Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства

1. 
   Этические проблемы трансплантации органов и тканей человека. Этические проблемы ксенотрансплантации [Електронний ресурс] // Режим доступу до ресурсу : http://old.rsmu.ru/deps/caf_bioet/lect/l11.htm.
   
2. 
   Газета China Daily, 5 травня 2006 р. // Режим доступу до ресурсу : http://europe.chinadaily.com.cn/
   
3. 
   Саенко В. Ф. Трансплантация органов : проблемы и перспективы / В. Ф. Саенко, А. А. Костенко // Трансплантология. – 2004. - № 1.
   

Питання щодо покращення та удосконалення системи судової влади в нашій державі є на даний час актуальними для суспільства, адже з початком проведення судово-правової реформи на території України роль суду має бути переосмислена з позицій конституційних та міжнародно-правових стандартів – як органу захисту прав людини та основних свобод, що діє на принципах справделивості, незалежності, доступності і відкритості.

Проблема вдосконалення вітчизняного правосуддя має першочергове значення для України як для держави, що обрала для себе демократичні засади розвитку [1].

Важливо зазначити, що питаннями судового адміністрування займалось багато вчених та науковців: Ю. Битяк, В. Авер’янов, І. Голосніченко, А. Стрижак, Д. Притика, О. Коротун, В. Кривенко, Г. Барабаш.

Слід зазначити, що змін потребує не тільки система забезпечення правосуддя, а і система судового управління, тобто адміністрування в самій судовій установі. Саме тому у згаданій реформі поряд із спрямуванням на підвищення ефективності правосуддя, має місце і заслуговує на увагу - вдосконалення судового управління та забезпечення його демократизації [2].

Не можна не відзначити, що керівництво нашої держави за останні роки звертала увагу на найсуттєвіші недоліки в даній галузі, а саме на початку листопада 2010 року було проведено низку заходів, які стосувались інновацій в адмініструванні судів. Заходи з цього приводу було організовано Проектом ЄС «Прозорість та ефективність функціонування судової системи України: компонент державної служби» у співпраці з Верховним Судом України.

Також, з метою обговорення питання проблем розвитку та підтримки міцної і справедливої судової системи у добу невизначеності Міжнародною асоціацією судового адміністрування 3-15 червня 2012 року в м. Гаага (Нідерланди) було організовано міжнародну конференцію. На її засідання було запрошено представників більше ніж з тридцяти країн світу. Серед них були судді, представники судових органів, керівники міністерств юстиції, науковці у сфері юстиції та представники організацій міжнародного розвитку верховенства права різних держав світу.

Щодо використання сучасних технологій у забезпеченні судового процесу, то наразі у судах України має активно впроваджуватися система відеоконференцзв'язку, якою вже забезпечені всі апеляційні суди, та запроваджується проект «Електронний суд», що дозволить обмін інформацією між судом і учасниками судового процесу в електронному вигляді. Для підвищення рівня довіри та поінформованості громадян про роботу судової системи, Державною судовою адміністрацією України планується створення прес-центру судової влади.

Як бачимо, інтегрування європейських методів удосконалення судового управління залишається однією з ключових умов формування незалежної, прозорої та ефективної судової системи, а забезпечення користувачів суду  якісними послугами, на підставі досвіду інших держав дає швидке і ефективне вирішення спорів, які сприятимуть зміцненню довіри громадян до суду, що є запорукою демократичного суспільства.

1. 
   Куліков О. Проблеми неефективного функціонування системи українського судочинства / О. Куліков // Юридичний журнал. - 2008. - № 10. ─ С. 100.
   
2. 
   Матеріали з програми Проекту ЄС «Прозорість та ефективність функціонування судової системи України: компонент державної служби» / Інтенсивний курс з питань управління/ м. Київ 31 травня - 04 червня 2010 р.
   
3. 
   Електронний Інформаційний вісник Української асоціації сприяння розвитку судового адміністрування http://uaca.org.ua
   
4. 
   «Юридичний вісник України» №102, Правові новини «Інноваційні підходи в судовому адмініструванні» – C. 2.
   

Досить тривалий час інститут омбудсмена, як і сам термін "омбудсмен", в Україні був відомий вузькому колу фахівців. Він виник і розвивався під впливом західноєвропейських демократичних цінностей, котрі передбачалиподіл влади та верховенство права.Саме тому до кінця 80-х років не викликав інтересу з боку офіційної радянської правової доктрини. Початок демократизації у країнах Східної Європи в 90-х роках підвищивінтерес до нових демократичних механізмів захисту прав людини, зокрема інституту омбудсмена, його витоків та історії.

Однією з головних функцій уповноваженого з прав людини у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії органів публічної влади або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. На підставі цього омбудсмен має право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і вносити рекомендації по відновленню порушених прав, пропонуватизміни до законодавства чи перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Для кожного громадянина держави звернення до омбудсмена є безоплатним і відкритим.

Найбільш поширеною є класична, або сильна, модель омбудсмена, запроваджена у Швеції на початку XIX ст. Дослідникам не вдалося відповісти, які соціально-історичні умови призвели до створення цього інститутув Швеції. З одного боку, цьому передувала притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до індивідуальних прав людини, з другого - боротьба за владу між шведським королем та парламентом. У результаті цього протистояння королівська влада була значно обмежена і парламент отримав право обирати парламентського уповноваженого для здійснення незалежного контролю за адміністрацією та судами. Наслідком боротьби стала Конституція 1809 р., яка передбачала запровадження посади омбудсмена юстиції (justitieombudsman) [1]. Прикладом широких повноважень та сфери компетенції є те, що омбудсмен Швеції контролює не лише центральні органи влади та управління, а й суди та місцеві органи адміністрації, а також збройні сили та посадових осіб державних підприємств у тому обсязі, в якому вони виконують державно-владні функції. Для цього уповноважений з прав людини наділений такими засобами впливу: 1) право на необмежений доступ до протоколів та документів, у тому числі секретних; 2) право ініціювати дисциплінарне провадження стосовно осіб, які не виконують його вимог, і навіть накладати штрафи; 3) право законодавчої ініціативи;

На шлях впровадження інституту омбудсмена у 1919 р., стала і Фінляндія. Так як Фінляндія дуже близька до Швеції за правовою системою, тому і модель, запроваджена в цій країні, багато в чому схожа на шведську. Тут також встановлювалася широка сфера компетенції і повноважень, серед яких: право ініціювати кримінальне переслідування голів Верховного та Вищого адміністративного судів Фінляндії, а також за рішенням парламенту виступати державним обвинувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів Державної ради та канцлера юстиції.

У 1952 р. інституція омбудсмена заснована в Норвегії. Спочатку її функції були обмежені лише контролем за збройними силами країни, і лише у 1962 р. було створено відповідний орган для контролю за цивільною адміністрацією. Це дало початок активному поширенню ідеї омбудсменства з країн Скандинавії до інших держав Європи, Америки, Азії та Африки. Також у 1967 р. інститут омбудсмена було створено у низці провінцій Канади, а у 1979 р. його запровадили на території Австралії.

В цей же період підвищується інтерес до інституту омбудсмена і у США. Зразком послугував шведський аналог. США також було запроваджено в окремих місцевостях інституції омбудсменів. У 1969 р. – на Гаваях, у 1971 р. – у Небрасці, у 1972 р. – в штаті Айова. Характерною особливістю США стало запровадження великої кількості омбудсменів на різних рівнях: штату, округу, міста.

У 1976 р. інститут омбудсмена був запроваджений у Португалії, а у 1981 р. - у сусідній Іспанії. Обрана іспанцями "сильна" модель омбудсмена, схожа на шведську. Проте з огляду на специфіку федеративного державного устрою країни на рівні провінцій запроваджені регіональні омбудсмени. Вони повністю незалежні у виконанні своїх повноважень від національного омбудсмена Іспанії, відносини з яким будуються на принципах координації та розмежування сфери компетенції. Своєрідність цієї моделі пов'язана з федеративними особливостями Іспанії і, не виправдовує себе у країнах з унітарним адміністративно-територіальнимустроєм.

Різні моделі омбудсменів було запроваджено також у Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Індії, Італії, на Кіпрі, у Мексиці, у Нідерландах, Франції, НовійЗеландії, ФРН, Швейцарії та ін.

Особливістю французької моделі, 1973 р., є те, що медіатор Франції, де традиційно сильна роль виконавчої влади, призначається Радою міністрів Франції, що є своєрідним винятком у концепції парламентського омбудсмена. Крім цього, у Франції, як і у Великобританії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляє громадян безпосереднього доступу до омбудсмена.

У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європи інститут омбудсмена запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього інституту омбудсментсва в соціалістичній системі управління. Експеримент виявився вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщі активно сприяв багатьом перетворенням, що відбувалися в країні наприкінці 80-х років.

Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституцію омбудсмена було запроваджено в Угорщині, а у 90-х роках – у Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані [2]. 15 січня 1998 р. набрав чинності Закон України "Про УповноваженогоВерховної Ради України з прав людини". 14 квітня того ж року Верховна Рада Україниобралапершого в історії держави Уповноваженого з прав людини – НінуКарпачову [3].

Інституція омбудсмена на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.

Література:

1. 
   Електронний вісник Уповноваженого з прав людини, №1, №2
   
2. 
   Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини / Міністерство юстиції України. – К.: Жовтень, 1998. – С. 72.
   
3. 
   КонституціяУкраїнивід 28.06.1996р.
   

Дипломатические отношения между Туркменистаном и Украиной оказывают влияние на взаимовыгодное развития в политической, торогово-экономической и культурно-гуманитарной сферах. Сегодня поддерживается активное взаимодейтвие двух государств в ООН и других международных организациях, наблюдаются перспективы развития дипломатических, внешнеэкономических и внешнеполитических отношений между государствами.

Туркменистан признал Украину как Независимое государство 20-го декабря 1991 года. Дипломатические отношения между двумя странами были установлены 10-го октября 1992 года. В 1995 году открылись посольства Украины и Туркменистана в столицах двух государств – Киеве и Ашхабаде. Украину и Туркменистан связывают общее историческое прошлое, близость интересов в становлении молодых независимых государств, дружба украинского и туркменского народов [1]. С этого времени политические контакты между двумя странами, в частности на высшем уровне, были активными и плодотворными и оказывали непосредственное влияние на взаимовыгодное развитие украинско-туркменского сотрудничества.

После установления дипломатических отношений между Туркменистаном и Украиной возникла необходимость разработки и принятия целой системы межгосударственных и межправительственных соглашений, которые были призваны создать международно-правовую основу наших связей в различных сферах. Основополагающим документом в этом ряду явился Договор о дружбе и сотрудничестве между Украиной и Туркменистаном, подписанный 10 октября 1992 года. [2]

Традиционно взаимодоверительный диалог между лидерами Туркменистана и Украины, регулярный обмен мнениями по самым актуальным темам международной политики содействуют дальнейшему укреплению партнерства. На государственном уровне практически ежегодно проходят двухсторонние встречи и переговоры, в том числе и в рамках международных форумов и саммитов. Последний раз главы государств встречались в марте 2012 года в Киеве во время официального визита президента Туркменистана Гурбангулы Бердымухамедова, между президентами Украины и Туркменистана сложился прочный политический диалог. Характер двусторонних переговоров дает все основания считать, что украинско-туркменское сотрудничество имеет хорошие перспективы для плодотворного и взаимовыгодного развития. На переговорах отмечалось обоюдное стремление двух государств сотрудничать в научно-технической, образовательной, медицинской, спортивной, туристической сферах. Украина, имея большой собственный опыт в организации спорта и туризма, готова оказывать содействие Туркменистану и в этих сферах. В этом отношении важно наладить двустороннее сотрудничество по развитию Национальной туристической зоны "Аваза".

В мае 2011 года между Украиной и Туркменистаном было подписано соглашение о взаимном признании дипломов, ученых званий и степеней. Украина стала первым государством, с которым Туркменистан подписал такое соглашение. После этого количество туркменских студентов, которые обучаются в Украине, ежегодно увеличивается. Сегодня Украина готовит специалистов для нефтегазовой и пищевой промышленности Туркменистана, для железнодорожного, морского, авиационного и автомобильного транспорта, строительства а также правового. Существует государственная квота для граждан Туркменистана на бесплатное обучение юношей и девушек в высших учебных заведениях Украины. Молодежь получает высшее образование в вузах Украины и наравне приобщается к европейской культуре.

В последнее время культурно-гуманитарное сотрудничество между Туркменистаном и Украиной значительно активизировалось. Большой вклад в развитие отношений между Туркменистаном и Украиной в области культуры вносит киевская библиотека имени великого туркменского философа, мыслителя и поэта Махтумкули-фраги. Она поистине стала центром пропаганды истории и культуры Туркменистана в Украине. Посольство регулярно поддерживает связь с библиотекой, проводит разные совместные мероприятия, начиная от литературных вечеров, посвященных великим и знаменитым культурным деятелям двух стран и заканчивая проведением конкурсов и выставок на различные темы. В 2012 году в нашей стране прошли Дни культуры Украины, осенью того же года в Украине прошли Дни культуры Туркменистана.

На внешней арене интересы Украины и Туркменистана во многом сходны, а по некоторым вопросам совпадают. Подтверждением этому является традиционная поддержка друг друга в международных организациях, таких как ООН и ОБСЕ. Украина в числе первых активно поддержала избранный Туркменистаном курс на позитивный и постоянный нейтралитет, координирует с ним свои действия в ООН и других международных организациях по широкому кругу вопросов мировой политики.

Отношения между обеими странами традиционно носят дружеский характер. Практически ежегодно проходят встречи и переговоры на разных уровнях. Они не ограничиваются рамками двусторонних визитов, а проводятся также в рамках международных форумов, саммитов, совещаний, в частности, под эгидой ООН. Регулярными являются контакты между главами государств. Особо следует подчеркнуть, что между Президентами Туркменистана и Украины установился прочный политический диалог.

Для Туркменистана Украина является одним из крупнейших экономических партнеров. На территории Туркменистана сегодня работает около 30 украинских компаний, которые активно сотрудничают с туркменскими партнерами в сферах торговли, строительства, реконструкции нефтегазовых объектов, прокладки инженерных коммуникаций. Среди них - такие крупные предприятия, как Сумское НПО имени Фрунзе, "Интербудмонтаж", "Альтком", "Метинвест" и другие.

Туркменистан также, в свою очередь, постоянно оказывает поддержку Украине в ее стремлениях, направленных на упрочение мира и безопасности, развитие широкомасштабного сотрудничества. Наше государство поддержало кандидатуру Украины в Постоянный комитет Европейского Регионального бюро ВОЗ, Комиссию ООН по праву международной торговли, Комитет по ликвидации дискриминации против женщин, ЭКОСОС на срок 2019-2021, а также председательство Украины в Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе в 2013 году [3].

За минувшие 20 лет между двумя государствами подписано более 100 двусторонних документов, которые составляют нормативно-правовую базу двусторонних отношений и являются основой реализации, множества совместных проектов. Причем всякий раз это взаимодействие получало новый мощный импульс в результате личных встреч глав государств

Таким образом, можно сделать вывод, что дипломатические и внешнеполитические отношения между Туркменистаном и Украиной традиционно носят дружеский характер. Между обеими странами наработан многолетний положительный опыт сотрудничества во многих отраслях а также продолжают перспективно развивать взаимовыгодные отношения. Туркменская сторона уверена, что высокий уровень сотрудничества и взаимопонимания, достигнутый между обеими странами в топливно-энергетической, экономической, торговой и культурной сферах, образовательной является прочной основой для дальнейшего развития партнерских отношений между Туркменистаном и Украиной. Двусторонние договоренности, достигнутые со дня установления дипломатических отношений между Туркменистаном и Украиной, нашли свое воплощение в договорно-правовой базе. Сотрудничество между странами имеет глубокие исторические корни. Равноправие, обоюдное доверие и уважение всегда были основными принципами развития наших связей. Межгосударственные дипломатические и внешнеполитические отношения в дальнейшем развитии отношений и расширении взаимодействия послужат на благо развития и процветания народов Туркменистана и Украины.

Литература:

1. Посольство Украины в Турменистане [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://ukremb-tm.org/page16.html Заголовок с экрана.

2. Посольство Туркменистана в Украине [электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.ambturkm.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=79:15-&catid=7:2011-03-11-10-03-36&Itemid=24 Заголовок с экрана.

3. Арамедова А. Туркменистан – Украина: на пути развития дружбы и сотрудничества [Электронный ресурс] / А. Арамедова // Управление Международной информации МИД Туркменистана. Режим доступа: http://www.turkmenistan.gov.tm/?id=3323. Заголовок с экрана.

На даний момент в законодавстві України відсутнє таке поняття як недійсність трудового договору, хоча на практиці випадки щодо визнання трудового договору недійсним виникають досить часто. Через неврегульованість цього питання законодавством України виникають певні суперечності, в тому числі, між судами різних інстанцій. Саме тому поняття недійсності трудового договору, підстави визнання трудового договору недійсним та наслідки визнання трудового договору недійсним потребують законодавчого закріплення.

Наразі в Україні, відповідно до Наказу Міністерства соціальної політики від 8 червня 2009 р. «Про затвердження Форми трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, та Порядку реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю» можливе визнання трудового договору недійсним в судовому порядку, але це стосується лише тих трудових договорів, які є фіктивними. Проте, незважаючи на те, що більшість справ у судовій практиці все-таки стосуються недійсності фіктивних трудових договорів, трапляються й інші випадки, наприклад, укладення трудового договору з неналежною стороною чи порушення принципу волевиявлення сторін.

Слід зазначити, що навіть за можливості визнання недійсними хоча б фіктивних трудових договорів, наслідки цієї недійсності залишаються невизначеними. Фактично, єдиним наслідком у будь-якому випадку є розірвання трудового договору. Навіть якщо роботодавець уклав трудовий договір з неналежною стороною, то в деяких випадках такого працівника можна звільнити у зв’язку з виявленням його невідповідності певній посаді чи виконуваній роботі, відповідно до Кодексу законів про працю України.

Здійснюючи наукове дослідження даного питання, безперечно, слід звернути увагу на досвід закордонних країн. Як приклад для порівняння, можна взяти законодавство країн Балтії, які до того ж з 2004 року є країнами-членами Європейського Союзу.

У Трудовому кодексі Литовської Республіки також не міститься поняття недійсності трудового договору і зазначається лише про можливість визнання недійсними окремих його частин. У разі виникнення таких обставин, які фактично можуть слугувати підставами недійсності трудового договору дане питання, як і в Україні, частково регулюється, шляхом розірвання трудового договору. Так, у пункті 1 статті 139 Трудового кодексу Литовської Республіки сказано, що: «Коли складові частини (частина) трудового договору суперечать заборонним положенням законодавства і відсутня можливість усунення цих протиріч, а також відсутня можливість переведення працівника за його бажанням на іншу роботу, трудовий договір розривається» [3].

Проте, у законодавстві Латвії та Естонії поняття недійсності трудового договору присутнє. У Законі Латвії «Про працю» міститься стаття 42, що безпосередньо стосується недійсності трудових договорів. У цій статті, так само як і в статті 9 Кодексу Законів про працю України, зазначається, що недійсність окремих положень трудового договору не впливає на його недійсність в цілому, а також у ній сказано наступне: «Трудовий договір, що суперечить нормативним актам, визнається недійсним виключно на наступний строк, і роботодавець, якщо він був винний в укладенні такого договору і неможливо укласти з працівником трудовий договір у відповідності з нормативними актами, зобов’язаний виплатити працівнику відшкодування у розмірі не менше середнього заробітку за шість місяців» [2].

Слід зазначити, що у цивільному законодавстві України правочини визнаються недійсними з моменту їх вчинення. Як ми бачимо, у трудовому законодавстві Латвії трудовий договір стає недійсним лише після виявлення його суперечності нормативним актам. Отже, при введенні даного поняття в українське законодавство, також слід звернути увагу на визначення моменту визнання трудового договору недійсним.

У Законі Естонії про трудовий договір, відповідно до російського перекладу, є таке поняття як анулювання трудового договору. Слід зазначити, що анулювання договору – це фактично теж саме визнання його недійсним. Підставами для анулювання трудового договору роботодавцем у Естонії є обман чи помилка. Також для цього встановлено строк два тижні з моменту, коли роботодавець дізнався про обман чи помилку. Що ж до наслідків анулювання трудового договору, то статтею 14 Закону Естонії про трудовий договір встановлено наступне: «У випадку нікчемності чи анулювання трудового договору ні роботодавець, ні працівник не можуть вимагати повернення переданого чи виконаного по договору» [1].

В даному випадку ми можемо спостерігати відсутність у трудовому праві Естонії такого поняття як реституція. Слід зазначити, що вітчизняні науковці передусім наголошують на тому, що однією з перешкод для введення у законодавство України поняття недійсності трудового договору є саме складність визначення наслідків цієї недійсності, адже застосування реституції у трудовому праві є недоцільним, так як практично неможливо повернути виконану роботу, але й не можна залишити її неоплаченою. Як ми бачимо, естонські законодавці цю проблему вирішили.

Проте, відповідно до вищезгаданого закону працівник таки зобов’язаний деякі речі повернути роботодавцю: «Працівник повертає засоби праці і засоби індивідуального захисту, отримані для використання під час праці відповідно до не маючого сили трудового договору» [1].

Аналізуючи законодавство Латвії та Естонії, можна звернути увагу на те, що не зважаючи на справедливість норм, пов’язаних з недійсністю трудових договорів, латвійське законодавство в першу чергу захищає інтереси працівника, а естонське – інтереси роботодавця. У Литві, як вже зазначалося, існує навіть відшкодування працівникові за укладення з ним договору, що суперечить нормативним актам з вини роботодавця. Натомість у естонському законі про трудовий договір існує наступне положення: «Якщо працівник обманув роботодавця стосовно обставини, що має істотне значення при призначенні винагороди за працю, роботодавець може вимагати від працівника повернення тієї частини виплаченого працівнику, яку роботодавець не виплатив би, знаючи фактичні обставини» [1].

Отже, на даний момент в Україні відсутнє правове регулювання недійсності трудових договорів, проте деякі науковці займаються розробкою даного питання та пропонують шляхи його вирішення. Загалом, багато положень щодо недійсності трудового договору можна запозичити з цивільного законодавства, адаптувавши їх до положень законодавства трудового, але цілком обґрунтованою є думка дослідників про те, що у трудовому праві є неможливим застосування реституції. Проте, це не означає, що в такому разі поняття недійсності трудового договору втрачає свій сенс і не повинно бути зовсім ніяких наслідків, окрім його розірвання. В даному випадку нам як раз і слід звернути увагу на законодавство країн Балтії. А особливо – Естонії та Латвії, адже у Литовській Республіці дане питання вирішується практично таким же чином, як і в Україні.

Слід згадати, що у проекті Трудового кодексу України передбачено, що наслідками недійсності трудового договору фактично буде припинення трудових відносин без реституції. Але, на нашу думку, доречніше було б дещо розширити положення щодо наслідків, наприклад, звернути увагу на те, що буде відбуватись із трудовим стажем і все-таки поставити питання про повернення заробітної платні, якщо це був фіктивний трудовий договір. А також, доречно було б запозичити деякі положення із законодавств інших країн. Так, законодавством Латвії встановлено, що трудовий договір є недійсним лише після визнання його таким, а також те, що роботодавець зобов’язаний виплатити відшкодування працівникові, якщо з ним було укладено трудовий договір, який суперечить нормативним актам і, відповідно, визнано недійсним. Слід зазначити, що розмір цього відшкодування перевищує максимальний розмір вихідної допомоги. У законодавстві Естонії прямо вказано, що сторони не повинні повертати одна одній отримане за договором, проте, працівник таки зобов’язаний повернути засоби праці та індивідуального захисту. Ці положення, на нашу думку, є справедливими, і при введенні у трудове законодавство України поняття недійсності трудового договору та її наслідків, слід взяти їх до уваги.

Як ми бачимо, законодавство інших країн може містити доволі цікаві положення, саме тому при вирішенні певних питань як вітчизняним науковцям, так і законодавцям слід неодмінно звертати увагу на досвід закордонних держав.