Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства



бет27/33
Дата23.07.2016
өлшемі2.14 Mb.
#215992
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33

Література:

1. Журавський В. С. Конституційне право України: Підруч. для студ. вищих навч. закл. / В.С. Журавський, Ю.М. Тодика – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – 544 с. - С. 167-168.

2. Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України, 1996. - № 30 - С. 141. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

3. Погорілко В. Л. Конституційне право України [Текст] : підручник / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко. — К. : Наукова думка, 2006. — 344 с.


Моральні та адміністративно-правові аспекти становлення трансплантології

в Україні

Михайлішин П.А.,студент гр.Ю-05 юридичного факультету СумДУ

Науковий керівник - Солонар А.В., асистент кафедри права СумДУ

“Трансплантація органів – диво ХХ століття, порятунок сотень тисяч наших сучасників і надія людства. Вже сьогодні у розвинених країнах світу вона стала стандартом лікування багатьох патологій, а за прогнозами експертів, у середині третього тисячоліття 50 % хірургічних операцій будуть пов’язані з пересадкою органів людини. Цьому сприятимуть новітні технології вирощування органів і тканин, науковці працюють над розробкою нових імуносупресантів, суспільство очікує на сенсаційні відкриття у цій галузі [2].”

В той же час, на думку директора Координаційного центру трансплантації органів, тканин і клітин Руслана Салютіна, яка була виловлена в інтерв’ю від 12 грудня 2012 року, “через 3-4 роки трансплантація в Україні може зникнути зовсім”. І це не дивно, адже реалії сьогодення свідчать про необхідність вирішення актуальних питань, пов’язаних із адміністративно-правовим забезпеченням здійснення пересадки органів чи тканин людині. Зазначений факт підтверджується даними про те, що кількість щорічно пересаджуваних органів в Україні становить лише 1,1 % від загальної потреби. Зважаючи на незначну кількість пересадок, що здійснюється у нашій державі, ця проблема стає більш важливою і актуальною, оскільки окремо взята кожна операція з трансплантації ставить перед суспільством цілу низку питань морально-етичного і правового характеру [5].

Для визначення основних проблемних і актуальних питань, що потребують врегулювання на території України у сфері трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів, а також надання пропозицій і пошуку шляхів вирішення цих проблем, необхідно спершу з’ясувати у чому ж полягає такий метод лікування, які його переваги та недоліки. В цілому трансплантологія – це розділ медицини, який вивчає проблеми пересадки органів (здебільшого нирок, печінки та серця), а також перспективи створення штучних органів з метою підвищення ефективності процесу лікування та покращення здоров’я людини. Трансплантація ж – це хірургічний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятого у людини чи у тварини, а також електронних або інших штучних імплантантів [4].

У світовому просторі питання трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів врегульоване на достатньо високому матеріальному і процесуальному рівні. Наявність Декларації Всесвітньої медичної асамблеї стосовно трансплантації людських органів від 30 жовтня 1987 р., Керівних принципів Всесвітньої організації охорони здоров’я з трансплантації людських клітин, тканин та органів (А63/24) від 21 травня 2010 р., Стамбульської декларації про трансплантаційний туризм і торгівлю органами від 2 травня 2008 року, а також низки інших правових актів міжнародного і національного характеру, які безпосередньо чи опосередковано регулюють зазначені правовідносини, робить трансплантаційний процес достатньо прозорим, раціональним і ефективним.

Україна ж, перебуваючи першою на старті за часів зародження такого прогресивного методу лікування (вперше операція з пересадки органу від людини до людини була проведена Юрієм Юрієвичем Вороним у 1933 році в Херсоні) водночас потрапила до аутсайдерів. Щороку трансплантації нирки потребують 2000 чоловік, печінки близько 1000, серця 500-700. В той же час в Україні здійснюється на рік лише 100-117 подібних операцій в процесі яких пересаджується 100 нирок, лише 14 печінок і 1 серце. У таких країнах, як Норвегія, США, Італія, Білорусь Франція, Польща, на 1 млн. населення припадає відповідно по 57,6; 56; 33; 25,5, 21; 14,7 операції з трансплантації нирок, тоді як в Україні цей показник дорівнює 1,2 [3].

Такі низькі показники зумовлені цілою низкою правових, адміністративних і соціальних проблем, що потребують негайного і радикального вирішення. Серед основних причин відставання України в розвитку органної трансплантації слід виділити наступні:

1. Хронічна недостача анатомічного матеріалу, що зумовлене законодавчим закріпленням презумпції незгоди (системи “opting in”) на посмертне донорство, а також відсутності чітко врегульованої процедури надання згоди в зазначеній системі. За один рік в Україні здійснюється до 30 трупних вилучень органів. В цей же час у США до 25 тисяч [1].

Крім того необхідним, на нашу думку, є запровадження системи живого неродинного донорства, що потребує детального адміністративного врегулювання і фінансування.

2. Вкрай обмежена дія основного нормативно-правового акта, що регулює трансплантаційні правовідносини. Так закон України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” не врегульовує питання імплантації (пересадки біоімплентатів та штучно виготовлених замінників органів) та аутотрансплантації (вид трансплантації в якому і донором, і реципієнтом виступає одна особа). Крім того в чинному законодавстві чітко вбачається колізійність правових норм, що регулюють трансплантаційний процес [4].

3. Відсутність єдиної вертикалі управління лікувальними та науковими закладами, що дає можливість їх керівникам ігнорувати трансплантаційну службу, особливо в  контексті забору органів від донора-трупа. Фактично керівники комунальних закладів охорони здоров’я вкрай негативно ставляться до трансплантології, особливо після останніх скандалів і викриттів. Відмови від спів­праці з трансплантаційними  центрами  пояснюють “недосконалою нормативно-правовою базою”, а фактично небажанням  займатися зайвою, на їхню думку, роботою і вирішувати пов’язані з нею проблеми.

4. Відсутність єдиної контролюючої і  організуючої державної трансплантаційної служби. Координаційний центр трансплантації органів, тканин і клітин відповідно до Положення про його діяльність від 26 грудня 2006 року не наділений чіткими повноваженнями, які б мали зобов’язуючий характер стосовно всіх закладів охорони здоров’я.

5. Відсутність достатньої кількості науково-практичних трансплантаційних центрів, обладнаних відповідно до міжнародних стандартів. На сьогодні в Україні функціонують 7 центрів органної трансплантації, а саме в Донецьку (нирки), Києві (нирки, печінка), Одесі (нирки), Харкові (нирки), Запоріжжі (нирки, печінка, серце), Дніпропетровську (нирки) та Львові (нирки).

6. Відсутність спостережної ради за трансплантаційною діяльністю, що складалася б з представників правоохоронних органів, релігійних і громадських організацій.

7. Недофінансування трансплантаційної діяльності держави. Державна соціальна програма “Трансплантація 2008–2012” профінансована на 55% запланованого. В основному фінансується закупівля імуносупресивних препаратів та частково – обладнання.

8. Вкрай вороже ставлення засобів масової інформації до трансплантації, що призводить до негативізму в суспільстві, відмов від трупного донорства та надмірно обережної роботи із родичами потенційних донорів. Недостатня кількість “здорової” соціальної реклами, а також відсутність пропаганди зазначених проблем з боку представників релігійних структур призводить до розширення в суспільстві ідеології “чорної трансплантології”.

9. Неадекватно надмірна увага до транс­плантаційної служби з боку правоохоронних органів. Лікарів трансплантологів і анестезіологів розглядають як потенційних злочинців.

10. Недостатнє викладання трансплантології у вищих медичних навчальних закладах, а також незнання медпрацівниками нормативно-правової бази системи охорони здоров’я, в тому числі трансплантологічної.

11. Відсутність будь-якої мотивації (етичної, економічної або адміністративної) у лікувальних закладах, які займаються вилученням органів [1].

Таким чином, логічним є висновок про те, що трансплантаційний процес в Україні потребує негайних і фундаментальних змін не лише на адміністративному (управлінському і фінансовому) рівні, а й на рівні законодавчого регулювання і морально-етичного ставлення суспільства до зазначених проблем.


Література:

  1. Городецька А. Трансплантація в Україні: хто стоїть на шляху розвитку та успіху? / А. Городецька // “Український медичний часопис”. – 2012 р. [Електронний  ресурс].  –  Режим доступу: http://www.umj.com.ua/article/2925 5/transplantaciya-v-ukraini-xto-stoit-na-shlyaxu-rozvitku-ta-uspixu.

  2. Лагутенко І. Трансплантологія в Україні: ефект відторгнення / І. Лагутенко // Всеукраїнське інформаційно-аналітичне видання “Медичний світ”. – 2012 р. – № 6. – С. 4.

  3. Про схвалення Концепції Державної програми “Трансплантація” на 2006-2010 роки: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 липня 2006 року // Урядовий кур’єр. – 02.08.2006 р. – № 142.

  4. Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині: Закон України від 16 липня 1999 року // Голос України. – 17.08.1999 р.

  5. Трансплантація в Україні може зникнути: бесіда з директором координаційного центру трансплантації клітин, органів і тканин МОЗ Русланом Салютіним / спілкувалась Анастасія Береза // Медико-правовий довідник “Здров’я нації”. – 2012 р. [Електронний  ресурс].  –  Режим доступу: http://www.patient.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=421%3A2012-12-12-09-50-06&catid=6%3A2011-12-23-08-34-6&lang=uk.


Захист права на наукове відкриття як одна з основних умов розвитку науки в Україні

Мотрюк А.Д., студентка гр. Ю-13 юридичного факультету СумДУ

Науковий керівник - Гончарова А.В., викладач кафедри права СумДУ

Державна політика у сфері захисту об’єктів інтелектуальної власності, зокрема наукового відкриття надасть змогу створювати принципово нові напрями у розвитку окремих галузей науки, сприятиме науково-технічному прогресу держави, забезпеченню усіх сфер діяльності науковими інноваційними продуктами. У зв’язку з невеликою кількістю наукових відкриттів та недостатньою їх законодавчою регламентацією, питання щодо охорони наукових відкриттів в Україні залишається недостатньо висвітленим та потребує належного вирішення.

Відповідно до Глави 38 Цивільного кодексу України «Право інтелектуальної власності на наукове відкриття» наукове відкриття вважається досягненням всього людства і ставити його в залежність від волі будь-якого конкретного суб’єкта цього права не можна.

Поняттям наукового відкриття охоплюються лише ті наукові положення, які підпадають під один із трьох зазначених у ст. 457 Цивільного кодексу об’єктів, невідомих раніше закономірностей, властивостей і явищ матеріального світу. Отже, виділяють наступні критерії охороноздатності наукових відкриттів: закономірність матеріального світу як об’єкт наукового відкриття; явище матеріального світу як об’єкт наукового відкриття; наукова новизна, яка встановлюється за датою пріоритету; вірогідність, яку повинен довести заявник [7, с.4-5].

Безперечно, суб’єктами права інтелектуальної власності на наукове відкриття є особи, творчою працею яких встановлено те чи інше відкриття. Авторами наукового відкриття можуть бути лише фізичні особи незалежно від їх віку і дієздатності, а також іноземні громадяни та особи без громадянства за певних умов, визначених міжнародними угодами. Якщо наукове відкриття зроблене творчими зусиллями кількох осіб, що буває найчастіше, тоді виникає співавторство на нього.

Дуже важливий аспект у відношенні відкриттів, як об’єктів інтелектуальної власності, - відкриття не є об’єктом виключних прав. Ніхто не може установити монополію на використання відкриттів. Відкриття належать усьому світові. Проте, автори відкриттів мають наступні особисті немайнові права: право авторства; право на ім’я; право на пріоритет наукового відкриття; право вимагати зазнаного імені у зв’яку з використанням наукового відкриття [5, с.18].

За весь час становлення права інтелектуальної власності України пропонувались різноманітні проекти, розроблялись національні та міжнародні нормативно-правові акти, вводились та відмінялись системи реєстрації наукових відкриттів, проте проблема так і залишається відкритою. На початку 90-х років після здобуття Україною незалежності у державі спостерігалася криза у системі правової охорони об’єктів інтелектуальної власності, зумовлена відсутністю національної нормативної бази та спеціальних державних органів у цій сфері. З прийняттям Цивільного кодексу України у 2003 р., в Україні були закріплені основні аспекти захисту права на наукове відкриття. Саме історична традиція правової охорони інтелектуальної власності права на наукове відкриття дозволяє розглядати Україну як невід’ємний елемент європейської та глобальної системи правового регулювання інтелектуальної діяльності та захисту її результатів [3, с.13-14].

Встановлений порядок набуття права власності передбачає подання автором (співавторами) наукового відкриття, юридичною особою з зазначенням автора наукового відкриття, його спадкоємцем заявки до Установи про видачу диплому на наукове відкриття [1, с.86-88].

Установа повинна провести попередню експертизу заявки на наукове відкриття. Експертиза заявки на наукове відкриття по суті проводиться установами Національної академії наук України з метою встановлення відповідності заявленого наукового відкриття вимогам цього Закону.

Видача диплому на наукове відкриття відбувається у термін, якщо протягом шести місяців з дати публікації про наукове відкриття в офіційному бюлетені Установи проти реєстрації не буде заперечень.

Незважаючи на помірний прогрес, досягнутий останніми роками у сфері законодавчого забезпечення охорони об’єктів права наукового відкриття , треба зазначити, що законодавча база є досить недосконалою, проте основні аспекти захисту права на наукове відкриття регулюються більшою за аналогічними правими нормами захисту патентного права. Зокрема, правознавці виділяють дві форми захисту прав інтелектуальної власності на наукове відкриття: юрисдикційна і неюрисдикційна.

Неюрисдикційна форма передбачає захист права інтелектуальної власності на наукове відкриття своїми силами, без звернення за допомогою до державних або інших компетентних органів, тобто самозахист [4, с.11-14].

Юридичні форми захисту застосовують два порядки захисту: загальний (судовий) та спеціальний (адміністративний). Загальний порядок захисту здійснюється в судах. Спеціальний порядок захисту прав здійснюється в органах державного управління або в органах Антимонопольного комітету України, або в органах державної митної служби України.

В Україні існують такі способи захисту права інтелектуальної власності як адміністративно-правовий, цивільно-правовий, а також кримінальна відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності.

У разі порушення особистих немайнових прав автора наукового відкриття на авторське ім’я і присвоєння відкриттю імені автора або спеціальної назви, автор наділений правом звернутися у цивільно-правовому порядку в судові органи з позовом про відновлення його порушених прав, а також припинення дій осіб, які завдають йому моральної шкоди [2, с.12].

Слід також зазначити, що деякі науковці взагалі не виділяють в окремому аспекті захист права на наукове відкриття, вважаючи, що в Україні немає потреби регулювати правові норми неіснуючих відносин. Так, автор публікації Слободянюк О. «Спогади про світле майбутнє або право на наукове відкриття в «окремо взятій» Україні» визначає, що норми цивільного законодавства України щодо права інтелектуальної власності на наукове відкриття на сьогодні мають тільки кон’юнктурний характер і практичних наслідків не мають [6, с.29].

Проте раціонально буде не погодитись з цим, оскільки інтелектуальна, творча діяльність є пріоритетною та визначає тактику соціально-економічного розвитку України на майбутнє, а її захист ставить на меті підтримку й охорону одного з найважливіших об’єктів інтелектуальної власності для ефективного використання державою результатів наукових відкриттів.

Відповідно до цього, Комітет з питань науки і освіти Верховної Ради України спільно з Державним департаментом інтелектуальної власності ще у 2004 році підготував проект Закону України «Про охорону прав на наукові відкриття». Розробка вказаного законопроекту ставила на меті захист організаційно-економічних та правових інтересів держави, впровадження відповідних заходів, спрямованих на підтримку і охорону одного з найважливіших об’єктів інтелектуальної власності - наукового відкриття, впровадження механізму його державної реєстрації для ефективного використання результатів науково-дослідної діяльності в галузі фундаментальних досліджень. Але до теперішнього часу наведений законопроект лише був взятий за основу, а у подальшому відкликаний.

Отже, наразі в Україні необхідно прийняття спеціального закону щодо права інтелектуальної власності на наукове відкриття, який би передбачав саме охорону зазначеного об’єкту права інтелектуальної власності, а також спеціального нормативно-правового акту, який би передбачав стимулювання творчої діяльності авторів наукових відкриттів та інших фундаментальних результатів творчої діяльності.

Література:


  1. Булат Є. Обгрунтування раціонального варіанту юридичної процедури реєстрації наукових відкриттів в Україні / Є. Булат // Економіка та право. - 2004. - № 1. - С. 86-88.

  2. Кубах А.І. Право інтелектуальної власності: Навч. посібник / А. І. Кубах. - Х.: ХНАМГ. - 2008. - 149 с. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://radnuk.info/pidrychnuku/itel-vlasnist/469-kybax/8128--ix------1-------.html

  3. Кузнєцова Т. В. Періодизація формування законодавства у сфері інтелектуальної власності / Т. В. Кузнєцова // Теоретико-методологічні засади забезпечення інформаційної безпеки людини, суспільства, держави. - 2012. - № 2 (9). - С. 11-13.

  4. Кур’янов С. Судовий захист об’єктів авторського права / С. Кур’янов, О. Руденко, Л. Пивоварова // Інтелектуальна власність. - 2003. - № 9. - С. 11-14.

  5. Підопригора О. Авторське право і суміжні права в новому Цивільному кодексі України. Аналіз авторського права і суміжних прав в Цивільному кодексі / О. Підпригора // Інтелектуальна власність. - 2004. - № 2. - С. 18.

  6. Слободянюк О. Спогади про світле майбутнє або право на наукове відкриття в «окремо взятій» Україні / О. Слободянюк. - 2007. - № 4. - С. 29.

  7. Шевелева Т. Право інтелектуальної власності на наукове відкриття / Т. Шевелева. - 2004. - № 4. - С. 4-5.


Проблеми правового регулювання охорони і раціонального використання земель

Россохацька А.А., студентка гр. Ю – 94 юридичного факультету СумДУ

Науковий керівник - Шапіро В.С., асистент кафедри АГП ФЕБ СумДУ

В системі екологічної безпеки суверенної незалежної України охорона, зберігання та використання земельних ресурсів на основі нормативно-правових актів є важливим елементом національної безпеки. В цьому аспекті ефективне використання земельних, водних і виробничих ресурсів в України набуває важливого значення на рівні держави.

Показники валової продукції зернових свідчать про те, що Україна в умовах ринкових відносин і що саме приватної власності на землю та майно має всі можливості забезпечити населення високоякісними вітчизняними продуктами харчування в достатній кількості, а також бути в лідерах експорту не тільки зернових, а й інших видів сільськогосподарської продукції, включаючи і продукцію тваринництва. Ця перспектива держави, що базується на значних земельних, водних, меліоративних та матеріальних, технічних ресурсах, є визначальним показником ефективної підтримки вітчизняного товаровиробника.

Зазначимо, що українська держава має могутній природно-ресурсний потенціал. Земельний фонд України становить 5,7 % території Європи. При цьому на загальноєвропейському фоні його вирізняє висока питома вага сільськогосподарських угідь, особливо ріллі, що пов’язано з високою природною якістю українських земель, великою питомою вагою в їх складі чорноземів. [1, с. 197].

В той же час слід зауважити, що, розораність українських земель є найвищою в світі. Вона досягла 72 % в середньому по Україні, в ряді регіонів перевищуючи 88%. До обробітку залучені малопродуктивні угіддя, включаючи прируслові луки і пасовища та схилові землі [2, c.51].

Розвиток різних форм власності та господарювання на землі без суворого і надійного державного екологічного та митного контролю за ввезенням небезпечних відходів, брак відповідної законодавчої бази призвели до споживацького ставлення до землі. Ситуацію ускладнює використання у великій кількості мінеральних добрив, пестицидів та інших хімічних препаратів разом з промисловим і радіаційним забрудненням, що, в свою чергу, може ще більше ускладнити екологічну ситуацію в Україні.

Виходячи з усього викладеного вище, сучасні земельні проблеми в Україні віддзеркалюють всю складність процесу формування ринкової економіки. Від них значною мірою залежить добробут народу, вирішення складного завдання, що полягає у його продовольчому забезпеченні. Також, попри все, варто звернути увагу на своєчасне прийняття Верховною Радою України Закону України „Про охорону земель”, положення якого значно підсилили і конкретизували дію Земельного кодексу України в частині забезпечення раціонального використання і охорони земель.

У вітчизняній правовій літературі практично відсутні комплексні наукові (як теоретичні, так і прикладні) дослідження проблем раціонального використання та охорони земель, які б ґрунтувалися та відповідали вимогам чинного законодавства.

Слід звернути увагу на те, що проблема забезпечення раціонального використання, відновлення і охорони земель має місце не лише в Україні, а й в багатьох інших країнах світу. Людство за всю історію свого розвитку втратило понад 2 млрд. га сільськогосподарських угідь, що значно перевищує загальну площу сучасних угідь. Нині у світі на одну людину припадає в середньому 0,3 га землі, а 30 років тому було 0,6 га [3, с. 141]. Нажаль, доводиться констатувати, що ефективність використання земель в Україні значно нижча, ніж у середньому в Європі. Основними причинами низької віддачі земельного потенціалу в Україні є тривале безгосподарне ставлення до землі, недосконала технологія обробки землі та виробництва сільськогосподарської продукції, неврахування науково обґрунтованих методів ведення землеробства, невиконання природоохоронних, комплексно-меліоративних, протиерозійних та інших заходів по збереженню земель, а також недосконалість законодавчого регулювання таких питань.

Конституція України передбачає, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Питання ефективного, раціонального використання земель, охорони земельного фонду, відтворення родючості ґрунтів є складовою проблеми національної безпеки держави. Здійснення в нашій країні ринкових реформ зумовило необхідність трансформації ролі держави в управлінні економікою. Проте, ця трансформація супроводжується зниженням ефективності діяльності органів влади у сфері контролю за використанням та охороною земель. Водночас вирішення проблем у сфері охорони земельних ресурсів є невід’ємною складовою та одним із пріоритетних напрямів державної політики у здійсненні соціально-економічних перетворень, формуванні умов сталого розвитку країни. Одним з найважливіших засобів реалізації державної політики у цій сфері є створення нормативно-правової бази, що мала б відповідати потребам сьогодення щодо регулювання охорони і раціонального використання земель та була покликана забезпечити ефективний контроль з боку суспільства за станом використання та охорони земельних ресурсів країни.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет