітановій каюті, при повному місяці, при світлі малесенької свічечки, яку доручив вилити спеціально для цієї мети. Звелівши капітанові прикласти до щоки хусточку, намочену в криваво-червоному відварі шипшини, схилив голову й промовив у тиші, порушуваній тільки плескотом хвиль, своєю рідною мовою:

- Ти, мерзенний, паскудний, дурний негіднику! Ти, плямо на обличчі світу, куди огидніша, ніж твоя бородавка! Далебі, хіба що диявол зумів створити таке становище, коли завдання мого життя - порятунок людства - залежить від того, чи зникне ця пляма, що спотворює твою огидну пику, чи не зникне. Бо як не зникне, то мені каюк, і, хай йому чорт, загинути в акулячій пащі - не найприємніший спосіб покинути цей світ. Отож я брехав би сам собі, якби не признався, що у мене душа в п’ятах; і коли б я не вмів володіти собою, то в мене трусились би руки й серце калатало б ще сильніше, ніж тепер, а це така ганьба й паскудство, що я мало не шкодую, що вдався безвірником і не можу полегшити душу молитвою: «Поможи мені, господи, в цю лиху годину, яку я накликав, визнаю, сам своєю дурною хвальковитістю».

Так він мурмотів довго, зі страхом відтягуючи вирішальну мить, і аж коли свічка, в тьмяному світлі якої він бачив лише чорний силует капітанової нерухомо схиленої голови, почала шкварчати, догоряючи, - перейшов на італійську мову, зрозумілу капітанові, й промовив голосно, впевнено:

- Ну, капітане, відніміть хусточку.

Капітан Еміліо відняв хусточку від обличчя і, доторкнувшись до щоки, заверещав:

- Andata! Щезла! Щезла!

Тоді метнувся до дверей і розчахнув їх навстіж, волаючи:

- Andata! Andata!

І з усіх кінців корабля в зоряну ніч, посріблену повним місяцем, подячним хоралом озвались голоси моряків:

- Andata! Andata!

Бородавка капітана Еміліо справді andata, зникла, і від неї лишилась тільки червона цяточка, але й та зійшла через день-два, коли слава дотторе П’єтро Кукана да Кукана була ще підсилена новим медичним успіхом: покликаний до койки матроса, несподівано враженого тропічною пропасницею, Петр просто втупив у нього свій гіпнотичний погляд і сказав владно й суворо, тоном, яким віддаються накази і який виключає відмову чи суперечки:

- Засни, а як прокинешся, будеш здоровий.

І матрос заснув, як байбак, а коли через кілька годин прокинувся, гарячки не стало, він почував себе здоровим, як бугай чи як дуб. І слава дотторе П’єтро да Кукана досягла вершини, що маячила аж за хмарами.

- Зостаньтеся з нами, дотторе да Кукан, це покидайте нас, - казав Петрові капітан Еміліо, і його очі волого блищали, а голос тремтів від хвилювання. - Ви не пошкодуєте, бо наша комерція широка, розмаїта й прибуткова, а я прийняв би вас до паю, ніби члена нашої родини. І забудьте про те, що я спочатку був грубий з вами й хотів кинути вас у море: я тоді був під владою своєї пристрасті, тобто жадоби, як я зі скрухою признаюся, і не знав, що чиню.

Петр відказав терпляче й лагідно, наче норовистій дитині, що не сердиться на нього, але задовольнити його бажання не може, бо його життєва місія не в тому, щоб заробляти гроші. Якби йому йшлося тільки про гроші, він уже давно жив би, як Крез, найбагатша людина в світі. Але він простує до чогось зовсім іншого: а до чого, сказати капітанові не може - хоч би тому, що капітан просто не повірить. І тому він, П’єтро да Кукан, мусить держатися свого первісного прохання: нехай капітан візьме від нього п’ятсот цехінів і довезе його до Марселя, а там дозволить йому зійти на берег.

Капітан Еміліо знову почав піддаватися згубній силі своїх пристрастей, бо його лице, очищене від бородавки, потемніло, а очі стали несамовиті.

- А що як я затримаю вас на «Венеції» силоміць? - спитав він.

- Можете, - відказав Петр. - Але користі з цього вам не буде, бо тоді я для вас і ваших хворих і пальцем не ворухну.

- А я вас, дотторе, кину акулам, - сказав капітан ще під владою своєї пристрасті,

- І це ви можете, - відказав Петр. - Але запевняю, що прокляття, яким я вас тоді покараю, не буде вам на користь і стане тим згубніше, що його не буде кому зняти з вас - адже я помру.

І гостро подивився в очі капітанові. Той видимо поблід, тобто на його смаглявому сицилійському виду біля перенісся проступили зеленаві плями, і опустив погляд.

- Ну, коли ви, дотторе, інакше не згодні, хай буде по-вашому. Давайте сюди тих п’ятсот цехінів, що ви мені накидаєте, і ми розпрощаємось у Марселі як добрі друзі.

Не варто сушити голову, чи капітан Еміліо справдив би свою обіцянку, чи ні, якби не сталося те, що сталося: коли добропорядна «Венеція» після довгого плавання - бо вона раз по раз заходила в якісь непевні, відомі лиш утаємниченим пристані й скрізь щось вантажила, вивантажувала, перевантажувала, - нарешті доплуганилася до острівців Помег і Ратонно, а проминувши їх, плавною дугою звернула до марсельського рейду, військовий дозор біля церкви Нотрдам-де-ля-Гард, високо над містом, оголосив про її прибуття пострілом з гармати, і як тільки вляглась луна, від пристані відчалив і поплив до «Венеції», що, згорнувши всі вітрила, рухалася тільки з розгону, човен французької військової сторожі з трьома морськими піхотинцями на веслах та стерничим-сержантом. А коли та шлюпка наблизилась до «Венеції» на відстань голосу, сержант підніс до губів рупор і зачитав з офіційного паперу офіційне оголошення такого змісту:

- Уряд його величності короля Франції Людовіка Тринадцятого доводить до відома всіх французьких громадян, а також підданих інших країн, які прибудуть до Франції чи до французьких вод, що призначено нагороду в десять тисяч золотих дукатів за повідомлення, яке допомогло б спіймати злочинця на ім’я П’єр Кюкан де Кюкан, чи по-італійському П’єтро Кукан да Кукан, який винен в убивстві превелебного кардинала Гамбаріні й тепер нібито прямує до Франції. Підписав його величність король Франції Людовік Тринадцятий.

Коли сержант дочитав до кінця, на судні запала тиша, бо всі моряки, що юрмились на палубі, отетеріли, а не тільки Петр, що вже готувався вибратись у широкий світ і вживати дальших заходів до порятунку людства. Тепер він був приголомшений новим провалом усіх планів і надій, отож знову, як уже не раз у житті, просто не знав, що йому діяти. Але отетерів не сам Петр, а й капітан Еміліо, його кузени та небожі й інші матроси біля шкотів і рифів. Поспіль бандити, вбивці й насильники, вони почували міцно вкорінену, виплекану за багато поколінь відразу до законів, влади й судів, а тому запродатись поліції та жандармам, стати донощиками здавалось їм найпідлішою з усіх підлот. Це один бік справи, який був на користь Петрові. Та з другого боку, всі ці люди, хоч любили знатися з нечистою силою, були дуже побожні, перейняті палкою любов’ю до діви Марії й пошаною до хреста, до мощей святих, до храмів, свяченої води і всіх церковних атрибутів - ну, і звісно, до всіх представників духівництва від наймізернішого сільського священика аж до найсвятішого отця в Римі, а тому, як почули, що правосуддя розшукує дотторе П’єтро да Кукана за вбивство не звичайної людини - за це б його ніхто не осудив, - але кардинала, і то справжнього, тобто італійського, вони були вражені й шоковані, і це почуття надавало їм права виказати Петра, не докоряючи собі: адже вбивство справжнього кардинала - це зовсім не те, що звичайне вбивство, це щось куди гірше, це блюзнірство, зневага величі божої. Одначе вони не важилися зробити це, бо дуже боялися диявольських очей дотторе, якими той міг зурочити їх на смерть або обернути в соляні стовпи, що ними вони й так уже наполовину стали. Тому вони тупцювались нерішуче й дивились на свого капітана, чекаючи, як поведеться той.

Капітан Еміліо, звичайно, стояв перед тією самою дилемою, одначе він, як освічений богослов, не так глибоко, не так щиро поділяв їхні простацькі сумніви, а крім того, був безмірно захланний, одержимий мамоною, тож і дав себе захопити пристрасті, що, як ми вже знаємо, обмежувала його здатність вільно судити; і він щодуху закричав згори у відповідь сержантові:

- Той П’єтро да Кукан тут, у наших руках, заберіть його!

- Chouette, on у va, - сказав француз-сержант, що означало приблизно: «Чудово, зараз прибудемо!»

Кульгавий Бенвенуто, здібний до комерції капітанів небіж, доклав і свою пайку до успіху цих переговорів:

- А гроші, десять тисяч дукатів, при вас?

- За гроші не турбуйся, куцанчику, - відповів сержант і кивнув своїм веслярам, щоб налягли на весла.

Екіпаж «Венеції» загомонів з полегкістю, бо напруження так славно розв’язалось, але гомонів недовго, бо Петр утупив у капітана Еміліо свої страшні для них очі, тепер шалені від люті, й промовив здушено, але так виразно, що було чути аж до вершечків щогл:

- Еміліо Морзеллі, ти, боягузе, не хотів бути marcato, так будь тепер подвійно marcato, будь marcatissimo, таким примітним і бридким, щоб усі жандарми на світі не тільки впізнавали тебе, але щоб їм кишки вивертало з огиди, як побачать тебе! Зичу тобі насамперед, щоб твоя давня паскудна бородавка повернулась на своє місце!

Охоплений жахом, капітан Морзеллі лапнув за те місце на щоці, де була його бридка бородавка, але, нічого не налапавши, похмуро зареготав:

- Ха-ха-ха!

І моряки хором підхопили той регіт:

- Ха-ха-ха!

Та Петр не збентежився тим, що його закляття не подіяло, а провадив:

- А друга хай виросте на кінчику носа!

- Хе-хе-хе! - реготав капітан Еміліо, бо його ніс лишався чистим і гарним, як і перше.

- Хе-хе-хе! - глумився екіпаж.

- І посеред лоба! - кричав Петр.

- Ги-ги-ги! - іржав капітан Еміліо і, задерши голову, підставляв своє чоло, ще по-юнацькому гладеньке, ласкавому сонцю.

- Ги-ги-ги! - сміялись Морзеллі і не-Морзеллі.

- І на правій щоці! Й на підборідді! - безнадійно кричав Петр. - І на руках! І на ногах! І на грудях! І на спині!

Тим часом Бенвенуто кинув французькій військовій шлюпці линву, і солдати один за одним піднялись на палубу по щаблях, прибитих до опуклого боку корабля. Петр ступив їм назустріч:

- Панове, я до ваших послуг.

- А гроші? - спитав Бенвенуто.

- По гроші хай ваш капітан прийде до інтендантства, - відповів сержант.

- Хай прийде, - втрутився Петр. - Та коли він до них доторкнеться, хай йому повідбирає пальці на обох руках. Ну, ходімо, панове.

Сержант, чемно вклонившись, пропустив Петра вперед. Команда добропорядного судна «Венеція» провела свого зганьбленого дотторе-чаклуна невгамовними вибухами здорових веселощів.

Капітан Еміліо сміявся з усіма, але не зовсім щиро: він був трохи занепокоєний, бо йому здавалося, що те місце на щоці, на яке Петр спрямував своє перше закляття, почало легенько свербіти, трошечки пекти, крихітку німіти.

Тюрма не буває гарна
Тюрма не буває гарна.

Французьке прислів’я

Оскільки ця назва, château d’If, дуже добре відома з художньої літератури, викликає певні асоціації, поквапимось уточнити, що Петр був ув’язнений не в тому жахливому підземеллі, де через дві сотні років пробув найкращу пору своєї молодості благородний моряк Едмон Дантес, а в вигідних апартаментах, не тільки вмебльованих солідними меблями в стилі кінця Орлеанської династії, а й опоряджених килимами та дорогими гобеленами, з котрих на одному був зображений Силен, що держить на руках маленького Діоніса, на другому Дедал, що робить штучні крила для себе й для свого сина Ікара, а на третьому, найкоштовнішому, - покарання жорстокої Дірки, як її прив’язують до рогів дикого бика. А щоб в’язень у цьому розкішному антуражі й сам виглядав як слід, найкращий марсельський кравець - той самий, що недавно пошив йому біле турецьке вбрання, - за таємним наказом з якихось високих сфер забезпечив його одягом для його скромних умов: домашнім, робочим і для переміни; найславетніший bottier, так само за таємним наказом згори, постачив його відповідним комплектом взуття, а модний chemisier - шовковою білизною.

Каштелян Іфської в’язниці був чоловік невисокого, але чесного роду, завзятий аматор артишоків, які вирощував на верхній площині північного бастіону, сам наносивши туди землі кошиком. Артишоки він вважав вінцем творіння. Художники, казав він, добре знають, чому на своїх безсмертних полотнах зображують небесні зорі в подобі маленьких променистих артишоків. Мавши допитливий дух, каштелян виводив слово артишок від латинського ars, artis, тобто мистецтво, і то, певне, слушно, бо ж артишок - найдосконаліший мистецький твір, що вийшов з рук господа. Каштелян був удівець, присадкуватий і вузлуватий, мов селюк; мав п’ять прегарних дочок, відданих за моряків, хлопців, безперечно, добрих, повних мужньої сили, але, на жаль, здебільшого розлучених з родиною тисячами морських миль. До Петра він ставився з пошаною, яка належиться чоловікові, що відіграв не дрібненьку роль у політичному житті Франції - дарма що та роль мала бути дограна за ґратами. Отож Петр був ув’язнений серед таких самих розкошів, як і тоді, коли його не так давно кинули були до в’язниці для принців королівської крові в Бастілії: французи обидва рази показали себе суворими, непідкупними, але надзвичайно гостинними тюремниками. Приємно, але не більше: це не підкріпило Петра, не дало йому радісного почуття впевненості, бо він не забув, що перша дорога, на яку його вивели з тієї елегантної в’язниці для принців, вела до катівні, друга на ешафот, а третя - до трупарні.

Вродливих дочок іфського каштеляна звали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона; і перша, й друга, а так само третя, четверта й п’ята були ставні, свіжі, а коси мали золотаві, як пшеничне колосся, що звільна достигає, ціловане сонцем. Запашний тягар тих кіс змушував їх ходити, гордо випроставши спину, ледь відхиливши голову назад; зате спереду вони без дурної соромливості спростовували прикрості доби контрреформації всією силою своїх принад.

А вже хода їхня - то, власне, була й не хода, а радісне плавне виступання, зграбне танечне погойдування, і ноги вони ставили по одній лінії, наче по шнурочку, підтримуючи рівновагу рухом пліч та рук, від чого нагадували квапливих сіячок. Грамоту знали не дуже, рахунки так само, зате язички мали як бритви, і завжди в них був напоготові сміх та дотепи: в цьому каштелянові доньки були щедрі, як і де в чому іншому. Отакими постають вони перед нами всі разом, ці здорові дочки краю, званого Bouches du Rhône - Гирлом Рони, - Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона, сестри Маделони. У нашій історії вони відіграватимуть роль зовсім другорядну, та оскільки їх аж п’ять, то ми присвятили їм більше місця, ніж якби їх було тільки чотири - я вже не кажу три, дві чи навіть одна.

Сімоні, наймолодшій, припало дбати про Петрів одяг та білизну, Анрієтта прибирала в його в’язничних покоях, Сюзанна клопоталася зачіскою, купанням та манікюром, Люсьєна їжею, а Маделона, найстарша і найрозумніша, була для нього посередницею в зносинах із світом, тобто приносила йому новини про останні події насамперед у Франції, та вряди-годи й у тих дивних, невідомих краях, що лежать за її межами; а закохані в нього були всі п’ять. Та оскільки вони були добросерді, веселі, не знали упереджень, то ніколи одна одну не ревнували й були так само закохані в Петрового товариша по нещастю, що займав сусідні апартаменти, і так само дбайливо прислуговували йому. А той товариш, як виявилось, був Петрів добрий знайомий, колишній секретар французького посольства в Стамбулі, - елегантний шевальє де ла Прері.

Двері їхніх в’язниць ніколи не були замкнені - хіба лиш тоді, коли в’язні, бажаючи побути на самоті, замикали їх зсередини, тож обидва вони провідували один одного, а щоб не втратити фізичної форми, щодня завзято грали на подвір’ї замку у м’яча - або, коли погода була погана, в більярд у головній залі, а найчастіше фехтували до знемоги, навіть до упаду, незважаючи на протести своїх злотокосих тюремниць, яким не подобалося, що вони так виморюються. Для цього в’язні мали тренувальні рапіри, які видало їм начальство в’язниці, бо такою зброєю вони не могли заподіяти шкоди ні один одному, ні іншим. В’язні домагалися й пістолів, щоб розважатися стрільбою, але їхні тюремники, аж надміру чемно вибачаючись, відмовили їм у цьому.

Шевальє де ла Прері, як Петр довідався від нього самого, заарештували в марсельському порту, саме коли він після паризького coup d’état - перевороту - збирався сісти на корабель і відплисти до Стамбула, тобто місяців за два раніше від Петра. Причина цього арешту була проста, ясна й недвозначна: як була усунена з суспільного життя скинута королева-регентка, так само усунули і її прибічників, а шевальє, на жаль, був одним з них.

- Але тоді ви б уже давно мали бути на волі, - сказав Петр.

Шевальє де ла Прері ледь звів на знак подиву свої гарні, підправлені Сюзанниним пінцетом брови.

- А чого б то я мав уже давно бути на волі?

- Бо нема сумніву, - відповів Петр, - що королева-регентка втекла з ув’язнення, повернулась до Парижа й знов узяла кермо влади в свої руки.

- А чому, на вашу думку, нема сумніву, що так сталося? - спитав шевальє де ла Прері.

- Бо так підказує логіка, - відповів Петр. - Гамбаріні був королевин підлабузник і улюбленець, а король його ненавидів. Він знав, що Гамбаріні вбив я, проте відпустив мене ласкаво. І коли мене тепер за це вбивство ув’язнили, це могло статися тільки з королевиної волі. Отже, королева знов королює. Це річ ясна, як двічі по два - чотири.

- Так, ви міркуєте логічно - і все ж помиляєтесь, - сказав шевальє де ла Прері. - Так, так, будьте певні: королева-регентка сидить у своєму замку на Луарі під пильною охороною, безсила, як труп, та, власне, вона і є трупом - звичайно, поки що тільки з політичного погляду.

Петр почав хвилюватись.

- То чому ж тоді наказано заарештувати мене? Вас посадили за те, що ви королевин прибічник, а мене - за те, що я її ворог. Це ж безглуздя!

- А що не безглуздя? - спитав шевальє. - Всі людські діла, строго кажучи, безглузді. Правда, коли не міркувати так строго й пристати до розповсюдженої думки, ніби хибні людські діла все ж мають якийсь сенс, то можна знайти й крихту сенсу в тій суперечності, яку ви, мосьє де Кюкан, щойно так точно й виразно змалювали. Справи стоять трошечки не так: я сиджу за ґратами за те, що поставив на погану карту, а ви за те, що поставили на добру, але не загребли виграшу, а таке не прощається. Бо той, хто загріб виграш за вас, - один симпатичний молодик, що став замість вас королевим фаворитом, а звуть його, коли хочете знати, Люїн, і король захопився ним за вправність у ловах із соколами. Люїн, правда, дурний, але не настільки, щоб не розуміти, що ви, хоч, може, й не зрівняєтеся з ним у соколиних ловах, - завважте, я обачно сказав «може», бо, скільки я знаю вас, не виключено, що й у цьому вишуканому мистецтві ви так само вирізняєтесь, як у фехтуванні, грі в м’яча та в інших розвагах, - так ось, хоч ви, може, й не зрівняєтеся з ним у соколиних ловах, вам не треба дуже великих зусиль, щоб обкрутити короля круг пальця, коли знов проникнете в його оточення, як вам уже було пощастило, і викинути Люїна з його розкішного, оздобленого діамантами сідла. І тому, як тільки до Парижа дійшла звістка про переворот у Стамбулі, Люїн легко вирахував: коли ви і з цієї халепи викрутитесь живий і цілий, то, ймовірно, спробуєте повернутись до Франції, і негайно подбав про те, щоб усунути вас зі сцени. Тому ми й сидимо тепер удвох у château d’If. Але скажіть, чого нам тут бракує? Оселя пристойна, вино непогане і тюремниці чарівні.

- Оцього ж то я й не збагну, - сказав Петр. - Ви з багатої родини, і, певне, саме ваша рідня дбає, щоб ви у в’язниці не знали нестатків.

- Певне, що дбає, і хай собі дбає, - відказав шевальє. - Однаково це вийде дешевше, ніж якби я був на волі, бо я, пане де Кюкан, зовсім не взірець ощадності.

- Але хто ж дбає про мене? - спитав Петр. - Коли мене заарештували, я не мав нічого, крім череса з жменькою цехінів, та й той лишили мені. Поясніть, будь ласка, хто мене тут утримує так розкішно, і я вже перестану докучати вам наївними запитаннями.

- Бувши вами, я брав би, що дають, і ні про що не питав, - сказав шевальє. - Ви маєте тільки жменьку цехінів і більше нічогісінько? Ох, пане де Кюкан, при таких талантах, якими вас наділило небо, ходити по світу з голим задом, - це треба вміти, і перед таким незвичайним умінням я скидаю капелюха. Та, якщо не помиляюсь, я завдав вам образи, яку можна змити тільки кров’ю.

- Гаразд, биймося, - погодився Петр. - Тільки не раніш, ніж ви відповісте на моє запитання: хто мене тут утримує?

- Хіба я знаю, - сказав шевальє де ла Прері. - Ті чудові якості, що про них я згадав, здобули вам могутніх ворогів - наприклад, папу, королеву-матір, герцога Люїна або принца Мустафу, що вже напевне став султаном. Але дали й друзів - наприклад, короля Франції.

- Що віддав наказ посадити мене, - докинув Петр.

- Скажіть точніше: підписав, - поправив його шевальє. - Бо Люїн, скільки мені відомо, зваблює його не тільки до здорового полювання на свіжому повітрі, а й до пияцтва. Король підписав наказ або сп’яну, або зі злості на вас, бо ви його покинули, але він вас любить і вдячний вам за те, що ви для нього зробили, тож не хоче, щоб ви гнили десь у підземеллі. Ви розумієте все значення моїх слів? Кажуть, точність - це ввічливість королів; можна додати, що вдячність - це найкоштовніша, бо найрідкісніша окраса королів. Уклоняюсь вам у пояс, мосьє де Кюкан: мене підтримує над водою моя скромна родина, а вас сам вінценосний владар найславнішої і найпишнішої країни світу - Франції. Але, якщо не помиляюсь, ви викликали мене на двобій.

- Гаразд, биймося, - сказав Петр.

І вони схрестили свої тренувальні рапіри й фехтували, незважаючи на лемент прекрасної Маделони, поки зовсім знесиліли.

Новини, що їх, як уже сказано, Маделона приносила Петрові з міста, були нечисленні й не дуже цікаві, бо, як виявилось, у Франції нічого надзвичайного не діялося, та й увесь довколишній світ, на превелике Петрове задоволення, спокійно куняв. Фатальна звістка про згадану вище коронацію штірійського ерцгерцога Фердинанда на чеського короля не дійшла до прекрасного вушка Маделони, та якби й дійшла, то зразу б і вилетіла в друге вушко, бо Маделона нічого не знала ні про якусь там Штірію, ні про якусь там Чехію, отож звісток, що стосувалися цих країн, запам’ятати не могла. Зате тим докладніше могла вона інформувати Петра про долю королеви-матері: та, справді, як твердив шевальє де ла Прері, сиділа крячкою в замку на Луарі, де її ув’язнили; вона нібито страшенно розгладла, а єпископ Рішельє, ув’язнений під одним дахом з нею, хворіє на живіт. А взагалі нема нічого нового, вартого згадки, і любчик П’єр може не терзатися страхом, що через своє недобровільне перебування в château d’If щось прогавить. А потім Маделона принесла йому з міста, з книгарні «Дванадцять подвигів Геракла» вчені книжки, які він хотів мати.

Влітку тисяча шістсот вісімнадцятого року, під кінець дванадцятого місяця свого ув’язнення, Петр почув звістку про дефенестрацію, яка відбулася наприкінці травня в Ліоні. Купка протестантів-фанатиків, чи то гугенотів, буцімто вдерлась до ратуші й викинула з вікна трьох міських старшин-католиків. Але дефенестрованим нічого не сталося: вони впали на купу гною, відразу підхопилися й чкурнули навтікача. Гугеноти буцімто стріляли їм услід, але не влучили.

Петр, що не міг не згадати про більш успішну дефенестрацію, яку він свого часу вчинив власними руками в головній радній залі султанського сералю, зі смаком посміявся з цієї пригоди.

- Quelle gaucherie! - кричав він. - Яке партацтво! - Він сміявся так, що Маделона, вірна дочка французької землі, аж уразилась: вона не визнавала за чужинцями, хай навіть найсимпатичнішими їй, права сміятися з будь-чого, що стосувалося її батьківщини. Вона б не вразилась, якби знала, що та дефенестрація сталась не у Франції, а в Чехії, не в Ліоні, а в Празі; і Петр, знаючи правду, сміявся б не так весело. З підміною Праги на Ліон вийшло дуже просто. Інформатор Маделонйн сплутав Прагу з Віднем, по-французькому В’єн, а Маделона подумала, що то французький В’єн - місто на Роні, й переплутала той В’єн з більшим і значнішим Ліоном. Це річ проста й зрозуміла; такі помилки трапляються нерідко. Отак і вийшло, що звістка про початок всеєвропейського конфлікту, якого Петр боявся, дійшла до нього дуже спотворена шумом, як кажуть кібернетики, тож він -і не зрозумів, про що йдеться, і, замість журитися, боки рвав зі сміху.

Минуло ще вісім місяців, і Маделона принесла з міста звістку, яка не здалась Петрові веселою, зате звеселила шевальє де ла Прері. Сталося те, що, за Петровими розрахунками, мало статись багато раніше: королева-мати втекла зі свого ув’язнення в замку на Луарі. Та коли шевальє сподівався, що тепер, оскільки його висока протекторка на волі, його теж випустять із-за грат, він помилявся. Королева поїхала до старовинного міста Ангулема в південно-західній Франції до одного зі своїх могутніх прибічників - герцога д’Епернона - і оголосила війну коронованому синові; але патер Жозеф, що поквапився до неї, умовив її помиритися з королем. Ще через рік, у тисяча шістсот двадцятому, мати з сином посварилися знов, але військо, що надав їй прибічник-герцог, було розбите впень королівською армією.

- Я б заклався, що герцогові д’Епернону, винному в усій цій баталії, нічого не буде, а ми двоє, ні в чому не винні, й далі сидимо в цій норі без надії колись вирватися з неї, - сказав шевальє де ла Прері.

- Це тому, що ми тільки мушки, а не жуки, - пояснив Петр.

- Боюся, що зміст ваших слів не доходить до мене.

Петр відповів:

- На ратуші в Прахатицях, не найменшому з містечок мого рідного краю, що його я так давно покинув, є напис: «Закон - як павутиння: жук його прориває, муха в ньому застрягає».

- Ідіть ви к бісу з такою мудрістю, - сказав шевальє.

- Таку образу можна змити тільки кров’ю! - вигукнув Петр.

І вони знову ухопилися за тренувальні рапіри, а що обидва давно переступили ту межу, за якою в’язниця, хай найрозкішніша, починає тиснути на нерви, то досада, безнадія і нудьга подвоїли їхні сили, і вони бились так довго й завзято, як іще ніколи.

Наприкінці того року Маделона прибігла з дивною новиною про бій на якійсь Montagne Noire - Чорній горі: тамтешні жителі-християни нібито повстали проти турків, одначе були розбиті.

- Це нас не обходить, - сказав Петр, бо не знав, що звістка теж спотворена: згаданий бій відбувся не на Чорній горі над Адріатичним морем, а на Білій горі під Прагою і не між християнами-чорногорцями та турками, а між військом чеських протестантів та армією католицького цісаря Фердинанда.

А поза тим, здавалось, у світі не сталося нічого.

Та наступного року до château d’If проникла звістка, яка викликала спалах безмірної радості в шевальє де ла Прері: хоч він був людина світська душею й тілом і - на відміну від Петра - пильно додержував правил двірського етикету, проте вмів щиро тішитися з прикрощів та недоладностей, які часто трапляються при точному виконанні тих правил. Сталося так, що іспанський король Філіпп Третій, у сорок років уже вкрай підупалий на здоров’ї, з обома паралізованими ногами, згорів живцем, коли на ньому зайнявся одяг від розпаленого каміна, перед яким він сидів. З’юрмившись довкола, придворні безпорадно дивились, як король горить, і дали йому загинути, бо серед них випадково не було того вельможі, котрий за правилами етикету єдиний мав право підвести короля з крісла.

- Це чудова й повчальна історія, - сказав шевальє, коли перший напад, сміху минув. - Вона утверджує нас у побожно-радісному переконанні, що істоти, котрі над нами владарюють, тобто імператори й королі, - це щось вище, ніж люди, бо вони включені в систему, так само далеку й незрозумілу для звичайних людей і так само певну й незмінну, як система руху небесних тіл.

- Дев’ять чи десять років тому, - озвався Петр, - я за незгоду в справах етикету вбив на дуелі дворянина, що мав такі погляди, як ви, але відтоді я постарішав і порозумнішав настільки, що не ворухнув би й пальцем через питання, є в королев ноги чи нема - а про це тоді йшлося, - або чи слушно, чи неслушно дати згоріти без допомоги коронованому каліці. Я бачу в цьому тільки один з незліченних виявів тупості, якою відзначаються всі діяння людей - на відміну від мудрої закономірності та передбачливості, властивої явищам природи.

- Не кажіть мені за природу, природа теж тупа, - заперечив шевальє. - Вона різноманітна, згоден, але в цій різноманітності повторюється, а це тупість. Таке мені спадає на думку щоразу, як я бачу наших тюремниць. Гарні, принадні, але як могла та наша природа допустити, щоб вони всі були однакові на зріст, однаково біляві, однаково дурні! Коли обнімаєш одну, то здається, наче обнімаєш п’ятьох відразу, а це й для дужого чоловіка забагато, або що обнімаєш ману, віддзеркалення, а цього й для не вельми дужого чоловіка замало. Ви помітили, що вони, коли ходять, ставлять ноги по одній лінії, ніби ступають по натягненій шворці?

- Я не сліпий, - відказав Петр.

- Я спершу дивився на їхню ходу з цілком законним замилуванням, бо вона справді граційна й зваблива; якби ж тільки вони не ходили всі однаково! Якби хоч одна з них трохи повертала ступні носками назовні, а п’ятами всередину! Ох, як я тішуся, що знов котрийсь із їхніх чоловіків приїде додому!

Петр відказав понуро:

- Так ніколи ж усі п’ятеро відразу не приїдуть.

- То краще випиймо й пом’янімо згорілого короля, - сказав шевальє. - Він був добрий король. Шалену діяльність свого батька, Філіппа Другого, він щасливо врівноважив тим, що не робив нічого. Йому не щастило, і через те він ніколи не мав нагоди оголосити своєю заслугою примху сприятливого випадку, отож був чесний, правдивий і не страждав від манії величності. З Францією, королевою всіх країн, він живу мирі, і за це хай йому проститься тисяча років мук у чистилищі. Маделоно, налий нам вина. Або принеси зразу повний кошик - повний кошик, кажу, а не одну пляшку, щоб за тобою прибігла Анрієтта з другою, а тоді Сюзанна з третьою, а тоді ще Люсьєна й Сімона з четвертою та п’ятою. То буде така нудота, що й пити перехочеться.

На одностайну думку мудреців, час - функція руху. А це означає - коли взагалі воно може щось означати, - що якби не було руху, то не було б і часу, або, кажучи вільніше й сміливіше, рух і час - те саме. Ця велика істина може привести нас до висновку, що для людини, яка рухалась би проти плину часу, часу б не існувало: вона б анулювала його своїм рухом. А що так не буває і що ніхто досі не уникнув часу, то це, безперечно, наслідок того, що ніхто ще не зумів рухатись у такому напрямі. Одначе незаперечно, що на людину, яка або взагалі не може рухатись, або дуже обмежена в своїх рухах, плин часу діє як найтяжче, стає для неї нестерпним тягарем. Ми бачили, як два наші в’язні, Петр Кукань з Куканя й шевальє де ла Прері, хоч обидва були добре виховані та освічені, пробувши нескінченні чотири роки в château d’If, знаходили дедалі менше приємності в товаристві один одного; на четвертий рік, за календарем тисяча шістсот двадцять перший, вони вже почали потихеньку ненавидіти один одного й усамітнювались у своїх апартаментах що далі, то на довший час.

Ми ще добре пам’ятаємо, як Петр Кукань з Куканя, за кілька років перед тим ставши володарем Страмби, збирався заснувати університет, названий ім’ям славетного гуманіста Помпонацці, де вивчали б тільки дослідне природознавство та математику, і можемо уявити, як палко билось його серце, коли він знайомився з ідеями англійського лорда-канцлера, про чиє існування досі не знав і в кому розпізнав тепер свого однодумця. З’явилася свідомість того, що він зі своїми поглядами не самотній у світі й що інші люди, ученіші й здібніші, думають так, як і він, отож дотеперішні Петрові спроби врятувати й удосконалити людство, хоча й катастрофічно безуспішні, зовсім не були передчасні чи безглузді, так що досить тільки їх повторювати, щоб вони врешті вдалися, бо час для них наспів. Ця свідомість давала Петрові таке солодке задоволення, що аж плакати хотілось, але водночас завдавала нестерпної муки, бо чим натхненніше розгортались над книжками вченого канцлера крила його духу для тріумфального злету, тим тяжче було зносити неможливість цього злету в умовах ув’язнення. Тільки сила волі не давала Петрові запасти в розпач. Але на турботливі розпити сестричок, чи не бажає він чого та чому він такий невеселий, він реагував ще дратливіше, ніж його товариш по ув’язненню: щирив зуби й гарчав.

Саме в ту пору у Маделони рівно через дев’ять місяців після дводенних відвідин її чоловіка, гарпунника Жана Дютрука, народилася рудоволоса дівчинка, яку охрестили Констансою. І в Анрієтти знайшлася донечка - Агнеса. Вона народилася через сім місяців по тому, як у її тата, корабельного теслі Армана Коньяса, скінчилася двотижнева відпустка і він мусив знову йти в плавання. Хоч і недоношена, дитина була здоровенька й важила не менше за більшість новонароджених. Зате синок Сімони й капітана Леона Бассена - того самого Бассена, що подужав горилу, - народився переношений. Мати носила його під серцем аж одинадцять місяців, тож і не дивно, що дитя вродилось напрочуд дуже й гарне, з темним волоссячком і смаглявим, ніжним личком задерикуватого янголяти, якому дуже пасували чорні, вогнисті, широко розставлені очі. В Петра спитали поради, як назвати його, і він обрав ім’я Венсеслас.

У серпні того року, коли згорів добрий іспанський король Філіпп, шевальє де ла Прері випустили на волю; королева-мати тоді вже жила в добрій згоді з сином, і, хоч вона вже більш ніколи не досягла давньої могутності, годилось випустити на волю її прибічників. Прощання обох в’язнів, які щиро подружили за час довгорічного перебування в château d’If, хоч останнім часом і дратували один одного трошечки, було зворушливе. Перше ніж покинути замок, шевальє де ла Прері наостанок пофехтував з Петром, зіграв з ним у paume¹ і в більярд, а тоді, пообіцявши поклопотатися в Парижі за Петрове звільнення, сів у наготований човен і під стримуване ридання злотокосих каштелянових донечок та голосний плач їхніх діток відплив. Петр зі стиснутим серцем подумав: скінчився ще один період його життя, знов у нього розпливлось у руках і потонуло в мороку те, що довго було для нього повсякденною дійсністю, а він за цей час тільки постарішав на чотири роки й не просунувся життєвим шляхом ні на п’ядь. А що втекти з острова, з цих могутніх мурів та веж, стережених сильними загонами до зубів озброєних гвардійців, було неможливо, то Петр вирішив покласти край такому нікчемному життю і вже розмірковував, як здійснити цей похмурий задум: чи стрибнути з котроїсь вежі й розчерепити собі голову, чи сплести з простирадла мотузку й повіситись, а чи померти з голоду. Інших способів покинути цей світ він не знаходив, бо не мав нічого гострого й шпичастого, щоб простромити собі серце, як його батько, ані вогнепальної зброї, щоб пустити собі кулю в голову, а якби попросив, щоб йому купили в місті смертоносної отрути, то це було б єдине його бажання, якого милі каштелянові дочки не погодились би задовольнити.

І ось, коли він одного разу так сидів і, тупо дивлячись перед себе, міркував про ці невеселі справи, знаходячи в тому якесь похмуре задоволення, до нього прийшов сам каштелян і, довгенько по мулявшись, несподівано запитав його:

- Мосьє де Кюкан... Мосьє де Кюкан... скажіть мені... даруйте таку сміливість... я знаю, вам тут живеться непогано, і, сподіваюся, ви задоволені всім, але все ж таки... для людини молодої, як оце ви... сидіти весь час в одному місці - хіба це життя?.. Одне слово - чи не хотіли б ви звіятися звідси?

- Пробачте? - перепитав Петр.

- Я хотів сказати: втекти, - поправився каштелян. - Щезнути, вшитися, одне слово - звіятись, як я сказав.

У Петра закалатало серце: він-бо знав, що каштелян чоловік порядний, непитущий і не базіка.

- Певне, що хотів би, - відказав він. - Але як?

- А це, пробачте, полиште на мене, - відповів каштелян. - Один багатий вельможа притьмом хоче вас визволити, а грошей йому не шкода. Це простісіньке діло. Досить буде вам перебратись на моряка, і я випущу вас звідси, як буцімто свого зятя. Це буде, коли смеркне. Начальник варти, правда, знає, що тут зараз нема жодного з моїх зятів, але то дарма: він згоден заплющити не одно, а обоє очей.

- А хто ж той багатий вельможа, що хоче визволити мене? - спитав Петр.

- Цього я, пробачте, не знаю, - відповів каштелян. - Я не домовлявся з ним сам, він прислав до мене свою людину. Ох, пане де Кюкан, заклинаю вас: скористайтеся з нагоди, бо вона може більш не трапитись! Виходьте в широкий світ із цих мурів, бо вони, хоч і обвішані дорогими гобеленами, все ж таки тюремні мури, нічого не вдієш! Ви ще молодий, здоровий; тіштеся життям, а тішитись ним можна тільки на волі. Станьте птахом, пробувши чотири роки ведмедем, замкненим у клітці!

Каштелян говорив так натхненно й палко, що Петрові, звиклому наражатись на всілякі несподівані підступи, це почало здаватись підозрілим. Тому він обережно сказав:

- Я ціную волю, але не менше ціную порядність. Я б не хотів здобути волю ціною вашого нещастя, бо ви завжди ставились до мене ласкаво й чесно. Адже нема сумніву: коли я втечу, вас обвинуватять і ви матимете, лагідно кажучи, неабиякі прикрощі.

На ті слова каштелян аж застогнав, а коли заговорив знову, його піднесено-риторичний тон де й подівся.

- Про це не дбайте, на це можете начхати, пане де Кюкан! Будьте певні, я знаю, що роблю: ваша втеча дасть мені стільки, що я нарешті зможу здійснити свою давню мрію: кинути к бісу оце каштелянство, десь тепленько угніздитися з дітьми та онуками і вже до самої смерті спокійно вирощувати артишоки на великих полях, а не на грядочці, як тут. І подбати про власне безсмертя, викинувши на світовий ринок виведений мною сорт, гарніший і соковитіший за «le gros vert de Laon»¹ і смачніший за «le camus de Bretagne»². Сорт, який зватиметься «le châtelain d’If»³! Ні про що не думайте, пане де Кюкан, усе як слід зважено й домовлено і залежить тепер тільки від вас, тобто від вашого «згода!», від вашого спасенного, жаданого «згода!»

Ці логічні докази розвіяли Петрову підозру, і він справді сказав те жадане «згода!». І ввечері того ж таки дня, вдягнений у ту саму матроську одежу, в якій був заарештований на добропорядному судні «Венеція», маючи під сорочкою той самий черес із своїми останніми цехінами, під здушене ридання каштелянових злотокосих дочок і голосний плач їхніх діток - так само, як нещодавно шевальє де ла Прері, - пройшов з каштеляном шість окутих залізом брам, з котрих дві мали звідні мости, а чотири - звідні грати, просто перед носом у вартових, які всі удавали, ніби не бачать нічого, бо заплющували очі. Петр марно силкувався вгадати, скільки ж це грошей довелось вивалити його невідомому добродійникові, щоб підкупити всіх цих людей; йому кортіло довідатися, хто ж той добродійник і чому він так хоче, щоб Петр опинився на волі. Може, сам король, що чинить так нишком від матері та свого ревнивого фаворита? А може - хто знає! - патер Жозеф, сам убогий, але рука могутнього ордену, чи Рішельє, чи - не виключено - котрийсь із турецьких вельмож, свідомий того, що єдиний, хто може повернути Туреччині її збляклу славу, - це він, паша Абдулла? Прагнення дізнатись, кому він має дякувати за своє врятування, захопило його, мов гарячка, і що більше Петр думав, що напруженіше вгадував, то дужче розпалювались його нетерплячка й цікавість.

Каштелян з Петром нарешті пройшли через передню захисну площину, звану барбаканом, до потайної брамки для вилазок, званої потерною. Тут кінчалась оборонна система замку, а далі був уже тільки крутий кам’янистий берег, що його ліниво обмивала морська піна. Потім вони спустилися зміїстою дорогою до короткого дерев’яного причалу, біля якого погойдувався на хвилі човен з одним веслярем. Петр сів у човен, і весляр наліг на весла.

- Куди ви мене везете? - спитав Петр, коли човен відплив від острова на таку відстань, що білий, залитий місячним сяйвом château d’If стало видно в усій його похмурій, важкій, непривітній цілості.

- Побачите, пане, - відповів весляр.

- А до кого ви мене везете? Кому ви служите? - допитувався Петр.

- Побачите, пане, - знову відповів весляр.

Човен дугою завернув до західного рогу безлюдного острівця Помег, не видного з марсельської гавані. Там, серед скель, палахкотів у темряві невеличкий вогник. Весляр пристав до берега.

- Ідіть, пане, самі до отого багаттячка, - сказав він каліченою французькою мовою.

- А нащо воно розпалене? - спитав Петр.

- Для світла й для тепла. Адже холодно й темно.

Петр вийшов з човна й помалу рушив під крики нічних птахів до вогню.

- Є тут хто? - гукнув він.

Замість відповіді з темряви вибіг якийсь високий чоловік і, здійнявши вгору руки, впав на коліна, аж гупнуло. І Петр у подиві втупив очі в знайоме обличчя - обличчя капітана Еміліо Морзеллі, смагляве, колись гарне, а тепер спотворене величезними волохатими бородавками, схожими на бризки грязюки: одна була на лівій щоці, друга на правій, одна на лобі, одна на підборідді, а найбільша і найбридкіша - на кінчику носа. І руки, які він простягав до Петра, були всі в бородавках.

- Ох, дотторе, згляньтесь на мене, - скиглив Еміліо. - Адже я вас визволив, усе своє майно кинув у пельку отому безсоромному грабіжникові, вашому каштелянові, але не шкодую ні за чим, аби лиш ви звільнили мене від оцих бородавок, що ними позначили мене в праведному гніві! Кожне ваше слово, яким ви мене закляли, справдилось, бородавки повиростали скрізь, де ви сказали: й на підошвах теж, так що я насилу ходжу! Ви єдиний у світі можете мене зцілити; благаю вас, дотторе!

Розчарований, болюче вражений тим, що це виявився не король Франції, не патер Жозеф, не Рішельє і не котрийсь із турецьких вельмож, а підлий капітан Еміліо Морзеллі і що йшлося не про славу Франції чи Туреччини, а про бородавки, Петр сказав холодно й неприязно:

- А чого ж ви, негіднику, надумали визволити мене аж оце тепер, через чотири роки?

- Бо ваше прокляття справдилось не зразу, а поступово, - пояснив, стримуючи плач, Еміліо Морзеллі. -А я, признаюся з покорою й жалем, настільки дав себе опанувати своїй пристрасті, жадобі, що зовсім позбувся свого libera arbitria⁴ і тому наважився так труснути своїм гаманцем та простягти вам руку допомоги лиш тоді, коли справдилось ваше останнє, найстрашніше закляття: почало в мене відбирати пальці за те, що я взяв нагороду, призначену за вас. Ох, будьте милосердні, дотторе, зціліть мене!

- Може, мені пощастить перемогти нехіть, яку збуджує в мені ваша підлість, нікчемний поганцю, і я усуну наслідки свого закляття, - сказав Петр. - Але поки що мені б хотілося чимскоріше покинути французькі води.

Почувши ті слова, в яких він уловив бодай часткову обіцянку, що його прохання буде виконано, капітан упав перед Петром ниць і став цілувати йому чоботи.

А каштелян замку Іф, тільки-но човен з Петром зник у чорному з блискітками нічному морі, вдоволено вернувся до своєї оселі й застав там донечок: вони хоч уже й не ридали, але були страх які невеселі, насуплені, понурі.

- Що з вами, мої красунечки, потіхо моєї старості? Чого ви скисли, наче після похорону, й сидите понадимавшись? - спитав він. - Хоч так, хоч сяк, а причини для цього я не бачу. Усе вдалося, Кюкан на волі, а гроші у нас.

- Ох, таточку, як же нам не журитися? - відказали в унісон Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона. - Гроші - це ще не все, ох, не все, таточку!

- Звісно, що не все, донечки, але добре їх мати, ох, добре, хай йому грець! - сказав каштелян.

- Добре їх мати, таточку, але краще мати спокій на серці і в душі, - відказали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона. - А де ж візьметься той спокій, коли ви, наш батько, допустилися злочину, за який платять життям? Ви подумали, що буде, коли спливе наверх, що ви помогли Кюканові втекти? Ви можете уявити, яке це буде лихо?

- Ніякого лиха не буде, бо П’єр Кюкан де Кюкан був випущений законно, - сказав каштелян.

Почувши ті слова, красуні-сестрички заголосили:

- Що це ви кажете, таточку, ви, такий розумний чоловік! Чи ми не бачили на власні очі, як пан де Кюкан перевдягся в свою стару матроську одежу? Ми ж власними руками для цього випрали й попрасували її! Нащо йому було перевдягатись, нащо б йому прикидатись котримсь із наших чоловіків, якби його випускали законно? Чого б йому не вийти на волю в своєму щоденному шляхетському вбранні, що так йому личило?

- І все ж його випущено законно, - відповів каштелян, хитро всміхаючись. - Я втаїв це від вас, щоб ви не пробалакались перед паном де Кюканом, але тепер він уже бозна-де, і я можу все розкрити. Саме коли я почав переговори з тим бородавчастим італійським капітаном, що обіцяв мені золоті гори, якщо я поможу Кюканові втекти, і сушив собі голову, як же влаштувати так, щоб і гроші загребти, й не влізти в халепу, прийшов з Парижа указ випустити Кюкана. Це означало, що я мушу випустити його, не маючи з того ніякого зиску, як було з шевальє де ла Прері! Але не знаєте ви свого тата, рибоньки мої. Я показав наказ начальникові охорони, а Кюканові не сказав ні слова, і капітанові-італійцеві, звичайно, теж. І тепер Кюкан думає, буцім утік, перебравшись моряком, вартові гадають, ніби Кюкан знає, що він не втік, а випущений законно, а італієць певен, що я йому за його гроші справді зробив велику послугу. Отож усе вбезпечене, красунечки мої: перед владою я чистий, та й Кюкана не маю чого боятись. Якщо він і довідається колись, як було насправді, та нападеться на мене, я скажу: помиляєтесь, мосьє де Кюкан, я вас не водив за носа, адже від Парижа до Марселя не близький світ, і наказ короля випустити вас мені вручили аж на другий день після вашої втечі, коли ви були вже бозна-де. Отож вище голівки, красунечки мої, і скажіть: який у вас татусь?

- Розумненький, - з подивом сказали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона.

Отак і вийшло, що Людовік Тринадцятий марно чекав свого улюбленця Петра Куканя з Куканя, якого звелів випустити з в’язниці, щоб віддати йому місце біля себе, звільнене смертю ревнивого й себелюбного герцога де Люїна. Та Петр не з’явився, а король нездатен був правити країною сам, тому повід ухопили розумний і енергійний Рішельє, трохи згодом висвячений у кардинали, та його повірник і радник отець Жозеф.

Для повноти зостається тільки зауважити, що артишоки «le châtelain d’If», які колишній іфський каштелян ще того ж таки року почав вирощувати масово, здобули велику популярність у гурманів і, блискуче витримавши конкуренцію на світовому ринку, виродилися й забулись лише під кінець вісімнадцятого сторіччя, в полум’ї Великої Французької революції.

ЧАСТИНА ДРУГА
ВАРІАЦІЇ НА ВАЛЬДШТЕЙНІВСЬКУ ТЕМУ