Прийняття у 1996 р. Конституції України ознаменувало собою якісно новий етап вітчизняного конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин в усіх сферах життєдіяльності особи, суспільства й держави. Своєрідне відображення та використання знаходить національно-етнічний чинник у Конституції України. Аналіз тексту Конституції України свідчить про те, що національно-етнічний фактор безпосередньо використано законодавцем у Преамбулі та шістнадцяти статтях Основного Закону нашої країни.
Ю. Тодика звертає увагу на те, що «демократичний потенціал національної ідеї та української державності закладено передусім у преамбулі Конституції, в тому, що народ України – це громадяни всіх національностей»1. У Преамбулі Конституції України наголошується, що Верховна Рада України приймає Конституцію «від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення»2. Таким чином, уже в Преамбулі, яка є вступною частиною більшості конституцій і в якій зазвичай викладаються цілі конституції та вказуються історичні умови її прийняття, визнається і закріплюється одне з визначальних колективних прав – право на самовизначення. Причому суб’єктами цього права названо і українську націю в традиційному культурно-етнічному значенні, і одночасно український народ як сукупність громадян усіх національностей, тобто українську політичну націю. Текст Преамбули свідомо сформульовано таким чином, щоб вона сприяла консолідації українського суспільства, а отже, й досягненню міжнаціональної злагоди та толерантного ставлення представників різних національно-етнічних спільнот один до одного. Відновлення повноцінної української державності визнається в Преамбулі одночасно і як реалізація права на національне самовизначення (передусім української нації, тобто етнічних українців; тим самим задовольняються амбіції прихильників національної держави), і як реалізація права на самовизначення українського народу (тобто усіх громадян України, незалежно від їх національно-етнічної приналежності; тим самим зроблено спробу задовольнити амбіції та заспокоїти тих громадян, хто належить до національних меншин, але вважає Україну своєю батьківщиною). Поєднання двох таких підходів обумовлено складною багатовіковою історією розвитку міжнаціональних відносин на теренах України.
Гострим, болючим і навіть небезпечним в Україні є мовне питання. Воно потребує особливої уваги перш за все з огляду на не завжди вдалий досвід розв’язання мовних проблем в інших країнах. Досить сказати, що однією з головних причин збройного конфлікту в Придністров’ї стало саме мовне протистояння. До того ж слід врахувати рівень загальної правової свідомості та конфронтаційну спрямованість мислення значної частини населення, коли турбота та шанування своєї культури, мови, історії для багатьох означає категоричне несприйняття, іноді навіть підкреслено вороже, негативне, підозріле, зверхнє ставлення до мови, культури, історії інших народів, національних меншин і національних груп. Так, наприклад, окремі заходи та заклики щодо поширення сфери використання української мови в Україні досить часто сприймаються як такі, що обмежують сферу застосування і стримують розвиток насамперед російської мови та навіть ображають і принижують її носіїв. Красномовним є той факт, що в червні 1999 р. в Києві на урочистому засіданні, присвяченому 200-річчю з дня народження О. Пушкіна, інтелігентні та «інтернаціонально» налаштовані учасники зборів не дозволили виступити українською мовою Віце-прем’єр-міністру України з привітанням від імені Президента України, сприймаючи виступ офіційної посадової особи близькою слов’янською мовою як образу. З іншого боку, і намагання забезпечити розвиток російської мови в Україні сприймається певною частиною населення як обмеження можливостей розвитку української мови.
Очевидно, що для зваженого вирішення мовних проблем та досягнення міжнаціональної злагоди в Україні важливо здійснити перехід від конфронтаційного способу мислення та сприйняття мови, культури, історії, релігії інших національностей до толерантного, взаємно шанобливого, стриманого, коректного. Слід наполегливо шукати засоби формування у суспільній свідомості поваги до надбань не лише своєї, але й інших культур, та стимулювати відмову від нігілістичного, максималістського, негативного, зверхнього ставлення до всього, що складає національні святині чи торкається національних почуттів інших громадян. Дуже важливим кроком у цьому напрямку стало закріплення на конституційному рівні положень, присвячених питанням використання мов в Україні. Конституція України визнає українську мову державною. Держава бере на себе зобов’язання забезпечити всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Конституційне закріплення такого положення не є характерним для переважної більшості країн, але воно обумовлене своєрідною мовною ситуацією в Україні. Адже в окремих місцевостях і навіть регіонах українська мова, незважаючи на її офіційне визнання державною мовою ще в 1989 р., потребує захисту так само, як і мови національних меншин. Взагалі мова згадується в тексті чинної Конституції України 16 разів у 10 статтях, що є переконливим свідченням усвідомлення законодавцями усієї гостроти та актуальності для нашого суспільства цієї проблеми.
Про важливість мовного питання для розбудови державності свідчить і наша власна історія. Наприклад, наприкінці 20-х і на початку 30-х років українська мова та мови національних меншин широко використовувалися у державному і громадському житті. У 1937/38 навчальному році в Україні навчалося в загальноосвітніх школах 5 млн. 143 тис. учнів, з яких 4 млн. 54 тис. навчалося українською мовою, 590 тис. – російською, 50 тис. – німецькою, 45 тис. – єврейською, 28 тис. – молдавською, 11 тис. – болгарською1 . Але з початку 30-х років політика «коренізації» та «українізації» почала скорочуватися. Під виглядом боротьби з буржуазним націоналізмом «практика насадження національних шкіл» була визнана шкідливою. Національні райони і сільради було ліквідовано, національні школи реорганізовано. Сфера використання мов національних меншин і української мови також починає катастрофічно скорочуватися.
Незважаючи на те, що в Україні в 1989 р. українську мову визнали рідною понад 33 млн. осіб2, вона була майже повністю штучно вилучена зі сфери політики, економіки, науки, судочинства, діяльності правоохоронних органів, військової, дипломатичної та інших важливих сфер державного та громадського життя.
З прийняттям Закону «Про мови в УРСР» сфера застосування мов національних меншин та української мови почала розширюватися. Разом з тим Державна програма розвитку української мови та інших національних мов в УРСР на період до 2000 року, схвалена постановою Ради Міністрів УРСР 12 лютого 1991 р., так і не була виконана повністю. Закон «Про мови в УРСР» безнадійно застарів, є занадто заплутаним, непослідовним і суперечливим. Він уже не в змозі виконувати своє функціональне призначення, багато його норм не діє, і він фактично перетворився значною мірою лише на побажання. Цей закон не став на заваді відкритому і навіть демонстративному нехтуванню, приниженню і зневажанню мов національних меншин і державної мови, глузування з них, їх навмисного спотворення.
Незважаючи на визнання української мови державною не лише на законодавчому, а й на конституційному рівні, в деяких регіонах етнічні українці до цього часу на практиці позбавлені права користуватися та навчатися рідною мовою чи хоча б вивчати її. І це при тому, що за результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 р. українську мову вважають рідною 67,5% населення України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 р.
Разом з тим в Конституції України наголошується, що «в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України»1. Це зобов’язання, яке бере на себе Українська держава, є важливим і актуальним особливо з огляду на всю нашу попередню історію (і перш за все історію останніх десятиліть). Як справедливо зазначає Ю. Тодика, «це та конституційна база, на якій в консенсуальному режимі повинна вирішуватися зазначена проблема»2. Відповідно до ч. 5 ст. 53 Конституції України «громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства»3. На перший погляд, зазначене конституційне положення сприймається як сучасне й демократичне, проте правові можливості, закладені в цій нормі, що можуть тлумачитися зовсім по-різному, потребують окремого всебічного та глибокого аналізу.
Значна кількість варіантів реалізації права навчатися або вивчати національну мову обумовлена невизначеністю поточного законодавства. Тому зовнішньо приваблива і демократична норма на практиці у конкретному випадку далеко не завжди може забезпечити задоволення мовних потреб представників національних меншин. Визнання права навчатися мовою національної меншини чи вивчати цю мову означає в наведеній правовій конструкції лише те, що держава зобов’язується не перешкоджати навчанню чи вивченню будь-яких мов і не дозволяє створювати такі перешкоди іншим суб’єктам правових відносин. Тому в законодавстві слід було б відмовитися від слова «гарантується», яке може спричинити безпідставні та необґрунтовані надмірні сподівання і навіть претензії. При конструюванні диспозиції цієї норми напевно більш доцільно було використати негативний спосіб закріплення права.
Серед мов національних меншин у Конституції України виокремлено російську мову, якій «в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист»(ст. 10)4. Це обумовлено тим, що російською мовою користується значна частина населення України і в тому числі представники неросійської національності. Досить сказати, що за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. російську мову визнали рідною 29,6% населення України.
З огляду на деформації та обмеження попередніх десятиліть державною мовою в Україні визнається українська мова. Разом з тим в Україні реально існує двомовність (перш за все українсько-російська та російсько-українська), яка також потребує окремого дослідження з метою врахування цього феномену в конституційно-правовому регулюванні, адже розраховувати на життєздатність будь-якого закону можна лише тоді, коли він адекватно відображає реальні суспільні відносини (у даному випадку – реальну мовну ситуацію).
У частині 3 ст. 3 Декларації прав національностей також зазначається, що «Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою»1. У Законі «Про мови в УРСР», який складається з 40 статей, російська мова згадується 34 рази. Однак непослідовна мовна політика держави і суперечливе мовне законодавство при майже повній відсутності спроб його удосконалити, роз’яснити та пропагувати викликає у багатьох громадян України занепокоєння і одночасно дозволяє окремим політичним силам періодично спекулювати мовним питанням, особливо в період передвиборної агітації. Так, наприклад, виборча кампанія 2002 р. продемонструвала чергові спекуляції навколо проблем міжнаціональних відносин і національно-етнічного розвитку. У ході передвиборної агітації широко використовувалися різноманітні міфологеми, навішування ярликів, звинувачення політичних опонентів у неіснуючих гріхах та націоналістичних намірах. Досить часто для характеристики окремих політичних блоків та їх лідерів використовувалися штучно створені, спрощені (навіть примітивні) політичні портрети, які не мали нічого спільного з реальністю. При цьому широко використовувалися укорінені мовні штампи та міфологеми попередньої епохи.
У Харкові, крім того, 31 березня 2002 р. одночасно з виборами було проведено опитування стосовно статусу російської мови та її використання в усіх сферах громадського життя. Причому питання було поставлено не зовсім вдало, адже воно практично повністю відтворило відповідні положення чинного законодавства (ст. 3 Закону «Про мови в УРСР», ст. 3 Декларації прав національностей України). Тобто харків’яни фактично мали відповісти на запитання про те, чи згодні вони з правовою нормою, яка вже існує. Отже, опитування нічого не вирішило та й не могло вирішити, оскільки згідно з Конституцією України «порядок застосування мов» має визначатися виключно законами України. Воно лише спричинило надмірні сподівання серед значної частини електорату, дозволило переорієнтувати його увагу на пошук «винних» та підігріти невдоволення. Очевидно, що проблема полягає в іншому – передусім у тлумаченні словосполучення «поряд з державною мовою». Що це означає, сьогодні не знає ніхто: ні ініціатори опитування, ні політики, ні науковці, ні урядовці. Отже, виборча кампанія та ініційоване Харківською міською радою опитування ще раз показали, що підбурювання міжнаціональних пристрастей, акцентування уваги на розбіжностях, смакування проблем у сфері міжнаціональних відносин веде до загострення міжнаціональної напруженості, повертає українське суспільство від зваженого толерантного діалогу до конфронтаційного способу мислення, дріб’язкового взаємного приниження національних почуттів.
Володіння державною мовою віднесено до головних вимог, які Конституція України висуває до кандидатів на пост Президента України (ст.103), професійних суддів (ст. 127) та суддів Конституційного Суду України (ст. 148)1. Реалізація зазначеної конституційної вимоги можлива різними способами. Це може бути, по-перше, подання заяви претендента на відповідну посаду з вказівкою про знання мови, по-друге, надання копії документа про освіту (атестата, диплома), у якому зазначено дані про вивчення української мови та складання іспиту, по-третє, створення комісії, уповноваженої встановити факт володіння державною мовою. Згідно з п. 8 ст. 22 та п. 2 ст. 24 Закону України «Про вибори Президента України» дані про володіння державною мовою вказуються навіть не самим претендентом, а відповідним суб’єктом висування (партією, виборчим блоком партій) чи ініціативною групою виборців (коли претендента висунуто зборами виборців) у заяві до Центральної виборчої комісії про реєстрацію претендента2. Але поточне законодавство не встановило критеріїв визначення достатнього рівня володіння державною мовою, а також, яким чином і хто має визначати цей рівень. Тому можлива така ситуація, коли відповідна посадова особа буде демонструвати обмеженість типового запасу слів, довільне використання мовних засобів та убогість мовних зворотів, принижуючи тим самим авторитет і престиж державної мови та ображаючи почуття тих, хто вважає її безцінним набутком народу та невід’ємним атрибутом культурної спадщини.
Спрямованість на проведення зваженої і толерантної міжнаціональної політики та досягнення міжнаціональної, міжетнічної злагоди в українському суспільстві знайшла своє відображення в ст. 11 Конституції України, відповідно до якої «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України»3.
У міжнаціональному, міжетнічному спілкуванні важливо досягти стриманості, толерантності і взаємної поваги до мови, культури, традицій, звичаїв, релігії, національних реліквій представників усіх національностей, які проживають в Україні. Це дуже складне завдання, бо в результаті численних експериментів, деформацій та збочень у галузі міжнаціональних відносин масового характеру набули такі явища, як ксенофобія, національний конформізм, національний нігілізм, підозріле і навіть вороже ставлення до всього національного, а також відчуття національної неповноцінності, другорядності, сором`язливості, самоїдства, а інколи самозневаги і самоненависті. Особливості сучасного стану міжнаціональних відносин в України полягають в тому, що на значній її території потребують захисту не лише національні меншини, але й представники корінних народів – українців та кримських татар. До останнього часу в повсякденному житті і в засобах масової інформації знаходимо численні прояви ксенофобії як щодо національних меншин, так і приклади нешанобливого, зневажливого, зверхнього і навіть презирливого ставлення до історії, мови, культури, релігії кримських татар так само, як і до української історії, української мови, української літератури, українських державних символів тощо. Виокремлення в конституційному тексті питання розвитку історичної свідомості, традицій і культури українського етносу виправдано з огляду на складну і трагічну історію українського народу, який виборов своє право на національне відродження. З іншого боку, українська держава виходить з демократичної концепції національно-етнічного плюралізму і тому не лише визнає за всіма корінними народами і національними меншинами право на розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, але й зобов’язується сприяти такому розвитку.
Разом з тим на практиці у сфері офіційної національно-етнічної політики досить часто спостерігається формалізм та надмірне захоплення кількісними показниками. Саме тому слід «покінчити зі штучною екзальтацією державного будівництва, порожнім галасом з приводу національного відродження. Не тому, що держава чи відродження погані чи не потрібні, а тому, що ці процеси мають природну схильність до самоприпинення, коли проходять виключно в казенному стилі, за командою»1.
Окрема ст. 12 Конституції України, присвячена питанням взаємодії та співпраці нашої держави з українською діаспорою в інших країнах, складає правову основу протекціоністської політики держави щодо етнічних українців поза межами України. На думку Ю. Тодики, ця норма є «базою для забезпечення взаємозбагачення результатами духовної й матеріальної культури, поєднання інтересів українців у своїй державі та за її межами, залучення етнічних українців до розвитку та зміцнення зв’язків з Україною – своєю етнічною Батьківщиною»2. Схожі підходи є притаманними для багатьох країн світу. Особливу увагу та турботу щодо своїх колишніх співвітчизників та їх нащадків проявляють Фінляндія, Іспанія та деякі інші держави. Дбаючи про задоволення національно-культурних та мовних потреб етнічних українців за кордоном, Україна, по-перше, сприяє збереженню їх національної приналежності (ідентифікації) і одночасно поширенню відомостей про традиції, культуру, мову, історію українського народу, а по-друге, створює більш сприятливі умови для подальшого порозуміння та тіснішого взаємовигідного співробітництва з іншими державами.
Крім того, національно-етнічний чинник знайшов своє втілення в деяких конституційних положеннях, що закріплюють компетенцію окремих державно-владних інституцій. Так, зокрема, Конституція України покладає на Верховну Раду України забезпечення законодавчого врегулювання прав корінних народів і національних меншин (п. 3 ч. 1 ст. 92) та порядку застосування мов (п. 4 ч. 1 ст. 92), затвердження загальнодержавних програм національно-культурного розвитку (п. 6 ст. 85). А до повноважень Кабінету Міністрів України Основним Законом віднесено розробку і здійснення загальнодержавних програм культурного розвитку (п. 4 ст. 116). Очевидною є термінологічна розбіжність, адже у ст. 85 Конституції мова йде про програми національно-культурного розвитку, а в ст. 116 Конституції – про програми культурного розвитку. Але з огляду на те, що немає культури взагалі, а будь-яка культура за характером завжди обумовлена (хоча б частково) національно-етнічними чинниками, можна зробити висновок, що в обох випадках йдеться про програми національно-культурного розвитку. Отже, якщо розглядати зазначені положення у нерозривному зв’язку з вимогами положень статей 10-12 Основного Закону України, то можна зробити висновок, що конституційні норми орієнтують і парламент, і уряд на врахування у своїй діяльності особливостей національно-культурного розвитку всіх національно-етнічних спільнот, які мешкають на території нашої держави.
Відповідно до п. 3 ст. 119 Конституції України місцеві державні адміністрації мають забезпечити виконання державних і регіональних програм культурного розвитку, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин – також програм їх національно-культурного розвитку. Аналіз зазначеного положення та його співставлення з п. 6 ст. 85 Конституції України демонструє ще одну юридичну колізію. Якщо в ст. 85 Конституції мова йде про національно-культурні програми загальнодержавного значення (тобто ті програми, які поширюються на всю чи переважну більшість території держави), то ст. 119 фактично передбачає розробку та реалізацію таких програм лише для тих корінних народів та національних меншин, які проживають компактно.
До відання Автономної Республіки Крим належить відповідно до пп. 7-8 ч. 1 ст. 138 Конституції України «участь у забезпеченні... національної злагоди» та «забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим». Ці положення отримали подальший розвиток у статтях 10-14, пп. 17-18, 21 ч. 1 ст. 18, п. 14 ч. 2 ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим1.
Таким чином, проблема стабілізації міжнаціональних відносин та забезпечення вільного національно-етнічного розвитку й національної самобутності знайшла достатньо широке правове закріплення в Конституції України та Конституції Автономної Республіки Крим, однак визначені в них засадничі ідеї та орієнтири правового регулювання національно-етніних відносин потребують свого подальшого розвитку як у поточному законодавстві, так і в практичній діяльності державно-владних органів, владних органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб.
Після відмови від догм комуністичної ідеології суспільству не було запропоновано якогось нового світогляду. Ідеологічний вакуум, що утворився, спричинив поглиблення загальної духовної кризи, яка проявляється як на індивідуальному рівні, так і на рівні соціальних спільнот і навіть на глобальному рівні. Тому національне відродження, плекання національної культури, історії, мови, традицій, звичаїв має повернути суспільству духовність, людяність, щирість, доброту і вивести його на новий цивілізований рівень міжособистісних та міжнаціональних, міжетнічних стосунків. Дуже важливо, щоб процес національного відродження всіх корінних народів і національних меншин не призводив до національної самоізоляції, самообмеження, самовихваляння, не супроводжувався приниженням національних почуттів та дискримінацією інших етнічних спільнот і відбувався виключно в межах правового регулювання. Фундаментальні засади такого регулювання, основоположні принципи державної політики у сфері міжнаціональних відносин і національно-етнічного розвитку окремих спільнот закладено в Конституції України. Виходячи з духу і принципів Конституції України, поточне законодавство має найближчим часом визначити поняття і статус державної мови, правовий механізм забезпечення її функціонування, особливий статус російської мови, гарантії використання мов, порядок одночасного функціонування двох мов, врегулювати процес національного відродження, забезпечити збереження і розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України, а також визначити поняття «корінного народу», що є новелою для українського законодавства, та уточнити поняття «національна меншина».
Аналіз відповідних положень міжнародно-правових документів, конституційних актів зарубіжних країн та Конституції України, присвячених питанням забезпечення прав особи, пов’язаних з її національною самоідентифікацією та збереженням національно-етнічної самобутності, дає всі підстави для перегляду традиційної, найбільш поширеної класифікації прав людини і громадянина, відповідно до якої останні поділяються на громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні (інколи – соціально-економічні), культурні (деякі автори виокремлюють ще й екологічні). Зазначена класифікація має бути доповнена таким видом прав людини та громадянина, як національно-етнічні (або національні), тобто права і свободи, пов’язані з національно-етнічним розвитком особи, збереженням її національної самобутності, задоволенням її національно-етнічних інтересів, потреб, прагнень, уподобань, про що автором була висловлена пропозиція ще у 1995 р. під час підготовки та обговорення проекту нової Конституції України1.
Глава 3. БАГАТОМАНІТНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНОГО
БУТТЯ: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ
Достарыңызбен бөлісу: |
