Та конституційно-правові аспекти


§ 1. Феномен «національного» й «етнічного»: співвідношення понять



бет2/16
Дата21.07.2016
өлшемі1.58 Mb.
#214473
түріПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

§ 1. Феномен «національного» й «етнічного»:
співвідношення понять


У науковій та науково-популярній літературі, в політиці та в повсякденному житті широко використовуються терміни «нація», «національний», «національність», «національні меншини», «національні групи», «націоналізм», «націоналістичний», «інтернаціоналізм», «інтер­національний», словосполучення «міжнаціональні відносини», «націо­нальний розвиток», «національне самовизначення», «національне походження», «національно-територіальний устрій», «національна гордість», «національна обмеженість», «національне приниження», «націоналістичні забобони» та багато інших термінів та словосполучень, для утворення яких використовується корінь «нац» або «націо», а також близькі до них за змістом терміни і словосполучення: «етнос», «етнічний», «міжетнічний», «міжетнічні відносини», «етнічні меншини», «мовні меншини», «етноцид», «геноцид», «ксенофобія», «расова дискримінація» тощо. Як же співвідносяться між собою зазначені терміни та словосполучення? Чому в одних випадках мова йде про «націю» й «національні меншини», а в інших – про «етнос» та «етнічні меншини»?

З огляду на розмаїття та неоднозначність термінології, а також суттєвий вплив національного та етнічного чинників практично на усі соціальні процеси важливо більш глибоко проаналізувати та співставити головні з цих понять. До того ж спеціальні дослідження, присвячені цій проблемі, практично відсутні, а окремі розрізнені наукові роботи, присвячені дослідженню правових аспектів міжнаціональних відносин та національно-етнічного розвитку, лише торкаються цих проблем, у той час як вони потребують систематизації, узагальнення та подальшого поглибленого вивчення.

Так, наприклад, Л. Актон писав про «національне самовизначення», «національний елемент», «національні прагнення», «національне звільнення», «національну ідею», «природу нації», «національну теорію», «національні домагання»1. Е. Геллнер виклав власну гіпотезу «пришестя (приходу) націоналізму», говорить про «теорію націоналізму», «романтичний націоналізм», «націонал-ірредентизм», «національні держави»2. О. Бауер розглядав «національне питання», «національну культурну спільноту», «національне відчуття», «національні оцінки», «національні цінності», «держави національностей»3.

М. Бердяєв досліджував «проблеми національності», співвідношення «національності та людства», «націоналізму та месіанства», «націоналізму та імперіалізму»4. В. Жаботинський виокремлював «ін­стинкт національного самозбереження»5. К. Хюбнер вивчав феномен «нації від забуття до відродження», розглядав «національну ідею», «національну системну множину», «національну ідентичність», «феноменологію національної самоідентифікації»6. Ю. Римаренко зосередив увагу на дослідженні «національного поступу», «національного розвою», «національної сором’язливості», «національного виховання», «національного самоототожнення»7. Г.Касьянов всебічно розглянув «теорію нації», «теорію націоналізму» та «український націоналізм»8.

Б. Попов, В. Ігнатов, М. Степико та інші автори колективної монографії «Феномен нації: основи життєдіяльності» запропонували власний підхід до переосмислення основ існування та діяльності нації за допомогою соціологічних і філософських методів9.

Я. Дашкевич звернувся до «національного питання в Україні»10. Ентоні Д. Сміт глибоко досліджує феномен «національної ідентичності», «виникнення націй», співвідношення «націоналізму та культурної ідентичності», «сепаратизм і мультинаціоналізм»1. Головною темою дослідження В. Іванишина стали «нація», «державність», «націоналізм»2. Крім того, в науковій літературі проводяться й інші численні дослідження феномену «нації», «національності», «міжнаціональних відносин» тощо.

Разом з тим багато хто з науковців (у тому числі й деякі з перерахованих раніше) досить часто звертаються до проблем «етносу», «етнічної самобутності», «міжетнічних взаємин» і т. п. Зокрема, Ерік Дж. Хобсбаум досліджував співвідношення «принципу етнічної приналежності» та «націоналізму»3. Урс Альтерматт крім феномену «нації», «національних держав» та «державних націй» намагався осягнути ще й «етнонаціоналізм», «етнічний поділ», «етнізацію»4. М. Хрох звертався до проблем «нації», «національних рухів», «націоналізму», «етнонаціоналізму», «мовного компоненту в національних рухах» та «недомінантних етнічних груп»5.

Досліджуючи «націотворчу функцію інтелігенції», О. Забужко подала власне бачення й «структури національного вибору», й «етносу особистості»6. Ю. Римаренко вивчав «етностереотипи» та засоби їх подолання, проблеми «етнонаціональної політики», «культуру міжетнічного спілкування», питання «взаємодії етносів»7 тощо. А. Колодій вважала за доцільне розглядати не лише «розмаїтість шляхів націотворення», але й «етнічне підґрунтя націй»8.

Здійснивши політологічний аналіз співвідношення та специфіки взаємодії «етносу» й «релігії», «етнонаціональної зумовленості міжконфесійних відносин», О. Шуба розглядав питання «асиміляції українського етносу»9. М. Степико проводив окреме дослідження «буття етносу», говорив про «етносоціальну дійсність», «культурно-історичні форми існування етносів», «етнонаціональні спільноти», «етнонаціональну ідентифікацію людини»10. С. Лурьє досліджувала «етнос», «етнологію», «етнічну картину світу», її формування та принципи варіативності, «спонтанне структурування етносу», «внутрішньоетнічний конфлікт», «взаємодію етносу та його діаспори»1. Л. Гумільов здійснив глибоке та всебічне дослідження закономірностей етногенезу та пов’язані з ним процеси, висунувши при цьому власну оригінальну гіпотезу та обґрунтувавши концепцію етногенезу, що базується на понятті «пасіонарності»2.

О. Нельга виокремив «етнічний зміст» самосвідомості особистості3. М. Юрій звернувся до проблем «етногенезу східних слов’ян», «етногенезу та менталітету українського народу», досліджує стереотипи поведінки4.

Аналіз змісту зазначених та багатьох інших наукових праць дає всі підстави для висновку про те, що чіткого розмежування між «нацією» та «етносом», між «національним» та «етнічним» на сьогодні немає і, напевно, бути не може. Разом з тим більшість науковців все ж таки вважає, що етноси існували завжди, а нації з’явилися лише понад два століття тому. На думку Е. Геллнера, нації виникли в першій половині ХІХ ст. Він вважає, що «на початку сучасної епохи, 1815 р., нації, існували вони чи ні (насправді їх ще не було), не бралися до уваги при встановленні нових політичних кордонів... Надзвичайно складну лінгвістичну або культурну карту Європи, скажімо, 1815 р., коли культурно-лінгвістичні кордони, по суті, жодним чином не відповідали кордонам політичним, потрібно було замінити новою картою, яка відносилася, скажімо, до 1848 р., коли така кореляція стала якщо ще не абсолютною, то, принаймні, уже цілком очевидною»5.

Проте ще у XVIII ст. видатні мислителі, і передусім філософи, звернули увагу на формування та вихід на політичну арену націй. Для визначення сутності нації досить вдале поняття – загальний дух – запропонував Ш. Монтеск’є, який писав: «численні речі керують людьми: клімат, релігія, закони, рід правління, приклади з минулого, нрави, звичаї. З усього цього формується й походить загальний дух народу»6. К. Хюбнер вважає, що «ця дефініція мала прямо-таки класичне значення. Вперше таким чином було подано явне визначення нації як культурної спільноти, що формується природними та історичними реальностями»1.

Певним чином перекликається з «загальним духом» Ш. Монтеск’є твердження П. Кравченка про «ментальне утворення». Зокрема, він зазначає, що «факт феноменальної здатності народу до самозбереження, самоідентифікації себе як «єдиного роду-племені» в умовах тривалого перебування у складі різних імперій є підставою для розгляду питання про наявність незалежно від окремих індивідів ментального утворення, що може бути виявлене та усвідомлене за допомогою філософського рефлексування певної національної ідеї»2.

Основні ідеї Ш. Монтеск’є дістали подальшого розвитку у працях інших філософів XVIII ст. Зокрема Й. Мьозер простежив феномен загального духу в його багатоманітності, показав вдачу, звичаї, менталітет громадян та їх зв’язок з устроєм держави. Е. Берк визначав націю як диференційовану, таку, що стала зрілою завдяки своїй історії та практичному розуму, цілісність. Лессінг вважав визначальним зв’язок нації з культурою. Гердер обстоював ідею національної держави, вважав, що мова є виразником характеру нації і як опорна основа нації приводить до вимоги толерантного ставлення до інших мов, культур і націй3. В. Гумбольдт доводив, що нації – божественні продукти природи, а будь-яка політична діяльність повинна мати національний фундамент. Фіхте досліджував національний характер та дійшов висновку, що мова в своєму становленні є результатом власного досвіду нації4. А. Мюллер виходив з подвійної природи людини, відповідно до якої людина одночасно і окремий, особливий індивід, і втілення загального духу завдяки належності до певної національної спільноти5.

Б. Андерсон вважає, що нації і націоналізм з’явилися наприкінці XVIII ст.6 Л. Актон висловив думку про те, що нації в сучасному розумінні виникли наприкінці епохи середньовіччя: «Як античні римляни завершували свої завоювання тим, що вивозили богів скореного народу, так Карл Великий зломив національний опір саксів лише насильницьким руйнуванням їх язичницьких обрядів. У результаті спільних зусиль церкви та германської раси після виходу з середньовіччя з’явилася інша система націй і нове розуміння національності. Природа була переможена як у нації, так і в індивідуумі»1.

Разом з тим навіть серед науковців до цього часу немає одностайності щодо історичних періодів і зокрема щодо меж середньовіччя. Так, у передмові до перевиданої книги «История древнего мира /Р. Ю.Виппер. История средних веков/ А. А. Васильев», яка неодноразово видавалася ще до 1917 р., зазначається, що періодизація історії середніх віків у А. А. Васильєва не співпадає з сучасною: середні віки у нього закінчуються наприкінці XV ст. (падіння Константинополя, відкриття Америки, формування централізованих держав у Європі). Таким чином, не охоплюється період Пізнього Середньовіччя (XVI – перша половина XVII ст.). Цей час відносили тоді уже до Нової історії2.

Однак Л. Актон стверджує, що нації існували і в так звані часи язичників, тобто висуває тезу, яка певним чином суперечить попередньому твердженню: «В дикі язичницькі часи нації відрізнялися одна від одної разюче: не лише своєю релігією, але й звичаями, мовою, характером. При новому укладі вони вже мали між собою багато спільного; старі перепони, що їх розділяли, були усунуті, і новий принцип самоврядування, введений християнством, дав їм можливість жити разом, під владою одного й того ж уряду, не втрачаючи при цьому з необхідністю національних звичаїв, укладів і законів. Нова ідея свободи створила простір для життя різних племен в одній державі. Нація була уже не тим, чим в античності, не спільнотою людей, що зводили себе до спільного предка, не продуктом певної місцевості, не результатом лише фізичних і матеріальних причин, але істотою моральною і політичною; перед нами тепер уже не плем’я, згуртоване на основі географії та психології, але така, що склалася історично, під впливом держави, нація»3. Отже, як бачимо, автор фактично визнає існування двох видів націй: націй давнини та сучасних (модерних) націй.

На думку О. Картунова та Ю. Римаренка, до ХІІ-ХІІІ ст. термін «нація» застосовувався переважно до етнічних спільнот, а протягом XVI-XVII ст. він набуває уже політичного змісту4.

Л. Грінфельд визнає Англію місцем народження націоналізму в XVI ст. Так само з XVI ст. пов’язувала появу націоналізму І. Марку, але посилаючись при цьому на приклад Італії. Г. Кон та Л. Снайдер вказують на виникнення націоналізму в XVII ст. в Англії та Голландії. Г. Кон вважає, що націоналізм як ідеологія поширився в Європі та Америці в останній чверті XVIII ст. Б. Шейфер вважає місцем виникнення націоналізму Америку, а роком його народження 1776 р. І. Кедорі відносить народження націоналізму як ідеології до 1806 р. – дати оприлюднення «Звернень до німецької нації» Й.-Г. Фіхте1.

Так само немає єдиного підходу й щодо типології націй. Вони поділяються на «історичні» та «неісторичні»; «давні» та «нові»; «територіальні» та «безтериторіальні»; «повномасштабні», «державні» («політичні») та «етнічні»; «єдині» та «розколоті» («розділені»)2. О. Бауер виокремлює три види націй: «Перший тип показує нам націю, всі члени якої пов’язані як спільністю крові, так і спільною культурою предків... Другий тип представлений нацією класового суспільства... Націю пов’язує уже не кровна і культурна єдність мас, а культурна єдність одних лише панівних класів, що командують цими класами й живуть їхньою працею... Нарешті, третій тип подає соціалістичне суспільство майбутнього, яке знову об’єднує одноплемінників в автономне національне ціле. Однак націю пов’яже тоді вже не спільність походження, а спільність виховання, праці, спільне користування культурними цінностями. Тому нації не буде загрожувати більше небезпека розпаду, навпаки, спільність виховання, користування усіма культурними благами, тісний зв’язок суспільного життя та суспільної праці – все це складе міцну гарантію національної єдності»3. Запропонована типологія, і особливо останнє твердження, видаються недостатньо обґрунтованими й викликають певні сумніви з огляду на конкретні результати соціалістичного експерименту в масштабах планети, адже більшість з так званих «соціалістичних» націй не витримали перевірки часом, а перед тими з них, які ще продовжують будувати соціалізм, проблема збереження єдності постає на сьогодні досить гостро. Проте багато з думок О. Бауера заслуговують на увагу, особливо щодо ролі культурних надбань та власне культури, яка, на його думку, є головним чинником, що утворює націю. Він зазначає з цього приводу, що «особи однакового походження, але не пов’язані культурною спільністю, не складають нації, бо не існують нації без взаємодії одноплемінників, можливої лише за допомогою спільної мови й передачі одних і тих же культурних цінностей. Природна спільнота, яка не складає в той же час і культурної спільноти, може як раса цікавити антрополога, та вона не утворює нації. Умови боротьби людини за існування можуть створити націю двома шляхами – і природною, і культурною спільнотою; та коли вони передають свій вплив лише одним струменем, шляхом лише одного фактору, то це – обов’язково фактор культурної спільноти»1. Так само визначальним вважає зв’язок нації та націоналізму з культурою Б. Андерсон, який пропонує «спробувати збагнути націоналізм, співставляючи його не з усвідомленими політичними ідеологіями, а з масштабними культурними системами, які йому передували, і з яких – та всупереч яким – він і народився»2.

Переважна більшість дослідників звертає увагу на нерозривний зв’язок між поняттями нація, національність, націоналізм. Б. Андерсон зазначає, що «нація, національність, націоналізм – всі ці поняття завжди з труднощами піддавалися визначенню, не кажучи вже про аналіз. Порівняно з величезним впливом, який націоналізм справив на сучасний світ, теоретично він немічний»3.і На думку цього дослідника, нації та націоналізм спочатку виникли не в Європі, а у Новому світі: «Частиною мого первісного плану було підкреслити факт походження націоналізму з Нового світу. Я відчув, що неусвідомлений провінціалізм довгий час спотворював й перекручував теоретизування на цю тему. Європейські вчені, звиклі, що все суттєве в сучасному світі може походити тільки з Європи, надто легко брали за основу своїх моделей етнолінгвістичний націоналізм «другого покоління» (угорський, чеський, грецький, польський тощо), незалежно від того, були вони «прихильниками» чи «опонентами» націоналізму»4. Тобто й ті науковці, які вважають націоналізм продуктивною силою (чи навіть однією з рушійних сил) соціального прогресу, й ті, що вбачають у націоналізмі виключно негативне явище, визнають його суттєвий вплив на перебіг подій у сучасному світі.

Ентоні Д. Сміт стверджує, що «нація стоїть у центрі одного з найпопулярніших і найпоширеніших міфів сучасності: міфу націоналізму. Провідною в цьому міфі є ідея, ніби нації існують з давніх-давен, а націоналісти мають пробудити їх від тривалого сну, щоб вони посіли належне їм місце у світі націй. Вплив нації полягає, як ми далі побачимо, почасти в самих обіцянках драми національного спасіння. Цей вплив часто незмірно посилюється наявністю і збереженням традицій, що втілюють спогади, символи, міфи й цінності з набагато давніших періодів життя даної сукупності людей, спільноти або терену»1.

Більш зважено та переконливо визначає роль націоналізму А. Міллер, який не зводить націоналізм до міфу (тобто до майже не існуючої примари), а фактично визнає його певним теоретичним підґрунтям: «Націоналізм не є ідеологічним виразом, політичною й історичною свідомістю нації, а передує їй і відіграє вирішальну роль у процесі формування нації», а згодом підкреслює: «Хоч як би ми оцінювали роль націоналізму (точніше – націоналізмів) у різних ситуаціях, очевидно, що націоналістичні дискурси домінують у сучасному світі, тобто створюють його. Без націоналізму соціальний вигляд (обрис) світу був би радикально іншим, при цьому заздалегідь не можна вгадати, був би він кращим за сьогоднішній або ще гіршим... Спроба ж уявити світ, в якому панує не націоналістичний, а, скажімо, класовий дискурс, заздалегідь не обіцяє нічого доброго»2.

М. Бердяєв прийшов до висновку, що є «неможливим і безглуздим протиставлення національності і людства, національної множини і вселюдської єдності», що «національність є індивідуальне буття, поза яким неможливим є існування людства, вона закладена в самих глибинах життя, і національність як цінність, що твориться в історії, – це динамічне завдання. Існування людства в формах національного буття його частин зовсім не означає неодмінно зоологічного та нижчого стану взаємної ворожнечі та знищення, яке зникає в міру зростання гуманізму та єдності. За національністю стоїть вічна онтологічна основа і вічна цінна мета... Встановлення досконалого братства народів буде не зникненням, а утвердженням національних індивідуальностей. Людство є певна позитивна всеєдність, і воно перетворилося б на пусте відволікання, коли б своїм буттям гасило й скасовувало буття всіх ступенів реальності, що входять до нього, індивідуальності національні й індивідуальності особисті»3.

Розмірковуючи над проблемою націоналізму, О. Потебня досить часто використовував терміни «народ», «народність» як синонім «нації», «національності». Він стверджував, що «народна єдність є єдністю формальною. Та незважаючи на цю удавану порожнечу змісту, народність є великий історичний двигун, тому що слугує засобом утворення єдності інших зв’язків між членами одного й того ж народу; єдність віри, освіти тощо. Народність є стимул, що діє з появою людських спільнот, до речі, незалежно від того, усвідомлюються особливості, що її роз’єднують, чи ні»1.

На думку Г. Касянова, епоха націоналізму починається у XVIII ст. Він підкреслює, що «націоналізм стає надзвичайно впливовим політичним феноменом у середині ХІХ ст. і перетворюється на глобальну силу з другої половини ХІХ ст., з приходом ери «масової політики». Такий варіант не виключає ані можливості появи перших виявлень національної свідомості в Європі XVI ст., ані ідеї про наявність націоналізму в Англії того часу, ані згадок про націоналістичні рефлексії в поглядах окремих інтелектуалів XVII ст.» 2.

Характерним є також те, що майже в усіх наукових розробках, присвячених проблемам націй та міжнаціональних відносин, національні аспекти розглядаються в нерозривному зв’язку з власне етнічними. Саме тому останнім часом з’являється подвійна, узагальнена термінологія, коли для позначення одночасно феномену «національного» та «етнічного», демонстрації їх органічного поєднання використовуються терміни, в основу яких покладено одночасно два корені: «етно» і «націо». Так, Ю. Римаренко вживає терміни «етнонаціональна політика»3. В іншій науковій праці він зазначає: «Національно-етнічне стосується родової сутності людини, в якій міцно поєднані генетичні моменти її соціального та людського буття»4. П. Рабінович неодноразово використовує словосполучення «національно-етнічний аспект», «національно-етнічні потреби» і разом з тим «етнічно-національні спільності»5. М. Степико пише про «етнонаціональні спільноти», «етнонаціональну ідентифікацію людини», «етнонаціональне буття України»6. Урс Альтерматт досліджує «етнонаціоналізм»7. В. Нікітюк вивчає статус етнонаціональних меншин1. Ю. Куц розглядає «управління етнонаціональними відносинами» як функцію держави, подає розгорнутий аналіз «етнополітичних державотворчих процесів» та «державної етнонаціональної політики»2. П. Надолішний досліджує «етнонаціональний фактор» адміністративної реформи3 та «етнонаціональний аспект системи врядування»4.

Ю. Бромлей ще раніше наполягав на використанні терміну «етнонаціональний» як узагальнюючого. Ось як, наприклад, він обґрунтовує цю позицію: «Та все ж при всій значущості етнічної термінології, що інтенсивно проникає останнім часом зі сторінок спеціальних робіт у нашу суспільно-політичну літературу, було б не реалістичним вважати, що цей суто науковий понятійний арсенал, незважаючи на свою більшу досконалість і відповідно явну перевагу, може легко й швидко замінити національну термінологію, що традиційно посідає чільне місце в нашому лексиконі. Разом з тим стає все більш очевидною нагальна потреба «стикування» цих двох термінологічних систем. Полегшенню цього завдання, на наш погляд, може сприяти введення неологізму «етнонаціональний». Підкреслюючи, що йдеться про «національне» в етнічному, а не в етатистському значенні слова, цей неологізм одночасно дозволяє перекинути «міст» між національною і етнічною термінологією, сприяючи запровадженню «видової» (національної) системи понять у «родову» (етнічну)»5.

Відомий російський вчений Л. Гумільов, який досліджував проблеми розвитку етносів та міжетнічних взаємин, висунув досить своєрідну, оригінальну і разом з тим спірну теорію етногенезу. Не відкидаючи її, але й не сприймаючи повністю, можна стверджувати, що в процесі свого дослідження Л. Гумільов навів численні приклади та зробив цікаві висновки, які безперечно можуть бути використані для поглиблення розуміння закономірностей протікання не лише суто етнічних, але й власне національних та міжнаціональних, етносоціальних, етнополітичних, етнопсихологічних та інших процесів. Заслуговують на увагу також і запропоновані ним дефініції, і хід міркувань, і наведені аргументи, і логіка доведення, і просто стиль викладу матеріалу. Наприклад, актуально й співзвучно з думкою Джона Мейджера про збереження національної ідентичності сприймається сьогодні твердження Л. Гумільова, висловлене ним понад тридцять років тому: «Здавалося б, при наявності загальноєвропейського ринку, однорідної техніки, схожості освіти в різних країнах і легкого вивчення сусідніх мов, в Європі ХХ ст. етнічні відмінності мають стиратися. А насправді? ...Ірландці уже відпали від Великобританії, не пошкодувавши сил на вивчення своєї давньої і майже забутої мови. Претендують на автономію Шотландія і Каталонія. У Бельгії фламандці й валлони, які до останнього часу проживали в злагоді, почали скажену боротьбу, що доходить до вуличних бійок між студентами обох етносів. І оскільки в давнину також спостерігається лише випадковий збіг суспільно-політичних і етнічних піків (або спадів), то очевидно, що ми спостерігаємо інтерференцію двох ліній розвитку або, кажучи мовою математики, двох незалежних змінних»1. Отже, фактично досліджуються одні й ті ж процеси лише під різним кутом зору. При цьому головний акцент в одному випадку робиться на етнічній складовій, а в іншому – на національній (чи навіть національно-політичній).

Звичайно, вихід етнографів за межі досліджень власне етнічних проблем у радянські часи був значною мірою обумовлений тим вакуумом, що утворився в результаті панування догматичного однобічно-класового пояснення розвитку національних процесів і однозначно негативного ставлення офіційної науки до проблеми націоналізму. Якщо націоналізм – явище негативне, повністю позбавлене будь-яких конструктивних елементів, вважалося тоді, то й необхідності дослід­жувати його феномен, ознаки, закономірності та близькі до нього поняття (як теоретичної, так і практичної) не було. Націоналізм можна було лише критикувати. Зрозуміло, що дослідження ролі націй та міжнаціональних відносин у розвитку суспільних процесів виключно з точки зору їх підпорядкованості класовим інтересам та без аналізу такого складного явища, як націоналізм, з самого початку прирікало науку на половинчастість, однобокість, упередженість. А. Міллер зазначає з цього приводу, що «ідеологічний прес зберігав ефективність аж до початку 90-х. Хоча проблема з психологічною й ідеологічною нейтральністю термінології залишається актуальною й сьогодні, за своїми масштабами вона вже скоріше збігається з аналогічними проблемами в інших мовах і не справляє паралізуючого впливу на наукові дискусії. В останні роки в Росії з’явилося чимало серйозних теоретичних робіт з проблем націоналізму, в яких досить детально проаналізовано те, що було зроблено в цій сфері за кордоном у 80-ті роки... Якщо ж спробувати визначити, які з теоретичних досягнень 80-х років у переосмисленні феномену націоналізму і процесу формування націй набули статусу загальноприйнятого, то передусім слід вказати на утвердження «модерністського» підходу»1. Саме тому тривалий час етнографія частково компенсувала обмеженість зазначених досліджень. При цьому суттєвими були розбіжності між підходами в радянській та зарубіжній науці.

Майже тридцять років тому Ю. Бромлей вказував: «Якщо у нас етнографія традиційно об’єднує описовий і теоретичний рівні досліджень, то у західній науці заведено робити їх термінологічне розрізнення, називаючи перший – етнографією, другий – етнологією»2. В іншій науковій праці цей відомий фахівець звертає увагу на те, що «в більшості західноєвропейських мов національна термінологія має перш за все етатистське (державне) значення, в той час як у нас – головним чином етнічне чи етносоціальне. Показово, що в нашій пресі в тих випадках, коли йдеться про взаємовідносини зарубіжних народів, нерідко використовується саме етнічна термінологія. Наприклад, у зв’язку з подіями в Шрі Ланці постійно говориться про «етнічні конфлікти», хоча й сингали, і таміли становлять, якщо використовувати прийняті в нас критерії й термінологію, «нації», що цілком склалися»3.

Деякі науковці взагалі відкидають терміни «нація» та «національність» як такі, що не відображають реально існуючі явища суспільного життя. П. Сорокин, здійснивши дослідження феномену національності, стверджував, що «в процесі аналізу національність, яка здавалась нам чимось цілим, якоюсь могутньою силою, якимось відкарбованим соціальним злитком, ця «національність» розпалась на елементи й зникла», а далі він зробив висновок про те, що «національності як єдиного соціального елементу немає. Як немає і спеціального національного зв’язку»4. Схожої позиції дотримується В. Тишков, який вважає націю «феноменом, якого просто не існує»5.

Проте переважна більшість учених визнають існування «національного феномену». Так, посилаючись на Колетту Бом, Домінік Кола стверджує, що «національний феномен безумовно існував у середньовічній Франції, хоча самого цього слова тоді не було»6. Х. Сетон-Вотсон зазначає, що неможливо виробити наукову дефініцію нації, хоча сам цей феномен, на його думку, існував і існує1. П. Кузик підкреслює, що «нація є таким самим абстрактним явищем, як і держава, етнос чи клас, і разом з тим, не менш реальним, ніж вони»2.

Взагалі необхідність звернення до проблеми міжнаціональних відносин обумовлена ще й тим, що спроби форсованого, прискореного входження України до Європи (передусім членство у Раді Європи) підштовхують багатьох науковців (у тому числі й правознавців) до поспішного висновку про те, що традиційне розуміння нації та національності безнадійно застаріло і тому нібито слід від нього просто відмовитися. Прихильники такого підходу вважають, що сучасне розуміння політичної нації дає достатні підстави для віднесення до української політичної нації усіх громадян України незалежно від їх етнічного походження, рідної мови (чи мови, якою вони переважно спілкуються), культури, яку вони вважають своєю, та власних культурних уподобань, яким вони віддають перевагу. Така точка зору, безперечно, має право на існування. Але тоді виникає якась об’єктивна запрограмованість так званої «політичної національної приналежності» (або «політичної національної ідентифікації»), адже багато хто ставав українським громадянином не за власним щирим бажанням, а з чисто прагматичних міркувань («майже автоматично»), зовсім не виявляючи при цьому ні елементарної прихильності до молодої української держави, ні політичної активності. До того ж певна частина осіб, що мають формальне (тобто документальне) підтвердження належності до громадянства України, ставляться до історії України, її політики, української мови і культури упереджено, зверхньо (іноді зневажливо і навіть презирливо). Виникає запитання: чи можливо і доцільно відносити до політичної нації, головною ознакою якої є наявність громадянства, тих осіб, які самі себе не ототожнюють з цією державою (адже в такому разі про певну політичну єдність можна говорити лише умовно)? У разі ствердної відповіді виникає ще ціла низка запитань, проте елементарна логіка дозволяє зробити дуже важливий висновок: якщо в державі є лише одна нація (в українській державі за такою логікою існує одна українська політична нація), тоді ніяких «міжнаціональних відносин» у державі немає і не може бути. У такому разі політична нація майже повністю співпадає з суспільством (за винятком іноземців і апатридів), і тому втрачається сенс вести мову й про будь-які «міжнаціональні» («національні») відносини в державі, адже це поняття досить просто й фактично безболісно можна замінити на більш зрозуміле і поширене словосполучення «суспільні відносини».

Подібні підходи до пояснення проблематики міжнаціональних відносин видаються дещо спрощеними і недостатньо коректними, адже вони обґрунтовують свідоме нехтування національно-етнічним розмаїттям (явищем поліетнічності та полінаціональності) практично будь-якого сучасного суспільства, ведуть до штучного звуження можливостей для виявлення і розвитку національно-етнічної самобутності окремих спільнот чи груп, а також не лише не сприяють консолідації суспільства, але й містять у собі джерело певної міжнаціональної та міжетнічної напруженості, яка в перспективі може виникнути практично у будь-якому суспільстві й навіть перерости згодом у тривалий конфлікт. Зрозуміло, що це зовсім не означає відмови від досягнення такої важливої стратегічної мети, як формування політичної нації, а лише доводить закономірність, обумовленість і необхідність подальшого використання термінів «нація», «національність», «національний» у їх традиційному, суто «національно-етнічному» значенні. Це звичайно створює певні незручності (зокрема вимагає щоразу нагадувати, в якому значенні використовується цей термін).

Додатковим аргументом такого підходу може слугувати й таке усталене словосполучення, як «національна меншина», що знайшло широке застосування як в міжнародно-правових документах, так і в науковій літературі. До того ж для осягнення природи, сутності, закономірностей розвитку національних процесів не менш важливо й актуально постійно проводити дослідження витоків, типології та етапів розвитку націоналізму, його зв’язків з національними (національно-етнічними) процесами. У разі ж зміни термінів «національний» та «міжнаціональний» відповідно на «етнічний» і «міжетнічний» станеться штучне дистанціювання феномену, що досліджується, від тісно пов’язаного з ним явища націоналізму. Б. Андерсон слушно зауважує, що «давно уже напророчений «кінець ери націоналізму» ніяк не збирається наставати. І справді національний статус є загальновизнаною вартістю політичного життя нашого часу»1.

Відмова від поняття «нація» в національно-етнічному значенні містить у собі можливість виникнення невідповідності між поняттями «етнос» (як спільнота, організм) та «національність» (як належність до певного етносу). Разом з абсолютизацією терміну «нація» як виключно «політичної нації» (до якої входять усі громадяни) обов’язково виникне необхідність кардинально змінити й поняття «національність», яке фактично буде збігатися з громадянством і тому втратить свій сенс. Але при цьому не враховується первісне, початкове, власне значення поняття «національність», до якого тривалий час звикали цілі покоління. Штучне вилучення цього поняття з наукового вжитку та з лексичного багажу пересічних громадян нагадує спроби «скасувати» національні проблеми в СРСР у 70-80-х роках ХХ ст. та замінити їх на переможні, надмірно оптимістичні гасла та твердження. До того ж не слід забувати як болісно широкий загал сприйняв вилучення графи про національність у нових паспортах. Очевидно, що даються взнаки уявлення, які сформувалися ще за часів СРСР, але нехтувати якими не слід. Схожим було ставлення до цього питання і у деяких країнах СНД. За даними опитування, яке було проведено Інститутом соціологічних досліджень АН СРСР в 1988 р., щодо вилучення графи «національність» висловились: «проти» – 60,4% опитаних, «за» – 26,7%. При цьому одним з головних аргументів було те, що «це потягне за собою приниження національної гордості, знеособлення та нівелювання»1.

Поза всяким сумнівом має рацію М. Хрох стверджуючи, що «поширений погляд, згідно з яким нації в Європі вигадані націоналістами, не має під собою підґрунтя»2.

Немає єдиного підходу до визначення поняття нації і в Західній Європі. Там, де національна свідомість могла формуватися в уже існуючих державах, поняття нації мало політичну природу. Нація фактично була тотожна громадянству. Так було у Франції, Швейцарії та США. А от там, де зростаючу національну свідомість не можна було пов’язати з існуючою державою, еліта, її лідери та народи зверталися до недержавних критеріїв, до спільного походження, мови, культури й конструювали єдину спільність, спираючись саме на спільне походження та культуру як основу для національної держави. Як справедливо зазначає У. Альтерматт, «для виникнення національних держав у Центральній, Південно-Східній та Східній Європі вирішальним моментом був культурний націоналізм. Як італійці та німці, так чехи й словаки, прибалти й фіни за своїми етнокультурними уявленнями були вже націями до того, як у них з’явилася можливість утворити власну державу»3. Далі він порівнює критерії визначення приналежності до німецької та французької нації: «До німецької нації належить той, хто говорить німецькою і належить до німецької культури. В Німеччині рішення про громадянство приймають на підставі родовідного дерева, а не за місцем народження. Навпаки, у Франції земля має вирішальне значення. Той, хто народився на французькій землі, той француз. Народно-культурне поняття нації в німців призводить до того, що до німецького народу належить також той, хто живе за межами державних кордонів, єдиною передумовою є лише те, що він за походженням німець»1.

На користь збереження та подальшого використання в наукових дослідженнях понять «нації», «національний» у їх первісному, культурно-етнічному значенні говорить і реальна практика та сучасна практична політика. Красномовним видається такий факт. У 1975 р. усі європейські держави, а також США і Канада в Гельсінкі підписали Заключний акт наради з безпеки та співробітництва в Європі, в якому визнали непорушність післявоєнних європейських кордонів. Проте всупереч загальновизнаному міжнародно-правовому документу лише через 14 років після його підписання відбулося об’єднання двох німецьких держав (ФРН і НДР) в єдину державу. Виявилося, що саме примарна ідея єднання нації (у цьому випадку ідея єдиної німецької нації – саме нації, а не етносу, хоча на думку багатьох науковців нація взагалі не існує як об’єктивна реальність2, а на переконання Б. Андерсона нація – то уявна або ж удавана спільнота3, примара, якої насправді немає) стала імпульсом для підвищення політичної активності всього суспільства, яка врешті-решт підштовхнула держави та їх посадовців до пошуку конкретних правових механізмів розв’язання цієї проблеми. Навряд чи ідея об’єднання етносу змогла б спричинити такі суттєві зрушення та зміни політичної карти Європи. Не менш складними є проблеми об’єднання корейської нації (яка поділена між двома державами – КНДР та Південною Кореєю), вірменської нації (крім Вірменії значна частина вірмен мешкає у самопроголошеній Нагірно-Карабахській Республіці, яка формально-юридично залишається складовою частиною Азербайджану, та у Туреччині), осетинської нації (Північна Осетія перебуває у складі Російської Федерації, а Південна Осетія – у складі Грузії). Ще більш проблемним є об’єднання курдського народу, який споконвіку компактно мешкає на території Іраку, Ірану, Туреччини, Азербайджану та деяких інших держав, у переважній більшості вважає себе нацією і протягом тривалого часу шляхом збройної боротьби намагається здійснити своє право на національне самовизначення у формі створення власної держави, проте так звані провідні держави світу не дуже переймаються цим питанням. Хоча, наприклад, в іншій ситуації, після Другої світової війни, ООН та провідні країни світу з огляду на віковічні страждання та переслідування євреїв здійснили цілу низку практичних заходів для відновлення держави Ізраїль як форми національного самовизначення та одночасно форми об’єднання єврейської нації1.

Ще одним важливим додатковим аргументом на користь використання понять «нація» та «національний» у культурно-етнічному значенні є існування кількох націй в межах однієї держави. Так було в колишньому СРСР (адже ніхто не мав сумнівів в існуванні української, білоруської, грузинської чи вірменської націй та й їх представники вважали свої спільноти саме націями), у колишній СФРЮ не було жодних сумнівів щодо існування сербської, хорватської та інших націй, а формальна та неповна державність цих націй дозволяла формувати й підтримувати усвідомлення існування зазначених націй як культурно-етнічних спільнот, що прагнуть до створення власної держави. Певні паралелі можна провести в такому аспекті й щодо Великої Британії, яка протягом тривалого часу існує як об’єднане королівство. Саме факт юридично оформленого об’єднання дозволив легітимізувати й підтримувати в подальшому національно-етнічну самоідентифікацію англійців, шотландців, уельсьців, ірландців. Набуття Північною Ірландією, Шотландією та Уельсом ознак автономії (хоча вона й визнається офіційно територіальною) було обумовлено не лише історичними передумовами й певним демократичним досвідом, але й фактом існування в минулому прообразу національної державності та фактичним визнанням існування кількох відповідних національно-етнічних спільнот у межах однієї держави.

Разом з тим деякі автори використовують терміни «національний» і «етнічний» як синоніми. Зокрема Ю. Римаренко зазначає: «Ми забуваємо, що національне (етнічне), передусім, своєрідна форма солідарності людей для здійснення певних соціальних та культурних завдань. Зрештою, родові корені етносу дають нам нитки безкінечно спадкового, духовного зв’язку, вони спираються на занурений у минуле історичний підтекст. Етнічність – не лише міф, але, водночас, і віра, бо базується на соціальному, біосоціальному, культурно-мовному, духовному, навіть ідеологічному, політичному підмурку взаємодії людей у процесі історико-територіального, історико-культурного розвитку етносів, їх перетворення на стійкий національний організм»2.

Домінік Кола стверджує, що «соціологічно не етнос передує нації, а скоріше нація породжує етнос; не колонізатор у різноманітних іпостасях і ролях – місіонера, чиновника з туземних справ, етнографа – відкриває на місцях етноси, він скоріше їх створює, інколи зустрічаючись з місцевою практикою й уявленнями, а інколи просто їх вигадуючи»1, тому, на його думку, існує «фабрикація етносів»2.

Більше того, науковці звертають увагу на неможливість відмежувати національність від етнічності, на те, що відмінності між етнічними та національними явищами досить часто значною мірою взаємно накладаються, що і «етнічні групи, і нації потребують культурних вимірів або «знаків» для збереження свого почуття ідентичності, джерелом якого є усвідомлення своєї власної історичної самобутності»3.

Неоднозначність понятійного апарату, занадто вільне тлумачення й використання в процесі дослідження таких складних феноменів, як «національне» й «етнічне», а також необхідність адекватного їх врахування в правовому регулюванні обумовлюють потребу більш повного й однозначного визначення цих категорій шляхом продовження та поглиблення спеціальних наукових досліджень.

На нашу думку, найбільш вдалим і прийнятним у наукових дослідженнях є використання терміну «національно-етнічний».

По-перше, такий підхід дозволяє чітко відмежувати цей феномен від власне «державного» чи «загальнодержавного». Адже такі назви, як «національний університет», «національна опера», «національний парк», «національний заповідник», «національний музей» свідчать не про національно-етнічну спрямованість того чи іншого закладу (установи, організації), а лише про його загальнодержавне значення та роль у системі відповідних закладів. Це також дозволяє уникнути в деяких випадках термінологічної плутанини. Так, наприклад, словосполучення «національні інтереси» досить часто означає не інтереси нації як національно-етнічної спільноти, а лише інтереси відповідної країни.

По-друге, термін «національно-етнічний» є узагальнюючим і тому дозволяє враховувати специфіку не лише націй (як значних та усталених спільнот) та національних меншин, але й тих спільнот, які формально не охоплюються цими двома термінами (корінні народи, мовні меншини, етнічні меншини, етнічні групи тощо). Поєднання «національного» та «етнічного» чинників є продуктивним ще й з огляду на те, що терміни «нація» та «етнос» фактично є відображенням різних аспектів одного складного явища. Безперечно, між ними є різниця, якою тимчасово можна знехтувати. Хоча при дослідженні певних питань така різниця потребує чіткого визначення.

По-третє, термін «національно-етнічний» є значною мірою нейтральним і дає можливість позбавитися упередженого та підозрілого ставлення до поняття «національний», яке викликає у багатьох не лише пересічних громадян, але й науковців та політиків несприйняття (або навіть відразу) через асоціацію з поняттям «націоналістичний» у виключно негативному аспекті. Така упередженість, заангажованість та стереотипізація мислення перешкоджає переосмисленню ролі національно-етнічного чинника в суспільних відносинах, у сучасному світі взагалі, в політиці та в правовому регулюванні, а також проведенню глибоких, всебічних і об’єктивних досліджень.

Як справедливо зазначає А.Міллер, «у радянській науці ця тема була табуйована. Саме лексичне поле, в якому могла б проходити дискусія про націоналізм, було окуповане й деформоване ідеологією настільки, що на російську важко було навіть перекладати західні тексти з національної проблематики. Механізм такої окупації описав свого часу Михайло Епштейн. Він показав, як створюються парні поняття, що описують одні й ті ж явища, але мають незмінно антонімічний оціночний відтінок, наприклад, «миролюбність – примиренство». У сфері, що нас цікавить, у результаті ідеологічної інтоксикації мови була створена усталена конструкція, котра жорстко нав’язувала оціночний елемент саме за рахунок фіксації такого роду опозиції: патріотизм – націоналізм, інтернаціоналізм – космополітизм. Як наслідок, тексти з національної проблематики рясніли найрізноманітнішими евфемізмами, котрі, однак, навіть на початку 90-х не завжди дозволяли авторам уникати звинувачень, наприклад, у «науковому обґрунтуванні націоналізму» (!) з боку особливо пильних прихильників ідейної чистоти»1.

Однак ще М. Бердяєв розрізняв стихійний (або зоологічний) націоналізм та творчий націоналізм, який «несе світло в темні надра національного життя»2. В. Кимлічка виокремлює ліберальний і неліберальний націоналізм3.

Проте, як зазначає Ентоні Д. Сміт, «на Заході сьогодні переважає, головним чином, негативний образ націоналізму... Оскільки націоналізм вважається руйнівним щодо існуючих соціальних структур і політичних устроїв, то до нього ставляться зі зростаючою підозрілістю»4.

Така ж проблема досить гостро стоїть в Україні, адже до цього часу звинувачення в націоналізмі для багатьох не лише не потребує якихось доказів чи підтвердження, але й саме залишається одним з головних аргументів у політичній дискусії. До цього слід додати, що націоналізм як виключно негативне та огидне явище продовжує ввижатися багато кому повсюди. Як справедливо зазначає Ю. Огуль­чан­ський, «ще більша амплітуда значень терміну націоналізм: від безперечної ідеальної оцінки (патріотизм) до різко негативної (фашизм)»1. За таких умов дослідження природи, особливостей та сутності процесів, пов’язаних з формуванням і розвитком національних (або ж національно-етнічних спільнот), неймовірно ускладнюється чи навіть унеможливлюється.

Разом з тим, на думку Кеннета Майноуга, «існує націоналізм без націй, існують прагнення, яким бракує реальних підстав. Замість собаки, що махає своїм політичним хвостом, ми бачимо політичні хвости, які намагаються махати собакою. Ірландський уряд прагне розвивати ірландську культуру; уряд Нігерії прагне переконати люд із племені ібо, гауза, фулані та йоруба, що вони належать до нігерійської чи африканської нації; уряд Індії намагається згуртувати індусів і мусульман, щоб вони стали громадянами однієї єдиної нації»2.

Багато хто з науковців звертає увагу на суттєву плутанину при визначенні понять «нація», «націоналізм» та інших близьких до них дефініцій. Досить часто будь-який національний рух невиправдано, безпідставно й необґрунтовано ототожнюється з націоналізмом. Зокрема М. Хрох підкреслює, що «сьогодні процес, у ході якого в Європі сформувалися нації, зазвичай подається як розгортання чи поширення ідей «націоналізму». Мабуть, це особливо справедливо стосовно сучасної англомовної літератури. На мій погляд, цей спосіб тлумачення предмета кардинально відволікає нас від суті справи. Адже поширення національних ідей могло б відбуватися лише в особливих соціальних умовах. Створення нації ніколи не було виключно метою амбіційних чи самозакоханих інтелектуалів, та й ідеї не могли розходитися усією Європою завдяки лише своїй натхненній силі. Інтелектуали здатні «створити» національні співтовариства лише в тому випадку, коли вже існують певні об’єктивні передумови для утворення нації»3. Надалі М. Хрох чітко розмежовує національний рух і націоналізм. Він називає «організовані спроби щодо набуття усіх атрибутів повноцінної нації (які не завжди і не скрізь мали успіх) національним рухом. Нинішня тенденція говорити про них як про «націоналістичні» призводить до суттєвих нісенітниць. Бо націоналізм являє собою дещо інше, а саме світогляд, у межах якого надається абсолютний пріоритет цінностям нації над усіма іншими цінностями та інтересами. В Центральній і Східній Європі ХІХ ст. або на початку ХХ ст. багато патріотів – учасників національних рухів були надзвичайно далекі від того, щоб вважатися націоналістами в цьому точному смислі слова. Цей термін навряд чи може бути застосований до таких типових представників національних рухів, як норвезький поет Вергеланн, який намагався створити мову для своєї країни, польський письменник Міцкевич, який пристрасно бажав звільнення своєї батьківщини, або навіть чеський учений Масарик, який, віддавши все своє життя боротьбі проти чеських націоналістів, сформулював і реалізував програму національного суверенітету. Націоналізм є лише однією з багатьох форм національної свідомості, які мали народитися в руслі цих рухів. Пізніше націоналізм дійсно досить часто ставав суттєвою силою в своєму регіоні – як це сталося в більш західному секторі націй-держав, свого роду політикою сили з ірраціональними обертонами»1.

Всупереч первісному (власному) розумінню тлумачить поняття націоналізму Ю. Юдін. Аналізуючи принципи конституцій країн, що розвиваються, він називає принцип націоналізму, який, на його думку, прямо закріплюється в деяких основних законах (ст. 6 конституції Бангладеш, преамбула конституції Індонезії) і визначає зміст багатьох конституційних норм, що регулюють політичні, економічні, ідеологічні відносини. Прагненням до забезпечення завойованої незалежності, зміцнення державного суверенітету пояснюється той факт, що в преамбулах і перших статтях Основних Законів підкреслюється суверенність і незалежність нової держави (наприклад, відповідно до ст. 1 конституції Мозамбіку республіка є незалежною і суверенною державою). В галузі економічних відносин принцип націоналізму знаходить відображення в конституційних положеннях, спрямованих на забезпечення суверенітету народу над національними ресурсами, на заохочення національного підприємництва за певних обмежень іноземного капіталу. Так, у конституції Папуа–Нової Гвінеї вказується на необхідність «суворого контролю за іноземними капіталовкладеннями, постійного визнання національного суверенітету, який не може бути обмежений залежністю від іноземної допомоги»2. Проте політика захисту національного товаровиробника, обстоювання національного суверенітету є характерним для багатьох країн світу (в тому числі для Росії, США, Японії тощо). Тому важко погодитися з запропонованим тлумаченням окремих положень конституцій країн, що розвиваються. Ще складніше пояснити такий упереджений підхід.

Напевно, окремі науковці спочатку вкладають власне розуміння, власний зміст у загальновживану термінологію, а вже потім своєрідно тлумачать конституції цих країн, забуваючи при цьому, що схожа термінологія широко використовується в різних правових системах.

Таким чином, у наукових дослідженнях для позначення різних аспектів феноменів «національного» та «етнічного» використовуються різноманітні поняття, терміни та словосполучення, які безперечно мають право на існування й подальше використання. Однак для дослідження проблем правового регулювання міжнаціональних відносин найбільш прийнятним і доцільним є поєднання зазначених термінів. При цьому на перше місце слід поставити саме національне, а потім вже етнічне. Така узагальнена, подвійна термінологія дозволить урахувати і прагнення окремих спільнот до самовизначення (адже більш правильно говорити про національне, а не етнічне самовизначення), і етнічне розмаїття. Необхідність використання при цьому терміна «національне» обумовлено ще й тим, що нація є вищою формою етнічності (або вищою етнічною формою існування людства). Застосування ж разом з ним і терміна «етнічне» дозволяє відмежуватися від національного в політичному значенні, що в процесі подальших наукових пошуків дозволить уникати можливих логічних помилок.




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет