Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства



бет8/33
Дата23.07.2016
өлшемі2.14 Mb.
#215992
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   33

Література:

  1. Алєксєєнко М. Комітет ООН з прав дитини на захисті дітей, що перебувають у конфлікті з Законом України / М. Алєксєєнко // Бюлетень «Відновне правосуддя в Україні». - № 1-2 (16). – 2011. – с. 17-19.

  2. Заключні спостереження: Україна : за даними третьої та четвертої зведеної періодичної доповіді України [Електронний ресурс] / Комітет ООН з прав дитини. – 2011. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/docs/unicef_ukraine2011.pdf

  1. Конвенція про права дитини станом на 01.01.2000 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021.

  1. Права дитини та механізм їх захисту / Об’єднана асоціація студентів-юристів Закарпаття, Мережа Нідерландський благодійних фондів Центральної та Східної Європи, «Фонд розвитку Карпатського єврорегіону». – УжНУ «Говерла». – 2009. – 46 с.


Щодо проблеми захисту громадян України за кордоном

Олійник К.М., аспірант кафедри права СумДУ

Науковий керівник – Логвиненко М.І., к.ю.н., доц.кафедри АГПФЕБ СумДУ

Для України проблема захисту прав громадян за кордоном набула особливої гостроти одразу ж після набуття Україною незалежності. У результаті лібералізації візового та прикордонного режимів різко зросли міграційні потоки через українську територію: з одного боку, все більша кількість громадян України з різною метою почала виїздити за межі України, з іншого – зріс потік іноземців, які прибували на її територію.

Значною мірою ці процеси відбувались стихійно через брак відповідної законодавчої бази та належного досвіду у сфері контролю за міграційними процесами на державному рівні. Не існувало й ефективних механізмів захисту прав великої кількості громадян України, які часто опиняються за кордоном у кризових ситуаціях. Велика кількість українських трудових мігрантів, більшість з яких почали працевлаштовуватися в Російській Федерації, країнах Західної Європи та Північної Америки, змушують державу поновому оцінити її роль у захисті прав та свобод своїх громадян. Ситуація ускладнюється тим, що більшість громадян України перебуває за кордоном у статусі нелегальних мігрантів, які є найбільш дискримінованою та незахищеною категорією іноземців, права яких порушуються найбрутальнішим чином.

Як наслідок, зростає кількість звернень до органів державної влади України, зокрема до Міністерства закордонних справ, в яких громадяни, що потрапляють у кризові ситуації за кордоном, просять надати їм допомогу та сприяти у захисті. Багато таких звернень надходить до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Кожне таке звернення – це людський біль, втрачені надії зарадити собі самостійно, аби врятувати людську гідність, а часто й життя. На сьогоднішній день актуальність даної теми полягає у тому, щоб комплексно проаналізувати окреслену проблему зробивши наголос на деякі рекомендації та пропозиції, які сприяли б удосконаленню наявних механізмів захисту прав громадян України за кордоном, а також розробці довгострокової державної політики у сфері міграційних відносин із урахуванням перспектив глобального світового розвитку та інтересів України, а також її громадян. Міграція як явище виникла і розвивалась одночасно із самим людством. Немає жодної країни у світі, яка б на різних етапах свого розвитку тією чи іншою мірою не була задіяна у світових міграційних процесах. Можливість заробити більше коштів, аніж у власній країні, є однією з причин, що спонукає сотні тисяч мігрантів щороку залишати рідні місця в пошуках кращої долі за кордоном.

При цьому визначальним етапом такої проблеми є не стільки середній рівень доходів, які мігрант може заробити в країні потенційної міграції, але насамперед різниця у доходах між країною, куди збирається мігрант, і країною його походження.

Проблема особливостей правового регулювання трудової міграції свого часу тією чи іншою мірою висвітлювалася різними авторами, які зробили вагомий внесок у її дослідження. Слід відзначити праці таких вчених як С. Пиріжков, Є. Малиновська, А. Хомра, Ю.І.Римаренко, В.Б.Євтух, М.О.Шульга, А.М. Шлепаков, О.Шиманська, Г.І. Старченков, Е.П. Плетньов, Л.А. Солонська, І. Гнибіденко, І.І. Сєрова, О.Піскун, С.К. Бондирєва, Г. Богодевич, Л. Шейнин, Є.А.Тихонова, С.Б. Чехович, I. Hourwich, J. Duval, M. Sorre, B. Thomas G. Prato та ін.

Проте, слід розуміти, що трудова міграція та праця за кордоном – різні за змістом явища. Трудова міграція є більш ширшим поняттям та представляє собою переміщення працездатних осіб на територію держави, громадянами якої вони не являються та в якій постійно не проживають, з метою зайняття оплачуваною трудовою діяльністю. В той час, як праця за кордоном – це оплачувана трудова діяльність трудящого-іммігранта за кордоном, заради якої він, власне, і виїжджає за кордон. Щодо праці громадян України за кордоном проводилися відповідні соціологічні та економічні дослідження. Враховуючи історичні умови розвитку України, коли громадяни СРСР в загальному випадку не мали можливості працювати за кордоном, питання особливостей правового регулювання праці за кордоном не було актуальним та йому раніше не приділялося належної уваги. З метою врахування та забезпечення якомога повнішого спектру прав працівників, дослідження даного питання має особливе значення і для удосконалення трудового законодавства України.

Україна поступово приєднується до вимог міжнародного законодавства щодо прав людини та європейських структур. Про це свідчить прийняття таких нормативних актів, як «Основні напрямки соціальної політики на період до 2004р.», «Про засади державної політики України в галузі прав людини», «План заходів із захисту прав та інтересів громадян України за кордоном», розробка та затвердження Кабінетом Міністрів «Програми забезпечення прав та інтересів громадян, які виїжджають за кордон для працевлаштування, та усиновлених іноземцями дітей на період до 2005 р» [4].

Принцип захисту громадян України, які перебувають за кордоном, з боку держави передбачено її Конституцією. Він відображений і в Консульському статуті України від 2 квітня 1994 p., згідно з яким консул зобов'язаний вживати заходів для того, щоб громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування, а також міжнародними звичаями . У разі порушення прав громадян України консул зобов'язаний вживати заходів для їх відновлення (ст. 20) [2,3].

Таким чином, основний тягар соціальних виплат щодо трудових мігрантів та членів їх сімей несе Україна. Внаслідок цього, а також у зв’язку з економічною кризою, розбалансованістю бюджету соціальних фондів, старінням населення та підвищенням демографічного навантаження на працюючих урегулювання питання соціального захисту мігрантів вимагає посиленої уваги від держави [1. с 20]. На підставі вище сказаного напрошуються пропозиції: продовжити переговорний процес щодо укладання угод про соціальне та пенсійне забезпечення з країнами перебування численних контингентів українських працівників-мігрантів; враховуючи низьку зацікавленостей деяких країн-реципієнтів в укладанні подібних угод,а також порушувати питання щодо соціального захисту мігрантів в ході переговорів з ЄС в цілому, тим більше що Послання Єврокомісії від 30 березня 2012 р. «Зовнішній вимір координації у сфері соціального забезпечення ЄС» націлює країни на підписання двосторонніх угод щодо соціального забезпечення з третіми країнами, зокрема, країнами-сусідами, у т.ч. керуючись принципами, закладеними в угодах про асоціацію. Також з`явилась необхідність оцінити результативність міждержавних угод, укладених з країнами СНД на основі принципу територіальності. Час вимагає вивчити доцільність обмеження дії цього принципу не лише щодо осіб, які працювали в період СРСР, а також застосування принципу пропорційності щодо тих, які розпочали трудову діяльність уже після розпаду Радянського Союзу; шукати шляхи вирішення питання соціального страхування тимчасових працівників-мігрантів з України, які працюють за контрактом тривалістю до 6 місяців, з Російською Федерацією; Виникла необхідність зосередитися на реалізації уже підписаних угод, врегулювати необхідні питання із зарубіжними партнерами, внести відповідні зміни в законодавство України; посиливши співпрацю в частині обміну даними між українськими відомствами, так і між виконавцями угод в Україні та в зарубіжних державах при цьому забезпечити технічні умови виконання угод, зокрема, посилити спроможність інституцій, відповідальних за їх реалізацію. У консульських представництвах України в державах, де перебуває значна кількість працівників-мігрантів, напрошується запровадження посади дипломата, до компетенції якого було б віднесено аналіз та поширення інформації щодо прав мігрантів, які з них випливають; українських працівників, що перебувають в країнах, з якими відповідних угод немає, заохочувати до участі у системі добровільного пенсійного страхування, розповсюджуючи інформацію про їх можливості та вигоди.

Втілення таких заходів не тільки забезпечить надійність та більш безпечну захищеність мігрантів,а і спонукатиме до підвищення авторитету України та її громадян за межами держави.

Література:

1. Гнибіденко І. Проблеми трудової міграції в Україні та їх вирішення.// Економіка України – К., 2001.-с.19-22.

2. Конституція України: Закон України: від 28. 06.1996 №254к/96 – ВР.

3. Про Консульський статут України – Указ Президента від 21.05.2002., №127/94.

4. «Про засади державної політики України в галузі прав людини» - Закон України від 17.06.1990р.№ 757-XIV.
Застосування вимог Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах

Петіна Г.І., завідувач Шосткінської міської державної нотаріальної контори

Держави - члени Співдружності Незалежних Держав, учасники цієї Конвенції, іменовані далі Договірні Сторони, 22 січня 1993 року підписали Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (далі – Конвенція). Верховною Радою України 10 листопада 1994 року було ратифіковано дану Конвенцію та 14 квітня 1995 року вона набула чинності для України.

Конвенція застосовується у відносинах України з Республікою Білорусь, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Молдова, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія, Республікою Узбекистан, Азербайджанською республікою, Грузією, Туркменістаном, Киргизькою Республікою.

Основна мета застосування вимог Конвенції – врегулювання відносин компетентних органів держав (управлінь юстиції) у цивільних, сімейних, кримінальних справах, та забезпечення належного захисту прав і законних інтересів громадян та осіб, що проживають на їх територіях.

Відповідно до вимог статті 5 Конвенції при здійсненні правової допомоги компетентні установи юстиції Договірних сторін зносяться одна з одною через свої центральні органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлений інший порядок зносин.

Стаття 6 Конвенції встановлює обсяг правової допомоги, відповідно до якої Договірні Сторони надають один одному правову допомогу шляхом виконання процесуальних і інших дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони, зокрема, складання і пересилання документів, проведення обшуків, вилучення, пересилання і видачі речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, обвинувачених, свідків, експертів, порушення карного переслідування, розшуку і видачі осіб, що вчинили злочини, визнання і виконання судових рішень по цивільним справам, вироків у частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів.

При виконанні доручення про надання правової допомоги запитувана установа застосовує законодавство своєї країни. На прохання запитуючої установи вона може застосувати і процесуальні норми запитуючої Договірної Сторони, якщо тільки вони не суперечать законодавству запитуваної Договірної Сторони. Якщо запитувана установа не компетентна виконати доручення, вона пересилає його компетентній установі і повідомляє про це запитуючу установу. На прохання запитуючої установи запитувана установа своєчасно повідомляє їй і зацікавленим сторонам про час і місце виконання доручення, для того щоб вони могли бути присутніми при виконанні доручення відповідно до законодавства запитуваної Договірної Сторони. У випадку, якщо точна адреса зазначеного в дорученні особи невідома, запитувана установа приймає відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої вона знаходиться, необхідні міри для встановлення адреси. Після виконання доручення запитувана установа повертає документи запитуючій установі, у тому випадку, якщо правова допомога не могла бути зроблена, вона одночасно повідомляє про обставини, що перешкоджають виконанню доручення, і повертає документи запитуючій установі.

Документи, що на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без якого-небудь спеціального посвідчення. Документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів.

Стаття 14 Конвенції передбачає обов’язок Договірних сторін пересилати один одному на прохання без перекладу і безкоштовно свідоцтва про реєстрацію актів цивільного стану, документи про освіту, трудовий стаж та інші документи, що стосуються особистих або майнових прав і інтересів громадян запитуваної Договірної Сторони й інших осіб, що проживають на її території.

17 вересня 1999 року для України набрав чинності Протокол до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних, кримінальних справах, підписаний у місті Москва 28 березня 1997 року, яким внесено зміни до статей 5 та 14 Конвенції, а саме - при здійсненні правової допомоги компетентні установи юстиції Договірних сторін зносяться одна з одною через свої центральні, територіальні та інші органи, якщо цією Конвенцією не встановлений інший порядок зносин. Договірні Сторони визначають перелік своїх центральних, територіальних та інших органів, уповноважених на здійснення безпосередніх зносин, про що повідомляють депозитарію (держава, міжнародна організація або її головна виконавча особа, якій здається на зберігання оригінал міжнародного договору і яка виконує стосовно цього договору функції, передбачені міжнародним правом).

Центральним органом в Україні визначено Міністерство юстиції України.

Зміни, що внесені Протоколом до положень Конвенції застосовується у відносинах України з Республікою Білорусь, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Молдова, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія.

Таким чином, якщо для вчинення нотаріальних дій державному нотаріусу необхідно витребувати від компетентних органів країн СНД документи (копії актових записів, копії спадкових справ, дані щодо реєстрації (прописки), наявність заповіту, рахунків та інше), нотаріус робить відповідний запит. Запит надсилається до управління юстиції, яке надсилає його до компетентних органів іншої держави для вжиття заходів.

В запиті про правову допомогу має бути вказане: найменування виду документа – поручение (просьба) об оказании правовой помощи; найменування державної нотаріальної контори, яка запитує; найменування нотаріального округу, прізвище та ініціали нотаріуса, який запитує; найменування та номер справи, по якій надходить запит; зміст доручення та підстави з яких надсилається запит. Прізвища, імена, по батькові осіб щодо яких робиться запит, вказуються повністю прописом. При необхідності вказується дата та місце народження, останнє місце проживання, для юридичних осіб – їхнє найменування та місцезнаходження, при наявності представників – їхні прізвища, імена, по батькові, а також інші відомості, необхідні для виконання запиту.

Такі запити виготовляються в двох примірниках, перший державною мовою (згідно вимог ст. 15 Закону України «Про нотаріат»), залишається в справах управління юстиції, а другий – російською мовою, який надсилається управлінням юстиції компетентним органам іншої держави (ст. 17 Конвенції від 22.01.1993 та Конвенції від 07.10.2002)

Запит підписується особою, в провадженні якої знаходиться справа, скріплюється гербовою печаткою, проставляється кутовий штамп з вихідним номером, датою та контактним телефоном.

При цьому в багатоскладовій нотаріальній конторі, де спадкові справи знаходяться в провадженні державної нотаріальної контори, відповідно до загальних Правил ведення нотаріального діловодства, запит підписується керівником установи, а саме завідувачем державної нотаріальної контори, та вказується виконавець, який підготував запит.

На запити від країн СНД про надання правової допомоги, які надходять до державного нотаріуса через обласне управління юстиції, відповідь виготовляється у такий самій формі, як і запити про правову допомогу до компетентних органів країн СНД (відповідь підписується завідувачем держнотконтори, скріплюється гербовою печаткою, проставляється кутовий штамп з вихідним номером, датою та контактним телефоном).

При наявності копій документів, які додаються до відповіді на запит, на них робиться напис: «згідно з оригіналом», ставиться дата, підпис, гербова печатка. Якщо копії документів виготовляються на декількох аркушах, то аркуші прошиваються, пронумеровуються, скріплюються підписом і печаткою нотаріуса.

Актуальні питання регламентації донорства в законодавстві України та іноземних держав

Радченко Н., студентка гр.Ю-13 юридичного факультету СумДУ

Науковий керівник – Гончарова А.В., к.ю.н.,ст. викладач кафедри права СумДУ

Конституційна регламентація донорства в Україні закріплена у ст. 29 Конституції України, яка визначає право на особисту недоторканність в аспекті згоди чи відмови від будь-якого медичного втручання. На деталізацію змісту цієї норми в законодавстві України передбачено право на донорство або окремі його структурні елементи, зокрема, у Цивільному кодексі України від 16.01.2003 р. (ст. 290, п. 7 ст. 281), Основах законодавства України про охорону здоров’я від 19.11.1992 р. (ст. 46, 47, 48), Законі України „Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” від 16.07.1999 р., Законі України „Про донорство крові та її компонентів” від 23.06.1995 р., а також підзаконних нормативно-правових актах, що визначають окремі питання у сфері донорства.

З точки зору загальної системи цінностей, що склалася в сучасному суспільстві, право повинно відповідати вимогам моралі.

Л. Б. Ляуш виділяє наступні чотири блоки етичних проблем трансплантології: перший блок етичних проблем пов’язаний з комерціалізацією транс плантології; другий блок . проблеми, пов’язані з констатацією смерті людини за критерієм смерті мозку; третій блок . експлантація (вилучення) органів і (або) тканин у трупа або живого донора; четвертий блок пов’язаний з питанням розподілу вже наявних донорських органів або тканин реципієнта [1].

В науковій літературі розрізняють такі види донорства, як: 1) донорство крові та її компонентів (донорство крові та її компонентів – добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях (ст. 2 Закону України „Про донорство крові та її компонентів”)). Донором може бути повнолітня дієздатна фізична особа. Донорство є добровільним актом волевиявлення людини. Особа-донор повинна пройти відповідне медичне обстеження і в неї не повинно бути протипоказань, визначених МОЗ України. Особи, хворі на інфекційні хвороби, які можуть передаватися через кров, або інфіковані збудниками таких хвороб, можуть залучатися до виконання донорської функції лише у разі подальшого використання отриманих від них крові та (або) її компонентів винятково для проведення наукових досліджень, виготовлення діагностикумів та інших продуктів, що не призначені для введення реципієнтам. Взяття крові та (або) її компонентів у донора дозволено лише за умови, що здоров’ю донора не буде заподіяно шкоди. 2). Донорство органів та інших анатомічних матеріалів (трансплантація – спеціальний метод лікування, який полягає у пересадці реципієнтові органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини (ст. 1 Закону України „Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині”). У Цивільному кодексі України використовують єдиний термін – донорство – як щодо крові та її компонентів, так і щодо органів та інших анатомічних матеріалів. 3). Репродуктивних клітин (сперми, яйцеклітин, ембріонів). Штучне запліднення здійснюється виключно в акредитованих для цього закладах охорони здоров’я за дозволеними МОЗ методами.

Реципієнтом може бути повнолітня дієздатна жінка, вік якої не перевищує 40 років. Повинна бути письмова згода подружжя. Використання як сперми чоловіка, так і донора. Сперма донора використовується тільки кріоконсервована і не раніше 3-х місяців після забору і повторного обстеження крові донора на СНІД. Донорами сперми можуть бути здорові чоловіки у віці 20–40 років, які відповідають чітко визначеним вимогам, зокрема: 1) пройшли повне обстеження; 2) мають фертильну сперму; 3) не є носіями ВІЛ-інфекції та вірусу гепатиту B; 4) немали урологічних, венеричних, андрологічних і спадкових захворювань.

Згода бути донором сперми підтверджується заявою-зобов’язанням.

Досвід іноземних держав і закріплені ними міжнародні документи, закликані захистити права пацієнтів. Ми вважаємо, що необхідно доповнити групу «загальні права пацієнта» такими правами: • право на поважне та гуманне відношення з боку медичного персоналу; • право на полегшення болю пацієнта увипадках, передбачених законом.

У статті 3 Закону Республіки Білорусь «Про трансплантацію органів і тканин людини» міститься схоже положення про те,що органи і тканини людини не можуть бути об’єктом цивільно-правових операцій, за винятком операцій, що носять безвідплатний характер. Здійснення відшкодувальних операцій, а також рекламування потреб в органах і тканинах людини з метою пропозиції винагороди за їх здобуття тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до законодавства Республіки Білорусь. Стаття 5 цього ж Закону говорить про те, що «примус будь-якою особою донора до згоди на забір у нього органів і тканин спричиняє за собою кримінальну відповідальність відповідно до законодавства Республіки Білорусь У США укладачі рекомендованої законодавцям моделі «Одноманітного акту про пересадку анатомічних органів», детально регламентуючого багато питань транспланта-ції, відмовилися сформулювати правила визначення моменту смерті майбутнього донора, надавши рішення цього питання медичній науці. Акцент в «Одноманітному акті» зроблений на нормах, покликаних попередити зловживання, які можуть виникати при широкому поширенні пересадок органів. Наприклад, лікарю, що констатував смерть майбутнього донора, забороняється брати участь в операціях по трансплантації і тому подібне.

Згідно «Звіту про розслідування вилучення органів послідовників Фалуньгун в Китаї» проведеного Девідом Мейтасом та Девідом Кілгуром у Китаї, починаючи з 1999 р., існує практика вилучення органів в якості трансплантатів у засуджених. Трансплантологія у Китаї розвивається дуже швидко. Ціни на операції значно нижчі за світові, а черга на необхідний орган не пере-вищує тижня. У Китаї відсутня організована система пожертвування органів. Згідно Звіту, «дії китайських лікарів в сфері трансплантації окрім законів, що визначають їх діяльність, не регулюються якими-небудь етичними обмеженнями». Більш того, до 1 липня 2006 р. продаж органів у Китаї був законним. Цього дня набрав чинності закон, що забороняє їх продаж [2].

Зараз існує дві основні юридичні моделі правомірності вилучення (експлантації) органів померлих людей для трансплантації:– презумпція згоди на вилучення органів; – презумпція незгоди на вилучення органів.

Перша презумпція передбачає прижиттєву згоду більшості членів суспільства на забір органів після смерті, але у разі категоричної відмови людина може написати письмову відмову. Друга, «презумпція незгоди» (презумпція інформованої згоди) ― це прижиттєва незгода на забір органів. Презумпція згоди діє у Фінляндії, Португалії, Австрії, Швеції, Іспанії, Італії, Греції, Бельгії, Франції. Презумпція незгоди ― у США, Латинській Америці, Великобританії, Ірландії, Данії.

До недоліків моделі, заснованої на прин-ципі «презумпції незгоди», яка наразі діє в Україні, відносять те, що для родичів вирішення такої проблеми, як трансплантація органів померлого у момент раптової смерті близької людини, є надмірним навантаженням і не дає їм можливості повно і ясно розглянути проблему. Для усунення цього недоліку трансплантологи Німеччини і скандинавських країн пропонують наступне рішення, яке ще називають «принцип інформаційної моделі». Відповідно до нього, родичі не повинні відразу приймати рішення про дозвіл на вилучення органів. Після інформування їх про можливість трансплантації (вилучення) органів, вони протягом встановленого часу можуть виразити свою згоду або незгоду. При цьому у бесіді з родичами також підкреслюється, що якщо протягом встановленого терміну незгода не буде виражена, то трансплантація буде здійснена [3, с. 47].

Розгляд основних юридичних моделей вирішення цих проблем виявив відсутність загальносвітового підходу з цього приводу.

На думку багатьох авторів, основою для гармонізації законодавства країн світу в сфері донорства та трансплантології може стати розробка основних універсальних принципів права, що повинні бути прийняті світовою спільнотою. Такі універсальні принципи права можуть слугувати основою для розробки норм міжнародного права з пересадки органів, тканин та клітин людини.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   33




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет