Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства

1. 
   Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. - Ст.141.
   
2. 
   Про інформатизацію, інформацію та захист інформації: Модельний Закон від 18.11.2005 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua
   
3. 
   Про затвердження Статуту патрульно-постової служби міліції України: Наказ Міністерства Внутрішніх справ України від 28.07.1994 № 404 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua
   
4. 
   Основи законодавства України про охорону здоров'я: Закон України від 19.11.1992 № 2801-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 4. - Ст.19.
   
5. 
   Сіракузькі принципи тлумачення обмежень і відступів від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, схвалених економічною та соціальною радою Організації Об’єднаних Націй у 1985 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: роціhttp://legislationline.org/ru/documents/action/popup/id/14624
   
6. 
   Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 № 2747-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - № 35-36. - Ст.446.
   
7. 
   Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: Міжнародний документ від 04.11.1950 // Офіційний вісник України. - 1998. - № 13. - Ст. 270.
   

У сучасних умовах, коли як офіційні, так і «цивільні» шлюби між громадянами різних держав стали звичним явищем, інтереси дітей, народжених у таких шлюбах, мають захищатися також і на міждержавному рівні.

До основних компонентів державної політики України у сфері захисту дитинства належить удосконалення нормативно-правової бази, зокрема, впровадження норм міжнародного права. Результатом такої діяльності є те, що на сьогодні Україна бере участь у багатьох міжнародних угодах у сфері забезпечення прав дитини.

Свідченням наміру нашої держави забезпечувати захист прав дитини є, серед іншого, постійна робота зацікавлених органів влади з підготовки пропозицій про приєднання України до міжнародних договорів у сфері сімейного права.

По-перше, слід зазначити, що Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, була ратифікована Україною ще 27 лютого 1991 року і набула чинності 27 вересня 1991 року.

По-друге, важливе значення має ратифікація низки міжнародних договорів у сфері сімейного права, розроблених у рамках Ради Європи і Гаазької конференції з міжнародного приватного права, що дають змогу вирішувати практичні питання, які стосуються здійснення прав дітей, регулюють відносини батьків і дітей як матеріальні, так і особисті. Так, у 2006 році Україною було ратифіковано: Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року; Європейську конвенцію про здійснення прав дітей 1996 року; Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року; Конвенцію про контакт з дітьми 2003 року; Конвенцію про стягнення аліментів за кордоном 1956 року та Конвенцію про визнання і виконання рішень стосовно зобов’язань про утримання 1973 року.

На захист дітей від їх незаконного переміщення спрямована Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Конвенція).

Згідно статті 1 Конвенції, її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.

Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка не досягла 16 років, та проживала в Договірній державі безпосередньо перед протиправним вивезенням за кордон.

Стаття 8 Конвенції надає будь-якій особі, установі (іншому органу), які стверджують, що дитина була вивезена або утримується з порушенням прав піклування, право звернутися з заявою про допомогу у забезпеченні повернення дитини.

У Конвенції вживаються поняття «право піклування» і «право доступу», тлумачення яких обмежено цілями Конвенції. Так, «право піклування» охоплює права, пов’язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а «право доступу» включає право спілкуватися з дитиною, у тому числі, переміщувати дитину на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання. Отже, переміщення вважається незаконним, коли має місце вивезення за кордон або неповернення з-за кордону дитини, якщо при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу.

Правові підстави виникнення правового зв’язку між дитиною і особою (установою) визначаються відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала, чинного рішення суду або компетентного органу або є наслідком угоди. Важливо також, щоб піклування ефективно здійснювалося.

Положення Конвенції застосовуються до випадків, які не містять складу злочину.

Особою, що вивозить дитину, може бути один із батьків, інший родич, особа, яка призначена опікуном дитини.

Отже, по-перше, в будь-якому випадку має місце вилучення дитини з сім’ї та соціального середовища, в якому вона розвивалася. По-друге, особа, яка забирає дитину за кордон, є членом сім’ї дитини: в більшості випадків батьком або матір’ю і, як правило, сподівається отримати відповідне рішення компетентних органів щодо опіки над дитиною, тобто «узаконити» переміщення дитини.

Рішення про повернення дитини або відмову у поверненні, приймає суд або компетентний орган тієї Договірної держави, в якій дитина знаходиться після вивезення. В Україні таке рішення приймається судом. Підстави для відмови у поверненні визначені безпосередньо Конвенцією. Так, суд може відмовити у поверненні :

• 
  якщо минуло більше одного року з дати незаконного вивезення;
  
• 
  дитина вже прижилася у своєму новому середовищі;
  
• 
  заявник фактично не здійснював права піклування стосовно дитини, або дав згоду на вивезення дитини і проживання, або пізніше дав мовчазну згоду;
  
• 
  існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди, створить для дитини нетерпиму обстановку;
  
• 
  виявлено, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.
  

Таким чином, Конвенція встановлює своїм завданням відновлення status quo шляхом негайного повернення дітей, які були неправомірно вивезені, оскільки вирішувати будь-які суперечки стосовно місця проживання і опіки над дитиною мають юрисдикцію лише органи за місцем постійного проживання дитини.

Постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року №952 (в редакції постанови від 2 вересня 2010 року №795) затверджений Порядок виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Порядок), яким визначено механізм взаємодії органів виконавчої влади у процесі вирішення відповідно до Конвенції питань повернення до України або з України до іноземної держави дитини, яка незаконно вивезена (переміщена) або утримується будь-якою особою та забезпечення реалізації права доступу до дитини, якщо такі дії порушують права іншої особи на опіку (піклування) над дитиною і не містить складу злочину.

Цей Порядок визначає механізм взаємодії органів виконавчої влади у процесі вирішення відповідно до Конвенції питань повернення до України або з України до іноземної держави дитини, яка незаконно вивезена (переміщена) або утримується будь-якою особою, та забезпечення реалізації права доступу до дитини, якщо такі дії порушують права іншої особи на опіку (піклування) над дитиною і не містять складу злочину.

Для України Стороною Конвенції вважається тільки та держава, що визнала приєднання України до Конвенції або приєднання якої до Конвенції визнано Україною.

Функції центрального органу за Конвенцією Порядок покладає на Міністерство юстиції України, яке безпосередньо та через територіальні органи - Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, мм. Києві та Севастополі, а також районні, районні у містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні управління юстиції вживає всіх заходів для забезпечення негайного повернення дитини і виконання інших положень Конвенції.

Відповідно до положень Порядку, фізична або юридична особа, яка має право на опіку (піклування) над дитиною, може звернутися до Мін'юсту або центрального органу будь-якої іншої держави, що є Стороною Конвенції, із заявою про сприяння поверненню дитини (незалежно від напрямку її вивезення (переміщення) - з-за кордону на територію України чи з території України за кордон) та заявою про забезпечення реалізації права доступу до дитини.

У заяві про сприяння поверненню дитини та заяві про забезпечення реалізації права доступу до дитини, що складається за формами згідно з додатком 1 та 2 до Порядку, повинна міститися вся відома заявникові інформація, яка може допомогти у встановленні місцезнаходження дитини і вирішенні питання щодо повернення її заявникові та реалізації права доступу до дитини.

До зазначених заяв додаються документи, в яких міститься інформація, що стосується порушеного питання (засвідчена копія рішення або угоди щодо встановлення опіки (піклування) чи щодо права заявника на спілкування з дитиною; витяг з нормативно-правових актів з відповідних питань та/або обґрунтоване посилання на відповідні норми; довідка про стан здоров'я дитини і характеристика заявника; довіреність заявника), та їх засвідчений переклад на офіційну мову держави, в якій імовірно перебуває дитина, або англійську чи французьку мову.

Крім Міністерства юстиції України до реалізації виконання даного Порядку залучені органи державної виконавчої влади, такі як Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство закордонних справ України, Міністерство сім’ї молоді та спорту України, Державна прикордонна служба України та інші. Важливими повноваженнями наділені органи опіки та піклування.

Так, відповідно до пункту 13 Порядку на підставі повідомлення про надходження заяви про сприяння поверненню дитини, що надійшло від територіального органу Міністерства юстиції України за її місцезнаходженням, відповідний орган опіки і піклування:

1) вживає заходів для одержання від особи, у якої перебуває дитина, згоди на добровільне повернення дитини, а також інформує таку особу про умови Конвенції;

2) складає та подає територіальному органові Міністерства юстиції України висновок про умови проживання дитини в Україні та інформацію про її думку стосовно повернення з урахуванням віку і рівня розвитку дитини;

3) вживає в разі потреби заходів для запобігання заподіянню шкоди дитині або завданню збитків заінтересованим особам, зокрема шляхом тимчасового влаштування дитини за рішенням суду до закладів соціального захисту для дітей або охорони здоров'я;

4) забезпечує в разі потреби надання дитині допомоги педагога, психолога чи іншого фахівця;

5) інформує територіальний орган Міністерства юстиції України про відмову особи, у якої перебуває дитина, добровільно її повернути;

6) визначає порядок реалізації права заявника на спілкування з дитиною до вирішення судом питання щодо повернення дитини.

А відповідно до пункту 21 Порядку на підставі повідомлення, що надійшло від територіального органу Міністерства юстиції України за місцем проживання дитини, про надходження заяви про забезпечення реалізації права доступу до дитини, яка постійно проживає в Україні, відповідний орган опіки і піклування:

1) сприяє в разі потреби одержанню від особи, з якою проживає дитина, згоди на добровільну реалізацію права доступу заявника до дитини та узгодженню порядку здійснення права доступу;

2) складає та подає територіальному органові Міністерства юстиції України висновок про умови проживання дитини в Україні та інформацію про її думку стосовно спілкування із заявником з урахуванням віку і рівня розвитку дитини;

3) забезпечує в разі потреби надання дитині допомоги педагога, психолога чи іншого фахівця.

Зазначені повноваження органів і піклування зумовлені можливістю досудового, так би мовити мирного врегулювання питання повернення дитини до місця постійного проживання, а також необхідністю вжиття заходів, у разі потреби, для запобігання заподіянню шкоди дитині, надання дитині педагога, психолога.

Не зважаючи на те, що Конвенція про цивільно-правові аспекти викрадення дітей застосовується на території України зовсім недавно, на сьогоднішній день вже зафіксовані випадки звернення громадян іноземних держав із заявами до України про повернення дітей до місця їх постійного проживання. Враховуючи історичний та побутовий аспекти, можно спрогнозувати, що Конвенція з часом набуде, нажаль, більш широкого застосування та розповсюдження в Україні, а це призведе до збільшення числа надходження таких заяв.

Не можна не зазначити також про те, що Конвенція складна за змістом та сприймається досить важко, у зв’язку з цим Україна ще не сформувала єдиного підходу до сприйняття Конвенції та тільки починає вивчати досвід європейських країн в цьому напрямку.

Заповнюючи цю «прогалину», Міністерство юстиції України за сприяння українських та європейських інституцій систематично проводить семінари та тренінги з питань вивчення іноземного досвіду та практики застосування зазначеної Конвенції, а також удосконалення роботи органів, залучених до виконання Конвенції в Україні.

Та все ж таки, навіть усвідомлюючи принциповий підхід Конвенції до питання повернення дітей до країн їх постійного проживання, тривалість та тяжкість процедур, які супроводжують виконання положень Конвенції, не слід забувати про основну мету та кінцеве її завдання - дотримання інтересів дітей та забезпечення їх захисту від негативних наслідків їх незаконного переміщення або утримування, а також забезпечення прав доступу батьків чи інших осіб, що мають таке право, піклуватися про своїх дітей, де б вони не знаходились.

1. Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, вiд 25.10.1980, Офіційний вісник України вiд 13.09.2006 - 2006 р., № 35, стор. 268, стаття 2493, код акту 37269/2006;

2. Постанова Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952 «Про виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 2 вересня 2010 року № 795), Офіційний вісник України вiд 26.07.2006 - 2006 р., № 28, стор. 173, стаття 2016;

3. Офіційний веб-сайт Міністерства юстиції України: http://www.minjust.gov.ua/

Відповідно до статті 19 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини (далі - Суд). Він функціонує на постійній основі. Суд складається з такої кількості суддів, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін. Сьогодні до складу Суду входять 46 суддів.

Згідно критеріїв, які висуваються, судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу суддівську посаду, чи бути юристами з визнаним рівнем компетентності.

Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися жодною іншою діяльністю, що є несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або з вимогами щодо виконання посадових обов’язків на постійній основі.

Судді обираються Парламентською Асамблеєю Ради Європи від кожної Високої Договірної Сторони більшістю поданих голосів за списком з трьох кандидатів, запропонованих відповідною Високою Договірною Стороною. Судді обираються строком на дев'ять років. Вони не можуть бути переобрані. Строк повноважень судді спливає, коли він досягає 70-річного віку.

Жодний суддя не може бути звільнений з посади, якщо тільки інші судді більшістю у дві третини голосів не ухвалять рішення про його невідповідність установленим вимогам.

Перед тим як заступити на посаду, кожний обраний суддя на першому пленарному засіданні Суду, на якому він буде присутній після обрання, або, в разі необхідності, перед Головою Суду складає присягу чи робить урочисту заяву. Ця подія фіксується протоколом.

На пленарних засіданнях Суду обирається його Голова, двоє заступників Голови та голови секцій строком на три роки за умови, що цей строк не перевищуватиме тривалості строку їхніх повноважень.

У кожній секції таким самим чином обирається строком на три роки заступник голови, який заміняє голову секції, якщо останній не може виконувати своїх обов'язків.

Голови та заступники голів і надалі залишаються на своїх посадах до обрання своїх наступників.

Вибори проводяться шляхом таємного голосування. У них беруть участь лише присутні обрані судді. Якщо жоден суддя не набирає абсолютної більшості голосів присутніх обраних суддів, проводиться додатковий раунд голосування або додаткові раунди голосування - доти, доки один кандидат не одержить абсолютну більшість голосів.

Голова спрямовує діяльність Суду та здійснює адміністративні функції. Він представляє Суд, і на нього, зокрема, покладається відповідальність за зв’язки з керівними органами Ради Європи.

Суд має бюро, членами якого є Голова Суду, заступники Голови Суду і голови секцій. У випадку, якщо заступник Голови Суду або голова секції не в змозі бути присутнім на засіданні бюро, тоді замість нього на засіданні має бути присутній заступник голови цієї секції або, у разі неможливості такої заміни, - член цієї секції. Бюро має право вимагати присутності на своєму засіданні будь-якого іншого члена Суду чи будь-якої іншої особи, якщо вважає таку присутність необхідною.

Роботі бюро допомагають Секретар і заступник Секретаря Суду.

Завдання бюро - допомагати Голові Суду виконувати його функції зі спрямування роботи та адміністрування Суду. У зв'язку з цим Голова Суду може порушити перед бюро будь-яке адміністративне чи позасудове питання, яке належить до компетенції Голови Суду. Бюро також сприяє координації дій між секціями Суду.

На пленарному засіданні Суду обирається його Секретар. Кандидати повинні мати високі моральні якості та володіти знаннями в галузі права, управління, знати мови і мати досвід, необхідний для виконання посадових обов'язків.

Секретар Суду обирається на п’ятирічний строк і може бути переобраний. Секретар не може бути звільнений з посади, якщо інші судді, що зібралися на пленарному засіданні, більшістю у дві третини голосів обраних суддів не приймуть рішення про те, що він перестав відповідати встановленим вимогам. Будь-який суддя може ініціювати процедуру звільнення з посади.

Вибори Секретаря Суду проводяться шляхом таємного голосування, у них мають право брати участь лише присутні обрані судді. Якщо жоден кандидат не набере абсолютної більшості голосів присутніх обраних суддів, голосування проводиться щодо двох кандидатів, які набрали найбільшу кількість голосів. При рівній кількості голосів перевага надається передовсім жінці, якщо вона є серед кандидатів, а потім - старшому за віком кандидатові.

Перед вступом на посаду, Секретар складає присягу чи робить урочисту заяву перед Пленумом Суду або перед Головою Суду. Подія фіксується протоколом.

На пленарному засіданні Суду також обираються два заступники Секретаря, які обирають та присягають за правилом, аналогічним виборам та присязі Секретаря.

Секретар допомагає Суду у виконанні його функцій, на нього покладається відповідальність за організацію та роботу канцелярії Суду під керівництвом Голови Суду.

У віданні Секретаря перебувають усі архіви Суду, через нього проходять усі повідомлення та сповіщення, що відправляються Судом або надходять на його адресу у зв’язку зі справами, які передані або мають бути передані до Суду.

Згідно з обов'язком діяти на власний розсуд, що випливає із його повноважень, Секретар відповідає на запити про надання інформації стосовно діяльності Суду, зокрема на запитання преси.

Канцелярія складається із канцелярій секцій, відповідно до кількості створених Судом секцій, та управлінь, необхідних для надання правових та адміністративних послуг, що вимагаються Судом.

Секретар секції допомагає секції здійснювати її функції, йому може допомагати заступник секретаря секції.

Службовців канцелярії, в тому числі секретарів із правових питань, але не Секретаря Суду та його заступників, призначає Генеральний секретар Ради Європи за погодженням з Головою Суду або із Секретарем, що діє за вказівками Голови.

Для розгляду переданих йому справ Суд засідає у складі одного судді, комітетами - у складі трьох суддів, палатами - у складі семи суддів та Великою палатою - у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють комітети на встановлений строк.

Коли суддя засідає одноособово, він не може розглядати жодної заяви проти Високої Договірної Сторони, від якої цього суддю обрано.

За клопотанням пленарного засідання Суду Комітет Міністрів може, одностайним рішенням і на встановлений Строк, зменшити кількість суддів у палатах до п’яти.

Пленарні засідання Суду скликаються його Головою, коли цього вимагає виконання функцій Суду. Голова скликає пленарне засідання, якщо принаймні третина членів Суду вимагає цього та в будь-який інший час, щоб один раз на рік розглянути адміністративні питання.

Кворум Пленуму Суду складається із двох третин обраних суддів, що заступили на посаду. За відсутності кворуму Голова переносить засідання.

Велика палата, палати та комісії працюють на постійній основі. Проте за пропозицією Голови Суд може щороку визначати періоди засідань.

У невідкладних випадках Велика палата і палати можуть скликатися їхніми головами в позасесійний період.

Суд проводить свої наради за закритими дверима. Наради Суду мають бути таємними. В нарадах беруть участь лише судді. Можуть бути присутніми Секретар Суду або особа, призначена замість нього, а також інші працівники канцелярії та перекладачі, допомога яких вважається необхідною. Присутність жодної іншої особи не допускається без спеціальної ухвали Суду.

До початку голосування з будь-якого питання в Суді Голова може попросити суддів викласти їхню думку з цього приводу.

Ухвали Суду виносяться більшістю голосів присутніх суддів. За однакової кількості голосів проводиться повторне голосування, а якщо голоси знову поділилися порівну, вирішальним є голос Голови.

Ухвали та судові рішення Великої палати і палат виносяться більшістю голосів присутніх суддів. При остаточному голосуванні щодо прийнятності та по суті справ утримуватися не дозволяється.

Як правило, голосування проводиться підняттям рук. Голова може проводити поіменне голосування в порядку, зворотному до порядку старшинства.

За загальним правилом слухання проводяться у відкритому засіданні, якщо Суд за виняткових обставин не вирішить інакше.

Доступ до документів, переданих до канцелярії, є відкритим, якщо Голова Суду не вирішить інакше.

Суд розглядає справу разом з представниками сторін і, у разі необхідності, проводить розслідування, для ефективного здійснення якого заінтересовані Високі Договірні Сторони створюють усі необхідні умови.

На будь-якій стадії провадження Суд може сприяти заінтересованим сторонам у досягненні дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, як їх визначає Конвенція та протоколи до неї. Дана процедура є конфіденційною.

У разі досягнення дружнього врегулювання Суд вилучає справу з реєстру, прийнявши рішення, яке містить лише стислий виклад фактів і досягнутого вирішення.

Це рішення передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за виконанням умов дружнього врегулювання, викладених у рішенні.

Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію – суму грошового відшкодування.

Рішення палати стає остаточним: - якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати; - через три місяці від дати постановлення рішення, якщо стороною не було заявлено клопотання про передання справи на розгляд Великої палати; - якщо колегія Великої палати відхиляє клопотання про передання справи на розгляд Великої палати.

Рішення Великої палати є остаточним. Остаточне рішення опубліковується.