Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства

Література:

2. Варуха Г. Д. Контрактна форма наймання на роботу / Г. Д. Варуха // Справочник кадровика. -2003. -№ 6. - С. 67-69

3. Питання застосування контрактної форми трудового договору // Юридичний Вісник України. - 2006. - № 5. - C. 14

4. Грузінова Л. П., Короткін В. Г. Трудове право України. / Л. П. Грузінова, В. Г. Короткін - К. : МАУП, 2003. - 128с.

Преамбулою Конституції України визначається прагнення народу України розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу. Досягнення передбачених цілей зумовлює актуальність питання чіткої регламентації в праві меж можливості діяльності суб’єктів правовідносин. На державу покладається завдання вказати на становище і межі людини та громадянина щодо інших індивідів, колективів та спільнот, або визначити правовий статус людини і громадянина. Взаємозв’язок держави та громадян знаходить свій прояв в формуванні адміністративно-правового статусу громадян України.

Зазначимо, що правовий статус (від лат. status – становище) – це встановлена нормами права сукупність прав, обов’язків і відповідальність його суб’єктів – громадян, організацій, установ тощо. Залежно від галузевої належності норм, що визначають правовий статус, розрізняють конституційно-правовий, адміністративно-правовий, цивільно-правовий, господарсько-правовий, кримінально-процесуальний та інші галузеві статуси [8, с. 148].

Годованець В. Ф. визначає, що загальний, конституційний статус – єдиний і однаковий для всіх громадян держави. Він не залежить від конкретних обставин, тобто є базовим, вихідним, а всі інші – похідними від нього, такими, що доповнюють його [3, с. 71].

На думку Тодики Ю. М., Журавського В. С. загальний правовий статус — це статус особи як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається насамперед Конституцією держави і не залежить від різних поточних обставин, наприклад, сімейного стану, посади, здійснюваних функцій [7, с. 119].

Взаємозв’язок держави та громадян України знаходить свій прояв в становленні прав та обов’язків, які закріплюються в Конституції України, Законах України та інших законодавчих актах. Реалізуючи свої права та виконуючи обов’язки у сфері державного управління, громадяни України вступають в адміністративно-правові відносини. Саме місце, яке займають громадяни України в правовідносинах, що складаються в сфері адміністративного регулювання суспільних відносин, визначає адміністративно-правовий статус громадян України.

Громадяни України наділені загальним, або конституційним статусом. В той же час вони є суб’єктами різноманітних правових відносин, одними з яких є адміністративно-правові відносини.

Громадянин України як учасник адміністративних правовідносин є індивідуальним суб’єктом. Як визначають Ківалов С. В., Біла Л.Р., що до індивідуальних суб’єктів належать: громадяни України, іноземці, особи без громадянства, біженці [5, с. 33].

Звернемо увагу на те, що поняття адміністративно-правового статусу на законодавчому рівні не закріплено. В той же час існують визначення цього поняття, які сформулювали вчені-правознавці. І.П. Голосніченко, М.Ф. Стахурський та Н. І. Золаторьова під адміністративно-правовим статусом розуміють «частину їх загального правового статусу, визначеного Конституцією України, міжнародними договорами, а також Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. та іншими підзаконними актами [4, с. 24-25].

Отже, громадяни наділені за сумісністю і конституційним, і адміністративно-правовим статусом. Розглядати адміністративно-правовий статус громадян доцільніше при визначенні обсягу та характеру адміністративної правосуб’єктності, що включає адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність, адміністративну деліктоздатність.

Адміністративна правоздатність – це здатність мати суб’єктивні права та обов’язки, передбачені нормами адміністративного права. Виникнення адміністративної правоздатності особи можливе з моменту народження і припиняється з його смертю [6, с. 153].

Наступною складовою адміністративної правосуб’єктності є адміністративна дієздатність. Адміністративна правоздатність та адміністративна дієздатність – два елементи адміністративної правосуб’єктності, які взаємозалежні, при чому правоздатність є основою для дієздатності.

Адміністративна дієздатність громадян – здатність громадянина реалізовувати надані права і виконувати покладені на нього обов’язки [2, с. 28]. Важливо зазначити, що адміністративна дієздатність не однакова для окремих груп і категорій громадян, її зміст та обсяг залежать від низки факторів, до яких насамперед належать: вік, стан здоров'я, належність до певних соціальних груп [6, с. 156].

Здійснюючи свої права та обов’язки, громадяни вступають в адміністративно-правові відносини з органами державної влади. Проте не завжди реалізовуючи свої права і обов’язки громадяни вчинюють дії законним шляхом. Здатність самостійно нести відповідальність за свої проступки – адміністративна деліктоздатність [5, с. 33].

Отже, адміністративно-правовий статус громадян можливо охарактеризувати тільки визначивши характер та обсяг правосуб’єктності. При визначенні обсягу адміністративно-правового статусу громадян не може бути привілеїв чи будь-яких обмежень за ознаками віку, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, майнового стану, статі чи іншими ознаками.

Залежно від ролі й місця громадянина в структурі суспільства визначають особливості його інтересів. Адміністративно-правовий статус громадян можна поділити на загальний, спеціальний та індивідуальний. Кожний громадянин має насамперед загальний статус, однаковий для всіх, і може бути одночасно носієм декількох правових статусів. Інколи спеціальний правовий статус доповнює загальний або ж впливає на нього, змінює чи обмежує. Спеціальний правовий статус свідчить про особливий правовий стан суб’єктів цієї групи відносин, характеризується властивим йому методом правового регулювання, оприлюднюється в нормах права. Д. Бахрах визначає такі статуси: членів адміністративних колективів; суб’єктів адміністративної опіки; жителів території з особливим адміністративно-правовим режимом; суб’єктів дозвільної системи [1, с. 40].

Не дивлячись до якого виду належить адміністративно-правовий статус основою кожного є певні права та обов’язки. Права громадян – визнана державою і закріплена адміністративно-правовою нормою можливість діяти а певних межах. Прийнято виділяти три групи прав громадян: соціально-економічні права і свободи, політичні права і свободи, особисті права і свободи.

Адміністративно-правові обов’язки громадян – встановлені державою й адресовані громадянам вимоги діяти в певних межах. За змістом адміністративно-правові обов’язки поділяються на два види: обов’язок здійснювати певні дії (отримувати паспорт, сплачувати штраф), обов’язок утримуватися від певних дій, що розцінюються як правопорушення ( не порушувати громадський порядок) [2, с. 29-30].

В зв’язку з розвитком України одними з головних правових відносин являються відносини в сфері взаємозв’язку державних органів та громадян України. Сфера даних відносин регулюється нормами адміністративного законодавства, в яких передбачено визначення прав та обов’язків суб’єктів адміністративно-правових відносин. Вченими визначено як окремий вид правового статусу – адміністративно-правовий, що має певні особливості і характеризується обсягом елементів адміністративної правосуб’єктності. Сукупність прав та обов’язків громадян як суб’єктів адміністративно-правових відносин є основою для визначення адміністративно-правового статусу громадян України.

Література:

1. 
   Бахрах Д. Н. Административное право: учеб. / Д. Н. Бахрах.– М., 1996. – 355 с.
   
2. 
   Гладун З. С. Адміністративне право України:навч.посіб.для підготовки до іспиту / З. С. Гладун. – К.:Знання. – 2010. – 301 с.
   
3. 
   Годованець В. Ф. Конституційне право України: Навч. посіб. / В. Ф. Годованець. – К.: МАУП. – 2005. – 360 с. – Бібліогр.:с. 347-355.
   
4. 
   Голосніченко І. П. Адміністративне право України:основні поняття:навч.посіб. / І. П. Голосніченко, М. Ф. Стахурський, Н. І. Золотарьова; за заг. ред. І. П. Голосніченко. – К.: ГАН. – 2005. – 232 с.
   
5. 
   Ківалов С. В., Біла Л. Р. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. – 4-е вид., перероб. і доп. – Одеса:Фенікс, 2008. – 388 с.
   
6. 
   Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Підручник / В. К. Колпаков, О. В. Кузьменко. — К.: Юрінком Інтер. - 2003. – 544 с.
   
7. 
   Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора Ю. М. Тодики, доктора юридичних і політичних наук, професора В. С. Журавського. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. — 544 с.
   
8. 
   Шляхтун П. П. Конституційне право України: Підручник / П. П. Шляхтун. – К.:»Освіта України»,КНТ,2008. – 592 с.
   

Домедична допомога тісно пов’язана із певними природними правами людини, наприклад, правом на життя, правом на здоров’я. Загалом, дане питання є одним із центральних у системі юридичного забезпечення медичної діяльності. Особливої актуальності набула проблема застосування юридичної відповідальності за ненадання домедичної допомоги у зв’язку із реформуванням медичної сфери та прийняттям 05.07.12р. Закону України «Про екстрену медичну допомогу» (01.01.13р. набрав чинності), що було зумовлено тим, що найчастіше першими на місці події опиняються фахівці, які не мають медичної освіти (працівники транспорту, працівники-колеги і т.д.), то саме вони мають надавати домедичну допомогу до прибуття медичних працівників.

Окремим аспектам відповідальності за ненадання домедичної допомоги приділяли свою увагу такі науковці як: С. Антонов, М. Коржанський, Т. Костива, С. Лещенко, А. Муканова, Є. Новицький, І. Сенюта, Г. Слабкий, С. Стеценко та ін. Але, дане питання залишається доволі нерозкритим,оскільки є відносно новим поняттям в медичному праві.

Метою даної роботи є спроба дослідити проблемні питання відповідальності за ненадання домедичної допомоги, сформувати ключові проблеми даного питання.

Загалом, визначення домедичної допомоги надано в п. 4 ст. 1 Закону України «Про екстрену медичну допомогу», відповідно до якого, це – невідкладні дії та організаційні заходи, спрямовані на врятування та збереження життя людини у невідкладному стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров’я, що здійснюються на місці події особами, які не мають медичної освіти, але за своїми службовими обов’язками повинні володіти основними практичними навичками з рятування та збереження життя людини, яка перебуває у невідкладному стані, та відповідно до Закону, зобов’язані здійснювати такі дії та заходи [4].

П.С. Атаманчук зазначає, що першу медичну допомогу потерпілим при нещасних випадках вимушені надавати оточуючі, яким можу бути кожний із нас, тому ми повинні вміти попередити виникнення або знизити кількість важких чи критичних станів, а якщо вони виникли, то застосувати ті чи інші заходи для врятування життя [1].

В свою чергу, дане положення було підтверджене також і повідомленням на брифінгу виконуючого обов’язків головного лікаря Сумського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, В. Корнієнка, який зазначив: «Обов’язок надання домедичної допомоги стосується як медиків, так і пересічних громадян». Крім того, відповідно до плану роботи служби екстреної медичної допомоги, здійснюється підготовка працівників соціальних служб, МНС, ДАЇ, МВС, фармацевтичних закладів, провідників пасажирських потягів щодо надання у разі потреби домедичної допомоги.

Таким чином, необхідно також і визначити який стан людини є невідкладним. Так, відповідно до вищезазначеного Закону, а саме – п. 7 ст. 1, це – раптове погіршення фізичного або психічного здоров’я, яке становить пряму та невідворотну загрозу життю та здоров’ю людини або оточуючих її людей і виникає внаслідок хвороби, травми, отруєння або інших внутрішніх чи зовнішніх причин [4].

Тобто, особа, яка знаходиться у невідкладному стані має розраховувати на допомогу усіх суб’єктів надання домедичної допомоги.

Відповідно до ст.15 Закону України «Про екстрену медичну допомогу», відповідальність за порушення законодавства у сфері надання домедичної допомоги несуть особи, які винні у порушенні положень даного Закону. До них буде застосовано наступні види відповідальності як: дисциплінарну, адміністративну, кримінальну або цивільно-правову [4].

Особи, винні в порушенні положень Закону будуть нести відповідальність у разі:

• 
  ненадання без поважних причин домедичної допомоги та необґрунтовану відмову у її наданні;
  
• 
  ненадання без поважних причин наявного транспорту для безкоштовного перевезення особи, яка перебуває у невідкладному стані в медустанову;
  
• 
  несвоєчасне надання домедичної допомоги або створення перешкод для її надання.
  

Кримінальна відповідальність буде наставати відповідно до ст. 136 Кримінального кодексу за ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному стані, при можливості надати таку допомогу, або повідомлення про такий стан особи відповідним установам або особам, якщо це заподіяло тяжкі тілесні ушкодження або смерть [2].

В даному випадку, надати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному стані, означає надати їй допомогу самому, викликати необхідні служби або ж позвати інших осіб, які здатні надати таку допомогу. Кримінальна відповідальність настає лише за умови, якщо особа мала можливість надати допомогу, а виключається – якщо в неї такої можливості не було.

Відповідальність за залишення в небезпечному стані виключається у випадках: коли потерпілий сам міг вжити необхідних заходів і, коли допомога потерпілому була вже непотрібною (у випадках негайного настання смерті).

За ч. 2 ст. 136 КК кваліфікується ненадання допомоги малолітньому, який завідомо перебуває у небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу, а ч. 3 ст. 136 КК передбачає відповідальність за ненадання допомоги, якщо така бездіяльність призвела до настання смерті потерпілого. Суб'єктами відповідальності за неподання допомоги є особи, яким виповнилося шістнадцять років. Покарання буде встановлено починаючи від штрафу від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, закінчуючи - позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

Якщо ж особа сама поставила в небезпечний для життя стан іншу людину або в силу свого правового становища повинна була піклуватися про неї, кримінальна відповідальність настає за ст. 135 КК за залишення в небезпеці. Кримінальна відповідальність за залишення в небезпеці настає у випадках, коли той, хто залишив потерпілого без допомоги, зобов'язаний був піклуватися про нього і мав змогу надати йому допомогу, а також тоді, коли він сам поставив потерпілого у небезпечний для життя стан.

За ч. 2 ст. 135 КК кваліфікується залишення матір'ю своєї новонародженої дитини у випадку, коли матір уже не перебувала в обумовленому пологами стані.

Ч. 3 ст. 135 передбачає відповідальність за кваліфікований вид цього злочину, кваліфікуючою ознакою якого є настання смерті особи або інших тяжких наслідків. До настання смерті потерпілого чи інших тяжких наслідків винний ставиться байдуже, тобто з побічним умислом. Якщо винний, залишаючи потерпілого у небезпечному для життя чи здоров'я стані, бажав настання його смерті, то діяння є умисним убивством (ст. 115 КК України). Відповідно даної статті, відповідальність може бути найменше - обмеженням волі на строк до двох років або ж, найбільше - позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. [2].

Наступний вид відповідальності – адміністративна. Вона настає за порушення положень, визначених ст. 124-1 КУпАП. Але, відповідно до даної статті, особа буде притягнена до відповідальності у разі ненадання транспортних засобів медичним працівникам [3].

Тобто, таку відповідальність буде нести будь-яка особа, яка не надала транспортний засіб, але, виключно медичним працівникам. Порушення даного положення тягне за собою накладення штрафу від чотирьох до восьми неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Але, відповідно до п.4 ст.3 Закону України «Про екстрену медичну допомогу», кожен громадянин України або інша особа, які виявили людину у невідкладному стані, мають право звернутися з проханням надати транспортний засіб для перевезення такої людини до найближчого до місця події відділення екстреної (невідкладної) медичної допомоги чи іншого закладу охорони здоров’я, у якому може бути забезпечено надання необхідної медичної допомоги [4]. Тож постає питання, а яку відповідальність буде нести особа, яка не надала транспортний засіб громадянину України, який виявив людину у невідкладному стані?

Таким чином, можна зробити наступні висновки. По-перше, законодавство потребує більш конкретизації, оскільки питання щодо адміністративної відповідальності залишається доволі незрозумілим. По-друге, необхідно також більш чітко визначити суб’єктів, які будуть нести відповідальність за ненадання домедичної допомоги. На мою думку, найкращий спосіб – це прописати в Законі України «Про екстрену медичну допомогу» дані питання.

1. 
   Атаманчук П.С. Основи охорони праці: навч.посіб./ П.С. Атаманчук, В.В. Мендерецький., О.П. Панчук, О.Г. Чорна. – К.: ЦУЛ, 2011. – 224 с.
   
2. 
   Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України.- - 2001.- №25-16, ст.231 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2341-14
   
3. 
   Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради України.- - 1984.- №51, ст.1122 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/80731-10
   
4. 
   Про екстрену медичну допомогу: Закон України від 5 липня 2012 р. № 5081-VI. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5081-17
   

Свобода, зокрема свобода совісті, безперечно є одним з найвагоміших прав людини, яке, мабуть, можна прирівняти до права на життя. Досить знаменно, що ухвалення в квітні 1991 р. Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», а фактично проголошення не лише декларативної, але й справжньої, забезпеченої у своїх проявах свободи совісті, стало однією з віх, що розмежовували радянську тоталітарну минувшину, де будь-який прояв свободи, а тим більше свободи совісті, свободи переконань, свободи внутрішньої вважався державно небезпечним, та нову українську державність, що прагнула розбудуватися як правова та європейська, а отже із реальним забезпеченням проголошених цивілізованим людством прав і свобод. Незважаючи на те, що українське законодавство у сфері релігійної свободи та прав, що з неї виникають, вважається одним із найбільш ліберальних у Європі, велика кількість питань залишається без вирішення, зокрема, щодо безперешкодної можливості для релігійних організацій набувати статусу юридичної особи.

Найважливішою засадою радянського права щодо релігійної свободи було позбавлення релігійних груп статусу юридичної особи та можливостей його отримання. Проте, з 1991 р. питання юридичного статусу релігійних організацій в Україні врегульоване в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації». У ст. 13 цього Закону стверджується, зокрема: «Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення)» [6]. В Україні отримання статусу юридичної особи необхідно практично для будь-якої «культової діяльності»: винайму для релігійної діяльності приміщення, для здійснення публічних богослужінь чи запрошення представників іноземних священнослужителів, друку та поширення літератури і навіть для заміни військового обов’язку на проходження альтернативної служби особа повинна належати до зареєстрованої організації, що має статус юридичної особи, ще й, крім того, має бути включена в перелік організацій, вчення яких не допускає застосування зброї [1, с. 27]. Ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» законодавець передбачає право релігійних громад існувати легально без реєстрації, однак, на практиці незареєстровані релігійні організації зустрічаються з багатьма обмеженнями, що є порушенням релігійної свободи. Ми вважаємо, що право організовувати богослужіння, навчатися та вчити релігії та переконань, поширювати власні переконання та багато інших випливають безпосередньо з права на релігійну свободу та не можуть залежати від правового статусу організації.

Для набуття статусу юридичної особи релігійною громадою, яка є найпоширенішим видом релігійної організації, Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації» вимагає подання громадянами в кількості не менше 10 чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, заяви та статуту до органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію. Згідно з ст. 13 Закону релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення) та як юридична особа користується правами і несе обов’язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення) [6].

Органами, уповноваженими здійснювати реєстрацію статутів релігійних громад є: 1) обласні державні адміністрації; 2) Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; 3) Уряд Автономної Республіки Крим.

Одночасно законодавством передбачена дещо інша процедура для реєстрації статутів (положень) таких релігійних організацій: релігійних центрів, управлінь, монастирів, релігійних братств, місій та духовних навчальних закладів, які подають на реєстрацію статут (положення) до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії.

Орган, який здійснює реєстрацію, протягом місячного строку, встановленого законом для розгляду заяви, статуту (положення) релігійної організації: а) приймає відповідне рішення; б) не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам [6]. Однак, на практиці період розгляду документів може затягнутись на 6 і більше місяців. Так, наприклад, представники Прогресивної юдейської громади Харкова повідомили, що заяву про її реєстрацію місцева влада розглядала протягом року, перш ніж прийняти позитивне рішення.

За законом релігійні організації повинні реєструвати статут, проте на практиці від них вимагається значно більше документів. Тобто фактично здійснюється реєстрація не статуту, а самої організації. Важливо зазначити, що встановлення законодавцем вичерпного переліку форм релігійних організацій: релігійна громада, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади та об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій, на думку Т. Антошевського, є виразним порушенням. Як права окремих осіб самим визначати форму власного релігійного об’єднання, так і права на автономію самої релігійної групи, елементом якої є визначення своєї структури та незалежність в управлінні. Таке втручання у внутрішні справи релігійної групи суперечить конституційному принципу відокремлення держави від релігійних організацій [1, с. 28].

Ще однією проблемою, пов’язаною з реєстрацією, є відсутність у законодавстві чітких підстав для відмови у реєстрації релігійної організації, що замінюється загальним виразом «якщо статут суперечить законодавству». Так, В. Карпунчев пропонує ввести релігієзнавчу експертизу, яка, у свою чергу, здатна замінити собою дозвіл обласних державних адміністрацій на створення релігійних організацій. Тобто при бажанні створити релігійну організацію потрібно надати статутні документи з повним викладенням віровчення на експертизу [4, с. 32]. Однак, оскільки положення про експертизу релігійної організації в Україні відсутнє, попередній контроль ґрунтується практично на вільному розсуді державного чиновника. Деякі експерти також вважають, що відмова у реєстрації порушує презумпцію невинності, оскільки при відмові у реєстрації особи, які складають релігійну групу, відповідають за власні наміри, а не дії. У цьому контексті, однією з пропозицій експертів є перенесення акценту регулювання з процесу реєстрації статуту релігійних організацій на моніторинг їх діяльності, зважаючи на те, що ніхто не декларуватиме протизаконних дій в установчих документах [2].

Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» передбачено окрему процедуру державної реєстрації всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, які повинні звертатися з відповідними документами до державного реєстратора. Зокрема, ці положення торкаються і релігійних організацій, незважаючи на те, що для них передбачена спеціальна процедура реєстрації статутів (положень) [5]. Так, з набуттям чинності Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» на практиці виникла низка проблем щодо набуття статусу юридичної особи релігійними організаціями, серед яких наступні:

- запровадження «подвійної» процедури реєстрації для неприбуткових організацій, що значно ускладнює для них процедуру отримання статусу юридичної особи;

- збільшення терміну реєстрації неприбуткових організацій, оскільки засновникам необхідно буде звертатись до двох інстанцій та готувати два пакети документів для проходження процедури державної реєстрації;

- оплатність процедури реєстрації неприбуткових організацій у державного реєстратора;

- ускладнення процедури внесення змін до статутів (положень) неприбуткових організацій у зв’язку з необхідністю «подвійної» державної реєстрації таких змін [3].

Отже, аналіз вищезазначених положень дає підстави стверджувати, що процедура реєстрації релігійних організації є занадто обтяжливою і потребує законодавчого вирішення. Ми вважаємо, що будь-які перешкоди в можливості отримати такий статус у більшості випадків спричиняє порушення релігійної свободи окремої особи. На наше переконання, вирішення цих проблем може бути більш швидким і ефективним через залучення представників релігійних організацій і експертів до розробки урядових законопроектів і нормативних актів із питань свободи совісті та релігійних організацій, чого до теперішнього часу майже не відбувалось. Така співпраця дозволить вирішувати проблеми, які на практиці виникають у релігійних організацій, та уникнути створення правових колізій і прийняття законодавчих змін, які не покращують існуючу ситуацію, що має стати запорукою духовного і морального піднесення українського суспільства.