Та конституційно-правові аспекти

Разом з тим прагнення до національно-етнічної ідентифікації – явище природне і обумовлене воно не лише спробами існуючого політичного режиму здійснити насильницьку асиміляцію певних національно-етнічних спільнот чи обмежити їх національно-культурний розвиток. Як зазначав ще у 1925 р. А. Уайтхед, «різноманітність серед людських спільнот необхідна для виникнення спонукальних мотивів і матеріальних умов для Одисеї людського духу. Різні нації з різними звичаями не є ворогами, це щасливий дарунок долі. Люди вимагають від своїх сусідів чогось достатньо схожого, щоб бути зрозумілими, чогось достатньо відмінного, щоб привертати увагу, й чогось значного, щоб викликати захоплення. Проте ми не повинні сподіватися, що вони мають лише чесноти. Ми маємо бути задоволені, якщо виявимо в них хоча б якусь цікавинку»¹.

О. Нельга також вважає, що національно-етнічна багатоманітність – «це той подарунок історичної долі людству, приймаючи який йому поталанить урятуватися від сумних, набридлих і вмертвляючих одноманітності й монотонності, до яких його постійно збочує його посередній і марнотливий глузд і які його постійно спонукає долати його ж власний всепрониклий і могутній розум, що прагне гармонії й звернення до вічності»². На його думку, національній ідентифікації передує етнічна самосвідомість: «Тут ми маємо справу з рефлекторною здатністю індивіда, із зверненістю на самого себе, із здатністю ідентифікувати самого себе з певною соціальною групою-спільнотою, дистанціюючи себе водночас від інших таких груп і навіть, можливо, протиставляючи себе деяким з них. Причому ідентифікація, дистанціювання й протиставлення здійснюється за цілком усвідомленими етнічними критеріями»³.

На думку Ю. Куца, «кожна особа є маленькою клітинкою певного етнічного організму, того конкретного національного цілого, без якого вона взагалі не спроможна існувати (мова, культура, традиції, цінності, норми). Звідси – потреба збереження свого етнічного «я», своєї національної свідомості за обов’язкової умови забезпечення поваги до іншої національної самобутності, Кожному народові, хоч би який він був нечисленний, потрібні право і можливість бути й залишатись самим собою»⁴.

Юджин Каменка, аналізуючи визначення нації, запропоноване Е. Ренаном, зазначає, що суть цієї дефініції полягає в тому, що «вона наголошує на свідомій, психологічній природі почуття національної приналежності. Почуття це може виявитися в багатьох різних формах, і важко визначити ті спільні ознаки, за наявності яких люди стають нацією навіть в емоційному плані»¹.

Ю. Тодика звертає увагу на те, що «саме національна ідея створює сприятливий ґрунт також і для національної ідентичності як відчуття спільнотою минулого й сучасного у громадянському суспільстві, як формування у суспільстві усвідомлення феномену «ми»². С. Зелінський наголошує на «особливій значущості етнічної ідентифікації в житті людини й суспільства».³

А. Сукало підкреслює, що «значення національної приналежності людини не слід недооцінювати. Право на збереження і розвиток національних особливостей входить до складу основних, невід’ємних прав народу і особи... Національність – явище, що визначається сукупністю низки факторів, передусім мовою, прихильністю до традицій і культури певного народу. Це самоідентифікація людини, пов’язана з усвідомленням нею приналежності до того чи іншого народу (етносу)»⁴.

Автори фундаментального монографічного дослідження «Україна – Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин» навіть присвятили зазначеній проблематиці окремий розділ (ІІІ) «Україна – Росія: розбудова державності та проблема національної ідентичності»⁵.

Здійснивши всебічне дослідження феномену нації та національної ідентичності, К. Хюбнер прийшов до висновку, що «ідентичність нації є таким же необхідним постулатом людського співжиття, як і ідентичність індивідуальної особи»⁶. Дещо оригінальну думку висловив Е. Дж. Хобсбаум, обмежуючи національно-етнічну ідентифікацію особи сферою соціології та антропології: «Принцип етнічної приналежності, на чому б він не ґрунтувався, – це легкий і чіткий спосіб висловлення істинного почуття групової ідентичності, яка пов’язує усіх «нас» тому, що підкреслює нашу відмінність від «них». А що у «нас» насправді спільного, крім того, що «ми» – «не вони», – це не так вже й ясно, особливо сьогодні... Націоналізм належить до галузі політичної теорії, а принцип етнічної приналежності – до соціології і соціальної антропології. Він може бути пов’язаний з питаннями держави чи іншої форми політичної організації, а може не мати до них відношення. Часом він набуває політичного аспекту...»¹. Проте й Е. Дж. Хобсбаум, як випливає з останньої його тези, припускає існування зв’язку між націоналізмом, етнічою приналежністю та політичними процесами.

С. Рудницький був переконаний, що національна ідентичність безпосередньо пов’язана зі створенням держави. Він стверджував, що «національне почуття поспільности все було, єсть і буде на всю будуччину найважливішою підвалиною державності»².

На думку Ю. Краснова, «держава зобов’язана враховувати, що реалізація низки прав і свобод людини й громадянина нерозривно пов’язана з його національною самоідентифікацією... Це покладає на державу обов’язок законодавчого розвитку прав і свобод людини, обумовлених його національною приналежністю, включаючи, зокрема, підтримку національної культури, збереження народних традицій та звичаїв»³.

А. Хабібулін та Р. Рахімов звертають увагу на те, що у поняття «національна ідентичність» досить часто вкладається різний зміст. Це обумовлено тим, що в ряді європейських мов, у тому числі англійській і фран­цузькій, слово «нація» позначає не тільки етнос, але і все населення країни. Тому поняття «нація» і «держава» у лексиці зблизилися, про що свідчить, як уже зазначалося, назва Організації Об’єднаних Націй. У результаті в літературі категорію «національна ідентичність» використовують як синонім понять «етнічна ідентичність» і «державна ідентичність». У першому випадку об’єктом тотожності є етнічна група, приналежність до якої індивідом усвідомлена – він вважає себе французом, росіянином, якутом і т.д.; у другому позначається настільки ж усвідомлена статусна приналежність до певної держави. Але й тут існують різні підходи. Деякі дослідники розуміють термін «державна ідентичність» як усвідомлення індивідом зв’язку з титульною технічною спільністю держави, що складає більшість її населення або найбільш високостатусну його частину (національна ідентичність французів у Франції, ханьців у Китаї, росіян у Росії, турок у Туреччині). Відчуття індивідом свого особистісного зв’язку з державою тут є похідним від його зв’язку з конкретною етнічною спільністю⁴.

Національна ідентифікація, за А. Бароніним, – це «процес самоототожнення з нацією на підставі будь-якого зв’язку, а також залучення до власного світу і прийняття норм, цінностей та зразків цієї нації»¹.

Соціальні психологи розрізняють «стверджувальний образ я», коли увага індивіда зосереджується на самому собі, що примушує його ясніше бачити свої особливості, і «заперечувальний образ я», коли увага зосереджена на властивостях інших людей. Науковці вважають, що «представники етнічної більшості частіше визначають свою етнічну приналежність у «заперечувальних», а представники етнічних меншин – у «стверджувальних» образах»².

У деяких країнах національна приналежність (ідентифікація) обумовлює правовий статус особи або є підставою набуття громадянства. Так, згідно з Конституцією Фіджі 1990 р. правовий статус громадян значною мірою визначається їх національно-етнічною приналежністю (фіджійці, ротума, індійці), вирішальну роль у визначенні якої відіграє звичай. Відповідно до ст. 156 Конституції фіджійцем визнається особа, зареєстрована згідно зі звичаєм як власник туземної землі³. Згідно з законом про громадянство Бірми все населення поділяється на три групи громадян з неоднаковим правовим статусом. Найбільше переваг надається громадянам за народженням, до яких належать особи корінних національностей та етнічних груп, що постійно проживають у країні. На ступінь нижче стоять «асоційовані громадяни», тобто особи інших національностей, які постійно проживають у Бірмі, але мають родичів за кордоном і набули громадянства за рішенням спеціального органу в порядку адміністративної процедури. До третьої категорії осіб, права яких є ще більш обмеженими, належать натуралізовані громадяни. Як зазначає М. Нікі­фо­рова, «всупереч загальноприйнятій «презумпції невинуватості» законодавець розглядає «асоційованих» і натуралізованих громадян як постійно підозрюваних, політично неблагонадійних осіб»⁴. У Німеччині в основу закону про громадянство 1913 р. також було покладено національно-етнічний чинник.

Разом з тим, на думку У. Альтерматта, «сучасні держави можуть існувати лише в тому випадку, коли вони звільняють політичне громадянство від культурної та етнічної ідентичності»⁵.

Ю. Швалб, навпаки, вважає культурну ідентифікацію «найбільш складною формою самовизначення особистості», яка «припускає не просто усвідомлення, а й високий рівень рефлексії культурних підвалин власного життя». На його переконання, «під час соціально-політичних криз люди змушені замислюватися над своєю культурною ідентичністю, яка при цьому може вступати в явне протиріччя з етнічною і державною ідентифікаціями»¹.

Досліджуючи національну ідентичність, Я. Тамір зауважує, що «обов’язок кожного покоління полягає в тому, щоб почуватися вдячним предкам, дотримуючись їхніх звичаїв. У цьому метафізичному сенсі індивіди вже від народження мають колективні обов’язки, які вони повинні виконувати. Зберігаючи ідентичність, успадковану від своїх батьків, індивіди виконують цим свій обов’язок»². Далі вона зазначає: «Поновлення ідентичності та асиміляція показують нам, що індивіди можуть роздумувати не тільки над тим, яким би типом особистості вони хотіли стати, але також про той тип суспільної ідентичності, якої вони хотіли б набути. Поняття поновлення ідентичності дає змогу зрозуміти, чому вибір індивіда переважно полягає в тому, щоб або залишитись тим, ким були його предки; тим часом асиміляція нагадує нам також про те, що він може вибрати шлях засвоєння чужої культури, з якою його раніше нічого не зв’язувало»³.

Досить часто з різних причин виникають такі обставини, коли людина протягом тривалого часу (а іноді протягом усього життя) залишається повністю відірваною від мови, культури, традицій тієї національно-етнічної спільноти, до якої відносили себе її батьки. Вона виховується, навчається, працює, проводить дозвілля в зовсім іншому національно-етнічному середовищі, ніж її батьки, і фактично ототожнює себе з іншою етнічною спільнотою, вважає своєю іншу культуру, іншу мову, іншу релігію. О. Потебня вважав, що «випадки повної денаціоналізації можна спостерігати лише в житті окремих людей, які ще не говорять і були перенесені в середовище іншого народу. В таких випадках життя предків такої особи вноситься в її власний розвиток лише у вигляді фізіологічних слідів та задатків духовного життя»⁴. За таких же умов інша людина, навпаки, докладає значних зусиль для збереження мови, культури, релігії, які вважали своїми її батьки. В обох випадках особа реалізує своє право на вибір національно-етнічної приналежності, тобто право на національно-етнічну самоідентифікацію, яке, по-перше, є логічним наслідком природного розвитку міжнаціональних відносин на сучасному етапі, а, по-друге, обумовлене необхідністю подолання практики насильницької асиміляції, що набула значного поширення протягом кількох останніх століть.

Не менш переконливим аргументом на користь права на національно-етнічну самоідентифікацію є аналіз досить типової та поширеної ситуації, коли батьки дитини належать до різних національностей. В цьому випадку людина, безперечно, може обрати для себе національність одного з батьків чи навіть якусь іншу національність. Для М. Шульги є очевидним, що «особистість має право вибору, в тому числі право на етнічне самовизначення, право гідності і свободи у складному, драматичному переплетінні етнічних відносин»¹. Директор Інституту етнології і антропології РАН В. Тишков вважає, що «коли людина народилася в сім’ї українця й білоруски і виростала в російськомовному середовищі, то вона за культурою і самосвідомістю скоріше за все є росіянином»².

У документі Копенгагенської наради з людського виміру НБСЄ від 29 червня 1990 р. зазначалося, що «приналежність особи до національної меншини – це предмет її власного вибору, і жодні несприятливі наслідки не можуть виникати у зв'язку з існування такого вибору»³. Подальшого розвитку це положення набуло у Рамковій конвенції про захист національних меншин, ухваленій Радою Європи 1 лютого 1995 р., в якій зазначається: «Кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися чи не вважатися їй такою, – і це рішення або здійснення прав у зв’язку з ним не повинно завдавати шкоди такій особі»⁴.

Але якщо така можливість природно належить окремим категоріям осіб, то в демократичному суспільстві, з огляду на те, що національно-етнічна приналежність, незважаючи на інтенсивні інтеграційні процеси, все ж залишається явищем поширеним, всезагальним, таке ж право має бути визнане і за всіма іншими його членами. Тобто не лише за представниками національних меншин, а й за представниками так званої національно-етнічної більшості (або титульної нації). До того ж, як свідчить історія, усі численні спроби встановлення універсального об’єктивного критерію визначення національної належності не дали бажаного результату. Тому в більшості демократичних держав національна ідентифікація громадян обумовлюється їх власним волевиявленням, тобто перетворюється фактично на самоідентифікацію особи. Людство пройшло довгий шлях до розуміння необхідності визнання права особи самостійно визначати власну національно-етнічну приналежність.

Разом з тим, на думку деяких науковців, у жорстко стратифікованих суспільствах у індивіда немає права вільної ідентифікації своєї приналежності, оскільки ця приналежність є фіксованою¹.

Особливість міжнаціональних відносин в Україні саме у тому й полягає, що в окремих регіонах представники титульної націо­нальності – етнічні українці – фактично перебувають у ролі представника національної меншини, хоч це і звучить, можливо, дещо парадоксально. Як зазначає В. Золотарьов, «професійні (а не взагалі україномовні) українці не лише становлять меншість, а й поводяться так, як звичайно це роблять національні меншини. Таку поведінку демонструють також східний Донбас і Крим. Ці регіони можна за деяким винятком вважати населеними меншістю, оскільки жителі тут майже всі приїжджі і ще пам’ятають про свою стару батьківщину. Вони відчувають свою чужість «всієї цієї України», так само як і (за всієї парадоксальності такої оцінки) професійні українці»².

Справа в тому, що протягом багатьох десятиліть під виглядом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» у багатьох регіонах України було створено стереотип підозріло-ворожого ставлення до окремих історичних особистостей, політичних діячів, літераторів і навіть до тих, хто постійно спілкується рідною мовою³. У колишній столиці України Харкові неодноразово доводилося чути репліки і зауваження, що свідчать про абсолютне неуцтво, невігластво багатьох наших громадян у питаннях міжнаціональних відносин. Чого лише варті висловлювання на зразок: «То такий націоналіст – він увесь час говорить українською мовою». Але ж нікому не спаде на думку називати націоналістом росіянина, німця або француза тільки за те, що він говорить рідною мовою. О. Майборода через чотири роки після набуття Україною незалежності написав статтю з промовистою назвою «Чи буде дозволено етнічним українцям залишитися самими собою в незалежній Україні?», в якій звернув увагу на те, що «в суспільну думку щодня вбивається формула, за якою термін «національний» і «демократичний» є антиподами»¹.

Разом з тим в інших регіонах ще й до цього часу можна зустріти прояви упередженого та зверхнього ставлення до тих, хто спілкується російською мовою, інколи навіть всупереч економічним інтересам, адже саме це передусім відлякує значну частину бажаючих відпочити, оздоровитися, помилуватися краєвидами мальовничого краю.

Недостатньо зважена, непослідовна і непродумана політика держави в сфері використання мов, на жаль, породжує в ряді випадків дратівливе, уїдливе, а іноді зверхнє ставлення до представників окремих національностей (і в тому числі до представників націо­нальних меншин та до носіїв української мови і навіть до самої мови). Таке ставлення спричиняє певні ускладнення для національно-етнічного самовизначення не лише національнх меншин, але й представників титульної національно-етнічної спільноти. Я. Грицак вважає, що «україно- та російськомовне населення складають майже дві рівні половини. Але насправді ця рівновага крихка, бо розподіл економічної і політичної влади в Україні сьогодні майже повністю на користь російськомовної еліти. А самі українці на тому ж сході і півдні складають насправді малоправну і легкораниму меншину. Кожне погіршення (чи навіть збереження на тому самому рівні) їхніх прав провокуватиме гнів україномовного Заходу. І навпаки, навіть несміливу українізацію російськомовне населення сприйматиме як пряму загрозу їхньому статусові»².

Для того, щоб зрозуміти характер, зміст, закономірності та тенденції розвитку міжнаціональних відносин та етносоціальних процесів у сучасному світі, а також причини міжнаціональної напруженості та міжнаціональних конфліктів, слід розглянути їх з точки зору права особи на збереження своєї національної приналежності. Це таке ж природне право, як і право мати власну індивідуально-неповторну зовнішність. Воно випливає з природного права на індивідуальність і водночас є одним із аспектів та одним із проявів цього права.

Х. Ортега-і-Гассет досліджував процес формування відчуття індивідуальності в історичному вимірі, починаючи з первісного суспільства. На його думку, «доки триває панування традиції, кожна окрема людина живе, вправлена в блок колективного існування. Вона нічого не варта сама по собі, поза соціальною групою. Вона не є автором своїх власних учинків; її особистість не належить їй і не різниться від інших, у кожній людині повторюється та сама душа з однаковими думками, спогадами, бажаннями та почуттями. Тому в традиціоналістські віки звичайно не з’являються великі постаті, позначені індивідуальністю... Проте в цій колективній душі, зітканій із закорінених у кожному традицій, починає формуватися маленьке центральне ядро: відчуття індивідуальності... Спершу суб’єкт почувається елементом групи і лиш потім виокремлюється з групи і поволі усвідомлює свою одиничність. Спочатку «ми», а вже потім «я». Тож останнє зароджується як другорядне. Людина усвідомлює свою індивідуальність у міру того, як починає почувати неприязнь до спільноти і спротив до традиції. Індивідуалізм і антитрадиціоналізм є одна й та сама психологічна сила»¹. Разом з тим людина, вио­кремлюючи себе, ніколи не пориває повністю свій зв’язок з певною соціальною групою чи соціальною (в тому числі національно-етнічною) спільнотою. Адже саме зв’язки в межах соціуму обумовлюють її розвиток як особистості, а не лише як істоти.

Право на національно-етнічну самоідентифікацію в окремих аспектах нагадує, а іноді навіть збігається з правом особи на власну індивідуальність або індивідуальний образ. Будь-який громадянин – це людина, особистість, яка повинна мати право бути сама собою: говорити так, як вона звикла або вважає за потрібне, носити той одяг, який їй до вподоби, обирати собі ту зачіску, яка, на її думку, їй пасує, тобто залишатися індивідуальністю. Використання ж індивідуального образу людини у вигляді зображення зовнішності або запису її голосу має здійснюватися лише за її згодою².

На взаємозв’язок між національністю та індивідуальністю звернув увагу і С. Римаренко, який слушно зазначає: «Між національною належністю, з одного боку, та індивідуальними рисами людини, з іншого, існує найтісніша органічна близькість. Причому національне не лише виявляється і відображується в індивідуальному, воно наче живе в ньому. Поза індивідуально-особистісного, неповторних індивідуально-особистісних якостей людей національне просто не існує. Зрештою, індивідуальне виступає найсуттєвішим виразом національного. В індивідуальному сутність національного неначебто безпосередньо представлена і відображається у всій, так би мовити, своїй чистоті та відвертості»¹.

Свого часу в цивільних кодексах деяких радянських республік було закріплено право громадянина на власне зображення (РРФСР), спадкове право на зображення індивідуального образу особи (Латвія, Литва). У частині 1 ст. 8 Закону України «Про рекламу» забороняється «у рекламі вміщувати зображення фізичної особи або використовувати її ім’я без згоди останньої»². Дивно, що така вимога протягом тривалого часу стосувалася лише сфери рекламної діяльності, хоча втручання у сферу прояву індивідуальності особи може здійснюватися і зовсім з іншою метою.

В Україні право на індивідуальність було визнано на законодавчому рівні з прийняттям нового Цивільного кодексу, відповідно до ст. 300 якого фізична особа має «право на індивідуальність», «право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм і способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства»³. Видається, що не лише право на збереження національної та мовної самобутності, а й національно-етнічна самоідентифікація особи як одна з характерних ознак її індивідуальності має бути законодавчо визнана одним із складових елементів індивідуального образу людини. Опосередковано це вже зроблено, адже відповідно до ст. 23 Закону України «Про інформацію» до основних даних про особу (або персональних даних) віднесено й відомості про національну приналежність особи. Причому серед восьми підвидів такої інформації національність поставлено на перше місце, що ще раз свідчить про те особливе значення, якого національно-етнічна ідентифікація особи набуває в сучасних умовах. Відповідно до вимог зазначеної норми поширення інформації про особу (а значить, і про її національність) без її попередньої згоди забороняється. У частині 2 ст. 32 Конституції України дані про особу уже віднесені до конфіденційної інформації, щодо якої не допускається не лише поширення, але й збирання, зберігання та використання. Разом з тим не може не дивувати те, що законодавці віднесли до джерел інформації про особу лише «видані на її ім’я документи, підписані нею документи, а також відомості, зібрані державними органами влади та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень»⁴. Це положення фактично не залишає місця для самоідентифікації особи на власний розсуд і відкриває шлях для сваволі чиновників. Такий обмежувальний підхід прямо суперечить принципу національно-етнічного плюралізму, відповідно до якого особа має право сама, без будь-якого зовнішнього тиску чи наполягання визначати власну національну приналежність або ж взагалі не визначати її та який було покладено в основу прийнятого раніше Закону «Про національні меншини в Україні».

Ще більш дивною виглядає правова позиція Конституційного Суду України, який у своєму Рішенні від 30 жовтня 1997 р. визнав конфіденційною інформацією, зокрема, свідчення про особу, до якої відніс освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дату і місце народження, майновий стан та інші персональні дані¹. Але при цьому Конституційний Суд України, повторивши в тій же послідовності шість із восьми персональних даних, передбачених ч. 2 ст. 23 Закону України «Про інформацію», не вказав національність та адресу, але чомусь доповнив їх перелік майновим станом.

Якщо спробувати розглянути феномен міжнаціональної напру­женості та міжнаціональних конфліктів саме з точки зору наявності реальної можливості збереження особою своєї національної прина­лежності, а отже, і своєї національної самобутності, тоді стають зрозумілими їх головні глибинні причини. Адже саме загроза асиміляції, побоювання можливої втрати власної національної ідентичності, з одного боку, та зверхнє чи навіть презирливе ставлення до національних почуттів, запитів, уподобань, нав’язування чужих стереотипів мислення, чужих святинь, традицій, чужої культури та чужої мови, з іншого, призводили до загострення ситуації в багатьох регіонах світу. Звичайно, в основі міжнаціональних конфліктів лежать також інші причини: приниження національної гідності, накопичення національних образ, історична несправедливість і багато інших. Та все ж першопричиною міжнаціональної напру­же­ності залишаються побоювання втрати індивідуальної національної приналежності (тобто права залишатися собою) та як наслідок – втрати колективної національної ідентичності, тобто зникнення певної етнічної спільноти, певного етносоціального організму. Історія знає численні приклади припинення існування національно-етнічних спільнот, зникнення яких було штучно прискорено шляхом втручання в їх традиційний спосіб життя та нав’язування інших, чужих для них стандартів. Немає потреби вишукувати аргументи для того, щоб визначити, добре це чи ні, принесло це користі чи ні, позитивний це процес чи негативний. Головне полягає в тому, що ці процеси є неприродними, хоча прикладів саме негативних наслідків такого непродуманого втручання занадто багато. Особливо коли порівнюються здобутки та втрати малочисельних народів (саамів, ескімосів), цілі покоління яких виросли за різних політичних режимів. Лише там, де етнонаціональна політика базувалася на безумовному визнанні права на збереження національної ідентичності, вдалося залучити малочисельні народи до надбань сучасної цивілізації та одночасно зберегти традиційні підвалини їхньої життєдіяльності.

Отже, в основі усіх прав людини, пов’заних з її національно-культурним розвитком і міжнаціональним спілкуванням, має бути право на збереження національної приналежності (національної ідентичності). Нехтування цим правом призводить до певного психологічного дискомфорту, переживань, накопичення образ, формування відчуття власної неповноцінності, веде до подвійної моралі. Таке роздвоєння особи йде на шкоду і особі, і суспільству, і державі. Через таке приниження пройшли мільйони громадян колишнього СРСР, які, з одного боку, повинні були демонструвати за допомогою відповідної риторики відданість певним офіційним ідеалам у вигляді догматичних постулатів, лояльність до існуючого політичного режиму та існуючої політичної системи, а з іншого боку – не мали права на вільний нацонально-культурний розвиток, власну національну гідність (за деякими незначними винятками) тощо. До національної гордості грузинів та інших народів Кавказу ставилися з розумінням (іноді з повагою чи побоюваннями), а от будь-які спроби греків, угорців, кримських татар, євреїв, українців нагадати про свою національну гордість сприймалися або як дивацтво, або ж за звичним стереотипом як прояв буржуазного націоналізму. Такий психоло­гічний фон пригнічує людину, позначається на її свідомості та впливає на її вчинки. Адже як має почувати себе та людина, мову та культуру народу якої постійно паплюжать і підкреслено, відверто зневажають? Тому, не забезпечивши реальної можливості для вибору та збереження національної ідентичності особи, а значить, і для вільного її національного розвитку, не варто покладати надії на досягнення міжнаціональної злагоди в суспільстві та його стабільний усталений розвиток. Відомий російський філософ І. Ільїн писав з цього приводу: «Є закон людської природи і культури, згідно з яким все велике може бути сказане людиною чи народом лише по-своєму, і все геніальне народжується саме в лоні національного досвіду, духу та укладу. Денаціоналізуючись, людина втрачає доступ до найглибших джерел і до найсвятіших вогнищ життя, бо ці джерела і вогнища завжди національні… Національне знеособлення є великою бідою і небезпекою в житті людини і народу»¹. З огляду на те, що через національне приниження та національні образи пройшли мільйони людей, можна зрозуміти усю глибину деформації міжнаціональних відносин та величезні масштаби її впливу на усі соціальні процеси, не виключаючи й міжособистісні стосунки.

Здійснивши глибокий аналіз процесу денаціоналізації, О. Потебня зробив висновок, що «вона полягає в такому перетворенні народного життя, при якому традиція народу, що виявляється головним чином у мові, переривається чи послаблюється... для народу, що дена­ціоналізується, створюються несприятливі умови існування, що є наслідком розумової підпорядкованості, яка буде більш значною, коли пригнічений народ менше підготовлений до засвоєння мови гнобителів. За такої ломки неминуче на місці форм свідомості, що витісняються, виникає мерзота спустошення, і займає це місце до тих пір, доки мова, що витісняє, не стане своєю і разом з тим не прилаштується до нового народу. Люди, як правило, добровільно не відмовляються від своєї мови, між іншим, через підсвідомий страх перед спустошенням свідомості»¹. В іншій своїй роботі під промовистою назвою «Проблема денаціоналізації» О. Потебня наголошував, що «денаціоналізація все-таки веде до економічної й розумової залеж­ності та слугує джерелом страждань»².

Тривала багаторічна офіційна пропаганда інтернаціоналізму, дружби між народами та братерства загалом звучала в СРСР дисонансом на фоні реальної практики позбавлення майже половини громадян держави права зберегти свою національну ідентичність, яка з огляду на теорію «злиття націй» фактично визнавалася архаїзмом і тому, з точки зору чиновників, не варта була уваги. Неодноразові спроби знівелювати українське суспільство, позбавити його будь-яких особливих рис, тобто, власне кажучи, розчинити Україну в іншому середовищі таким чином, щоб про Україну в Україні вже ніщо не нагадувало, здійснювалися свого часу і російською царською адміністрацією, і польськими чиновниками, так само як і австро-угорськими та румунськими чиновниками. Позбавити колективної національної ідентичності представників національних меншин і етнічних українців, тобто припинити існування окремих національно-етнічних спільнот не вдалося з різних причин, проте вдалося частково призупинити і навіть загальмувати їх національно-культурний, інтелектуальний та політичний розвиток. Багато прикладів знахо­димо і на попередніх етапах історії, і в історії ХХ століття. Разом з тим на індивідуальному рівні право на збереження національної ідентичності не визнавалося. Національна політика держави підштовхувала багатьох громадян до фактичної відмови від своєї національної ідентичності.

Право на національно-етнічну самоідентифікацію є не лише одним з головних та визначальних прав особи, пов’язаних з її національно-етнічною самобутністю, а й критерієм демократичності держави та відповідного політичного режиму. Крім того, це право складає методологічну основу для дослідження різноманітних аспектів національно-культурного розвитку та для розуміння особливостей етносоціальних процесів сьогодення й минулого.

У колишньому СРСР визначення національно-етнічної приналежності особи було обмежено національністю її батьків. Відповідно до п. 86 Інструкції про порядок реєстрації актів громадянського стану в Українській РСР, яка була затверджена Міністерством юстиції 12 грудня 1970 р., національність особи в графах бланку запису акта громадянського стану зазначалася за її паспортом. При відсутності паспорта національність визначалася за національністю її батьків. Якщо батьки належали до різних національностей, вказувалася національність одного з них за бажанням особи, національність якої необхідно було встановити¹. Такі підходи продовжували домінувати до початку 90-х рр., до видання Указу Президента України № 24 від 31 грудня 1991 р. «Про порядок зміни громадянами України національності»², згідно з яким національність могла бути змінена особами, які при досягненні 16-річного віку та одержанні паспорта прийняли національність одного з батьків та виявили бажання змінити її відповідно до національності другого з батьків³. Зазначене положення втратило чинність лише 27 січня 1999 р. на підставі Указу Президента України № 70/99⁴.

Сучасне українське законодавство в основному демократично вирішує питання визначення національно-етнічної приналежності особи. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про національні меншини в Україні» громадяни України «мають право вільно обирати та відновлювати національність» (при цьому відсутні будь-які умови, вимоги, критерії такого вибору та залежність від національності батьків), а далі підкреслюється, що «примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається»⁵. У статті 25 КЗпП України зазначається, що «при укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх… національну приналежність, походження, прописку та документи, подання яких не передбачено законодавством»¹. Така ж категорична вимога, спрямована на забезпечення права особи на національно-етнічну самоідентифікацію, міститься у Законі України «Про об'єднання громадян», відповідно до ст. 7 якого «забороняється відмова у прийнятті або виключення з політичної партії особи в зв'язку з її… національною належністю»².

Отже, законодавство України не лише не встановило критерії визначення національно-етнічної приналежності особи, але й визнає за кожним громадянином право вільно, тобто самостійно, без будь-якого тиску, примусу чи наполягання з боку інших осіб, на власний розсуд установлювати свою національно-етнічну приналежність або взагалі не визначати її. Тим паче, що жодних переваг, привілеїв, пільг, ніякого зиску чи обмежень такий вибір за собою не тягне. Здійснюючи національно-етнічну самоідентифікацію, особа може виходити зі своїх власних уявлень та переконань, установити для себе будь-які критерії або ж робити це взагалі без будь-яких критеріїв, ґрунтуючись на власних відчуттях, на особистому усвідомленні, керуючись емоціями або ж інтуїтивно, підсвідомо. В. Тишков при підготовці до перепису населення в Росії навіть запропонував передбачити можливість зазначати свою національність через дефіс. Наприклад, татарин-мишар, мордва-мокша тощо з метою уникнення абсурдних ситуацій, коли, скажімо, під час проміжного перепису 1994 р. в Мордовії взагалі не виявилося мордви, бо одні її представники віднесли себе до національності ерзя, а інші – до національності мокша. А от для тих, хто мешкає за межами Мордовії, внутрішньомордовська різниця виявилася несуттєвою, і тому вони визначили свою національність як мордовську. Тому за статистичними даними особи мордовської національності мешкали лише за межами Мордовії³.

Я. Крейчі та В. Велімський також вважають, що «суб’єктивний чинник свідомості в крайньому випадку є остаточним та вирішальним чинником у питанні національної ідентичності»⁴.

Разом з тим і рівень власного усвідомлення своєї національно-етнічної приналежності особи може бути (і досить часто буває на практиці) дуже різним. Одна людина може глибоко усвідомлювати свою національно-етнічну приналежність. Для іншої вона буде сприйматися напівсвідомо або й взагалі підсвідомо як другорядне питання. Одна особа може перейматися цією проблемою, переживати її емоційно, а інша може ставитися до неї байдуже. Рут ван Дейк пише про так звану «сплячу» етнічну приналежність, яка означає, що «індивіди не завжди і не обов’язково усвідомлюють свою етнічну приналежність... Але ця «спляча» форма етнічної приналежності може бути мобілізована різними громадськими й політичними цілями» і тоді «етнічні» категорії трансформуються в етнічні групи чи етнонації¹.

Перебуваючи у своєму національно-етнічному середовищі, людина досить часто відчуває себе достатньо комфортно і не відчуває потреби у постійному підтвердженні своєї національно-етнічної приналежності або й взагалі не згадує про неї. Коли ж людина перебуває у іншому, «чужому» національно-етнічному середовищі, вона може відчувати певний дискомфорт і оце зіткнення з іншою культурою та способом життя спонукає її згадати про свою національну ідентичність. Коли ж їй доводиться стикатися з певними перешкодами, обмеженнями (інколи умовними, ілюзорними), обумовленими саме її національно-етнічною приналежністю, тоді обставини змушують таку людину усвідомлювати свою приналежність до певної національно-етнічної спільноти більш глибоко. Так, етнічні росіяни в Естонії кардинально змінили своє ставлення до національної самоідентифікації особи після розпаду СРСР. І кожний новий приклад обмеження права окремої людини за національною ознакою (як це було, наприклад, у зв’язку з відмовою надати медичну допомогу п’ятнад­цятирічній дівчині, хворій на астму, лише тому, що вона не знала естонської мови²) спричиняє нову хвилю обурення серед російської діаспори, черговий раз нагадує кожній особі про її національну приналежність. За оцінками М. Нікіфорової, проблема дискримінації громадян, що належать до етнічних росіян, все гучніше заявляє про себе в Прибалтійських республіках колишнього СРСР; побутова дискримінація російськомовного населення, а також дискримінація при прийнятті на роботу, у сфері освіти, інших сферах життя нерідко має місце також в постсоціалістичних державах Сходу³. На жаль, і в Україні ще зустрічаються некоректні висловлювання в засобах масової інформації, з боку посадовців у органах місцевого самоврядування, державних установах і навіть у сесійній залі українського парламенту, які теж інколи сприймаються як образливі та такі, що принижують національну гідність представників окремих національних меншин, а іноді й представників титульної нації.

Затверджуючи Положення про паспорт громадянина України, Верховна Рада України відмовилася від зазначення в паспорті відомостей про національність власника, як це було протягом попередніх десятиліть. При цьому законодавці виходили передусім з необхідності забезпечити дійсно вільне волевиявлення особи під час здійснення національно-етнічної самоідентифікації. Однак всупереч чинному законодавству деякі офіційні бланки анкет, довідок, заяв до цього часу містять окрему графу «національність» і тим самим фактично примушують громадян не лише визначати свою національно-етнічну приналежність, а й публічно оприлюднювати свій вибір. Так, наприклад, графа «національність» міститься в Додатку № 4 до п. 25 (Форма № 6) Інструкції щодо правил та порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженої наказом МВС України від 17 серпня 1994 р. № 316¹. Після внесення (згідно з Наказом МВС України № 533 від 6 липня 2001р.) змін до вказаної Інструкції графа «національність» у Додатку № 4 до п. 25 (Форма № 6) залишилась. Причому у Формі № 6 особі фактично двічі пропонується визначитися зі своєю національною приналежністю (на титульному та зворотному боці бланку).

Всупереч Закону України «Про національні меншини в Україні» Інструкція про порядок реєстрації актів громадянського стану в Україні від 29 грудня 1984 р. № 22/5 (зі змінами і доповненнями, внесеними Міністерством юстиції 19 квітня 1994 р., тобто майже через два роки після прийняття вказаного закону) також вимагала від судів у рішенні про встановлення батьківства обов’язково вказувати відомості про національність батька дитини (п. 123)².

Викликає занепокоєння і те, що право на вибір національно-етнічної приналежності у прямій постановці закріплено лише у Законі України «Про національні меншини в Україні». У подальшому воно не було встановлено у Конституції України (хоча такі пропозиції висловлювалися та обґрунтовувалися в науковій літературі³) і не отримало належного розвитку в поточному законодавстві. Проблема тут полягає передусім у тому, що, з одного боку, це право сформульовано у ст. 11 Закону України «Про національні меншини в Україні» як право кожного громадянина, але, з другого боку, вміщення його саме у цьому законі дозволяє тлумачити його як таке, що належить виключно представникам національних меншин. На нашу думку, це право має бути визнане одним з головних конституційних прав особи.

На сучасному етапі розвитку українського (як і будь-якого іншого) суспільства значення права на вільне визначення національної приналежності зростає. На цю тенденцію вказує, зокрема, М. Шульга: «В умовах зрослого просторового руху людей, збільшення міжнаціональних шлюбів, розвитку інших інтеграційних процесів проблема національного самовизначення стає актуальною для все більшого числа людей. І постає вона то як проблема вибору особистістю для себе національності батька чи матері чи тієї національної групи, в якій особистість живе; то як проблема віднесення себе до великої національної групи або до її частини, яка може вже офіційно не визнаватися; то як проблема приналежності до національної меншини, яка також з різних причин може не визнаватися державою чи якимось соціальним інститутом»¹.

Немовля не може обрати собі національну належність. Його національну приналежність визначає його особисте оточення згідно з внутрішніми настановами та традиціями. Національна самоідентифікація людини в кожному конкретному випадку є своєрідною, особливою. Разом з тим є певні закономірності та певні типи (варіанти) національної ідентифікації. В одному випадку національно-етнічна ідентифікація здійснюється шляхом наслідування, коли індивід свідомо чи несвідомо копіює стереотипи поведінки певної національно-етнічної спільноти, серед якої він проживає та виховується. В іншому випадку національно-етнічна ідентифікація відбувається на основі примусу, коли індивіда примушують діяти певним чином, слідувати певним традиціям, звичаям, всупереч його бажанню. Зовсім інша ситуація складається, коли етнонаціональна ідентифікація відбувається взагалі в умовах усвідомленого вільного вибору аж до можливості відмови від національної приналежності взагалі.

Фахівці виокремлюють залежно від конкретних умов кілька типів національно-етнічної (етнічної) ідентичності: нормальна (образ своєї національно-етнічної спільноти сприймається як позитивний, її культура, мова, історія вважаються прийнятними, сприятливими); етноцентрична (означає некритичне ставлення до певної спільноти (групи), вивищення її характерних ознак, визнання за нею певних переваг над іншими та ототожнення особи з нею); етнодомінуюча (роль національно-етнічної ідентичності перебільшується, гіперболізується, визнається перевага «свого» народу над іншими, проповідується етнічна «чистота»); етнічний фанатизм (визнається абсолютне домінування етнічних інтересів); етнічна індиферентність (байдуже ставлення до власної національно-етнічної приналежності та національно-етнічної приналежності інших людей, нехтування національно-етнічним чинником); етнічний нігілізм (відкидання етнічності, національно-етнічної приналежності, етнокультурних цінностей); етнічне самоприниження (проявляється у відчутті другорядності, неповноцінності своєї національно-етнічної спільноти); амбівалентна ідентичність (недостатньо чітко виражена національно-етнічна ідентичність, яка зустрічається в змішаному етносоціальному середовищі)¹. В цілому погоджуючись із запропонованою класифікацією (типологією) національно-етнічної ідентичності людини, вважаємо за доцільне виокремити також і так звану подвійну ідентичність, яка виникає тоді, коли індивід одночасно ототожнює себе з двома різними національно-етнічними спільнотами.

Визначення національно-етнічної приналежності особи на практиці досить часто безпосередньо пов’язане з мовою, яку особа визнає рідною або якою переважно спілкується. Разом з тим прямої взаємозалежності тут немає і бувають випадки, коли особа у спілкуванні віддає перевагу одній мові, але вважає себе представником іншої національно-етнічної спільноти. Л. Солонько відносить до основних характеристик «особистісної субперсоналії» самосвідомість та мову («особистість не існує поза мовою, по суті, внутрішня мова виступає її матерією»)².

На думку Ю. Швалба, для ситуації в Україні характерним є переведення проблеми самоідентифікації у мовну площину. Зазначений критерій дозволяє виокремити чотири групи громадян: україномовних, російськомовних, білінгвів і тих, які спілкуються на так званому «суржику»³.

Реальна мовна ситуація в Україні визначається багатьма чинниками. З огляду на попередні деформації, обмеження та перекручування Конституція України визнає державною мовою лише українську. Це реальність, яку мають враховувати усі громадяни, посадові особи і політичні сили, незалежно від симпатій, уподобань та партійних програм. Разом з тим в Україні реально існує двомовність (перш за все українсько-російська), незалежно від того, які оцінки цей феномен знаходить з боку різних політичних сил. Це явище в науці називається білінгвізмом. Він є характерним для таких держав, як Іспанія, Франція, Канада, Бельгія, Швейцарія, Ліхтенштейн, Індія та для більшості країн Африки. Розрізняється індивідуальний та соціальний білінгвізм. У ХІХ ст. російсько-французький білінгвізм набув значного поширення серед так званого «вищого суспільства» тодішньої Росії. Відомий російський поет Ф. Тютчев, за власним визнанням, краще міг висловити думку французькою, ніж російською, свої листи та статті писав виключно французькою і на дев’ять десятих більше говорив у своєму житті французькою, ніж російською, а от вірші творив лише російською мовою¹.

Проаналізувавши досвід співіснування та взаємного культурного впливу чехів й німців, О. Бауер зробив висновок, що незважаючи на численні взаємні шлюби «ні стосовно німецької, ні стосовно чеської нації не може бути й мови як про природну спільноту. Обидві культури не з’єдналися воєдино. Різні культури, що передавалися різними мовами, відтворюють їх як самостійні, різко розмежовані нації»². Стосовно явища білінгвізму О. Бауер зазначає: «Зовсім інша справа, коли якийсь індивідуум бере рівномірну або майже рівномірну участь у культурі двох чи кількох націй. Таких індивідуумів також є чимало в прикордонних чи в національно-змішаних областях. З раннього дитинства вони говорять двома мовами, вони перебувають майже під однаковим впливом долі, культурних особливостей двох націй і, таким чином, вони, за характером своїм, стають членами обох націй або, якщо бажаєте, індивідуумами, що не належать до жодної нації. Адже індивідуум, на котрого впливає культура двох чи кількох націй, характер якого є рівнодіючою різних національних культур, не просто сполучає в собі риси характеру двох націй, але й володіє зовсім оригінальним характером, подібно до того, як хімічне змішування кількох елементів дає зовсім нове хімічне утворення»³.

Білінгвізм в Україні має досить дивну динаміку. Так, у 1992 р. білінгви складали 32%, тобто майже третину населення. У 1995 р. їх частка збільшилася до 35%, а потім почалося зменшення їх чисельності й у 2001 р. білінгви складали 26%⁴.

В Україні протягом довгого часу сформувався односторонній, можна сказати деформований білінгвізм, коли двомовними були переважно ті, хто вважав себе українцем за національністю, та представники деяких національних меншин. А от серед росіян, що проживають в Україні, двомовними визнали себе лише п’ять відсотків.

Україномовні громадяни досить легко переходять при потребі на російську мову і спілкуються нею. А от багато хто з російськомовних громадян, навіть знаючи українську мову, вважає досить часто принизливим, незручним, непристойним або навіть принципово неприйнятним спілкуватися українською. Багато хто з громадян України до цього часу не може позбутися комплексу упередженого ставлення до української мови як до такої, яка, начебто, має обмежені можливості для висловлення думки, як до «другорядної», «слабкої». До цього часу ще зустрічаються твердження про те, що українська мова не може бути мовою науки, економіки, технічної документації тощо. На жаль, власне незнання мови або невміння користуватися її значним мовним потенціалом ще й по сьогодні виправдовується «обмеженістю засобів мови». Бувають випадки, коли людина, не прочитавши жодного літературного твору українською мовою, твердить, що в українській літературі немає нічого значущого, цінного, справжнього. Невдоволення мовною політикою і мовним законодавством інколи переноситься на саму мову та на її носіїв. Добре відомо, що тотальна уніфікація здійснювалася за радянських часів у тому числі і за допомогою мовного фактора. Але як у насильницькій русифікації України не можна звинувачувати росіян (і тим більше російську мову), так само непослідовна мовна політика та недосконале мовне законодавство не є виною українців і української мови. Напевно, саме оця складна мовна ситуація і небажання різномовних громадян (і перш за все російськомовних та україномовних) зрозуміти один одного, їх невміння співпереживати, відчувати переживання, занепокоєння та біль інших перешкоджають досягненню міжнаціональної злагоди в суспільстві, спричинили мовну напруженість, відчуження, настороженість, а також надмірну обережність у взаєминах різних національних спільнот. Слід пам’ятати, що одним із каталізаторів збройного конфлікту в Молдові стало саме мовне протистояння та мовний радикалізм.

Розширення міжнаціонального, міжетнічного спілкування (в тому числі зростання кількості міжетнічних шлюбів) призвело до того, що мільйони людей мають так зване змішане національно-етнічне походження. Ще більше людей мешкають поза межами своїх національно-етнічних спільнот. Таке ускладнення етносоціальних процесів спричинило поєднання не лише в мові, а й у звичаях, побуті, світосприйманні багатьох людей ознак, характерних для двох чи навіть більше національно-етнічних спільнот. Мільйони людей не можуть з упевненістю, однозначно визначити власну національно-етнічну приналежність. Білінгвізм переростає у так звану подвійну національно-етнічну ідентифікацію або бінаціональність¹. До речі, з такою ж проблемою ще в ХІХ ст. зіткнувся М. Гоголь, який одночасно усвідомлював себе і як етнічний українець, і як етнічний росіянин. Така подвоєність (або подвійна національно-етнічна самоідентифікація) була характерною для багатьох діячів української культури і науки, в тому числі для І. Франка, Б. Кістяківського, В. Вернадського².

На тлі складного переплетіння власне національно-етнічних та міжнаціональних стосунків з іншими суспільними відносинами процес самоідентифікації особи на початку ХХІ ст. ще більш ускладнився. Як зазначає М. Шульга, «модель ідентифікаційної поведінки особистості змінюється не шляхом зміни однозначного ототожнення себе з окремою спільністю на ототожнення безпосередньо з усім людством, а набуває складнішого характеру. Розширюючи свою автономність, збільшуючи масштабність свого буття, людина освоює новий тип соціальної самоідентифікації – плюралістичної, коли можливе одночасне самоототожнення з багатьма групами»¹.

На думку У. Альтермаата, «лише тоді, коли у людей не існує жодного іншого вибору, вони з внутрішнім спротивом обирають ту чи іншу ідентичність. Подвійна чи множинна ідентифікація в деяких європейських країнах є нормальним явищем. В Іспаніі каталонці й андалузці почувають себе одночасно частиною і своєї народності, і центральної іспанської держави. У Швейцарії подвійна ідентичність є такою, що сама собою зрозуміла»². Проте в наведених автором випадках відбувається не зовсім вдале й дещо некоректне поєднання власне національної самоідентифікації з громадянством.

Разом з тим питання про існування національно-етнічних спільнот, до складу яких входять інші національно-етнічні спільноти, залишається дискусійним. Наприклад, на думку В. Криська, «до будь-якої нації можуть входити представники кількох етнічних груп, свідомо ідентифікуючи себе з конкретною національністю...»³.

На перший погляд здається, що якихось суттєвих проблем цей феномен не може викликати, адже бінаціональність так само, як і просто національність, не тягне за собою жодних переваг, привілеїв чи обмежень. Більше того, вона є природним і логічним продовженням права на національно-етнічну самоідентифікацію. І хоча це не виключає можливість кон’юнктурних коливань маргінальної частини суспільства, ураженої конформістськими настроями, від однієї національно-етнічної спільноти до іншої, проте втрати від абсолютного визнання права на вибір національно-етнічної приналежності (у тому числі і за особами, які одночасно усвідомлюють себе представником двох різних етносів) видаються все ж значно меншими, ніж від конструювання штучних обмежень чи чергових об’єктивних критеріїв національної приналежності. Опитування, проведене Міжнародним інститутом соціології, показало, що з 72,6% етнічних українців визнають себе українцями тільки 58,8%, з 20,1% росіян визнають себе росіянами тільки 10,8%. Варіант подвійної національності обрали кожний п’ятий українець і майже кожний другий росіянин¹. На подвійність національної самосвідомості багатьох громадян, які усвідомлюють себе водночас і українцями, і росіянами, звертає увагу й С. Мітряєва².

Деякі науковці переконані, що потрібно чітко розмежовувати такі явища, як білінгвізм та диглосія. Так, І. Кон зазначає, що «людина, яка однаково вільно володіє двома мовами, як правило, використовує їх у певному порядку. Часто одна мова виступає як більш «висока» й офіційна, а інша використовується в домашньому вжитку і вважається другосортною. Це явище на відміну від білінгвізму називається диглосією»³. Суперечливість мовної ситуації в Україні полягає в тому, що офіційно визнана на конституційному рівні державна мова сприймається багатьма (а в деяких регіонах – більшістю) за звичкою, за інерцією мислення як другорядна, другосортна. Таке ставлення до державної мови сприймається її носіями як приниження, що негативним чином відбивається і на загальному стані міжнаціонального порозуміння, і на процесі національної самоідентифікації особи.

На жаль, явища білінгвізму та бінаціональності до останнього часу залишаються недостатньо дослідженими і практично зовсім не враховувалися як при розробці українського законодавства про мови та про національні меншини, так і при винесенні Конституційним Судом України рішення щодо офіційного тлумачення положень ст. 10 Конституції України. Хоча достеменно відомо, що закон, який неадекватно відображає суспільні відносини та реалії сьогодення, приречений щонайменше на забуття та відверте нехтування.

В актуальності та важливості проблеми національно-етнічної самоідентифікації, пов’язаної з нею державної ідентифікації та подвійної ідентифікації переконує історичний досвід Бельгії, якій знадобилося понад сто п’ятдесят років для того, щоб остаточно конституювати федеративний устрій, в основу якого було покладено саме національно-етнічний чинник. На думку А. Пилипенка, слова бельгійського соціаліста Жюля Дестре, звернені до короля Альберта І в 1912 р., про те, що в Бельгії є валлійці й фламандці, та немає бельгійців, не втратили своєї актуальності і в другій половині ХХ ст. Більше того, інтенсивний економічний розвиток Фландрії після Другої світової війни посилив протиріччя між двома найбільшими мовними громадами Бельгії (франкомовною та голландськомовною), що викликало необхідність прийняття заходів для збереження державної єдності країни¹.

Разом з тим слід звернути увагу ще на один аспект цієї проблеми. Багато хто з науковців констатує роздвоєність особи, що має подвійне походження. Вона зустрічається досить часто і наслідком такої подвійної належності особи до двох національно-етнічних груп стає так звана маргінальність особи. Найкритичніший психологічний стан настає тоді, коли особа не просто перебуває на межі різних культур, а тоді, коли цінності цих культур набувають несумісного, антагоністичного характеру². На думку М. Шульги, маргінал проявляє психічну нестійкість – він прагне одночасно жити у двох світах, але по-справжньому не живе в жодному з них. Його духовний світ конгломератний: від одних цінностей він відцурався, а інші не увібрав. Звідси переживання ущербності, комплексу неповноцінності, що веде до агресивності, невмотивованої жорстокості. Він робить висновок, що втрата коренів, моральних та культурних опор робить маргінала особою з втраченою ідентичністю³. У науковій літературі виокремлюється чотири моделі вирішення проблеми національно-етнічної маргіналізації, які реалізуються на особистісному рівні у сфері самосвідомості: 1) психологічна, моральна подвійність, «розірваність душі між культурами», етносами, мовами; 2) самоідентифікація з однією із спільнот; 3) усвідомлення себе космополітом; 4) самоідентифікація себе з двома, трьома національно-етнічними спільнотами⁴. За даними опитування Я. Грицака, у Донецьку на запитання про національну ідентичність 45% опитаних відповіли, що вони «радянські» і «у своїх поставах ще більше відрізняються від українців, аніж росіяни»⁵.

Таким чином, право на національно-етнічну самоідентифікацію є одним з головних, визначальних прав людини, пов’язаних з її формуванням як неповторної індивідуальності, особистості. Без забезпечення для кожної людини реальної можливості усвідомити і визначити власну національно-етнічну приналежність буде неможливим і формування, розвиток та існування відповідних національно-культурних та національно-етнічних спільнот, що має стати обов’язковим етапом на шляху до створення в майбутньому так званої української політичної нації. Адже «шлях до демократії через творення нації, без сумніву, є повним небезпек, але інших шляхів просто немає»¹. Сьогодні залишається актуальним сформульоване ще І. Франком завдання «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в найякширшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися»².

Разом з тим, як зазначає В. Кимлічка, «сучасні ліберальні держави визнають, що концентровані на певній території групи, що були примусово інкорпоровані у певну державу, не можуть і не повинні бути змушені до прийняття національної ідентичності більшості. Якщо такі групи, як квебекці, каталонці, фламандці або шотландці, вважають себе окремими націями у більшій державі, то їхню національну відмінність слід визнавати у суспільному житті й державних символах, використовуючи такі речі, як статус офіційної мови, права самоврядування та визнання їхніх відмінних правових традицій»³.

Без забезпечення з боку держави достатніх умов для здійснення цього права неможливо подолати міжнаціональну напруженість та досягти міжнаціональної злагоди в суспільстві. Це право має бути визнано одним з головних критеріїв визначення демократичного характеру держави. Одночасно воно складає фундаментальну методологічну основу для дослідження особливостей, закономірностей та специфіки сучасних національно-етнічних (міжнаціональних, етнічних) відносин.