Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства

1. Гавриленко О.П. ЕкографіяУкраїни: Навчальний посібник. К.: Знання, 2008. - 646с

2. Малишко М.І. Екологічне право України: навчальний посібник. – К.:

Видавничий дім „Юридична книга”, 2001. – 285 с.

3. Дмитренко І.А. Екологічне право України. – К., 2001. – 352 с.
Адміністративно-правове регулювання реклами лікарських засобів

Рязанець Ю.В., студентка групи Ю-05 юридичного факультету СумДУ

Науковий керівник – Янішевська К.Д., викладач кафедри права СумДУ

Адміністративно-правове регулювання реклами, предметом якої є лікарські засоби, а також їх реалізації та споживання – є одним з головних та важливих завдань нашої держави.

Саме створення ефективної системи засобів забезпечення законності щодо виготовлення та розміщення реклами лікарських засобів учасниками рекламної діяльності через удосконалення механізму адміністративно-правового регулювання реклами лікарських засобів, а також встановлення меж дозволеного та забороненого в рекламуванні лікарських засобів забезпечить порядок та стабільність у сфері охорони здоров’я.

В Україні наразі ведеться інтенсивна реклама лікарських засобів загального вжитку та спеціального призначення. Для того використовується доктрина доступності інформації, зокрема права на поширення та права на отримання інформації[5].

Відповідно, такий підхід слугує не тільки популяризації лікарських засобів, але й має ряд побічних наслідків, зокрема для тих людей, які беззастережно довіряють і схильні безконтрольно та без призначень вживати лікарські та інші засоби. Здебільшого рекламодавцями є фармацевтичні компанії та торгівці лікарськими засобами. Своєрідну рекламу проводять також лікарі та медичні заклади: рекомендують, приписують рецептом їх своїм пацієнтам, при нагоді збувають їх пацієнтам, розміщують на стендах тощо. Їх зусилля мають економічну оцінку. Недарма за деякими даними у 2010 році було реалізовано лікарських засобів від 8 до10 млд доларів, у тому числі таких, у яких потреби їх набувачами не було[5].

Вони переслідують свої інтереси - збільшити збут лікарських засобів і прибутки від їх реалізації. ЗМІ, які розміщують такі реклами у високо рейтингових програмах, із урахуванням вартості рекламного часу, також не в накладі. Інтереси споживачів та наслідки сліпої віри у ефективність рекламованих „чудодійних” лікарських засобів не кращим чином впливають на здоров’я тих, хто їх приймає без призначення лікаря і врахування індивідуальних особливостей організму людини[1].

У зв’язку з цим виникає нагальна потреба обмежити рекламу лікарських засобів взагалі і для окремої категорії споживачів. Для того необхідно встановити загальні підходи до заборон у здійсненні цивільних прав на лікарські засоби щодо торгівлі цим товаром взагалі та оборотоздатності їх як речей і об’єктів цивільних прав, доцільності та можливості реклами лікарських засобів. У кінцевому результаті йдеться, з одного боку, про захист прав споживачів лікарських засобів, а з другого - про забезпечення інформації хворих і лікарів про лікарські засоби, новітні можливості лікування та забезпечення права на здоров’я і життя. Здавалось би, що другий аспект є більш сильнішим і, відповідно, чим більше інформації, у тому числі рекламної, тим краще для охорони життя та здоров’я людини. Проте охорона здоров’я - професійна діяльність, яка заснована на спеціальних знаннях про хворобу, клініку, особливості організму конкретної людини та лікувальні властивості і протипоказання для вживання (побічні ефекти) окремих лікарських засобів [4].

Відносини щодо реклами в Україні врегульовані Законом України «Про рекламу» [2].

Також це питання досліджувалось: А.І. Черемновою (адміністративно-правовий (управлінський) аспект у рекламній діяльності), О.Р. Шишкою (договір на створення і поширення реклами), Г.О. Уляновою (захист авторських прав у правовідносинах рекламного спрямування). Значно більше робіт виконано у Російській Федерації. Проте ніхто не торкався реклами лікарських засобів.

Загальний методологічний підхід у рекламі лікарських засобів полягає у їх цільовому призначенні та властивостях як корисних, так і особливо шкідливих. На тому тлі ми послуговуємося загальним лікарським постулатом - не нашкодити. Задля цього виправданими є заборони - імперативні приписи недопустимості здійснення певної дії чи діяльності взагалі, в окремому місці, у певний час. Більше йдеться про обмеження, які „...засновані на правових принципах системи правових засобів: велінь, дозволів, заборон, що встановлені в нормах актів цивільного законодавства, та окремих індивідуальних установлень у актах застосування права, спрямованих на ускладнення здійснення суб’єктивних прав з урахуванням прав інших уповноважених осіб та суспільних інтересів”[5]. Такі обмеження зокрема встановлені й щодо самих лікарських засобів.

Саме у 2011 році змінена концепція реалізації лікарських засобів з відкритості їх реалізації до введення дозвільного порядку, за виключенням лікарських засобів першої необхідності, зокрема тих, які охоплюються поняттям „домашня аптечка”.

З набрання чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законів України у сфері охорони здоров'я щодо посилення контролю над обігом лікарських засобів, харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок" були встановлені загальні заборони та обмеження щодо реклами лікарських засобів для дітей і підлітків. Також, забороняється реклама лікарських засобів, які: не зареєстровані в Україні та виключені з Державного реєстру лікарських засобів України; вживаються та поширюються тільки за рецептами лікарів; містять наркотичні, психотропні, отруйні та радіоактивні речовини[3].

Також забороняється розміщувати в рекламі лікарських засобів відомості, які можуть справити враження, що за умови вживання лікарського засобу медична консультація з фахівцем не є необхідною; про те, що лікувальний ефект від прийому лікарського засобу є абсолютно гарантованим; про те, що лікарський засіб є продуктом харчування, косметичним чи іншим продуктом для вживання; про те, що косметичні засоби, харчові продукти, вітамінні чи інші харчові домішки мають лікувальні властивості, якщо наявність таких властивостей не доведена в установленому порядку. Без дозволу МОЗ реклама не може містити посилань на терапевтичні ефекти лікарських засобів щодо захворювань, які не піддаються лікуванню або важко піддаються лікуванню. На жаль, такі зловживання в Україні непоодинокі[2].

Рекламна інформація про лікарський засіб повинна містити: повну (у тому числі міжнародну непатентовану) назву лікарського засобу та назву його виробника; інформацію щодо застосування лікарського засобу; інформацію щодо умов зберігання лікарського засобу з обов’язковою позначкою: „в місцях, що недоступні для дітей”[2].

Реклама повинна бути спрямована на заохочення раціонального використання лікарського засобу, представляти його об’єктивно, без перебільшення позитивних властивостей. Не допускається обмеження інформації щодо лікарських засобів для медичних та фармацевтичних працівників, крім випадків, передбачених чинним законодавством[4].

Реклама лікарських засобів, яка призначена для медичних закладів і лікарів, здійснюється тільки через спеціалізовані друковані засоби інформації, розраховані на медичних і фармацевтичних фахівців. МОЗ забезпечує інформування медичних закладів і лікарів про зареєстровані та виключені лікарські засоби з Державного реєстру лікарських засобів України[7].

Таким чином, рекламування лікарських засобів має свої особливості: воно здійснюється на дозвільній основі, має загальних та професійних споживачів. Це зумовлює потребу не тільки деталізації реклами лікарських засобів з певними їх видами та на певну категорію споживачів рекламного продукту, але й безумовне дотримання встановлених правил. Основним при оцінці правомірності такої діяльності є забезпечення права на життя та здоров’я.

Література:

1. 
   Про лікарські засоби: Закон України від 04.04.1996// Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №22. – 86 с.
   
2. 
   Про рекламу: Закон України від 03.07.1996//Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №39/[Електронний ресурс. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/270/96-%D0%B2%D1%80].
   
3. 
   Про внесення змін до деяких законів України у сфері охорони здоров'я щодо посилення контролю за обігом лікарських засобів, харчових продукті для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок: Закон України від 20.12.2011// Відомості Верховної Ради України. – 2012. - №30. – 348 с.
   
4. 
   Горбатенко А., Бежевец О. Реклама лікарських засобів: основні правила і обмеження/А. Горбатенко, О. Бежевец//[Електронний ресурс. – Режим доступу: http://pravotoday.in.ua/ua/press-centre/publications/pub-297/].
   
5. 
   Комаров В.А. Правове регулювання реклами лікарських засобів/В.А. Комаров//[Електронний ресурс. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/znpifyua/2011_1/Komarov%20V.A..pf]
   
6. 
   Мелешко К. Чи зникне реклама ліків в Україні?/ К. Мелешко//[Електронний ресурс - Режим доступу: http://ua.glavred.info/archive/2010/10/22/120535-3.html].
   
7. 
   Фесенко В. Правове регулювання рекламної діяльності/ В. Фесенко// [Електронний ресурс - Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2526].
   
8. 
   Шиловський Л. Реклама лікарських засобів: юридичний аспект/Л. Шиловський//[Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.apteka.ua/article/145618].
   

Інформована згода на медичне втручання тісно пов’язана з природними правами людини, тобто правом на життя, правом на здоров’я, особисту недоторканність та свободу. Виходячи із сучасних міжнародних стандартів, добровільна згода пацієнта є необхідною умовою правомірності наступного медичного втручання. Проте, законодавчі акти з даної проблеми не в повній мірі забезпечують права і законні інтереси громадян, зокрема, щодо правового регулювання передачі довіреному прав з прийняття важливих медичних рішень у разі втрати довірителем дієздатності.

Стаття 4 Європейської хартії прав пацієнтів проголошує: «Кожен має право на отримання будь-якого виду інформації, яка допоможе йому/їй активно брати участь у прийнятті рішень щодо свого здоров’я; ця інформація є обов’язковою попередньою умовою проведення будь-якої процедури і лікування, включаючи участь у наукових дослідженнях». У статті 28 Конституції закріплено: «Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам» [1]. Як випливає з положень статей 281, 284 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ), підставою виникнення, тривання і припинення відносин з надання медичної допомоги є воля пацієнта, його усвідомлена згода, чим підтверджується цивільно-правовий характер відносин з надання медичної допомоги, відсутність у них елементів влади та підкорення» [4, с. 471]. Пацієнт, повнолітня фізична особа, також має право на: отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я; право на вільний вибір лікаря, лікувального закладу, інформовану добровільну згоду на медичне втручання, відмову від медичного втручання [3].

Основи законодавства України про охорону здоров’я включають важливі положення, що стосуються прав пацієнтів, зокрема, визнають право пацієнта надавати інформовану згоду на лікування та відмовлятися від певних методів лікування. Так згідно із ст. 43 Основ обов’язковою умовою правомірності медичного втручання є наявність свідомої згоди інформованого пацієнта. Втім таке право: 1) визнається тільки за компетентними пацієнтами або у разі якщо вони некомпетентні – за їх законними представниками; 2) не стосується ситуацій, що кваліфікуються як невідкладні. У невідкладних випадках (за наявності реальної загрози життю хворої особи) українське законодавство передбачає, що згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна [5].

Законодавство явно не визнає завчасну відмову, яка застосовується, коли пацієнт стає неспроможним прийняти рішення, не існують законні норми стосовно можливості скласти заповіт про доживання, а також призначити довірену особу з охорони здоров’я. Спробою легітимізувати інститут представництва пацієнта в Україні свого часу був проект Закону України «Про захист прав пацієнтів» від 06.12.2007 р. № 1132, в якому пропонувалася нова для українського законодавства норма стосовно представництва пацієнта за дорученням (п. 3 ст. 6). У широкому контексті право кожної людини в Україні заздалегідь вирішити питання про медичне обслуговування на випадок, коли вона не буде мати можливість самостійно приймати ці рішення в майбутньому, можна доктринально розглядати як вираження права на самовизначення відносно свого власного тіла, яке ґрунтується на фундаментальних правах-принципах, що викладені в Конституції України та ЦКУ: 1) право на індивідуальність, самовизначення, моральні та культурні цінності (ст. 300 ЦКУ); 2) повага до гідності, захист недоторканності (ст. 29 Конституції України, ст. 297 ЦКУ); 3) заборона катувань, поводження, що принижує гідність (статті 28, 64 Конституції України, ст. 270 ЦКУ). Проте, оскільки немає спеціального законодавства про попередні розпорядження, то немає визначених юридичних підстав щодо ступеня обов’язковості, обсягу і межі задіяння таких документів. Фізичні особи можуть де-факто складати попередні розпорядження, тим не менш, такі документи не вважаються юридично зобов’язуючими, або такими, що мають серйозні правові наслідки. Немає практичного сенсу уповноважувати довірену особу з питань охорони здоров’я, адже якщо пацієнт стає некомпетентним, рішення щодо лікування та догляду приймаються лікарями та законними представниками: родичами, опікунами навіть якщо вони незгодні з особистими уподобаннями пацієнта [2].

Отже, на підставі вищезазначеного можна констатувати існування необхідності правової регламентації інституту інформованої згоди пацієнта на медичне втручання. У зв’язку з цим ми пропонуємо: 1) доповнити ст. 43 Основ законодавства про охорону здоров’я наступним положенням: «Пацієнт може довірити будь-якій дієздатній особі здійснення своїх прав у зв’язку з медичним втручанням. У цьому випадку представництво інтересів пацієнта підтверджується медичною довіреністю, оформленою відповідно до законодавства; 2) розробити типові форми медичної довіреності.

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Миронова Г. Представництво пацієнта за довіреністю. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/2011_3/11Miron.pdf. – Заголовок з екрану.

3. Миронова Г. Цивільно-правовий інститут попереднього волевиявлення щодо медичного втручання. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=3599. – Заголовок з екрану.

4. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2 т. / За відповід. ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – Т. 1. – С. 471 – 472.

5. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19.11.1992 р. № 2801-XII // Відом. Верхов. Ради України. – 1993. – № 4. – Ст. 19.

Охорона здоров'я є однією з найважливіших галузей соціальної сфери України, що нараховує тисячі медичних установ. Праця медичних працівників безпосередньо пов'язана з реалізацією конституційного права людини і громадянина на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування. Ефективна організація праці медичних працівників є одним з основних факторів, що забезпечують суспільне та особисте здоров'я і, як наслідок, обумовлює соціальну стабільність у суспільстві.

Більшість пацієнтів вважають, що медичний працівник повинен відповідати за свої помилки у будь-якому випадку, оскільки життя та здоров’я – найцінніші блага людини. Справді, ці блага перебувають під захистом не тільки моральних норм, а й норм законодавства, зокрема, Конституції, Цивільного та Кримінального кодексів України. Проте моральна та правова оцінка дій лікаря на практиці не завжди збігаються. Незважаючи на наявність шкоди здоров’ю, передбачені законом каральні санкції можуть бути застосовані не в усіх випадках [2, с. 94].

В основі діяльності будь-якого лікаря лежать три складові: професійна підготовка, професійна етика і професійне законодавство. Але часто різні чинники, чи то суб’єктивного, чи об’єктивного характеру призводять до певного порушення, яке не рідко має непередбачувані наслідки. Таке порушення суперечить вищезазначеним складовим діяльності медичного працівника, але не є діянням, переслідуваним кримінальним законом, і називається медичною (лікарською) помилкою.

Вважається, що термін «лікарська помилка» вперше застосував видатний російський хірург М.І. Пирогов, який приділяв велике значення аналізу помилок медичних працівників. Далі термін став широко вживаним не тільки серед медичних працівників, а й правознавців [1, с. 225]. Така категорія як «лікарська помилка» відсутня у законодавстві України, тому медики вважають її суто медичним терміном [4], і дійсно під час винесення рішення суд оперує такими поняттями як “вина відсутня”, “завдано матеріальної чи моральної шкоди”, а між тим всі ці поняття формулюються суддею лише після встановлення наявності або відсутності лікарської помилки чи нещасного випадку, що визначають на судово-медичній експертизі.

Варто відзначити, що законодавці інших держав використовують дане поняття, так, наприклад, у п.7 ст. 63 Основ законодавства РФ про охорону здоров’я громадян передбачено страхування професійної помилки, у результаті якої заподіяна шкода або збиток здоров’ю громадянина, не пов’язаний з недбалим або халатним виконанням ними професійних обов’язків [7, с. 119].

Дефініцію цього поняття не можна знайти у жодному з нормативних актів чинного законодавства (були лише згадування в одному з проектів Закону України «Про права пацієнтів» та деяких інших законопроектах). Також законодавством однозначно не визначено яким чином кваліфікувати помилкові дії медичних працівників. Тому у правовій практиці у випадку встановлення помилковості дій медичного персоналу фактично вирішуються два питання: про наявність (або відсутність) вини у діях медичного працівника, який припустився помилки, та про можливість юридичної відповідальності за такий недолік медичної діяльності. Причому для правильної правової кваліфікації важливе значення має обґрунтування можливості застосування тієї чи іншої правової каральної (компенсаційної) санкції [2, с. 94].

Взагалі, медичну помилку можна розглядати в двох аспектах: в медичному та правовому. Враховуючи інтерес медичних працівників в тому, що їх помилки мають бути неосудними, вони стверджують, що помилки в медичній практиці найчастіше виникають через складність функціонування організму людини та неконтрольованість патології, на яку впливає лікування.

Таким чином, традиційна для медиків думка зрозуміла: медична помилка – це випадковий збіг обставин або наслідок недосконалості медичної науки та техніки. Вона не є результатом халатного, безвідповідального ставлення лікаря до своїх обов’язків, неуцтва чи злочинної дії. Тобто при такій помилці вина медичного працівника відсутня, як і склад правопорушення, а тому притягнення до правової (цивільної чи іншої) відповідальності бути не може.

Інша сторона, тобто більшість практиків та теоретиків права займають іншу, категорично звинувачувальну позицію і наполягають на тому, що у таких випадках у діях медичних працівників обов’язково наявна вина. Проте й серед них немає єдиної точки зору щодо кваліфікації медичної помилки. В одних випадках помилкою вважають винне діяння медичних працівників, що спричинило заподіяння шкоди здоров’ю пацієнта, а в інших – випадкове невинне заподіяння шкоди. Іноді таку помилку ще розглядають як обставину, що пом’якшує відповідальність лікаря.

Причинами медичних помилок вважають недбалість та низький рівень кваліфікації медперсоналу, а також безкарність медпрацівників. Адже право на компенсацію фактично не забезпечено в Україні. Хоча в чинному кримінальному законодавстві достатньо статей, які передбачають покарання лікарів (ст.ст. 131, 132, 139, 140. 141, 142, 145 КК України). Однак їх застосування за неналежне виконання професійних обов'язків медичних працівників можливе лише при настанні небезпечних для життя і здоров'я пацієнта наслідків: у випадках спричинення смерті; спричинення тяжкої шкоди здоров'ю, зараження ВІЛ-інфекцією або іншою невиліковною хворобою і розголошення відомостей. Проте такі справи, якщо і порушуються, то вони досить рідко потрапляють до суду і ще рідше закінчуються обвинувальним вироком. Це спричинено тим, що після настання смертельного випадку у лікарні причини смерті пацієнта розслідує спеціальна комісія, яка складається з лікарів того ж самого медичного закладу.

Особливістю лікарської помилки є неможливість для лікаря будь-якої спеціальності її передбачити, а надалі запобігти наслідкам. У практиці юристів і медичних працівників до лікарських помилок відносять незлочинну оману лікаря в його професійній діяльності, якщо при цьому виключається недбалість, несумлінність, недбалість, самовпевненість, байдужість [5].

Розглядаючи проблему лікарських помилок, треба виділити деякі основні положення: 1) у світі не існує загальноприйнятого визначення лікарської помилки; 2) кримінальні кодекси жодної держави не містять даного визначення; 3) юридично найбільш відповідальним моментом є диференціація помилки від елементарного неуцтва, недбалості, злочину; 4) у медицині є фактор випадковості, який буває важко прогнозувати і який може обумовити непередбачені наслідки; 5) проблему лікарських помилок не можна зводити тільки до питань діагностики й лікування; 6) у світі не існує держави, лікарі якої не допускають помилок [6]. Теоретично, за кожен випадок незадовільного лікування, можна залучати лікаря до відповідальності.

В. Рудий зазначає, що всі лікарі в державних лікарнях і поліклініках –наймані робітники й, по ідеї, відповідальність за їхні помилки й за той збиток, що вони нанесли здоров'ю пацієнта, повинна нести медична установа. Однак стягнути плату з установи, у якому працює лікар, дуже важко. Переважна більшість лікарень мають статус бюджетної установи, утримуються за рахунок засобів державного або місцевого бюджетів, яких не завжди вистачає навіть на те, щоб виплачувати зарплату медикам [8]. Важливими є підстави визнання відсутності провини «здійснювача шкоди», що спричиняє відсутність складу злочину. Лікар у таких випадках звільняється від адміністративної й кримінальної відповідальності [9, с. 100]. Але це питання усе ще залишається спірним. Так, лікувальна установа визнається винною, якщо встановлено вину її працівників у заподіянні шкоди здоров'ю пацієнта.

Отже можна зробити висновок, що лікарська помилка з погляду права – це безвинне заподіяння шкоди здоров'ю пацієнта у зв'язку із проведенням лікувальних, діагностичних і профілактичних заходів. Тому медичну помилку можна вважати найбільш суперечливим явищем медичної практики, що вимагає свого тлумачення як у теоретичному, так й у практичному значенні, а також юридичного закріплення. При цьому, поки не буде знайдено розумного компромісу між медиками та законодавцями, доти і порушуватимуться права громадян на здоров’я і навіть життя.

Література:

1. Антонов С. В. Лікарська помилка як особливий критерій при встановленні вини медичних працівників у цивільно правовому делікті / С. В. Антонов // Держава і право. – 2002. – Вип. 18. – С. 224–229.

2. Антонов С. В. Медична помилка: юридичний аспект / С. В. Антонов // Мистецтво лікування. – 2008. – № 10 (56) . – С. 94-96.

3. Акопов В.И. Право в медицине / В. И. Акопов, Е. Н. Маслов. – М.: Книга-сервис, 2002. – 352 с.

4. Громов А.П. Закон на страже здоров’я / А. П. Громов. – М.: Знания, 1976. – 96 с.

5. Эльштейн Н.В. Медицинская этика и современность. / Н.В. Эльштейн // Клиническая медицина. – 2000. – T.78, № 11 – С. 14-18.

6. Эльштейн Н.В. Современный взгляд на врачебные ошибки. / Н.В. Эльштейн // Терапевт. – 2005. – № 8. – С. 88-92.

7. Заварза Т. В. Специфіка юридичної відповідальності медичних працівників / Т. В. Заварза [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://medicallaw.org.ua/uploads/media/02_119.pdf.

8. Зальмунин Ю.С. Врачебные ошибки и ответственность врачей (по материалам Ленинградской судебно-медицинской экспертизы): автореф. дис. наполучение науч. степени канд. мед. наук / Ю.С. Зальмунин. – Л., 1959. – 29 с.

9. Савченко В.О. Правова відповідальність за медичну помилку / В.О. Савченко // Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету iм. В.Н. Каразiна. – 2009. – № 879. Сер.: Медицина. – Вип. 18. – С. 97 – 101.

Найбільшою мірою інформаційні технології відображаються на діяльності засобів масової інформації (ЗМІ), що стали невід'ємною частиною культури сучасного суспільства. Саме ЗМІ здійснюють своєрідний інформаційний фон, на основі якого в підлітків формується певний світогляд щодо моделей поведінки, а також способу й стилю життя. В цьому розумінні засоби масової інформації мають у своєму розпорядженні невичерпні можливості позитивного впливу на свідомість неповнолітніх, формування в них, високих моральних якостей, зразків правомірної поведінки, розвитку інтелектуальних можливостей, тому тема вплив ЗМІ на формування свідомості неповнолітніх є актуальною на сьогоднішній день.

ЗМІ – система установ та закладів, створених з метою публічного, оперативного розповсюдження інформації про події та явища у світ, країні чи регіоні необмеженого кола осіб, суб’єктів, та зорієнтованих на виконання певних суспільних задач. Згідно із міжнародних стандартом, друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) - газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем; аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звуко-, відеозапис тощо [1].

Для нормального функціонування будь-якої соціальної системи необхідний безперервний потік інформації. Він відповідно орієнтує кожну особу й тримає її у стані інформаційної насиченості. Кожен неповнолітній постійно знаходиться в інформаційному потоці. Адже лише за умови безперервного інформаційного спілкування з зовнішнім середовищем людина здатна продуктивно мислити і активно діяти. При цьому почувати себе впевнено вона може лише тоді, коли її свідомість відображає суспільне, чи, в усякому разі, приведене у певне співвідношення до нього.

Інформаційний потік неоднорідний. Якщо розглядати його структуру, то одразу ж можна виділити два основних компонента: організовану (офіційну) й неорганізовану (неофіційну) інформацію. Під організованою інформацією ми розуміємо будь-які повідомлення (потік повідомлень), що виходять з інституаційних джерел суспільства. Під неорганізованою — ту, що надходить у розпорядження особи стихійно, поза контролем громадських організацій. До неї можна віднести міжособистісні форми інформаційного спілкування.

Організована інформація посідає панівне становище у стабільно функціонуючому суспільстві. Вона є основою формування громадської думи, відповідає на головні інформаційні потреби особини. Межа між цими двома компонентами інформаційного потоку дуже рухома й прозора. Значення й ефективність організованої інформації прямо пропорційні її правдивості, актуальності, про " єктивності, соціальній спрямованості тощо. Якщо офіційні повідомлення не дають відповіді на запитання, котрі хвилюють особу, роль неорганізованої інформації зростає, й навпаки.

Установки ЗМІ включають у себе інтелектуальний компонент чи компонент довіри, але значна частина їх психологічної динаміки має емоційний характер, тому вплив ЗМІ на неповнолітніх є особливо глибоким. Вірне використання ЗМІ може допомогти спрограмувати цілий комплекс установок по відношенню до того чи іншого об’єкту. Установки програмуються значно легше ніж дії людини. Іноді вони набувають великого значення, оскільки впливають на наступну поведінку та на те, як буде перероблятися подальша інформація. Вони формують особисте сприйняття світу, подій та явищ.

Передумовою розвитку різного роду асоціальних звичок під впливом ЗМІ, на думку російського вченого С.Баранчука, є такі чинники:

• 
  нерозвинений самоконтроль;
  
• 
  низька самоповага й невпевненість у собі;
  
• 
  емоційна і психічна неврівноваженість;
  
• 
  життєві цінності, які допускають зловживання алкоголем і наркотиками;
  
• 
  низька успішність;
  
• 
  відсутність взаєморозуміння в навчальному закладі;
  
• 
  прояв асоціальної поведінки в ранньому віці [2].
  

Україні варто орієнтуватися на міжнародні документи в тому числі і Європейського союзу, що забов’язують дбати про інформаційну безпеку малолітніх і неповнолітніх. Стаття 22 Дериктиви «Телебачення без кордонів» Європейського Союзу забов’язує створити спеціальний орган, покликаний гарантувати захист неповнолітніх від зловживання ЗМІ [3]. Діяльність ЗМІ в цілому має розглядатися як окремий напрям у формуванні здорового життя серед неповнолітніх

1. Засоби масової інформації. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Засіб_масової_інформації#cite_note-dictionary-1

2. Баранчук С. Духовність в Україні і засоби масової інформації // Україна на порозі третього тисячоліття: духовність як основа консолідації суспільства. - Т. 15. - К., 1999.

3. Директива Європейського Союзу «Телебачення без кордонів» 1989 р., оновлена 1997р.

Зв'язок людини і права найбільш повно характеризується через поняття правового статусу. Це пояснюється тим, що саме правовий статус розкриває зміст прав та обов’язків громадян України, а держава в свою чергу безпосередньо визначає зміст цих прав та обов’язків і встановлює межі їх здійснення. Різновидом правового статусу громадян є адміністративно-правовий статус, який дає можливість визначити роль та місце громадян в державно-управлінських та інших суспільних відносинах, які регулюються нормами адміністративного права.

Зазначимо, що статус – правовий стан юридичних і фізичних осіб, суб’єктів підприємницької діяльності, що характеризується і визначається її організаційно-правовою формою, статутом, свідоцтвом про реєстрацію, правами та обов’язками, відповідальністю і повноваженнями, що випливають із законодавчих і нормативних актів [4, с. 148].

В свою чергу, правовий статус особистості – це насамперед система її прав та обов’язків, закріплених в Конституції та інших правових актах – документах, що мають нормативний зміст. Пояснюється це тим, що «права та обов’язки основний вихідний елемент права», відповідно «правовий статус людини і громадянина може бути охарактеризований як система прав та обов’язків, законодавчо закріплювана державою в конституціях та інших нормативно-правових актах» [5, с. 20].

Правовий статус є самостійною категорією та характеризується такими ознаками:

1. 
   Правовий статус має універсальний характер, оскільки поширюється на всіх суб’єктів.
   
2. 
   Відображає особливості особи та держави як учасників суспільних відносин та ступінь і характер їх взаємодії.
   
3. 
   Права та свободи, що складають основу статусу, не можуть реалізуватись без інших його компонентів – обов’язків та відповідальності.
   
4. 
   Ця категорія забезпечує системність прав, свобод та обов’язків.
   
5. 
   Елементи структури правового статусу є взаємозалежними та взаємодіючими.
   
6. 
   Правовий статус характеризується відносною стабільністю [2, с. 96].
   

Адміністративно-правовий статус громадянина України визначається обсягом і характером його адміністративної правосуб’єктності, яку становлять адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність.

Правоздатність – це певною мірою властивість конкретного громадянина, що виникає з моменту народження. Правоздатність пов’язана з психофізичним станом людини (вік, зрілість, психіка). Адміністративна правоздатність виявляється у правах на ім’я, прізвище, свободу пересування тощо. Початком виникнення адміністративної правоздатності є народження людини, припинення – її смерть. Правоздатність є умовою правоволодіння, оскільки вона покладена в основу суб’єктивних прав і свобод громадян.

Адміністративна дієздатність особи виникає пізніше, ніж правоздатність. Вік громадянина, з якого настає адміністративна дієздатність, адміністративним правом не встановлений, але є непряма вказівка на нього. Зміст і обсяг адміністративної дієздатності залежать не тільки від віку громадян, а й стану їхнього здоров’я. У випадках, коли від стану здоров’я громадян залежить виконання ними адміністративно-правових обов’язків або реалізація конституційних прав і свобод, конкретизованих нормами адміністративного права, його стан підлягає обов’язковому засвідченню в медичних установах. Висновки спеціалістів обумовлюють виконання громадянами відповідних обов’язків чи реалізацію їхніх прав і свобод. Отже, адміністративна дієздатність – це визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати обов’язки адміністративно-правового характеру [3, с. 101-102].

Разом із адміністративною правоздатністю та адміністративною правосуб’єктністю доцільно виокремити адміністративну деліктоздатність, яка іноді розуміється як складова адміністративної дієздатності [1, с. 75]. Адміністративна деліктоздатність залежить від багатьох факторів, зокрема віку, стану здоров’я тощо. Адміністративна деліктоздатність являє собою здатність особи нести адміністративну відповідальність за вчинення адміністративного правопорушення. За чинним адміністративним законодавством адміністративна деліктоздатність виникає з 16 років.

Адміністративно-правовий статус є різновидом правового статусу, можна сказати, що адміністративно-правовий є частиною правового статусу, який є ширшим за значенням. Конституційні засади, на яких базується правовий статус впливають на встановлення принципів правового статусу у всіх галузях права, в тому числі й адміністративного. Крім цього, на зміст адміністративно-правового статусу також впливають норми інших галузей права та норми міжнародного права. Але, базисом адміністративно-правового статусу громадян України все ж таки залишається конституційні принципи і норми, які складають зміст правового статусу

Зважаючи на викладене вважаємо за необхідне зробити висновок, що адміністративно-правовий статус громадян України характеризується наступними ознаками:

• 
  Не є самостійною категорією, а є складовою загального правового статусу громадян України
  
• 
  Поширюється на певне коло суб’єктів,
  
• 
  Відображає особливості держави та громадян як учасників адміністративно-правових відносин
  
• 
  Складові адміністративно-правового статусу (адміністративна правосуб’єктність та адміністративна деліктоздатність) залежать одне від одного та перебувають і постійному взаємозв’язку
  
• 
  Характеризується меншою стабільністю у порівнянні із правовим статусом.
  

1. 
   Битяк Ю. П. , Богуцький В. В., Гаращук В. М., Дяченко О. В, Зуй В. В Адміністративне право України / Ю. П. Битяк, В. В. Богуцький, В. М, Гаращук, О. В. Дяченко, В. В. Зуй – Х: Право, 2004 – 310 с.
   
2. 
   Панчишин А. В Поняття, ознаки та структура категорії «правовий статус» / А. В. Панчишин // Часопис Київського університету права – 2010 – №2. –95-97 С.
   
3. 
   Плугатар Т. Деякі аспекти адміністративно-правового статусу прав та свобод громадян / Т. Плугатар // Вісник академії управління академії МВС – 2010 – №2 (14). – 100-108 С.
   
4. 
   Шляхтун П. П. Конституційне право України: Підручник / П. П. Шляхтун. – К.:»Освіта України»,КНТ,2008. – 592 с.
   
5. 
   Шульга А. М. Правовий статус особистості, його види / А. М. Шульга // Право і безпека – 2012 – №2 (44). – 19-22 С.
   

У зв’язку з тим, що професійний спорт є одним з найбільш специфічних та динамічних суспільних явищ, зростає необхідність його чіткого правого регулювання. Але на даному етапі розвитку відносини в сфері професійного спорту в Україні на законодавчому рівні практично не врегульовані. Це призводить до багатьох негативних наслідків, які, перш за все, виникають у сфері взаємодії суб’єктів професійних спортивних відносин. У зв’язку з цим назріла гостра необхідність у чіткій правовій регламентації відносин в сфері професійного спорту [1, с. 4].

Сучасні суспільні відносини в Україні, що виникають під час зайняття професійною спортивною діяльністю, є новими для нашої держави, їх розвиток розпочався ще за часів СССР.

Так, у радянські часи спорт вважався аматорським, і ним займалися переважно в умовах паралельної трудової діяльності на підприємствах, в уста- новах та організаціях. Увага зайняттю спортом приділялася у зв’язку із необхідністю ще у довоєнні часи підготовлювати дітей та молодь до належної фізичної форми на випадок війни. Більше уваги приділялося масовому спорту під гаслом «Готовий до праці та оборони!». Професіоналізація спорту в СРСР відкрито не визнавалася, що було свого роду продовженням концепції аматорських Олімпійських ігор, підтримуваною довгий час Міжнародним олімпійським комітетом. До Другої світової війни МОК підтримувала принцип, згідно з яким участь в Олімпійських іграх професійних спортсменів не допускалася.

Після Другої світової війни підхід до Олімпійських ігор змінився і все частіше з’являються думки, що це мають бути змагання кращих спортсменів. Однак при цьому все ще діяли правила допуску до Олімпійських ігор, згідно з якими професіонали до них не допускалися.

Процесс професіоналізації змінив обличчя олімпійського спорту, що призвело до зростання матеріального стимулювання спортсменів-аматорів (стипендії, премії, гонорари за комерційні старти, винагороди за рекорди і призові місця).

У Радянському Союзі спортсмени-професіонали утримувались за рахунок держави і вважалися аматорами, оскільки насамперед отримували грошові кошти за трудову функцію, яку вони нібито виконували на основному місці роботи, де були працевлаштовані. Тобто спорт ні в якому разі не визнавався комерційним. Водночас, спортсменам намагалися надати задовільні умови життя шляхом дарування в якості відзнак предметів побуту, іноді – житла.

В СРСР на початку 80-х років ХХ століття було прийнято рішення про те, що спортсмени можуть заробляти гроші своєю спортивною діяльністю. Однак ці кошти не були власністю спортсменів, а належали утвореним при національ-них федераціях фондам. При цьому спортсменам покривалися лише витрати, пов’язані з участю в змаганнях чи тренуваннях [2, с. 425- 426].

На сьогодні питання професійного спорту є вирішеним на законодавчому рівні нашої держави. Зокрема, законодавством України встановлено, що професійний спорт - комерційний напрям діяльності у спорті, пов'язаний з підготовкою та проведенням видовищних спортивних заходів на високому організаційному рівні з метою отримання прибутку.

Діяльність у професійному спорті спортсменів, тренерів та інших фахів-ців, яка полягає у підготовці та участі у спортивних змаганнях серед спортсмен-нів-професіоналів і є основним джерелом їх доходів, провадиться відповідно до Закону «Про фізичну культуру і спорт» [3], Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових актів.

Спортсмен набуває статусу спортсмена-професіонала з моменту укладен-ня контракту з відповідними суб'єктами сфери фізичної культури і спорту про участь у змаганнях серед спортсменів-професіоналів [3].

Професійний спорт (ст. 38 вказаного Закону), відрізняється від спорту вищих досягнень та масового спорту тим, що він є “основним джерелом доходів” осіб, що займаються ним, або допомагають спортсменам в їх спортивній діяльності (спортсмени, тренери та інші фахівці).

В. П. Василькевич, у своїй дисертаційній роботі пише, що професійний спорт є одним із різновидів спорту, але має свої особливості. Його можна розглядати як самостійний вид трудової діяльності, за яку спортсмен отримує систематичну зарплатню. На думку дослідника, трудова діяльність професійних спортсменів має ряд особливостей, які потребують диференційованого підходу до регулювання трудових відносин професійних спортсменів, що не виключає змоги єдиного застосування норм трудового права. Виділені критерії диференційованого правового регулювання праці професійних спортсменів як “особливий характер” і “умов їх праці”, при цьому особистий характер праці проявляється в підвищенні фізичного і психологічного навантаження під час підготовки до змагань і участі у них. До особливих умов праці віднесено відсутність чіткого місця роботи, необхідність частих переїздів і виступів на змаганнях, в тому числі в дні, які є вихідними або святковими [1, с.117]. Дослідник М. П. Козіна вважає, що специфіка праці професійних спортсменів, не виключає, а надає своєрідність прояву ознак найманої праці (робота на одного роботодавця, за його розпорядженням, у встановлений час і т.д.) і служить ще одним важливим свідченням, яке підтверджує трудову правову природу правовідносин професійного спортсмена як працівника і фізкультурно-спортивної організації як роботодавця [2, с. 427].

Г. С. Бордюгова, проводячи дослідження з метою визначення місця спортивного права в національній правовій системі, пише: «Щодо трудового права та співвідношення із ним спортивного права, то подібність рис цих галузей полягає у тому, що праця робітників фізкультурно-спортивної сфери має власну специфіку, особливо щодо трудової діяльності професійних спортсменів, і такі відносини є предметом регулювання саме спортивного права. Наприклад, договір оренди спортсмена за своєю природою є змішаним, оскільки має риси як угоди цивільно правової, так і трудової. Спортсмена роботодавець - клуб здає в оренду, але водночас сам спортсмен виконуватиме трудові обов’язки у клубі, який взяв його в оренду» [4, с. 145–146].

При цьому дослідниця, обґрунтовуючи свою позицію, яка полягає у тому, що діяльність спортсменів виходить за рамки предмета трудового права та не може ним регулюватись, вказує, що «…багато норм продиктовані міжнародними федераціями з видів спорту, кожний вид спорту має свої специфічні вимоги щодо регулювання праці спортсменів цього виду спорту. Іноді вимоги, які ставлять міжнародні федерації з видів спорту щодо встановлення тих чи інших обов’язків для професійних спортсменів як категорії працівників, суперечать внутрішньому законодавству. Так, наприклад, в ігрових видах спорту, спортивний клуб не може розірвати контракт зі спортсменом до закінчення змагального сезону, або ж у так званий «захисний» захист; у футболі він становить три роки; спортсмен не може розірвати контракт із роботодавцем - клубом, навіть якщо його не влаштовують умови праці, тощо» [4, с. 146].

Н. Б. Болотіна підкреслює, що «…метою норм трудового права є регламентація триваючих трудових відносин у процесі праці (а не разових завдань) шляхом установлення мінімальних гарантій (наприклад, мінімальної відпустки, мінімальної заробітної плати), максимальних обмежень (наприклад, норми робочого часу, норми праці, тощо), захисних процедур (наприклад, підстави і порядок звільнення з ініціативи власника, додержання гарантій при звільненні, порядок оскарження незаконного рішення тощо)» [5, с. 53].

Професійний спорт як діяльність, що є роботою певного виду, викону-ється систематично, має певну мету (участь у змаганнях), здійснюється за рахунок коштів роботодавця та з підляганням установленим ним правилам «трудового розпорядку» (збори, тренування, розпорядок дня, заборона вживати алкогольні напої, тощо), за неї спортсмен отримує грошову винагороду, обумовлену укладеним трудовим договором,– є найманою працею зі своєю специфікою, що зумовлена особливостями здійснюваної діяльності. Тому професійний спорт, як наймана праця, є предметом трудового права, а отже, суспільні відносини, що виникають у процесі використання здібностей спортсменів до участі у змаганнях, повинні бути об’єктом регулювання норм трудового законодавства [2, с. 428].

Отже, можна зробити висновок, що професійний спорт на сьогоднішній день не врегульований нормами трудового законодавства. Це насамперед пов’язано з переходом нашої країни до ринкових відносин, які диктують нам свої умови та жорсткі правила конкуренції за принципом “якщо ти в формі, то ти потрібен”. Щоб цього не сталося, необхідно захистити професійних спортсменів від того, щоб їхня праця перетворилася в комерційну діяльність, де здоров’я, життя, моральний стан спортсмена не є цінністю суспільства, а це, як ми знаємо, суперечить Основному Закону нашої держави, так як Україна є правовою та соціальною державою. Тому такі відносини, що виникають під час виконання професійними спортсменами своєї діяльності, повинні регулюватися трудовим правом.

1. 
   Василькевич В. П. Гражданско-правовое регулирование отношений в области профессионального спорта: [Электронный ресурс]: Дис.. канд. юрид. наук. — Казань, 2006. — 216 с.
   
2. 
   Козіна М. П. Професійна діяльність спортсменів як об’єкт правового регулювання нормами трудового законодавства / Публічне право № 4 (8) (2012) –c. 425-426
   
3. 
   Про фізичну культуру і спорт: Закон України // ВВР України. - 1994. – № 14. – Ст. 80.
   
4. 
   Бордюгова Г. С. Місце спортивного права в національній правовій системі /Г. С. Бордюгова // Право України.– 2009. – № 3. – 188 с. – С. 144–147
   

Сьогодні особливу увагу як з боку законодавців так і науковців привертає сфера державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Наукове співтовариство неоднозначно визначає поняття державної реєстрації, що, в свою чергу, актуалізує необхідність дослідження даного поняття на теоретичному рівні.

Якщо звернутися до тлумачного словника української мови, то термін «реєстрація» визначається як взяття на облік, внесення до списку або книги якихось даних, записів про певні факти [1]. З цього визначення можна сказати, що державна реєстрація це взяття на державний облік, внесення до державного реєстру якихось даних про певні факти – появу нового суб’єкта права.

У юридичних словниках та енциклопедіях надається визначення державної реєстрації: державна реєстрація (пізньолат. registratio – внесення до списку, переліку) – письмовий запис або фіксація іншим чином фактів, явищ, відомостей чи певних матеріальних об’єктів з метою їх державного обліку та контролю, засвідчення дійсності і надання їм законного (легітимного) статусу [2, с. 162]; державна реєстрація суб’єкта підприємництва – необхідна умова здійснення всіх видів підприємницької діяльності, основним призначенням якої є здійснення контролю за законністю виникнення, зміни та припинення правового статусу суб’єктів підприємництва [3, с. 147].

У даному випадку мова йде про функцію державного обліку, контролю за законністю виникнення, зміни та припинення правового статусу суб’єкта підприємницької діяльності.

Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», а саме ст. 4 зазначає, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб підприємців – це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Проте, на думку В.І. Маркова і С.В. Ляшенко, навряд чи необхідно так широко трактувати термін державної реєстрації, включаючи в нього крім самого безпосереднього процесу державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності (шляхом включення суб'єкта до реєстру), ще й спеціальні процедури, пов'язані з державною реєстрацією змін і доповнень установчих документів, перереєстрацією СПД та інші – подібне штучне «обваження» даного терміна не сприяє належній чіткості й об'єктивності закону [4, с. 60]. В.І.Марков пропонує законодавчо закріпити наступне легальне визначення терміну «державна реєстрація СПД» – це процес легалізації СПД (юридично обов'язкова умова реалізації права на підприємницьку діяльність), який здійснюється шляхом проведення передбачених законом процедур органом державної реєстрації, що завершується включенням (внесенням) запису про такого суб'єкта до Єдиного державного реєстру СПД, з видачею зареєстрованому суб'єктові офіційного свідоцтва про його державну реєстрацію [5, с. 13].

Але, якщо дивитися на дане визначення з огляду на основну функцію державного реєстратора, то варто відзначити, що воно відображає суть саме реєстраційної діяльності і яким шляхом вона здійснюється.

У свою чергу, з позицій адміністративного права державна реєстрація фізичних осіб-підприємців розуміється як врегульована нормативно-правовими актами діяльність державного реєстратора, змістом якої є вчинення певних реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру [6, с. 11-112].

В.Ф. Попондопуло розуміє державну реєстрацію як юридично обов'язкову умову реалізації права на підприємницьку діяльність у результаті загального конституційного дозволу [7, с. 110].

Н.О.Саніахметова вважає, що державна реєстрація є загальною умовою здійснення підприємницької (господарської) діяльності будь-яким її суб'єктом незалежно від його організаційно-правової форми і виду здійснюваної діяльності [8, с. 7].

О.С. Янкова вказує, що державною реєстрацією досягається констатація факту виникнення нового суб'єкта права і ведення певного обліку цих осіб [9, с. 396].

З огляду на вищевказані думки науковців, державною реєстрацією виступає певна передумова, умова у реалізації права на підприємницьку діяльність, певний етап здійснення цього права. Тому державний реєстратор у даному випадку буде виступати як посадова особа, яка діє відповідно до законодавства та від імені держави і сприяє реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, надає можливість реалізації даного права.

У свою чергу І.М. Лазарєв визначає поняття реєстрації простіше, а саме реєстрація є одним з видів адміністративних процедур, здійснюваних органами виконавчої влади у взаємовідносинах із громадянами і їх організаціями [10, с. 17].

Варто звернути увагу на думку, яка висловлена проф. В.С.Щербиною, що реєстрація підприємств є процесуально-правовою дією, внаслідок якої підприємства включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій [11, с. 74]. С.В. Лихачов визначає більш широко реєстраційну процедуру як передбачений законом порядок дій, що вчинюються органом державної реєстрації з метою фіксації юридичних фактів, відображають виникнення, зміну або припинення статусу суб'єкта підприємницької діяльності [12, с. 11].

Отже, з огляду на все вищезазначене, найбільш доречним, на нашу думку буде наступне визначення державної реєстрації: державна реєстрація - засвідчення факту появи, зміни чи припинення суб’єкта права шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру та здійснення державного обліку і контролю за законністю вищевказаних дій.

1. Кусайкіна Н. Д. Сучасний тлумачний словник української мови [Електронний ресурс] / Н. Д. Кусайкіна, Ю. С. Цибульник. – Режим доступу : http://www.twirpx.com/file/157372/.

2. Великий енциклопедичний юридичний словник / за редакцією акад. НАН України Ю.С. Шемшученка. – К. : ТОВ «Вид-во «Юридична думка», 2007. – 992 с.

3. Правознавство : словник термінів : навч. посіб. / [за ред. В. Г. Гончаренка]. – К. : Юрисконсульт, КНТ, 2007. – 636 с.

4. Марков В. И. Совершенствование законодательного обеспечения целей государственной регистрации субъектов предпринимательской деятельности в Украине / В. И.   Марков, С. В. Ляшенко // Экономика и право. – 2003. – № 1. – С. 58–63.

5. Марков В. І. Створення та реєстрація суб’єктів підприємництва недержавного сектору економіки : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.04 «Господарське право. Господарсько-процесуальне право» / В. І. Марков. – Донецьк, 2004. – 20 с.

6. Апанасюк О. Г. Державна реєстрація фізичних осіб-підприємців: мета та завдання / О. Г. Апанасюк // Право і безпека. – 2006. – № 5’1. – С. 111–113.

7. Попондопуло В.Ф. Правовой режим предпринимательства / В.Ф.Попондопуло. – Санкт-Петербург: Изд-во Санкт-Петербургского университета, 1994. – 208 с.

8. Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя / Н. А. Саниахметова. - изд. седьмое, перераб. и доп. - Х.: ООО «Одиссей», 2005. – 992 с.

9. Хозяйственное право: учебник / Под ред. Мамутова В.К. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.

10. Лазарев И. М. Административные процедуры в сфере взаимоотношений граждан и их организаций с органами исполнительной власти в Российской Федерации: автореф. дисс. канд. юрид. наук / И. М. Лазарев. – М., 2002. – 20 с.

11. Щербина В.С. Господарське право України: навч. посібник / В.С. Щербина. – К.: Юрінком Інтер 2001. – 384 с.

12. Лихачов С.В. Дозвільне провадження в адміністративному процесі: автореф. дис. канд. юрид. наук / С.В. Лихачов. - Х, 2001.- 20 с.
Проблеми застосування контрактної форми трудового договору

Стегній С. О., студент гр. Ю-05 юридичного факультету СумДУ

Науковий керівник – Чередниченко Н.В., ст. викладач кафедри права СумДУ

Поява контракту як особливої форми врегулювання трудових відносин стала реакцією на невиразний, нечіткий і занадто загальний зміст трудових договорів, які не враховують ні особисті якості працівника, ні специфіку його діяльності, ні рівень професійності. Його поява стала одним із способів поглиблення індивідуального договірного характеру найманої праці, способом чіткішого й повнішого врегулювання умов праці та її оплати, способом підвищення відповідальності за покладені на працівника обов’язки.

Завдання з’ясувати сутність контракту і доцільність його існування як форми регулювання трудових відносин виникає у зв’язку із тим, що на сьогодні застосування контрактної форми найму має ряд істотних недоліків та проблем. Так, у законодавстві нечітко визначено коло суб’єктів, тобто сторін, які беруть участь в укладанні контракту, що дає змогу багатьом підприємствам зловживати контрактною формою трудового договору. На практиці трапляються також випадки, коли керівники окремих підприємств і галузей народного господарства вважають за необхідне укладати контракт з усіма працівниками, незалежно від їх особистої згоди, розглядаючи контракт як обов’язкову форму трудових відносин. Як негативний наслідок контракту виступає і те, що працівники, які його уклали, потрапляють в невигідне становище, оскільки стають заручниками строку.

Аналізуючи легальне визначення поняття контрактної форми трудового договору, наведеного в ч. 3 ст. 21 КЗпП України, можна зробити висновок, що метою контрактної форми є забезпечення умов для виявлення ініціативи й самостійності працівників, урахування індивідуальних здібностей і професійних навичок, підвищення взаємної відповідальності, а також забезпечення їх правового і соціального захисту [1, с.15].

Саме тому КЗпП України вказує на особливість контракту, яка полягає в тому, що в ньому можна передбачити положення, які виходять за межі, встановлені законодавством про працю. Зокрема тут передбачається обсяг роботи та вимоги до якості і терміну її виконання, строк дії контракту, права, обов’язки і взаємна відповідальність сторін, умови оплати та організації праці, підстави для припинення і розірвання контракту, соціально-побутові й інші умови, необхідні для виконання роботи.

Разом з тим окремо слід зупинитися на певній невизначеності при застосуванні контрактної форми, оскільки через несуттєві на перший погляд дрібниці, що були допущені законодавцем, ставляться під сумнів усі позитивні аспекти, на закріплення яких було спрямовано контрактну форму.

Непорозуміння починається вже з наданого в ч. 3 ст. 21 КЗпП України визначення контракту як особливої форми трудового договору, в якій строк дії, права та обов’язки, відповідальність, розірвання (дострокове) можуть встановлюватися за угодою сторін [2, с.67].

Якщо розглядати контракт як різновид строкового трудового договору, тоді працівники, які його уклали, потрапляють в невигідне становище. Керівник завжди має можливість позбавитися від небажаного працівника як до, так і після закінчення строку дії контракту. Причому в обох випадках практично неможливо довести незаконність дії роботодавця, оскільки, по-перше, в контракті можуть бути передбачені додаткові, порівняно з КзпП України умови його розірвання, по-друге, закінчення терміну дії контракту є законною підставою для звільнення працівника за п. 2 ст. 36 КЗпП України. Таким чином, контрактна форма є досить зручною передусім для недобросовісних роботодавців, оскільки за ініціативою власника чи уповноваженого ним органу працівники належать до категорії “аутсайдерів”, бо автоматично потрапляють у залежне від роботодавця становище. У згадуваній ч. 3 ст. 21 КЗпП України законодавцем зазначено, що умови розірвання договору можуть самостійно встановлюватися сторонами, тому у цьому випадку, якщо контракт буде розірваний не з підстав, зазначених у законодавстві, а сторонами, то буде застосовуватися п. 8 ст. 36 КЗпП (підстави припинення трудового договору), тобто за підстав, передбачених самим контрактом. Це сприяло тому, що контракт почав сприйматися винятково як строковий трудовий договір з додатковими підставами його розірвання [3, с. 14].

Крім того, пропозиція роботодавця укласти контракт в інших випадках, ніж це передбачено законами, значно послаблює гарантії права на працю, оскільки в даному випадку “добровільна” згода працівника в сучасних соціально-економічних умовах та становищі на ринку праці стає примусовою. З цього приводу існує декілька окремих поглядів науковців.

Зокрема, Л. П. Грузінова пропонує розглядати строковий трудовий договір укладений в інтересах працівника тільки в тому випадку, коли його строковість компенсується наданням працівнику будь-яких переваг [4, с.107]. Проте головною перевагою все-таки варто визнати безстроковість трудових відносин, саме на її захист і спрямована ст. 23 КЗпП.

Таким чином, поряд із свавіллям роботодавця існує ще й проблема застосування контрактної форми без достатніх на те правових підстав, що спричинює масове укладення договорів за контрактною формою.

Розгляд проблем запровадження і функціонування в Україні контрактної форми трудового договору має як теоретичне, так і практичне значення. Теоретичне — полягає в тому, що вирішувати питання необхідно спочатку в плані вибору напряму правового регулювання, рамок державного регламентування при врахуванні світової теорії і практики, адже застосування трудового контракту в іноземних країнах має давню історію діяльності. Практичне застосування можливе при створенні нормативної бази, оскільки вона формується на основі теоретичних розробок.

Порівняно з трудовим договором у його стандартному розумінні та вживанні нині контракт є більш прийнятною формою врегулювання відносин. Тому його цілком обґрунтовано виділяють в особливий вид трудового договору, який співвідноситься з останнім як видове і родове поняття, оскільки він регламентує не тільки трудові, а й певним чином цивільні майнові відносини сторін - працівника та роботодавця. Однак якщо в праві західних країн градація трудових договорів та їх регламентація, їх роль у врегулюванні відносин трудового найму є більш визначені та узгоджені, то в українській правозастосовній практиці та в законодавстві така гнучка і вигідна форма врегулювання трудових відносин, як контракт, використовується із численними порушенням, що насамперед обумовлено плутаниною у визначенні ієрархії та класифікації трудових договорів, а також співвідношення строкових трудових договорів і контракту. Головна проблема - в невизначеності правового регулювання строкових трудових договорів.