Аналіз змісту конституційних актів різних країн світу переконливо свідчить про те, що національно-етнічний чинник досить широко використовується в конституційному регулюванні багатьох держав і перш за все таких, як Іспанія, Росія, Словаччина, Румунія, Естонія та деяких інших.
Ще в австрійській Конституції 1867 р. (ст. 19) зазначалося: «Усі національні меншини рівноправні, і кожна з них має гарантоване право на збереження і підтримку своїх національних особливостей і мови. Державою визнається рівність існуючих у країні мов при використанні їх у школах, публічних установах та в громадському житті»1. Звертає на себе увагу те, що використання національно-етнічного чинника в зазначеній Конституції вже тоді мало диференційований характер, адже в ч. 3 ст. 19 Основного Закону навіть була передбачена така ситуація, коли поряд одночасно мешкає кілька національних меншин: «У землях, в яких проживає кілька національних меншин, публічні установи в галузі освіти повинні бути організовані таким чином, щоб жодна з цих національних меншин не примушувалася до вивчення іншої мови, що застосовується в будь-якій землі, і мала необхідні засоби для навчання своєю мовою»2. Проте невдовзі реальна практика пішла іншим шляхом. Згідно з австро-угорською угодою 1867 р. та законом про національності 1868 р. угорський уряд форсував мадяризацію за допомогою низки адміністративних і політичних засобів. За допомогою пільг та примусових заходів населення, що належало до інших національностей, підштовхувалось до асиміляції. За новим законом про народні школи 1879 р. викладання угорською мовою оголошувалось обов’язковим від дитячих садків до середньої школи. Угорська мова ставала мовою громадського життя, використання ж інших мов скоротилося1.
В Основному Законі Німеччини 1919 р. містилося спеціальне положення (ст. 113), яке було покликане забезпечити права іншомовних осіб на вільний національний розвиток: «Іншомовні частини населення імперії не повинні бути обмеженими законодавчими та адміністративними заходами в їх вільному національному розвитку, особливо у використанні їхньої рідної мови, у викладанні, внутрішньому управлінні та суді»2. Привертає увагу те, що у наведеному положенні використовувався негативний спосіб закріплення вказаного права, застосування якого свідчить про те, що при конструюванні цієї норми законодавець виходив з природного права представників національних меншин на вільний національний розвиток у вказаних сферах.
У Конституційній Хартії Чехословацької Республіки від 29 лютого 1920 р. було вміщено навіть спеціальний розділ VI, присвячений захисту національних, релігійних і расових меншин. Відповідно до § 131 зазначеної Хартії в тих містах і округах, в яких мешкала «значна частина чехословацьких громадян, які вживають не чехословацьку мову, передбачалася «можливість набуття освіти в публічних школах їх рідною мовою, причому навчання чехословацькій мові» могло визнаватися обов’язковим3.
За Ризьким мирним договором 1921 р. польський уряд зобов’язувався гарантувати національним меншинам (а їх у Польщі на той час було близько третини всього населення) права на вільний розвиток культури, мови і віросповідання. У статті 109 Конституції Польщі 1921 р. за кожним громадянином визнавалося «право зберігати свою національність, говорити своєю мовою і додержуватися своїх національних особливостей»4. При цьому передбачалося, що особливі закони держави мають забезпечити «меншостям у Польській державі повний і вільний розвиток їх національних особливостей за допомогою автономних спілок меншостей, які мають публічно-правовий характер, в рамках загального самоврядування»5. Проте, як зазначає В. Литвин, «насправді такі обіцянки були розраховані тільки на міжнародну громадськість. Виконувати їх ніхто не збирався»1. Про це свідчить і той факт, що у 1924 р. було ухвалено закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Незабаром більшість українських шкіл було перетворено на двомовні з переважанням польської мови. Українські кафедри Львівського університету були ліквідовані, а обіцянка заснувати за рахунок держави український університет так і залишилася невиконаною2. Внаслідок травневого 1926 р. перевороту Ю. Пілсудського у Польській державі було сформовано тоталітарний політичний режим, який зводив нанівець основні конституційні положення3.
Разом з тим у конституціях багатьох навіть багатонаціональних держав були відсутні положення про національні меншини. Так, Конституція Королівства Югославії від 3 вересня 1931 р. взагалі не згадує про національні меншини. Лише в Законі про народні школи від 5 грудня 1929 р. передбачалося як виняток набуття початкової освіти мовами меншин у місцях їх компактного проживання4.
Чинні конституції сучасних держав за використанням національно-етнічного чинника в конституційних нормах можна умовно поділити на три групи.
До першої належать конституції, які обмежуються вказівкою на рівність прав, незалежно від певних обставин, включаючи до їх переліку і національність та мову. Так, наприклад, у п. 3 ст. 3 Конституції ФРН 1949 р. зазначається: «Нікому не може бути завдано шкоди чи надано переваги внаслідок його статі, його походження, його раси, його мови, його місця народження чи спорідненості, його віросповідання, його релігійних чи політичних поглядів»5. Разом з тим, на думку С. Сущинської, «відповідно до ст. 116 Основного Закону ФРН етнічні німці автоматично стають громадянами Німеччини»6. З таким тлумаченням не можна погодитися, оскільки воно не випливає з конституційного тексту. Тому видається, що автор дещо перебільшила значення національно-етнічного чинника в конституційно-правовому регулюванні Німеччини, хоча реальна правова політика ФРН дійсно зорієнтована саме на створення сприятливих умов для національно-етнічної самоідентифікації німців, які мешкають в інших державах, та повернення їх на історичну батьківщину.
Другу групу складають конституції, які зосереджують увагу на окремих проблемах, пов’язаних з національною приналежністю та національно-культурним розвитком (наприклад, використання мов). Це конституції фрагментарного використання національно-етнічного чинника. Прикладом такого Основного Закону є Конституція Греції, в якій використання національно-етнічного чинника обмежується лише вказівкою на те, що «всі особи, які перебувають на території грецької держави, користуються повним захистом свого життя, честі й свободи, незалежно від національної, расової чи мовної приналежності, релігійних чи політичних переконань» (п. 2 ст. 5) та забороною офіційного перекладу на будь-яку іншу мову тексту Святого Писання без попереднього дозволу Автокефальної Церкви Греції і Великої Константинопольської Церкви Христової (п. 3. Ст. 3)1.
До конституційних актів цієї групи слід віднести й Конституцію Франції 1958 р., ст. 2 якої була доповнена Конституційним законом від 25 червня 1992 р. положенням про те, що «французька мова є мовою Республіки»2.
Не обминула національно-етнічний чинник і сучасна Конституція Австрії. Основу її конституційного законодавства складає Федеральний конституційний закон від 10.11.1920 р., в ст. 8 якого встановлено, що «німецька мова є державною мовою Республіки, але це не повинно обмежувати права мовних меншин, надані їм федеральним законодавством»3.
У частині 2 ст. 8 Федеральної конституції Швейцарської конфедерації, прийнятої шляхом референдуму у квітні 1999 р., зазначається, що ніхто не повинен зазнавати дискримінації, зокрема за підставами свого походження, раси, мови та інших факторів. З огляду на особливу лінгвістичну ситуацію за Федеральною конституцією Швейцарії національними мовами визнаються німецька, французька, італійська та ретороманська (ст. 4) і одночасно гарантується свобода користування будь-якою мовою (ст. 18). Разом з тим відповідно до ст. 70 Швейцарської конституції офіційними мовами визнаються німецька, французька та італійська. Ретороманська є офіційною мовою у відносинах, які складаються між державою та громадянами, що володіють ретороманською мовою. Причому за кантонами визнається право встановлювати свої офіційні мови. Задля збереження злагоди між лінгвістичними співтовариствами кантони мають слідкувати за традиційним територіальним поширенням мов і враховувати інтереси автохтонних лінгвістичних меншин. І Конфедерація, і кантони зобов’язані сприяти взаєморозумінню та спілкуванню між лінгвістичними співтовариствами. Конфедерація надає підтримку багатомовним кантонам у здійсненні їх особливих завдань. У Конституції Швейцарії наголошується, що Конфедерація бере на себе зобов’язання надавати підтримку тим заходам, які здійснюються кантонами Граубюнден та Тичино, що спрямовані на збереження та заохочення ретороманської та італійської мов (ч. 5 ст. 70)1.
У Конституції Іспанії 1978 р. також зроблена спроба врахувати багатонаціональний склад населення країни. У Преамбулі іспанської Конституції говориться про прагнення «забезпечити усім іспанцям і всім народам Іспанії здійснення прав людини, розвиток своїх культур і традицій, мов та інститутів», а також «сприяти прогресу культури та економіки для забезпечення усім гідного рівня життя»2. Відповідно до ст. 2 Основного Закону Іспанії «Конституція заснована на непорушній єдності іспанської нації, яка є єдиною і неподільною для всіх іспанців». Разом з тим «вона визнає і гарантує право на автономію національностей та регіонів, що її складають, а також солідарність між усіма ними»3. Отже, національно-етнічний чинник на конституційному рівні визнано головним критерієм створення територіальної автономії у вигляді відповідних регіонів. Більше того, усвідомлюючи особливе значення міжнаціонального спілкування для Іспанії, розробники Конституції спеціально вказують на «солідарність» між національно-етнічними спільнотами, тобто закладають підвалини досягнення та підтримання міжнаціональної, міжетнічної злагоди в суспільстві, чого на сьогодні так бракує багатонаціональній Україні. З огляду на складну мовну ситуацію значна увага приділяється і мовному питанню. Відповідно до ст. 3 Конституції Іспанії «кастильська мова є офіційною державною мовою». А далі використана досить оригінальна юридична конструкція: з одного боку, усі громадяни «зобов’язані знати її», але разом з тим «мають право нею користуватися»4. У частині 2 зазначеної статті визнається існування в Іспанії інших мов, за якими теж визнається офіційний статус «у відповідних автономних співтовариствах відповідно до їх статутів». Попередня історія Іспанії свідчить про численні факти переслідування за мовною ознакою, обмеження і навіть заборону окремих мов. Саме тому з метою унеможливити виникнення подібної практики в майбутньому в ч. 3 ст. 3 Конституції Іспанії підкреслюється, що «багатство мов і різноманітність діалектів Іспанії є частиною її культурного надбання і користується особливою повагою та захистом»1.
У комбінованій та несистематизованій Конституції Великої Британії також частково знайшов відображення національно-етнічний чинник. Справа в тому, що утворення Великобританії було оформлено правовими засобами (Акт про об’єднання з Шотландією 1707 р., Акти про Уельс 1536 р. та 1542 р., Акт про унію з Ірландією), факт існування яких на тривалий час легітимізував також існування шотландців, валлійців та ірландців як окремих національно-етнічних спільнот, став на заваді політиці примусової асиміляції, яку проводила домінуюча англійська більшість, та дозволив зберегти їм національно-етнічну ідентичність. Незважаючи на численні та наполегливі спроби придушити національний рух, здійснити асиміляцію в мовній, культурній та інших сферах, до цього часу в багатьох сферах збереглися національно-етнічні відмінності. Саме тому британський парламент та уряд неодноразово розглядали питання про передачу частини влади відповідним органам в Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії, яка до введення прямого правління у 1972 р. була справжньою територіальною автономією зі своїм представницьким органом (стормонт) та урядом автономії. Інші історичні складові частини Великобританії, на думку В. Шаповала та І. Алєбастрової, є адміністративною автономією2. У 1967 р. навіть було прийнято спеціальний закон, згідно з яким статус валійської мови було прирівняно до статусу англійської. З травня 1999 р. у Шотландії і Уельсі функціонують обрані населенням представницькі органи – відповідно парламент і асамблея3.
Довгий та складний шлях до створення власної незалежної держави, який пройшов ірландський народ, обумовив закріплення в ст. 1 Конституції Ірландії від 29 грудня 1937 р. права на національне самовизначення: «Ірландський народ цим затверджує невід’ємне, невідчужуване й суверенне право обирати власну форму правління, визначати свої відносини з іншими народами та розвивати своє політичне, економічне й культурне життя згідно з власними схильностями й традиціями»4. З огляду на складну мовну ситуацію, яка склалася в Ірландії внаслідок жорсткого переслідування ірландської мови впродовж кількох століть (досить нагадати, що англійський кримінальний закон 1695 р., який діяв на території Ірландії, забороняв використання ірландської мови та спричинив руйнацію ірландських культурних традицій), у ст. 8 Конституції ірландська мова була визнана державною і першою офіційною, англійська – другою офіційною мовою. Крім того, передбачено, що законом «може бути встановлено використання однієї з названих мов тільки для однієї чи кількох офіційних цілей як для усієї держави, так і для окремої її частини»1.
Використання національно-етнічного чинника в Конституції Республіки Вірменія, ухваленої всенародним референдумом 5 липня 1995 р., обмежується встановленням державної мови – вірменської (ст. 12), описом Герба держави (ч. 2 ст. 13), вказівкою на визнання рівних прав, свобод і обов’язків громадян, незалежно від національності, раси, мови, а також виокремленням спеціальної конституційної норми, присвяченої правам національних меншин, відповідно до якої «громадяни, які належать до національних меншин, мають право на збереження своїх традицій, розвиток мови та культури» (с. 37)2.
За Конституцією Індії офіційною мовою оголошено мову хінді. Разом з тим було визнано доцільним використання англійської мови протягом 15-річного терміну з моменту набуття чинності Конституцією (тобто з 26 січня 1950 р.) для всіх офіційних цілей Індійського Союзу. Однак спроби замінити англійську мову на хінді зустріли спротив з боку населення півдня, населення якого говорить на мовах, що значно відрізняються від хінді. Як зазначає М. Плєшова, «мудрість індійських політиків і правознавців дозволила не форсувати вирішення проблеми офіційної мови, опираючись на застереження про можливість продовження дії англійської як офіційної мови, якщо це буде визнано доцільним. Остаточно питання про державну мову не вирішене й по сьогодні, хоча англійська поступово здає свої позиції під тиском хінді, в першу чергу, та інших індійських мов – до цієї категорії належить 17 мов (Додаток 8-й Конституції)»3.
До третьої групи належать конституції, які виокремлюють спеціальні розділи або ж значну кількість розосереджених у різних розділах положень, покликаних охопити правовим впливом різноманітні аспекти, пов’язані зі збереженням національної самобутності окремих спільнот та реалізацією національно-етнічних прав особи. У деяких з них простежується намагання комплексно забезпечити права національних меншин.
У Конституції Словаччини 1992 р. виділено спеціальний розділ 4, присвячений питанням забезпечення прав національних меншин. І хоча він складається лише з двох статей, та в ньому вдалося всебічно, як для конституційного тексту, визначити найбільш принципові основи правового статусу національних меншин та окреслити їх найважливіші права. Розділ 4 Словацької Конституції називається «Права національних меншин та етнічних груп». У статті 33 зазначається: «Належність до будь-якої національної меншини або етнічної групи не може бути використана для заподіяння шкоди цим особам». У статті 34 Конституції Словаччини громадянам, які належать до національних меншин або етнічних груп, гарантується «всебічний розвиток, особливо право на розвиток разом з іншими членами меншості або групи, своєї власної культури, право шукати і одержувати інформацію рідною мовою, об’єднуватися в асоціації на національній основі, встановлювати та організовувати педагогічні та культурні інститути»1. А далі зазначається, що більш детальна регламентація здійснюється у поточному законодавстві. У частині 2 цієї статті додатково «до права вивчати державну мову» визначається перелік інших прав, які пов’язуються з належністю до національних меншин: а) право на освіту своєю рідною мовою; b) право використання рідної мови в офіційних контактах; с) право брати участь у вирішенні питань національних меншин та етнічних груп2. Але гарантоване Конституцією використання прав громадянами, які належать до національних меншин та етнічних груп, має певні межі. Воно «не повинно призводити до загрози суверенітету і територіальній цілісності Словацької Республіки або дискримінації інших мешканців»3.
З огляду на складне історичне минуле, багатонаціональний склад населення та федеративний устрій особливого значення набуває національно-етнічний фактор для конституційного регулювання Росії. Він одержав застосування, використання або згадку в статтях 19, 26, 29, 65, 66, 68, 69 Конституції Російської Федерації 1993 р. Традиційне для багатьох конституцій закріплення принципу рівноправності в Конституції Росії сформульовано більш об’ємно, жорстко і категорично: «Держава гарантує рівність прав і свобод людини і громадянина незалежно від... раси, національності, мови... Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності»1. У статті 26 закріплено право кожного «визначати і вказувати національну належність. Ніхто не може бути змушений визначати та вказувати свою національну належність. Кожний має право на користування рідною мовою, на вільний вибір мови спілкування, виховання, освіти і творчості»2. Безперечно, ця норма має сучасний демократичний вигляд, але в умовах, коли протягом багатьох десятиліть сфера застосування всіх мов, крім російської, штучно обмежувалася, право на вільний вибір мови може означати і продовження процесу відмови від національних мов на користь російської. У статті 29, присвяченій свободі думки та слова, спеціально зазначається: «Не допускається пропаганда чи агітація, що викликають соціальну, расову, національну чи релігійну ненависть і ворожість. Забороняється пропаганда соціальної, расової, національної, релігійної чи мовної переваги»3. У статті 65 подається перелік суб’єктів Російської Федерації, серед яких названо 21 республіку, 1 автономну область та 10 автономних округів, в основу створення яких покладено саме національно-етнічний чинник. Стаття 66 присвячена питанням визначення основ правового статусу суб’єктів федерації. У статті 68 встановлено, що «державною мовою Російської
Федерації на всій її території є російська мова»4. За республіками визнається право встановлювати свої державні мови, які використовуються в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, державних установах поряд з державною мовою Російської Федерації. Усім народам Росії держава гарантує право на збереження рідної мови, створення умов для її вивчення та розвитку. Досить гостро в Росії стоїть питання забезпечення прав малочисельних народів. Тому в Конституції Російської Федерації виокремлено спеціальну ст. 69, в якій держава «гарантує права корінних малочисельних народів згідно з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права та міжнародними договорами Російської Федерації»5. Таке положення сприймається як сучасне й демократичне, однак не існує якогось єдиного переліку «загальновизнаних принципів і норм міжнародного права». До того ж деякі з них можуть сприйматися й тлумачитися неоднозначно або ж навіть як такі, що суперечать один одному.
Досить своєрідно використовується національно-етнічний чинник у конституційно-правовому регулюванні Бельгії. У Конституції цієї країни знайшов відображення передусім федеративний устрій держави, в основу якого покладено саме національно-етнічний чинник. Як зазначає А. Пилипенко, «юридичною основою вирішення міжнаціональних проблем стали конституційні реформи 1970 р., 1980 р., 1988 р. і 1993 р., які ознаменували перехід Бельгії від унітарного державного устрою до федеративного»1. Особливостям Бельгійської федерації присвячена частина 1 Конституції Бельгії, яка містить сім статей, закріплює федеративний устрій Бельгії та досить складну систему територіально-лінгвістичного поділу країни. Бельгія поділена на три співтовариства (Французьке, Фламандське та Німецькомовне), на три регіони (Валійський, Фламандський і Брюссельський) та на чотири лінгвістичні регіони (французької мови, голландської мови, двомовний регіон Брюсель–столиця і німецькомовний регіон). Причому «межі чотирьох лінгвістичних регіонів можуть бути змінені лише законом, прийнятим більшістю голосів у кожній лінгвістичній групі кожної з палат, за умови, що присутніми є більшість кожної групи і загальна кількість поданих голосів в обох лінгвістичних групах досягає двох третин тих, хто взяв участь у голосуванні»2. У статті 30 Конституції Бельгії зазначається, що «використання мов, прийнятих у Бельгії, не є обов’язковим; воно може регулюватися лише законом і тільки стосовно актів державної влади та для судочинства»3.
У Конституції Естонії 1992 р. проблема правового статусу національних меншин знайшла своє відображення в чотирьох статтях4. Відповідно до ст. 49 за кожним визнається «право зберегти свою національну належність». Стаття 50 закріпила право національних меншин «створювати в інтересах національної культури самоврядні установи на умовах і в порядку, встановлених Законом про культурну автономію національних меншин». Врегулюванню відносин особи з державними органами та органами місцевого самоврядування присвячена ст. 51, у якій вказується: «Кожен має право звертатися до державних установ, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб естонською мовою і отримувати відповідь цією мовою». Разом з тим «у регіонах, де не менш половини постійних мешканців належить до національної меншини, кожен має право отримувати відповідь від державних установ, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб також мовою цієї національної меншини». Йдеться перш за все про російське та так зване російськомовне населення. У статті 52 встановлено: «Діловодство у державних установах і місцевих самоврядуваннях ведеться естонською мовою». Проте «у регіонах, де естонська мова не є мовою більшості населення, органи місцевого самоврядування можуть у встановлених законом обсязі та порядку вести внутрішнє діловодство мовою більшості постійного населення цього регіону. Використання іноземних мов, у тому числі мов національних меншин, у державних установах та в процесі судового й досудового провадження встановлюється законом»1. На жаль, зовні демократичні конституційні положення на практиці реалізуються не завжди і значною мірою зводяться нанівець надмірними обмеженнями у поточному законодавстві.
У румунській Конституції 1991 р. проголошується, що Румунія є єдиною та неподільною батьківщиною для всіх її громадян, які не повинні зазнавати ніякої дискримінації, незалежно від раси, національності, етнічного походження, мови (ст. 4). Держава визнає і гарантує особі, яка належить до національних меншин, права зберігати і проявляти свою етнічну, культурну, мовну й релігійну ідентичність (ст. 6). Забороняється будь-який наклеп на країну чи націю, підбурювання до національної, расової чи релігійної ненависті, спонукання до дискримінації та територіального сепаратизму (ст. 30). Право особи, яка належить до національних меншин, вивчати свою мову, а також одержувати освіту цією мовою гарантується державою (ст. 32)2. Заслуговує на увагу спроба встановити для представників національних меншин додаткові гарантії щодо представництва у парламенті. Так, організації румунських громадян, які належать до національних меншин, що не подолали виборчий бар’єр на парламентських виборах, мають згідно з законом про вибори, право на одне депутатське місце кожна. При цьому громадяни, які належать до національної меншини, можуть бути представлені лише однією організацією3.
Конституція Республіки Бєларусь 1994 р. (зі змінами і доповненнями від 24 листопада 1996 р.) неодноразово звертається до національно-етнічного чинника. Так, наприклад, у ст. 14 мова йде про те, що «держава регулює відносини між соціальними, національними та іншими спільнотами на основі принципу рівності перед законом, поваги до їх прав та інтересів», а у ст. 15 держава бере на себе відповідальність за «вільний розвиток культур усіх національних спільнот, які проживають у Республіці Бєларусь»4. Державними мовами у Республіці Бєларусь визнаються на конституційному рівні (ст. 17) білоруська та російська мови. Окрім того, у ст. 50 Конституції Республіки Бєларусь встановлено, що «кожний має право зберігати свою національну приналежність, так само ніхто не може бути примушений визначати та вказувати національну приналежність». За образу національної гідності передбачається переслідування за законом. За кожною людиною визнається право користуватися рідною мовою та обирати мову спілкування, а держава у свою чергу «гарантує згідно з законом свободу вибору мови виховання та навчання»1.
У Конституції Федеративної Республіки Бразилія від 5 жовтня 1988 р. теж враховуються різні аспекти національно-етнічного чинника. Серед принципів, яких Бразилія зобов’язується дотримуватися в міжнародних відносинах, перелічено самовизначення народів, відмова від расизму та співробітництво між народами. У ній забороняється також будь-яка дискримінація, що посягає на основні права і свободи (ст. 5, абзац XLI), а практика расизму віднесена до злочину, який не має строку давності та не припускає звільнення під поручительство (ст. 5, абзац XLII)2. Офіційною мовою Федеративної Республіки Бразилія визнається португальська (ст. 13)3. Конституція Бразилії досить своєрідно враховує національно-етнічний чинник для спрощеного набуття бразильського громадянства. Для цього потрібно безперервне протягом одного року проживання в Бразилії та володіння хорошою вдачею для осіб – вихідців з країн португальської мови (ст. 12 абзац ІІ а)4. Крім того, за Конституцією Бразилії держава зобов’язується сприяти проявам народної індіанської, афро-бразильської культури та інших культур, які беруть участь у національному культурному процесі, а також передбачає законодавче встановлення пам’ятних дат особливого значення для різних національних етнічних груп (ст. 215)5. Бразильська Конституція вимагає, щоб при вивченні історії Бразилії в освітянських закладах обов’язково враховувався внесок різних культур та етнічних груп у формування бразильського народу (ст. 242).
Глава VIII Бразильської конституції спеціально присвячена правовому статусу індіанців. До неї входить дві статті, причому ст. 231 складається з преамбули і семи параграфів. За індіанцями визнаються соціальна організація, звичаї, мови, вірування й традиції, а також їх початкові права на землі, які вони традиційно займають. Прямо в Конституції встановлено, які саме землі є такими, що традиційно займають індіанці, підкреслюється значення цих земель для їх фізичного й культурного відновлення згідно зі звичаями, нравами й традиціями. Визнається також виключне право індіанців володіти та користуватися багатством ґрунтів, вод і озер, що знаходяться на цих землях. Використання гідроресурсів, дослідження та добування мінеральних ресурсів на індіанських землях можуть здійснюватися лише за дозволом Національного конгресу, за умови отримання висновків відповідних (індіанських) громад; а участь вказаних громад у результатах експлуатації ресурсів має забезпечуватися згідно з приписами закону. Індіанські землі визнаються невідчужуваними, а права на них – невід’ємними. Конституція забороняє переселяти індіанські племена з їх території, за винятком, коли є рішення Національного конгресу, у разі катастроф чи епідемій, які становлять ризик для населення, або в інтересах забезпечення суверенітету країни після розгляду питання Національним конгресом. Проте в усіх випадках їх термінове повернення гарантується у разі, коли зникає зазначений ризик. Крім того, за Конституцією Бразилії визнаються недійсними і не діють будь-які акти, предметом яких є отримання у власність та володіння індіанськими землями або експлуатація природних багатств, вод і озер, що розташовані на цих землях (ст. 231). Конституція Бразилії визнає індіанців, їх співтовариства та організації сторонами в судах для захисту своїх прав і інтересів, причому прокуратура повинна брати участь у всіх стадіях процедури (ст. 232)»1.
В аспекті конституційно-правового регулювання міжнаціональних відносин і використання при цьому національно-етнічного чинника цікавим і повчальним є також досвід інших країн. Однак обсяг цього дослідження не дозволяє детально його проаналізувати. Разом з тим навіть наведених прикладів конституційного закріплення прав громадян, пов’язаних з їх національно-етнічною приналежністю, бажанням зберегти етнічну самобутність і забезпечити вільний і всебічний національно-культурний розвиток певних спільнот, достатньо для того, щоб зробити кілька важливих висновків.
По-перше, немає прямої залежності між обсягом використання національно-етнічного чинника та ступенем його деталізації на рівні конституційного регулювання, з одного боку, і фактичним станом міжнаціональних, міжетнічних відносин. Так, у Фінляндії, незважаючи на те, що національно-етнічний чинник використовується в Основному Законі лише фрагментарно, завдяки розгалуженому поточному законодавству та постійній виваженій, толерантній і підкреслено шанобливій щодо етнічних меншин політиці вдалося досягти значно більших результатів, ніж у тих країнах, у конституціях яких зазначеним проблемам присвячені окремі розділи. В Іспанії вдалося принципово змінити ставлення державних органів до національних меншин, хоча навіть факт їх існування визнається в Конституції лише опосередковано. Разом з тим досить детальна конституційна регламентація статусу меншин у Словаччині не змогла зняти побоювання угорської меншини щодо можливої асиміляції в майбутньому, знизити напруженість у відносинах між Угорщиною та Словаччиною через проблему національних меншин. Угорщина виступала проти вступу Словаччини до Ради Європи, а Словаччина попереджала про можливість скасування закону про право національних меншин використовувати свою національну мову в державних справах у тих районах, де вони складають більше п’ятої частини населення1.
По-друге, досвід конституційного регулювання інших країн може бути використаний в Україні лише після проведення попередньої всебічної та ретельної правової експертизи, а також узагальнення відповідних прогнозів фахівців. На особливу увагу при цьому заслуговують положення іспанської, фінської та словацької конституцій.
Для цього не обов’язково вносити зміни до чинної Конституції України, під час розробки та прийняття якої пропозиції щодо закріплення деяких національно-культурних прав громадян на конституційному рівні2 не знайшли підтримки. Тому, по-третє, ця прогалина має бути подолана у поточному українському законодавстві. Основному Закону України бракує чіткої та однозначної спрямованості на досягнення міжнаціональної, міжетнічної злагоди. Чинна українська Конституція містить конкуруючі норми, що дозволяє різним політичним силам спекулювати ними, посилаючись на шляху до своєї мети на одні з них та одночасно нехтуючи іншими. Поточне законодавство має закласти підвалини взаємної поваги та толерантності у стосунках між громадянами різної етнічної приналежності, сприяти їх об’єднанню в єдиній українській політичній нації.
Достарыңызбен бөлісу: |
