Рецензенти: Підопригора О. А. доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України

Такий підхід, на нашу думку, не відповідає історії, ре¬аліям та тенденціям розвитку України.

Визначення типології української національної пра¬вової системи ускладнюється тією обставиною, що знач¬ну частину своєї історії Україна перебувала у постійно¬му виборі між Сходом і Заходом.

При цьому варто звернути увагу на еволюцію в Ук¬раїні доби Середньовіччя понять «Схід» і «Захід». Якщо «Заходом» традиційно вважалася Західна (латинська) Європа, розташована на захід від Галицько-Волинського князівства, то «Схід», в залежності від ситуації, міг озна¬чати Візантію або Москву. Такі процеси мали місце як у Середньовіччі, так і пізніше, чому значною мірою спри¬яла відсутність територіальної єдності, поділ на Лівобе¬режну та Правобережну частини.

Оскільки нас цікавить приналежність України до тієї чи іншої локальної цивілізації, і відповідно, — до тра¬диції права і правової родини, щоб з'ясувати особли¬вості цивілізаційної орієнтованості України, спочатку торкнемося питання про значення православ'я.

Багато хто наголошує на тому, що православ'я спра¬вило великий вплив на культуру українського народу, визначаючи багато в чому не лише світогляд, але й пра¬восвідомість і ментальність українського народу (Д. Сте¬повик, Ю. Оборотов). Разом з тим, не можна не врахову¬вати існування й критичного ставлення до православ'я, як до «візантійства», що виникає у Середньовіччі, збері¬гається і пізніше. Наприклад, у творах Тараса Шевчен¬ка «візантійська віра» протиставляється Богу, який бе¬зумовно стоїть вище усіх міжконфесійних змагань.

Здається, що позиція Кобзаря більш точно відображає сутність українського світогляду, бачення свого місця у довкіллі: не Східна чи Західна гілка християнства, але християнство, як таке, як віра у Бога-творця, що не роз¬глядає людину, як раба. Такий підхід дозволяє визначи-
70

71

ти особливості цивілізаційної орієнтованості України, як держави європейської, але такої, що перебуває у пер¬манентних світоглядних рефлексіях.

У зв'язку з існуванням такої проблеми слід зазначи¬ти, що останнім часом слушно звертається увага на розбіжності у формуванні правосвідомості українців в залежності від переважання західних чи східних еле¬ментів культури. У Східній Україні сотнями років про¬водилась асиміляція національних форм побуту, тра¬дицій, звичаїв українського народу з боку як державно-владних структур, так і православної церкви, яка стала оплотом суспільного консерватизму та антиукраїнських настроїв. А у Західній Україні, яка довгий час перебува¬ла в складі Австро-Угорщини та Польщі, українському народові значною мірою допомогла зберегти свою інди¬відуальність і остаточно не відійти від західної культу¬ри греко-католицька церква. Так, серед визначальних рис населення Галичини можна виокремити історично вироблені в нього працьовитість, законослухняність, вміння господарювати, цілеспрямованість та національ¬ний патріотизм, які за умови кваліфікованого керівниц¬тва могли б стати добрим підґрунтям для державного будівництва.

Таким чином, перебуваючи у складі двох імперій з полярними культурами, український народ опинився в катастрофічному становищі — його культурне ядро розщепилось також на дві субкультури: східну і захід¬ну. І саме тому український народ як цілісність не сприй¬мався практично ніким. Внаслідок цього відмінності між українцями Наддніпрянської України і Галичини існу¬ють не лише у мові, психології та церковних конфесіях, а й у рівні правосвідомості. Особливості рівнів право-

72

свідомості населення Галичини та Наддніпрянської України, що формувалися протягом багатьох століть, безперечно впливають і впливатимуть найближчим часом на процес державного будівництва у цих регіо¬нах. Водночас загальнолюдська мораль серед населення Наддніпрянської України усе ж збереглась завдяки гли¬боко вкоріненим традиціям, звичаям. Це дає змогу зро¬бити висновок, що народні основи у Наддніпрянській Україні та Галичині дуже близькі, те, що єднає людей, набуває особливо виразних форм, певною мірою нівелю¬ючи відмінності (Й. Васькович)

Загалом, можна зробити висновок, що коли на почат¬ку Середньовіччя Київська Русь, зокрема, українці, зага¬лом засвоює Візантійську традицію, поширюючи вплив греко-римської культури на суміжні території, то з кінця XV до кінця XVI ст. Україна виходить з останньої, хоча її форми остаточно не зреклась, і входить у контекст загальноєвропейський, аж доки це не було припинено значною мірою геноцидними діяннями Петра І. Тому слушним є висновок про поліцивілізаційний феномен історії України (В. Скоблик)

Отже, наголошувати на східній або євразійській тра¬диції в Україні не варто.

Після приєднання України до Росії західна орієнта¬ція України, попри деякі спроби зберегти самостійність у вирішенні цього питання, вимушено зменшилась: вона все більше втягується у контекст історичного розвитку Російської імперії, котра типологічно стає спадкоємицею «хронічно хворої» Візантії (О. Шморгун).

Проте збереглися особливості світоглядних засад в Україні, відмінностей у сприйнятті православ'я. Так, у культурі Московської Русі аж до середини XVII ст. давався взнаки вплив візантійської, болгарської та сер¬бської культур ХІУ-ХУІ ст. — так званий «другий південнослов'янський вплив». В основі його світобачен¬ня ісіхазм — містична течія у православ'ї, котра роз-

73

вивалася з ранніх християнських часів і передбачає обо¬жування людини — єднання з Богом на енергетичному рівні, здобування людиною благодаті Св. Духу за допо¬могою споглядальної молитви. Це веде до морального очищення і онтологічного перетворення людини. При¬хильниками такої традиції були Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій, Іван Грозний, протопіп Авакум.

Деякий час Україна розглядалася Росією як своєрід¬ний місток до Європи, чому сприяла політика Олексія Михайловича, який намагався православну есхатологічну міфологему про Москву — третій Рим — перевести у реальний вимір і перетворити на політичну програму: об'єднати усі православні країни у нову Візантію — Вселенську греко-російську східну православну імперію з центром у Москві, а самому стати її імператором. Саме приєднання України та реформи Никона (уніфікація церковного обряду та культури за українським взірцем) могли розглядатися ним як перший етап цієї програми тим паче, що Україна та українська барокова культура символічно пов'язували Москву не лише із Західною Європою, а й з Грецією, оскільки в традиціоналістських колах московської Русі панувало в цілому негативне

ставлення до останньої через прийняття нею Флорен¬тійської унії.

Про шлях до Європи через Київ йдеться останнім часом і у російській публіцистиці за умови, що Київ «зуміє відстояти свою незалежність від... власних націо¬налістів», котрі намагаються через Галичину »увести його на романо-германський Захід» (А. Панарін).

Враховуючи сказане, слід визнати, що коли Україна і є своєрідним «містком», то не між Європою і Азією, а між «європейською» Європою і Європою «євразійською» (Ф. Рудич).

Це звичайно наклало відбиток і на формування ук¬раїнського права. До того ж, певну самостійність у цій галузі Україна зберігала лише до завершення процесу приєднання до Росії і до початку формування загаль-ноімперського законодавства. Надалі всі правничі рішен¬ня визначались імперською (до 1917 р.) та радянською правовими доктринами.

Отже, вести мову про приналежність України до євра¬зійської правової родини (доцільність виокремлення якої, до того ж, вже саме по собі викликає сумніви) здається некоректним.

Внаслідок дії згаданих та інших історичних і куль¬турних чинників, загальна тенденція розвитку права України у Х-ХІХ ст., виглядає так: досить стійкий вплив римського та західноєвропейського права у галузі регу¬лювання речевих відносин та зобов'язального права, і вплив візантійського права у галузі спадкування та сімей¬ного права. У галузі публічного права — стійкий вплив Східноєвропейської (Візантійської) традиції права, що призводить до проникнення публічно-правових елементів у сферу приватних відносин.

Слід зазначити, що це не стосується територій Украї¬ни, які знаходились під владою Австро-Угорщини, Польщі, Румунії тощо, де діяло законодавство відповідної дер¬жави, що відображало Західну традицію права і прина¬лежність до романо-германської родини.

Загалом аналіз перебігу формування традиції права в Україні та встановлення світоглядних засад національ¬ної правової системи дозволяє зробити висновок, що особ¬ливості культурного та історичного розвитку зумовили приналежність її правової системи до східноєвропейсь¬кої правової родини, що сформувалася у рамках східно¬європейської правової традиції.

75

РОЗДІЛ II

Підрозділ 1

РИМСЬКЕ ПРАВО ЯК «МАТЕРИНСЬКА ПРАВОВА СИСТЕМА»

1. Римське право і римська антична цивілізація

Приступаючи до характеристики римського права, як правової системи, що є «материнською» щодо інших правових систем Європи, слід звернути увагу на циві-лізаційне, юридичне та історичне значення римського

права.

Історичне значення римського права для України зумовлене тим, що протягом тривалого часу воно у кла¬сичному та греко-римському (візантійському) варіантах впливало на формування та розвиток українського пра¬ва і продовжує впливати на формування концепції при¬ватного права України сьогодні.

Юридичне значення римського права полягає в тому, що понятійний та категоріальний апарат, термінологія сучасного права ґрунтуються на ідеях, засадах та визна-

76
ченнях, розроблених римською класичною юриспруден¬цією. Наприклад, такі поняття як договір, зобов'язання, провина, інтерес, збитки, компенсація тощо були доско¬нало опрацьовані ще у Стародавньому Римі.

Отже, вивчення римського права є необхідним елемен¬том гуманітарної освіти взагалі і тим більш важливою складовою професійної підготовки висококласного пра¬вознавця.

Загальновизнаною датою заснування Рима є 753 р. до н. є. Але після цього впродовж двох з половиною сторіч він перебуває під владою етрусків, які спричинили вели¬чезний вплив на римську культуру. З врахуванням цієї обставини перші три століття Рим нерідко оцінюють як «етруську прелюдію», а відлік власне римської ци¬вілізації ведуть з встановлення Республіки у 509 році до н. є.

Слід згадати, що після встановлення Республіки, Рим впродовж декількох сторіч залишається лише одним з багатьох міст-держав Італії і Середземномор'я, — його покликання як світової держави в цей час ще не було очевидним.

Однак, на початку III ст. він оволодіває всім півостро¬вом, захопивши у 272 р. до н. є. останнє з грецьких міст-колоній Великої Греції — Тарент.

Політичні горизонти Риму невпинно розширюються, він стає все більш агресивним і це з неминучістю при¬зводить до конфлікту з наймогутнішою державою Се¬редземномор'я того часу — Карфагеном. Пунічні війни, що продовжувалися майже сторіччя, йдуть з перемінним успіхом, але врешті-решт завершуються розгромом Кар¬фагена і створенням римської провінції Африка, що стає однією з житниць Риму.

Після цього, в результаті вдалих походів на Схід Се¬редземномор'я, Рим підкорює елліністичні держави — спадкоємців імперії Олександра Македонського, Малу Азію тощо, внаслідок чого утворюються нові провінції: Нарбонська Галлія, Єгипет та ін.

На межі тисячоліть формується молода Римська імпе¬рія, яка вже є тепер не лише європейською державою, але і африканською і азійською. Середземне море стає внутрішнім: на його берегах розкинулися володіння Риму.

Діючи за принципом «поділяй і володарюй», сенат встановлює різний статус для різних територій Риму:

77
особливий статус мають міста, що здалися на милість переможців, колони римських громадян в провінціях, міста-союзники, міста-муніципії, що зберегли первісну систему управління і т. п.

Соціально-економічна структура раннього Риму була доволі простою. Всупереч думці, розповсюдженій римсь¬кими істориками, соціальні протиріччя між патриція¬ми і плебеями не починаються «від заснування міста», а виникають лише наприкінці VI ст. до н. є. Після спала¬ху протистояння між ними в 494 р. до н. є., патриції змушені, хоча зі значними обмеженнями, дозволити пле¬беям брати участь у політичному житті міста.

Після цього республіканські інститути Риму форму¬ються на принципах розподілу влади і контролю органів управління одне за одним: куріатні коміції обирають магістратів, приймають закони і плебісцити; виконавчу владу здійснюють магістрати, котрі обираються на рік і не підлягають переобранню на повторний термін; один з видів магістратів — претори — наділяється криміналь¬ною, адміністративною та цивільною юрисдикцією і, таким чином, разом з суддями-непрофесіоналами скла¬дають судову владу; Сенат, що складається з колишніх магістратів, затверджує закони і результати виборів, контролює діяльність магістратів і дає їм настанови, вирішує питання зовнішньої політики, веде нагляд за фінансами і дотриманням священних ритуалів — фак¬тично здійснює керівництво державою.
Важлива роль відводилася народним трибунам, що обиралися тільки з числа плебеїв: вони мали право вето на рішення магістратів і користувались імунітетом.

В ранньому Римі переважало натуральне господар¬ство. Основною соціальною і економічною ланкою сус¬пільства була Гатіііа, тобто сукупність людей — як вільних так і рабів — що знаходились під владою одно¬го раіегГатіііав (батька сімейства).

Спочатку земля належала римській громаді в ціло¬му. Окремі громадяни могли отримати її лише в колек¬тивне (пасовища, луки, ліси) або індивідуальне користу¬вання і посідання.

Дрібні землеволодільці складали основну масу вироб¬ників матеріальних благ. Рабів в період Ранньої Рес¬публіки було небагато, а ставлення до них — доволі лібе¬ральне, оскільки перші війни йшли між ближніми сусі-

78

дами, до того ж з перемінним успіхом, що не виключало можливості і римлянину побувати у полоні. З цих при¬чин значення рабської праці в суспільному виробництві було невеликим.

Поступово дрібне селянське господарство зникає, по-ступаючись місцем латифундіям. З'являється товарне виробництво і його переваги стають очевидними.

В свою чергу, зміна системи господарювання веде до соціальних змін. Нобілітет захоплює а£ег риЬіісиз (ко¬лишні громадські землі). Утворюється також клас тор¬говців і фінансистів, роль якого все більше зростає відпо¬відно зростанню ролі рухомості в житті суспільства.

Раби, кількість яких тепер складає десятки і сотні тисяч, являють собою не тільки масу дармових праців¬ників, але й серйозну соціальну силу, що становить за¬грозу для основ держави.

Республіканські інститути, що так добре функціону¬вали в часи Ранньої Республіки, виявляються вже не¬придатними для забезпечення нормального функціону¬вання різноманітних сфер держави.

Криза призводить до громадянських війн, спроб ре¬форм (брати Гракхи, Марій), встановлення диктатур (Сула, Гай Юлій Цезар).

В підсумку поступово формується Принципат, який характеризують як «римський варіант монархії елліні¬стичного типу», але й може бути охарактеризованим як прототип напівпрезидентської республіки.

Першим принцепсом стає внучатий племінник Гая Юлія Цезаря — Октавіан, якому Сенат в 40 р. до н. є. присвоює титул Імператора, в 30 р. — вручає владу три¬буна, в 27 — ім'я Август. З 19 р. до н. є. — Октавіан Август — куратор, з 12 р. до н. є. — Великий понтифік. Таким чином, в руках принцепса зосереджується вища військова, цивільна і релігійна влада.

З Принципатом починається нова доба — Пізній Рим (Імперія). У порівнянні з неспокійними останніми рока¬ми Республіки вона здається «Золотим Віком».

Хоча перше століття нашої ери ще минає в завойов¬ницьких війнах, однак їхній розмах поступово скоро-

79

чується — Імперія досягла максимально розумних меж. Останнім імператором, за якого тривали завоювання, був Траян. Після його смерті у 117 р. Адріан обмежується забезпеченням цілісності і безпеки Імперії. Для охоро¬ни кордонів зводиться система укріплень, характер яких свідчить про оборонну військову доктрину Риму. Кількість легіонів скорочується. Армія все частіше фор¬мується з жителів провінцій, — особливо це стосується прикордонних районів.

Цікаво відзначити існування суперечливих тенденцій розвитку римського суспільства і держави.

З одного боку — триває згортання демократичних республіканських інститутів. Наприклад, магістрати втрачають своє значення — їх замінюють префекти, чи¬новники, що призначаються імператором. Відбувається зростання бюрократичного апарату, на чолі окремих ланок якого все частіше стають вільновідпущені грець¬кого походження. Канцелярія імператора стає центра¬лізованим адміністративним органом, а її структурні підрозділи нагадують своїми функціями і характером сучасні міністерства і відомства.

З іншого боку, відбуваються позитивні зміни в со¬ціальному житті суспільства. Зокрема, вживаються за¬ходи до зменшення попиту на рабів на ринку. Зростає кількість відпущених на волю, підвищується роль ос¬танніх у політичному і економічному житті країни.

В 212 р. едиктом імператора Каракали всім вільним жителям держави даровано римське громадянство. Це ще більше полегшує торговий обіг.

В результаті провінції розвиваються досить гармо¬нійно, спілкуючись і обмінюючись товарами одна з од¬ною, і всі разом (або принаймні, в більшості) наслідую¬чи Рим в організації міської інфраструктури, системи управління, сільськогосподарського виробництва тощо. Площа імперії в добу її розквіту досягала 3,5 млн. кв. км, довжина кордонів — 10 тис. км., а населення — 70 млн. Складається не лише регіональна або місцева, але також єдина загальнодержавна економіка.

80

В пору свого розквіту Імперія являє собою подібність федерації, в якій міста-держави і інші державні утво¬рення об'єднані під егідою Риму, але, в цілому, є достат¬ньо незалежними суб'єктами. Кожен з них був цілком самостійним і міг користуватися благами «Рах Котапа» (Римського Світу). На цій основі переможці-римляни зуміли об'єднати переможені народи, перетворивши їх з підкорених підданих в своїх громадян.

— велике переселення народів Євразії, що вилилось

для Риму в нашестя германців;

— економічні і соціальні труднощі;

— виникнення християнства, що руйнувало систе¬

му традиційних римських цінностей;

внутрішніх структур Римської імперії і постійною

необхідністю захищати її кордони;

— зростання ролі армії (до того ж вже не «чисто

римської» за своїм складом) в політичному житті, що

призвело до появи низки «солдатських імператорів»

тощо.

Спробу вирішити ці проблеми зробив Діоклетіан, що став імператором у 284 р.

В процесі аналізу численних реформ Діоклетіана і Костянтина, варто звернути увагу на дві, можливо, найбільш цікаві обставини.

Перша із них полягає в тому, що з ними почалась ос¬тання фаза існування Римської держави. Іронія долі полягала в тому, що Рим, колись вигнав Тарквінія і об-

81

рав Республіку, в пошуках порятунку прийшов до до-мінату — монархії, але вже не етруського, а східного типу. Як показав подальший розвиток подій, це був не вихід, а тільки відстрочка кінця.

Бажаючи підвищити ефективність сільськогоспо¬дарського виробництва, держава прикріплює до землі того, хто на ній працює, заохочуючи колонат, але колони, на¬ближені за реальним станом до рабів, працюють на¬стільки ж неефективно, як і останні.

З метою підвищення рівня життя, держава вводить жорстке регулювання цін на продукти, але це веде лише до сплеску спекуляції.

І хоча Східна Римська імперія (Візантія) проіснувала ще близько тисячоліття, але це була вже інша цивіліза¬ція, де римське право зазнало істотних трансформацій.

2. Державні інститути (інституції)

Ознайомлення із системою державних інститутів най¬більший інтерес являє у контексті загальних питань правотворчості та впливу згаданих інститутів на фор¬мування засад і положень Римського права. Тому мож¬на обмежитися характеристикою лише тих інституцій, що безпосередньо впливали на правотворчий процес, визначаючи його тенденції та принципові засади.

В період Республіки такими інституціями є: