Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства



бет7/33
Дата23.07.2016
өлшемі2.14 Mb.
#215992
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   33

Література:

1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод вiд 04.11.1950, Офіційний вісник України вiд 16.04.1998 - 1998 р., № 13;

2. Регламент Європейського суду з прав людини від 29.05.2006, Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2006, № 2;

3. Веб-сайт Міністерства юстиції України http://www.minjust.gov.ua/.


Світові моделі діяльності омбудсмена

Куліш А.М., д.ю.н., професор, декан юридичного факультету СумДУ

У різних дослідженнях інституту омбудсмена науковцями юристами розглядаються різні світові моделі інституту омбудсмена, проте в жодному з розглянутих досліджень не можна побачити таку, яка б розкривала всю різноманітність цього інституту класифікацію. Для реалізації нашої мети вважаємо за необхідне розглянути всі існуючі світові моделі інституту омбудсмена на прикладі деяких зарубіжних країн: парламентські (представницькі), виконавчі, колегіальні, спеціалізовані, наднаціональні, національні, регіональні моделі та інші.

Інститут омбудсмена відноситься до таких державно-правових інститутів, які, не змінюючи свого призначення та правової природи, здатні модифікуватися. У науковій літературі дослідники інституту омбудсмена наводять різні його моделі. Одні автори виділяють тільки шведську та англійську моделі, інші – шведську, англійську і французьку [1, с. 31; 2, с. 137-144]

Інші дослідники говорять про моделі інституту омбудсмена в країнах з англосаксонською і континентальною системами права [3, 142] або виділяють скандинавську, континентально-європейську та англо-американську моделі [5, с. 3]. Зазначені моделі не повною мірою розкривають все розмаїття світових схем цього правозахисного інституту. Наведені моделі більш притаманні для характеристики так званих парламентських (представницьких) типів інституту омбудсмена. Серед них традиційно виділяють шведську і великобританську моделі парламентських, а останнім часом ще й модель омбудсмана Польщі [4, с. 177]

Парламентський тип омбудсмена-це такий омбудсмен, який призначається на посаду органом законодавчої влади, здійснює правозахисну діяльність від його імені, є незалежним при виконанні своїх повноважень та діє в межах певного строку.

Виконавчі омбудсмени функціонують у цілому ряді штатів США. Цей інститут являє собою службу (посадову особу), яка характеризується тими ж рисами, що й законодавчий омбудсмен. Він є омбудсменом з контрольно-наглядової, правозахисної служби ,яка отримує скарги від громадян, чиї права порушені діями державних органів, чи посадових осіб. Виконавчі омбудсмени США наділені достатніми повноваженнями щодо дослідження скарг громадян та рекомендування коригуючих дій, спрямованих на усунення порушень прав людини [4, с. 201].

Наступна модель уповноваженого з прав людини – це колегіальна омбудсменівська служба, характеризується тим, що функції цього інституту виконуються не однією, а декількома особами водночас. Причому такі служби функціонують або у вигляді комісії, коли рішення в справі ухвалюються колегіально членами комісії, або у вигляді об’єднаної служби омбудсменів, де кожний із них працює та приймає рішення автономно. Широке розповсюдження колегіальна форма інституту омбудсмана дістала на африканському континенті.

Для характеристики спеціалізованих омбудсменів розглянемо приклад функціонування військового омбудсмена. Запровадження військового омбудсмена пояснюється тим, що військовослужбовці належать до соціальної групи, яка має особливий правовий статус, пов’язаний зі специфікою їх діяльності, а також обумовлений тим, що вони зазнають найбільш активного юридичного впливу, оскільки, окрім загальних законів, на них поширюється спеціальне законодавство, яке реґламентує порядок проходження військової служби [4, с.231]. Уперше посаду військового омбудсмана засновано парламентом Швеції 19 травня 1915 року. Слід назвати і омбудсманів з питань охорони здоров’я (у Великій Британії на рівні Англії, Уельсу, Шотландії і в США) ,омбудсманів з нагляду за виправними установами (у США в штаті Міннесота); омбудсманів у справах в’язниць (у штатах Орегон, Аляска, Гаваї, Айова, Небраска, Коннектикут, Меріленд, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Огайо, Південна Короліна, Вісконсін, Мічиган у США); омбудсманів з прав дитини або в справах неповнолітніх (у Норвегії, Фінляндії, ФРН, Австрії, Новій Зеландії, Ізраїлі та інших краінах) [4, с. 240; 5, с. 276; 6, с. 124].

Регіональні омбудсмани діють у Великобританії (на рівні Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії), Франції, ФРН.Серед перелічених моделей інституту омбудсмена не менш розповсюдженою стала модель місцевих омбудсменів.

Місцеві омбудсмани сьогодні діють у США (окрузі Дейтон-Монтгомері (штат Огайо), Сіетл-Кінг (штат Вашингтон)). Зазначені місцеві омбудсмани відносяться до представницького інституту. Це пов’язано з тим, що директор служби (омбудсман) призначається на п’ять років рішенням 2/3 голосів депутатів кожної ради і може бути зміщений зі своєї посади, якщо за це проголосує така ж кількість членів рад. Однак у цій країні є міста і графства, де омбудсман знаходиться в більш тісному зв’язку з мером чи в цілому з органами виконавчої влади (з огляду на порядок його призначення, режим роботи і т. ін.). До них відносяться: помічник міського управителя, який одночасно обіймає посаду омбудсмена в місті Чесат (Віргінія), та помічник міського управителя з адміністративних питань з функціями омбудсмена в місті Пеорія (Іллінойс); омбудсмени під керівництвом мера в містах Колумбус (Огайо), Ері (апарат якого складає 20 чоловік), Сент-Пітерсберг (Флорида), Форт-Уейн (Індіана); Комісія зі скарг громадян у складі 8 чоловік, які призначаються окружним органом виконавчої влади, а голова комісії виконує функції омбудсмена в графстві Джексон (Міссурі).



Література:

1. Хальота А. Щодо захисту конституційних прав шляхом звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини / А. Хальота // Право України. – 2000. – ғ 3. –С. 31-33.

2. Ледях И.А. Механизмы защиты прав и свобод граждан / И.А. Ледях, О.В. Воробьев, Н.С. Колесова // Права человека: проблемы и перспективы. – М.: ИГиП АН СССР, 1990. –С. 128-154.

3. Башимов М.С. Институт омбудсмена (Уполномоченного по правам человека и гражданина) в Российской Федерации и за рубежом / Башимов М.С. – М.: МГАДИ, 1997. – 142 с.54

4. Марцеляк О.В. Конституційно-правовий статус інституту омбудсмана: світовий досвід та українська модель: дис. … доктора юрид. наук: 12.00.02. / Олег Володимирович Марцеляк. – Х., 2004. – 473 с.

5. Марцеляк О.В. Інститут омбудсмана: теорія і практика / Марцеляк О.В. – Харків: Вид-воНац. ун-ту внутр. справ, 2004. – 450 с.

6. Марцеляк О.В. Міжнародний досвід функціонування деяких спеціалізованих омбудсманів / О.В. Марцеляк // Право України. – 2003. – ғ 4. – С. 123 – 127.
Примат міжнародного права над нормами українського законодавства про працю

Логвиненко М.І., к.ю.н., доц.кафедри АГПФЕБ СумДУ

Питання адаптації українського трудового законодавства до міжнародних стандартів викликає на сьогоднішній день надзвичайно великий інтерес, у зв’язку з активною роботою над проектом Трудового Кодексу України, який знаходиться вже в другому читанні. А також цей інтерес викликаний потребою у детальному дослідженні міжнародних договорів України та актів законодавства України про працю з метою виявлення колізій, прогалин та розробки методологічних основ їх подолання та вирішення.

Незважаючи на законодавче закріплення пріоритету міжнародноправових норм, залишається незрозумілим питання остаточної ієрархії джерел трудового права, а отже правильне їх застосування до трудових правовідносин. Між тим міжнародноправові акти складають досить великий та складний для правозастосування нормативний масив, який потребує більш глибокого та всебічного дослідження [5, с. 173]. Особливо значний вплив на правове регулювання трудових правовідносин здійснюють конвенції Міжнародної організації праці, ратифіковані Верховною Радою, що є суттєвим і вагомим джерелом національного трудового законодавства. Україна є активним учасником світових та європейських організацій. Підписавши Віденську конвенцію українська держава взяла на себе обов’язок дотримуватися норм міжнародного права. Виникають питання реалізації та практичного застосування таких норм безпосередньо в Україні, адже вони конституційно закріплені частиною національного законодавства; питання колізій між національними та міжнародними правовими нормами [3].

Україна є членом МОП з 1954 року, співпраця МОП з Україною за роки її незалежності стала більш системною та динамічною. Дана співпраця спрямована перш за все на ратифікацію та практичне впровадження конвенцій МОП, а також сприяння гармонізації національного законодавства з міжнародними трудовими нормами МОП та європейськими стандартами. За 55 років членства в МОП Україна ратифікувала 63 конвенції (за роки незалежності – 20), в тому числі 8 фундаментальних, чинними з них є 55. Важливою сферою у даній співпраці є реформування трудового законодавства і підтримка реформ у сфері соціального страхування та соціального забезпечення, що набуває особливого значення в умовах законодавчого процесу у сфері трудового права України, яке сьогодні переживає важливий етап – розробку та прийняття Трудового Кодексу. Така співпраця є особливо важливою для України як держави, в якій проголошено правову та соціальну державу, та яка прагне наближення до ЄС.

Для економічно-соціального розвитку населення України важливим є розроблення та реалізація програм забезпечення зайнятості, в тому числі молоді, людей з обмеженими фізичними можливостями. А також сприяння формуванню і підвищенню ефективності адміністрації праці та її складових, в тому числі таких інституцій: державна інспекція праці, органи державного нагляду у сфері охорони праці, служба посередництва і примирення. Безперечно, важливим є міжнародний доствід держав-учасниць МОП у сфері зайнятості населення, боротьби з безробіттям, підвищення охорони та безпеки праці.

Конституція України (ст. 9) визначає, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства [1]. А в ч.1 ст.8 Кодексу законів про працю України передбачено, якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди [2]. Тим самим визнається примат міжнародних норм права над національними.

Але, для втілення міжнародних норм та принципів праці в України потрібно створити умови для їхнього сприйняття національним правом, зокрема, створення чіткої законодавчої бази, яка визначає порядок застосування міжнародних актів, а також наслідків за їх порушення. При імплементації міжнародних норм праці потрібно враховувати характер національної правової системи, стан економіки, рівень культури, історичні особливості і традиції внаслідок чого розкривається ефективність міжнародних норм праці та їх благотворний вплив на трудові відносини в державі [4, с. 650].

В Україні на сьогоднішній день відбувається важливий етап становлення трудового права, адже проект Трудового Кодексу в майбутньому повинен стати саме тим нормативно-правовим актом, який дійсно буде основним регулятором трудових відносин, а тому повинен містити такі норми, які практично втілювали б і міжнародний досвід регулювання трудових правовідносин і особливості національного трудового законодавства. Важливим є не лише законодавче закріплення міжнародних стандартів, а й їх практичне реальне втілення в сучасних трудових відносинах. Необхідно також на законодавчому рівні чітко визначити місце міжнародних нормативно-правових актів у системі українського трудового права.



Література:

  1. Конституція України від 28 червня 1996р.: за станом на 01.02.2011 / Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1996. – № 30. – С. 43.

  2. Кодекс законів про працю від 10 грудня 1971р.: за станом на 08.09.2011 / Відомості Верховної Ради (ВВР) // - 1971. - №50.

  3. Єрьоменко В.В. Колізії між актами міжнародного права та нормативно-правовими актами України про працю. Ученые записки Таврического аціонального университета им. В. И. Вернадского Серия «Юридические науки». Том 23 (62). № 1. 2010 г. С.115-128. [Електронний ресурс] – режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/UZTNU_law/2010_1/15_er_omenko.pdf.

  4. Мельник К. В. До питання адаптації трудового законодавства до міжнародних норм / К. В Мельник // Форум права. – 2011. – № 1. – С. 645–651 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-1/11mkvdmn.pdf.

  5. Черткова Ю.В. Міжнародно-правові акти як джерело трудового права України. Ученые записки Таврического аціонального университета им. В. И. Вернадского Серия «Юридические науки». Том 22 (61). № 1. 2009 г. С. 173-178.


Правовое регулирование международных образовательных программ

Матниязов С., студент гр. Ю-14 юридического факультета СумГУ

Научный руководитель - Баранова А.В., преподаватель кафедры права СумГУ

Тенденции к глобализации общественного развития формируют новую эру взаимодействия между нациями, народами, государствами. В этом контексте влиятельными факторами развития становятся информация, наука и образование. Международное сообщество выработало ряд нормативно-правовых актов, где определены международные стандарты в области образования. Согласно нормам международного права некоторые из них, такие как резолюции и декларации, не обязательны для выполнения, другие (договоры, пакты, конвенции) имеют обязательную юридическую силу, если они ратифицированы высшим законодательным органом государства.

Всеобщая декларация прав человека 1948 года - универсальный документ по правам человека, в том числе и права на образование. Статья 26 декларации провозглашает право каждого человека на образование. Образование должно быть направлено на всестороннее развитие человека, способствовать взаимопониманию, терпимости и дружбе между всеми народами, расовыми и религиозными группами, быть бесплатной, начальное образование должно быть обязательным, техническая и профессиональная - общедоступной, выше - одинаково доступным для всех на основе способностей каждого, родители имеют право приоритета в выборе вида образования для своих детей.

Государства-участники вводят бесплатное и обязательное начальное образование; поощряют развитие различных форм среднего образования, и общей, и профессиональной; обеспечивают доступность высшего образования для всех на основе способностей каждого; обеспечивают доступность информации и материалов в области образования и профессиональной подготовки для всех детей; принимают меры по содействию регулярному посещению школ (статья 28).

Следующим международным документом стала Конвенция о признании квалификаций высшего образования в Европейском регионе (Лиссабонская конвенция от 11 апреля 1997 г.). Конвенция разработана и принята под эгидой Совета Европы и ЮНЕСКО. Главная идея Конвенции - предоставить всем людям Европейского региона возможность в полной мере пользоваться источником многообразия систем образования, максимально облегчить доступ жителям каждого государства и ученикам учебных заведений к образовательным ресурсам других государств.

Определенные глобальные тенденции, а именно: стремление к демократизации образования, реальное обеспечение права на образование всем желающим, значительное влияние социально-экономических и политических факторов на получение образования, разрастание рынка образовательных услуг и т.д. обусловливают появление крупных международных проектов и программ [1, с. 24]. Международные проекты в образовании - это проекты, разрабатываемые образовательными, научно-исследовательскими и другими организациями с международным участием для реализации определенных целей по развитию образования.

Международная программа - группа связанных и координированных международных проектов, обеспечивающих достижение цели на основе выбранной стратегии [2].

Одним из самых масштабных таких проектов в последнее время стал Болонский процесс (от названия университета в итальянском городе Болонья, где была инициативы создания единого образовательного пространства).

Болонский процесс имел свою предысторию. Предшественницей Болонского процесса была Европейская культурная конвенция 1954 г., в которой отмечена необходимость поощрения граждан всех государств к изучению языков, истории и культуры других стран.

Для совершенствования европейского образования по единым стандартам 1957 г. было подписано Римское соглашение, в котором ставились принципиально новые задачи: приведение национальных законодательств в сфере образования к общеевропейским нормам, расширение доступа к высшему образованию, повышение академической мобильности студентов и их востребованности на рынке труда, создание долгосрочных систем обучения. Со временем эти идеи были развиты в решениях конференций министров образования европейских государств, в частности в Маастрихтском договоре (1992 г.).

Идеи образовательно-культурного объединения европейских стран в целом и университетов в частности развила Великая хартия университетов (Magna Charta Universitatut), принятая 18 сентября 1988 г. на съезде ректоров университетов в честь празднования 900-летия старейшего учебного заведения Европы – Болонского университета.

Именно Великая хартия университетов заложила фундамент дальнейшего развития университетов как центров знаний, исследований, культуры и прогресса. Крайне важно и то, что инициатива введения хартии исходила не от политических кругов, а от самих университетов.

В дальнейшем представители стран Европы подписали Лиссабонскую конвенцию (1997 г.) и Сорбонскую декларацию (1998 г.) о согласовании структуры системы высшего образования, присоединение государств Европы к инициативе создания общей системы, направленной на расширение доступа к европейскому образованию и повышения конкурентоспособности европейского рынка труда и образовательных услуг. Болонскую декларацию подписали 1999 г. в городе Болонья (Италия) министры образования 30 стран. Этим актом страны-участницы согласовали общие требования, критерии и стандарты национальных систем высшего образования и договорились о создании единого европейского образовательного пространства до 2010 года.

В реформировании системы высшего образования участвуют не только страны-члены Евросоюза, но и страны Азии, Балканские страны, а также восточноевропейские страны постсоветского пространства.

Открытость к внешнему миру европейской реформы высшего образования определяет и сравнительно упрощенный алгоритм присоединения к ней. В отличие от Европейского Союза, присоединение к созданию единого европейского пространства высшего образования не требует жесткого соответствия экономическим, социальным или политическим критериям. Единственным формальным условием возможности присоединения к Болонскому процессу, согласно Берлинскому коммюнике, является подписание страной Европейской культурной конвенции Совета Европы 1954 г. Поэтому четырем странам, которые подали заявки на присоединение к Болонскому процессу, но не подписали эту Конвенцию (Израиль, Киргизия, Северный Кипр и Косово), было отказано в присоединении к Болонскому процессу. В целом же присоединение - довольно простая процедура и основывается на доброй воле исполнительной власти определенной страны, в частности специально уполномоченного центрального органа в области образования и науки. Собственно, поэтому к реформе присоединились страны с очень разными образовательным потенциалом и неодинаковыми образовательными системами [3, с. 113-114].

Кроме таких больших образовательних проектов как «Болонский процесс» существуют так же отдельные договора между странами.

К примеру, в январе 1997 г. главы правительств Азербайджана, Армении, Беларуси, Казахстана, Киргизии, Молдовы, России и Таджикистана подписали пакет документов по формированию единого (общего) образовательного пространства СНГ, а в ноябре 1998 г. правительства Республики Беларусь, Республики Казахстан, Кыргызской Республики, Российской Федерации - соглашение о признании эквивалентности образовательных документов [2, с. 26].

Таким образом, анализируя правовое регулирование международных образовательных программ, следует отметить что правовой основой такого регулирования является Декларация прав человека и Декларация прав ребенка. Большое значения имеет и Болонский проект, который значительно упростил процедуру получения высшего образования в зарубежных странах, и реализируется через множество различных международных договоров.



Литература:

1. Красняков Е. В. Международные нормативно-правовые акты об образовании и их влияние на формирование государственной политики в области образования Украины / Е. В. Красняков // «Вече» № 14 (323), 2012 г., с. 22-26.

2. Международные проекты и программы развития высшего образования // [Электронный ресурс] Режим доступа: http://uastudent.com/mizhnarodni-proekty-i-programy-rozvytku-vyshhoi-osvity/.

3. Журавский В. С. Болонский процесс: главные принципы вхождения в Европейское пространство высшего образования / В. С. Журавский. - М.: ИПЦ «Изд-во «Политехника», 2003. - 200 с.



Щодо Комітету ООН по правам дитини

Музикант К.А., аспірант кафедри права СумДУ

Науковий керівник – Куліш А.М., д.ю.н., професор,

декан юридичного факультету СумДУ

«Діти повинні бути об’єктом особливого захисту і допомоги» - дані засади закріплені у статтях 25 та 26 Загальної декларації прав людини, прийнятій 10 грудня 1948 року. Основуючись саме на цьому 1959 року ООН приймає Декларацію прав дитини, основним принципом якої є «людство повинно давати дітям усе найкраще, що в нього є». Саме даний документ послужив фундаментом для підготовки Конвенції про права дитини, яка була одноголосно прийнята 20 листопада 1989 року, і набрала чинності 2 вересня 1990 року. Конвенція про права дитини стала одним із перших документів, яка наголосила про важливість захисту такої категорії населення як неповнолітні, їх основні права і свободи, їх потреби, у тому числі потреби у захисті. Україна, як і інші 43 країни, ратифікувала даний міжнародний договір (Постановою Верховної Ради від 27 лютого 1991 року).

Згідно ч. 1 ст. 43 Конвенції ООН про права дитини, створюється Комітет по правам дитини. Даний Комітет складається із 18 експертів, які обираються із числа громадян Держав-учасниць (кожна держава-учасниця може представити одного кандидата, який обирається таємним голосуванням). Важливо зазначити, що, хоча наша держава з 1991 року є учасницею Конвенції ООН про права дитини, але жодного разу вона не представила українського кандидата для роботи в Комітеті [1, ст. 17].

Комітет ООН з прав дитини є важливою ланкою для забезпечення інтересів неповнолітніх осіб. Основним чином це стосується того, що раз на п’ять років Держави-учасниці мають доповідати Комітету через Генерального Секретаря ООН про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та свобод, а також про прогрес, досягнутий у здійсненні таких прав [3, с.1]. Тобто, зі ст. 44 Конвенції ООН про захист прав дитини можна дійти висновку, що основною функцією Комітету є контролююча функція. Але, на рівні такого контролю існує застереження: Комітет не застосовує санкції. Результатом розгляду експертами Комітету доповіді Держави-учасниці про заходи і прогрес їх застосування є заключні зауваження і рекомендації. Але навіть їх невиконання не призводить до настання негативних примусових наслідків – таке невиконання призводить до негативного іміджу країни і не вирішення проблем стосовно прав і свобод дітей, які будуть існувати і в подальших звітах. Саме тому лінія конфронтації у доповідях Держав-учасниць відсутня, а основу міжнародної співпраці з цього питання складає солідарність і конструктивний діалог. Саме конструктивний діалог сприяв такій широкій розповсюдженості ратифікації Конвенції ООН з прав дитини та збільшення її впливу.

Доповіді Держав-учасниць зазначаються фактори і труднощі (якщо такі є), що впливають на ступінь виконання зобов’язань. У свою чергу, Комітет має право запитувати додаткову необхідну інформацію, що стосується виконання Конвенції ООН з прав дитини. Одним із основних повноважень Комітету ООН з прав дитини є направлення доповідей Держав-учасниць, з пропозиціями і зауваженнями Комітету, щодо потреби у технічній консультації чи допомоги до спеціалізованих установ, ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН) та інших компетентних органів [3, с 1].

Основуючись на Заключних спостереженнях Комітету ООН з прав дитини щодо Держави-учасниці України, можна також зробити висновок про важливість неурядових організацій у забезпеченні прав дітей, а саме, розглянувши розділ «Основні проблеми, що викликають занепокоєння, та рекомендації» п. 24: «Держава-учасниця повинна сприяти та заохочувати активне і систематичне залучення громадянського суспільства, у тому числі неурядових організацій та дитячих об’єднань – у пропагування та впровадження прав неповнолітніх» [2, с. 6-7]. Неурядові організації брали активну участь у підготовці тексту Конвенції ООН з прав дитини, а потім об’єдналися в окрему групу для координації своїх зусиль. Саме неурядові організації на даний момент сприяють усвідомленню необхідності дотримання Конвенції з прав дитини, так як разом із ЮНІСЕФ являються найближчими партнерами Комітету ООН з прав дитини [4, с. 31].

Таким чином, комітет ООН з прав дитини доречно виділити як один із основних міжнародних засобів захисту прав дитини: рекомендації даного Комітету можуть слугувати одиницею виміру стану захисту прав дітей на території держави-учасниці, якою є Україна, на рівні прийняття рішення, так і на практичному рівні. І хоча за невиконання таких рекомендацій не передбачено застосування примусових санкцій, але серйозний аналіз такого документу ООН призведе до позитивних результатів у стані захищеності дітей.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   33




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет