Та конституційно-правові аспекти

Проте в конституціях окремих держав право на відокремлення (право сецесії), як правило, не закріплюється. Єдиний виняток становить Конституція Федеративної Демократичної Республіки Ефіопії 1994 р., яка визнає право сецесії, але не за штатами, а за окремими національно-етнічними спільнотами. Відповідно до ст. 39 зазначеної Конституції кожна нація, національність, народність Ефіопії «має безумовне право на самовизначення, включаючи право сецесії»³.

До цього часу серед науковців не припиняється дискусія щодо суб’єктів права на самовизначення та прийнятних форм його здійснення, а також навіть щодо доцільності існування цього права як одного з фундаментальних, основоположних, засадничих принципів міжнародного права, хоча воно знайшло своє закріплення в багатьох міжнародно-правових актах. У Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами згідно з Статутом ООН від 24 жовтня 1970 р. зазначається, що «створення суверенної та незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави, об’єднання з нею або встановлення будь-якого іншого політичного статусу народом, що вільно визначається, є способами здійснення цим народом права на самовизначення».

Тривалий час право на самовизначення розглядалося науковцями як таке, що належить лише народам колоній. Проте в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. говориться про самовизначення саме «усіх народів», які «мають право в умовах повної свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний розвиток». З огляду на те, що на час підписання цього акта в Європі не існувало ні колоній, ні окупованих іноземними державами територій, є достатні підстави вважати це право універсальним, тобто притаманним усім без винятку народам¹.

У пункті 2 Віденської декларації Ради Європи від 9 жовтня 1993 р. підтверджено, що «усі народи мають право на самовизначення. Згідно з цим правом вони вільно визначають свій політичний статус та вільно розвиваються в економічному, соціальному та культурному відношеннях... Беручи до уваги особливе становище народів, що перебувають під колоніальним чи іншими формами іноземного панування чи окупації, Світова конференція з прав людини визнає за народами право вдаватися до будь-яких правомірних дій, що не суперечать Статуту Організації Об’єднаних Націй, для того, щоб реалізувати своє невід’ємне право на самовизначення. Світова конференція з прав людини розцінює відмову у праві на самовизначення як порушення прав людини та підкреслює важливість ефективної реалізації цього права... Це не повинно трактуватися як скеровування або заохочування до будь-яких дій, що могли би призвести до розпаду або порушення, в цілому чи частково, територіальної цілісності або політичної єдності суверенних та незалежних держав, що здійснюють своє управління відповідно до принципів рівноправ’я та самовизначення народів, і, таким чином, очолюються урядами, які представляють усе населення, що належить до їх території, незалежно від будь-яких відмінностей»².

Г. Страшуненко нагадує, що вітчизняні юристи ще в 50-60-х роках обґрунтували положення про те, що «суб’єктом права на самовизначення є народи, нації, народності, а також народи, які складаються з кількох націй, народностей чи національних груп, мають спільну територію, одну чи кілька спільнот (історичну, культурну, мовну, релігійну тощо) і об’єднані спільною метою, якої хочуть досягти шляхом самовизначення»³.

Л. Карапетян вважає, що в міжнародних документах встановлено «право народів на самовизначення не лише для одного «кровноплемінного» етносу, що проживає компактно, а й для народу, який складається як з «моноетносу», так і інших етнічних груп, які проживають спільно з титульним етносом на цій території»⁴.

Одночасно в наведених міжнародно-правових документах фактично йдеться й про головні форми реалізації права на самовизначення. Однак ні в міжнародно-правових документах, ні в конституційному та поточному законодавстві окремих країн не визначено порядок здійснення цього права, не встановлено відповідний правовий механізм. Залишається незрозумілим, за яких умов є можливим створення нацією (народом) суверенної та незалежної держави, а за яких – можна скористатися іншими формами права на самовизначення, що означає «встановлення будь-якого іншого політичного статусу народом, що вільно визначається»? У літературі висловлена думка про те, що вибір будь-якого іншого політичного статусу в державі може бути у формі створення національно-територіальної або культурної автономії¹.

Прикладом зовнішнього самовизначення зазвичай визнається процес деколонізації, який знаходить прояв у досягненні суверенітету в межах певних кордонів колишніх колоній на основі вільного самовизначення населення. Саме таким шляхом виникла більшість сучасних країн Африки. Внутрішнє самовизначення знаходить прояв у створенні та юридичному оформленні різноманітних елементів, характерних для автономних утворень. Прикладом може слугувати утворення національних парламентів у Шотландії та Уельсі. Разом з тим залишається незрозумілим, чому в Доповіді ФРН Комітету з прав людини створення єдиної німецької держави в 1990 р. було охарактеризоване як приклад внутрішнього самовизначення, хоча воно супроводжувалося змінами міжнародних кордонів².

А ось як визначав форми національного самовизначення на підставі аналізу досвіду СРСР О. Лепьошкін: «Суверенітет нації залежно від конкретно-історичних умов був реалізований націями нашої країни в різних державно-правових формах. Одні народи, найбільш компактні, як, наприклад, росіяни, українці, білоруси і т.д., створили свої суверенні соціалістичні республіки, які пізніше добровільно об’єд­налися в Союз РСР, інші народи, зокрема, башкири й татари, конституціювались шляхом утворення своїх автономних держав, треті самоорганізувались у вигляді автономних областей і національних округів»³.

Вибір різних форм національного самовизначення радянські вчені пояснювали рішеннями ІІІ Всеросійського з’їзду Рад, який визнав право будь-якої нації самостійно, на власний розсуд визначати форму власної участі у федерації. Д. Златопольський пояснює це тим, що «універсальне право націй на самовизначення в результаті творчості народних мас, урахування конкретних історичних умов було втілено в різну форму»¹, до яких належали: союзна республіка, автономна республіка, автономна область, автономний округ. При цьому належність чи неналежність до категорії нації кожна спільнота, а точніше її еліта, також визначала на власний розсуд. Проте незабаром в СРСР було започатковано кількісний підхід до визначення належності до певної національно-етнічної спільноти. Вважалося, що народність за кількісним складом не перевищує 100 тисяч чоловік, нації – від кількох сот тисяч до кількох мільйонів².

На думку Л. Стешенко, «самовизначення має два аспекти – «зовнішній» і «внутрішній». «Зовнішнє» самовизначення означає встановлення міжнародно-правового статусу території, а «внутрішнє» – «вирі­шення народом усіх питань свого розвитку». По суті, самовизначення виявляється розширеним трактуванням демократії як права населення вирішувати свою долю і як права індивідів і груп на ефективну рівноправність, у тому числі на участь в управлінні державою»³.

Р. Ахметшин визначає три умови для реалізації права на самовизначення у формі відокремлення та створення власної суверенної держави. На його думку, першою умовою, коли зазначене право може бути здійснене шляхом відокремлення навіть всупереч принципу територіальної цілісності, є дискримінація певної частини нації, що робить неможливим реалізацію права на самовизначення в межах існуючої держави. Друга умова – «наявність території, на якій це населення утворює більшість», а третя – «дане населення має бути пов’язане з зазначеною територією історично». Поєднання усіх названих умов (дискримінована частина нації, переважання на певній території та історичний зв’язок з цією територією) складає, на думку Р. Ахметшина, підстави для виникнення й реалізації права на відокремлення⁴. Проте відразу виникає низка нових запитань: що то за «певна частина нації» чи «дане населення»? Хто має визначати, чи зазнає вона (воно) дискримінації? Як бути у тому випадку, коли, наприклад, лідери окремих громадських об’єднань вважають, що дискримінація набула масового характеру (або значного поширення), а представники офіційної влади стверджують, що це не відповідає дійсності? Подальші роздуми Р. Ахметшина стосовно двох форм самовизначення (внутрішнього та зовнішнього) взагалі заводять автора у глухий кут. На його думку, «суб’єктом права на внутрішнє самовизначення є нація, усі громадяни даної держави без етнічних чи інших відмінностей або частина нації в межах адміністративно-терито­рі­альної одиниці», а «під народом розуміється нація або частина нації, але не етнічна група»¹. Не зрозуміло, як за таких умов (фактично повністю відкидаючи при цьому національно-етнічні ознаки) можна визначити «більшість населення» на певній території, якими критеріями слід при цьому керуватися та яким чином можна довести історичний зв’язок з певною територією? Тобто очевидним є протиріччя між попередніми та наступними твердженнями і висновками автора.

На думку В. Карташкіна та Ст. П. Маркса, «сучасне міжнародне право все ще не вирішило питання: до якого ступеню й чи може будь-який «народ», що розглядається як група з достатнім ступенем самобутності (із загальною історією, етнічною основою, релігією, мовою тощо), який є жертвою гніту та усунутий від контролю свого майбутнього, здійснювати право вільно визначати свій політичний, економічний і культурний розвиток. Він може вимагати повної незалежності чи більш обмеженої форми автономії. Перша вимога рівноцінна сепаратистському відокремленню, а друга – може розглядатися в межах концепції здійснення прав меншин»².

Л. Карапетян вважає, що «визначення співвідношення між принципами права народів на самовизначення, територіальної цілісності держав і приналежності територій народам, котрі там проживають, обумовлює необхідність конкретного підходу в кожному окремому випадку»³. Стосовно самовизначення народів колишнього СРСР на його думку джерелом об’єктивних критеріїв вирішення цього питання має слугувати «історія перекроювання кордонів між союзними республіками, створення різних форм автономії в їх складі і сьогоднішні реалії»⁴. При цьому Л. Карапетян припускає різні варіанти самовизначення: для одних народів – «у межах тієї ж держави, для других – шляхом відокремлення від цієї держави і створення самостійної державності чи возз’єднання з існуючою прикордонною державою свого етносу (ірредента), для третіх – встановленням будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом»¹. Однак ідею самовизначення шляхом виходу зі складу Російської Федерації автор називає «утопічною й такою, що практично не може бути реалізованою»².

На сьогодні в Російській Федерації самовизначення народів здійснено в таких формах: «1) державне самоврядування у вигляді республіки як суб’єкта Федерації; 2) автономний округ, автономна область; 3) національно-культурне, екстериторіальне самовизначення; 4) національний район, селище; 5) національне самоврядування на особистій основі (свобода визначати власну національність)»³.

Своєрідним є практичний досвід реалізації права на самовизначення у формі створення нових держав на території колишньої Югославії. Спочатку країни Європейського Союзу вважали, що будь-які конституційні питання мають вирішуватися шляхом переговорів між усіма сторонами в межах федеративної югославської держави. Вони неодноразово закликали зберегти єдність і територіальну цілісність Югославії. І лише після виникнення сутичок та розгортання бойових дій (особливо у Хорватії та Боснії-Герцоговині) позиція країн Європейського Союзу поступово змінювалася в напрямку умовного і вибіркового визнання незалежності республік, що входили до складу югославської держави. Причому спочатку вони запропонували замінити федеративну державу конфедерацією. Єдиною республікою, яка відкинула конфедеративний шлях вирішення проблеми, стала Сербія. Вона, до того ж, захопила федеративну владу шляхом «конституційного перевороту» (сербська делегація фактично привласнила всю владу, нова Скупщина схвалила використання югославської армії в конфлікті й вигнала представників Словенії з федеральних владних структур) та розпочала бомбардування окремих хорватських міст з несербським населенням. Тому країни Європейського Союзу надали певні економічні пільги Словенії, Хорватії, Македонії та Боснії-Герцоговині як сторонам, які сприяли мирному врегулюванню саме на засадах пропозицій Європейського співтовариства, і фактично визнали їх суб’єктами міжнародного права. Згодом відбулося й їх юридичне визнання. У подальшому Європейський Союз неодноразово пропонував різні моделі врегулювання балканських конфліктів, створивши нові підходи до інтерпретації відомих принципів міжнародного права і передусім до принципу національного самовизначення. Так, країни Європейського Союзу в жодному з своїх документів офіційно не визнали право суб’єкта федерації на сецесію.

Однак, як зазначає Олів’є Пе, «якщо придивитися уважніше, то кожного разу можна побачити одну й ту ж картину: з одного боку, рішення про визнання одностороннє проголошеної незалежності виносились на користь лише суб’єктів федерації (навіть якщо вони, як сучасна Боснія-Герцоговина, не відповідали будь-якому однорідному географічному цілому, що існувало до створення федерації); з другого боку, одностороннє проголошена незалежність не визнавалась, якщо виходила від етнічної групи як такої»¹. Проаналізувавши процес набуття незалежності колишніми югославськими республіками, Олів’є Пе зробив висновок про те, що країни Європейського Союзу обмежили коло суб’єктів самовизначення лише федеративними утвореннями і, отже, в зазначеному разі поняття «народ» відповідає території, а не етнічній одиниці»². На думку цього автора, якщо половина суб’єктів федерації вимагає незалежності і здійснить відповідні дії, держава фактично розпадається³. Небезпека такої своєрідної практики встановлення можливих суб’єктів самовизначення полягає в тому, що вона може викликати дестабілізацію ситуації у федеративних державах, які теоретично можуть бути розчленовані. Це, по-перше, стимулюватиме політичні рухи до пошуку підстав для відмови від федеративної форми територіальної організації держави (в тому числі й тих федерацій, які побудовані без урахування національно-етнічного чинника) як безперспективної, по-друге, дає додаткові можливості для політичних спекуляцій, по-третє, може стати непереборною перешкодою на шляху до використання значних потенційних можливостей федералізму як форми забезпечення прав національних меншин.

Досить актуальною залишається проблема національного самовизначення для України, в чому переконує аналіз та співставлення окремих конституційних положень та поточного законодавства. У Преамбулі Конституції України право на самовизначення визнається лише за «українською нацією» та «усім Українським народом». Такий спосіб закріплення дозволяє зробити висновок про те, що законодавець розрізняє ці два поняття, але в чому полягає ця відмінність, не визначає. Разом з тим у ст. 11 Конституції України за корінними народами та національними меншинами таке право не визнається, хоча в ст. 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію, яку багато хто з науковців визнає однією з форм національного самовизначення. У статті 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права наголошується, що право на самовизначення мають «усі народи», але в ст. 27 цього пакту, присвяченій правам меншин, про їх право на самовизначення не згадується. Тому не менш складним залишається питання про суб’єктів права на національне самовизначення та про зміст цього права.

А. Садохін та Т. Грушевицька, наприклад, пишуть про «ступінь реалізації права етнічної групи на самовизначення (права народу самому визначати свою долю)»¹. Тобто вони є прибічниками так званого широкого тлумачення зазначеного права і фактично визнають право на самовизначення і за «народом», і за «етнічною групою». Разом з тим використання словосполучення «ступінь реалізації права на самовизначення» дає підстави вважати, що ці автори припускають можливість існування різних форм національного (національно-етнічного) самовизначення.

Ю. Куц до головних форм самовизначення національно-етнічних спільнот відносить: а) утворення незалежної національної держави; б) створення національно-територіальної автономії в межах певної держави; в) національно-культурну автономію в межах поліетнічної держави; г) національно-персональну автономію для певних етносів у країні; д) рееміграцію певних етносів або їх представників з країни, в якій вони мешкають².

У науковій літературі виокремлюються й такі способи реалізації права на самовизначення: «1) ізоляція від інших груп; 2) добровільна акультурація чи навіть асиміляція; 3) автономія, тобто боротьба за досягнення автономного статусу; 4) комуналізм, тобто самоорганізація у вигляді громади і забезпечення власного контролю за своїм етнокультурним буттям та етнопотребами; 5) сепаратизм – боротьба народу за вихід зі складу поліетнічної країни й утворення власної держави; 6) іредентизм – прагнення до об’єднання частин одного народу, що проживає в різних державах; 7) добровільна міграція за межі держави у випадках, коли інші види етнополітики не принесли успіху»³.

Однак з наведеною точкою зору погодитися повністю досить важко. Видається дискусійним питання про віднесення до способу самовизначення ізоляції, добровільної міграції, а також використання у цьому контексті поняття «сепаратизм».

Для України питання форм реалізації права на самовизначення має безпосереднє практичне значення, адже суперечливість сучасного законодавства поки що не дозволяє дати на нього чітку та однозначну відповідь. До останнього часу ні в міжнародному праві, ні у вітчизняному законодавстві, ні в законодавстві зарубіжних країн це питання не було вирішено. Міжнародні експерти дуже обережно ставляться до цієї проблеми, і тому до цього часу не вдалося навіть визначити головні напрямки та етапи її вирішення.

На думку К. Нечаєва, право на самовизначення в Україні слід визнати передусім за кримськими татарами: «Україна – багато­націо­нальна держава, і є території, де компактно мешкають неукраїнці, і ці території належать їм споконвіку, тому тут необхідно розібратися, як же тепер Українська держава ставиться до права народів на само­визначення. Право на державотворення має насамперед корінний народ, хоча б тому, що він не має іншої країни, де міг би реалізувати це право. Другим корінним народом сучасної території України є кримські татари, законні носії суверенітету Криму»¹. Далі автор висловлює власну точку зору щодо можливої форми реалізації права на самовизначення кримських татар: «За даними перепису на території України в 1979 р. мешкало усього 4 тис. кримських татар, через 10 років їхня чисельність виросла до 47 тис., у т. ч. у Криму до 38,4 тис. чол. У 1994 р. чисельність татар на півострові досягла 238 тис. чол., що склало 3 вітсотки населення Криму. Сьогодні ця частина складає десь близько12-15 відсотків. Ось де криється протиріччя. З одного боку, кримські татари є корінним народом, отже, мають право на самовизначення і створення хоча б національно-терито­ріальної авто­номії. З іншого боку, чисельність корінного населення на Кримському півострові складає значну меншість, а отже, все інше населення буде перешкоджати створенню національного державного утворення. Створення територіальної автономії як компромісного рішення, тим більше, що навіть до проголошення Акта про неза­лежність України, а потім і закріплення даного положення в Кон­ституції України в розділі Х, є ілюстрацією порушення прав корінного народу на самовиз­начення»¹. А далі К. Нечаев робить дещо несподіваний висновок: «…це значить, що міжнародне право визнає право боротьби даного народу за національне звільнення»². Видається, що використання термі­нології доби краху колоніалізму та ще й з деякими ідеологічними нашаруваннями та рецидивами конфронтаційного способу мислення є не зовсім доречним у цьому контексті.

На нашу думку, суб’єктами права на самовизначення в Україні виступають такі національно-етнічні спільноти: титульна нація, корінні народи та національні меншини. Разом з тим форми реалізації права на самовизначення в усіх зазначених суб’єктів різні. Вважаємо, що це право може бути реалізоване у двох головних формах: державо­творчій (державницькій) та недержавній.

Державотворча форма передбачає створення власної суверенної незалежної держави, яка є рівноправним членом міжнародного співтовариства, суб’єктом міжнародно-правових відносин. Право на самовизначення у державотворчій формі реалізовано на території України титульною нацією, тобто нацією, яка дала назву державі (українською нацією). Усі інші національно-етнічні спільноти (інші корінні народи, національні меншини, національні групи тощо) можуть здійснити своє самовизначення у недержавній формі.

Українська державність у складі СРСР у формі однієї із союзних республік значною мірою була неповною, однобічною, декоративною, формальною. Однак факт її існування, і особливо наявність у Союзному договорі 1922 р. та в усіх радянських конституціях положення про право вільного виходу союзної республіки зі складу Союзу РСР, дозволили тривалий час підтримувати у громадській свідомості (і навіть на рівні підсвідомості) переконання в потенційній можливості створення у майбутньому повноцінної, дійсно суверенної, незалежної, самостійної української держави. Звичайно, про конституційне право союзної республіки на вихід із складу СРСР в умовах тоталітарного політичного режиму говорити було вкрай небезпечно. Про це право згадували дуже обережно або в історичному аспекті, або як аргумент в ідеологічному протистоянні. А от у практичній площині це питання взагалі не розглядалося і не досліджувалося науковцями до кінця 80-х років. П. Кремнєв пише про право виходу союзної республіки зі складу СРСР, що ця «норма була відома радянському праву, але знаходилася у стані механізму, що не працює. У союзній і республіканських конституціях про механізм дії цієї норми замовчувалось навіть у найбільш загальних положеннях. Не було визначено, яким чином (безпосередньо громадянами, тобто шляхом референдуму, чи законодавчим органом республіки) приймається рішення про вихід; чи повинно воно, набираючи чинності, затверджуватися вищим органом державної влади СРСР тощо. Очевидно, ні в кого не виникає сумнівів, що з причин тоталітарного (а в останній період існування Радянського Союзу – авторитарного) політичного режиму реалізація права виходу виключалась за визначенням. Здійснені на стихійних мітингах уже на початку 90-х років спроби реалізувати це право були придушені силою (Тбілісі, Вільнюс)»¹.

І лише коли розвиток політичної ситуації в СРСР фактично став неконтрольованим, ідеологічне табу з обговорення цієї проблеми було знято (хоча політичні та наукові дискусії так і не встигли набути конструктивного характеру), і була здійснена спроба законодавчо врегулювати процедуру виходу зі складу СРСР, тобто встановити правовий механізм реалізації права на самовизначення. Тому для більш глибоко розуміння цього права слід коротко зупинитися на окремих аспектах реалізації українською нацією права на самовизначення.

Українська нація як національно-етнічна спільнота неодноразово намагалася реалізувати своє право на самовизначення у формі створення незалежної держави. Як зазначають В. Смолій та О. Гуржій, «український народ протягом багатьох сторіч свого існування прагнув створити власну державу. Це був природний і глибоко прогресивний процес, притаманний усім народам. І не вина, а трагедія українців як окремого етносу була в тому, що історичні обставини склалися по-іншому – лише протягом кількох десятиліть на Україні (і то лише на Гетьманщині) існувало повноцінне державне об’єднання. Адже державотворчий процес українського народу було силоміць зупинено»².

Практичні спроби створити національну українську державу та оформити її за допомогою відповідних конституційно-правових засобів здійснювалися протягом історії кілька разів у різних формах: Козацької Держави під проводом Б. Хмельницького (1648-1654 рр.) та І. Мазепи (1708-1709 рр.), парламентської республіки під назвою Української Народної Республіки (1917-1918 рр.), Гетьманату, який поєднував монархічні, президентські та диктаторські засади (1918 р.),

Директорії (1918-1919 рр.), парламентсько-президентської республіки під назвою Західно-Української Народної Республіки (1918-1919 рр.) та Карпатської України (1939 р.).

Незважаючи на те, що і Союзний договір 1922 р., який формально залишався чинним, і Конституція СРСР 1936 р., і Конституція УРСР 1937 р. містили положення про право союзних республік на вільний вихід зі складу СРСР, будь-яка несанкціонована згадка про це право могла стати підставою для політичних переслідувань чи навіть репресій. Так, наприклад, у 1961 р. Львівським обласним судом були засуджені сім громадян, які ставили за мету реалізацію конституційно закріпленого права УРСР на вихід зі складу СРСР. Причому Л. Лук’яненка було засуджено до вищої міри покарання, іншим членам створеної ним Української робітничо-селянської спілки призначено покарання у вигляді позбавлення волі на тривалі терміни. Хоча у Програмі цієї спілки було записано: «Методи досягнення нашої мети мирні, конституційні»¹.

Остання спроба національного самовизначення у формі створення власної держави, яка врешті-решт завершилася досягненням бажаного результату, була здійсненна українською нацією наприкінці ХХ ст. Цей процес тісно пов’язаний з процесами розпаду СРСР та створення СНД, і тому для розуміння його особливостей необхідно, на нашу думку, подати хоча б оглядовий їх аналіз.

Деякі науковці й політики вважають, що створення СНД з самого початку було неправомірним. Ось головні аргументи на користь такої тези: порушена процедура розпуску СРСР та виходу з нього; угоду підписано не уповноваженими для цього делегаціями; рішення про створення СНД приймалося поспіхом, крадькома, потайки, без широкого обговорення; знехтувано результатами референдуму 17 березня 1991 р. тощо. Схожі аргументи з посиланням на Рішення Комітету конституційного нагляду СРСР від 9 грудня 1991 р. наводить Л. Карапетян².

Група провідних юристів колишнього СРСР у грудні 1992 р. категорично заявила, що «три правителі оголосили про скасування дії Конституції СРСР, розігнали обрані народом союзні законодавчі органи без будь-якого юридичного обґрунтування і повноважень на те»³.

Схожу точку зору висловив свого часу В. Литвин, який також акцентував увагу на змовницькому характері розпуску СРСР: «... Апаратним шляхом усувається М. Горбачов, причому двічі: перший раз у серпні невдало, другий раз у грудні – успішно. З тією лише різницею, що мимохідь «закрили» й СРСР»¹.

Деякі з наведених аргументів потребують короткого уточнення й аналізу². До початку грудня 1991 р. Конституція СРСР все ще вважалася чинною в тому розумінні, що її дію ніхто не скасовував. Хоча реально діючим Основним Законом вона вже не була, особливо після прийняття Закону СРСР від 5 вересня 1991 р. «Про органи державної влади і управління в перехідний період». Як уже згадувалося, в Конституції СРСР 1977 р., як і у всіх попередніх, містилося дуже важливе положення: «За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу з СРСР» (ст. 72)³. Саме ця норма стала правовою основою для прийняття Верховною Радою Латвійської РСР 28 липня 1989 р. Декларації про державний суверенітет Латвії, а Верховною Радою Литви 11 березня 1990 р. рішення про відновлення Литовської Республіки. Прийняттю такого рішення сприяла і постанова ІІ З'їзду народних депутатів СРСР від 24 грудня 1989 р. «Про політичну і правову оцінку радянсько-німецького договору про ненапад від 1939 р.», в якому визнавалося існування «таємного додаткового протоколу» і розмежування «сфер інтересів» між СРСР та Німеччиною, що давало додаткові підстави та аргументи для визнання процедури перетворення у 1940 р. трьох незалежних прибалтійських держав на радянські республіки й приєднання їх до СРСР незаконною.

Такий розвиток подій змусив керівництво СРСР форсувати прийняття Закону «Про порядок вирішення питань, пов’язаних з виходом союзної республіки з СРСР». Цей Закон було прийнято 3 квітня 1990 р. Він передбачав надзвичайно складну процедуру виходу, яка включала проведення референдуму, розгляд питання на сесії Верховної Ради СРСР і на З’їзді народних депутатів СРСР, перехідний період до п’яти років, повторний референдум за вимогою 1/10 громадян республіки, які мають право голосу. Крім того, рішення про вихід повинно було прийматися 2/3 голосів від спискового складу громадян, які мають право голосу.

Світовий досвід свідчить, що ці умови, особливо останню, виконати практично неможливо, адже на референдумах рішення майже завжди приймаються незначною більшістю, та й то не від списку, а від тих, хто взяв участь у голосуванні. Тому вказаний Закон точніше було б назвати Законом про неможливість виходу із складу СРСР. Схожої думки дотримуються і деякі інші правознавці. Так, А. Венгеров вважає, що зазначений Закон «звів це право нанівець»¹. П. Кремнєв твердить, що це «закон про невихід»². Проте й Закон СРСР від 3 квітня 1990 р. було прийнято з такими порушеннями, які дозволяють з самого початку вважати його нечинним.

Для обґрунтування цього положення вкажемо на два істотні моменти. По-перше, Закон «Про порядок вирішення питань, пов’язаних з виходом союзної республіки з СРСР» було прийнято не вищим органом державної влади СРСР (таким вважався, згідно зі ст. 108 Конституції СРСР, З’їзд народних депутатів), а лише Верховною Радою СРСР. Хоча це дуже важливе і принципове питання, яке стосувалося конституційних основ існування СРСР і безпосередньо уточнювало положення Конституції. По-друге, і найголовніше, цей Закон суперечить Договору про створення СРСР 1922 р., який на час прийняття Закону ніхто не скасовував. У пункті 4 Глави 2 остаточної редакції Договору про створення СРСР, який було вміщено у Конституції СРСР 1924 р. як структурний елемент, за кожною союзною республікою визнавалося право сецесії (вільного виходу). А в пункті 6 Договору про створення СРСР закріплено положення, згідно з яким «для зміни, обмеження чи скасування статті 4 потрібна згода всіх республік, які входять до СРСР»³. Отже, такий Закон міг бути прийнятий 1990 р. лише З’їздом народних депутатів СРСР (до речі, ІІІ позачерговий З'їзд завершив свою роботу 15 березня 1990 р.), а вступити в дію лише після його схвалення (затвердження) Верховними Радами всіх союзних республік. Тому посилання на порушення Закону СРСР від 3 квітня 1990 року є безпідставними. До того ж значні можливості для блокування окремих положень зазначеного Закону містилися в Законі СРСР «Про всенародне голосування (референдум СРСР)» від 27 грудня 1990 р.⁴

Але чи мали право керівники лише трьох республік підписати Угоду про створення СНД? Згідно з конституціями своїх республік (до речі, названих у ст. 76 Конституції СРСР «суверенними державами») вони мали право підписувати міждержавні та міжнародні договори (п. 8 ст. 114–5 Конституції України 1978 р., п. 10 ст. 121-5 Конституції Російської Федерації 1978 р.). І ніяких додаткових повноважень для цього їм не було потрібно. Інша річ, що вступати в дію підписані угоди мали лише після їх ратифікації відповідними органами законодавчої влади.

А чи могли всього лише три республіки з тих дванадцяти, що залишилися після відновлення державності прибалтійських країн, оголосити про припинення існування СРСР? У цьому, безперечно, полягає вразливість прийнятої угоди, оскільки це було відверте нехтування думкою решти повноправних членів Союзу. Напевно, юридично більш точно було б вказати на вихід саме цих республік з СРСР (Україна оголосила про це 1 грудня 1991 р.).

Однак слід враховувати конкретні політичні реалії, котрі склалися задовго до осені 1991 р. Процес набуття Україною незалежності безпосередньо пов’язаний з процесами розпаду СРСР¹, руйнація якого розпочалася ще тоді, коли союзні республіки перестали вносити платежі до державного бюджету СРСР, коли вони оголосили про верховенство республіканських законів над союзними², коли почали відверто нехтувати союзним законодавством. Особливо стрімким і незворотним стає цей процес після прийняття союзними республіками декларацій та законів про державний суверенітет³ та декларацій про незалежність⁴.

Однією з головних причин появи таких Декларацій були пасивність союзного керівництва, яке втратило здатність контролювати і регулювати процеси, що відбувалися в країні, відверте нехтування ним інтересів союзних республік, відсутність оперативного та адекватного реагування на стрімкі зміни соціально-політичної ситуації в республіках, його неповороткість і часом відверта безпорадність.

Сучасний процес самовизначення української нації та створення незалежної Української держави пройшов кілька етапів.

Перший етап (1985-1990 рр.) – символізує початок національного відродження, процес усвідомлення себе окремою нацією, що було обумовлено окремими елементами демократизації суспільно-політичного життя. Внутрішнім поштовхом став приклад інших національно-етнічних спільнот в СРСР.

Для другого етапу (16 липня 1990 р. – 24 серпня 1991 р.) є характерною надмірна обережність і певна непослідовність, адже Верховна Рада УРСР проголосила державний суверенітет України лише після того, як схожі акти вже були ухвалені в інших союзних республіках (в тому числі МРСР та РСФСР). До того ж наприкінці Декларації про державний суверенітет України зазначалося, що «принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору»¹, тобто проголошувався якийсь дивний («неповний», «половинчастий», «несправжній») суверенітет. Україна начебто проголошувалася суверенною державою, однак останнє речення фактично містило презумпцію існування ще й союзної держави. Разом з тим текст цієї Декларації було виписано більш чітко, досить радикально і набагато сміливіше, ніж це зробили інші республіки. У Декларації вперше з’являється розділ І «Самовизначення української нації», в якому УРСР називалася не просто суверенною, а саме «суверенною національною державою», яка «розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення»². У цьому ж розділі двічі згадується про «національну державність»: один раз – про «національну державність українського народу», другий раз – про «національну державність України». Про те, що в розділі І під «українською нацією» розуміється саме національно-етнічна спільнота, опосередковано свідчить перший абзац розділу ІІ, в якому проголошується, що «громадяни України всіх національностей становлять народ України»³. Тобто автори Декларації розрізняли словосполучення «українська нація» та «український народ», які використовувалися саме в національно-етнічному значенні (як тотожні поняття, як синоніми) і «народ України» як сукупність громадян України всіх національностей.

У розділі УІІІ «Культурний розвиток» виокремлюється «українська нація» в аспекті забезпечення її «культурного і духовного розвитку», а також говориться про гарантування «всім національностям» права «їх вільного національно-культурного розвитку». У наступному абзаці йдеться про «національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя». Аналіз та співставлення зазначених положень також переконливо свідчать про те, що мова йде про українську націю в національно-етнічному, а не в державницькому розумінні. Використання ж словосполучення «український народ» обумовлено необхідністю не допустити збігу однокорінних слів «національно-культурне» та «нація». У Декларації вперше сказано про «національне багатство України», «національні інтереси Республіки». Тобто відбулося повернення із забуття та зняття табу на використання терміна «національний». Досить сказати, що в короткому тексті Декларації про державний суверенітет України, яка складається з Преамбули, десяти невеликих розділів (зазвичай по 3-4 абзаци) та заключних положень, слова з коренем «нац», «націо» зустрічаються 18 разів, а в одному лише розділі УІІІ, який складається з п’яти абзаців-речень, – 6 разів.

Зміст Декларації про державний суверенітет України свідчить про певне одностороннє уточнення предметів відання України та суттєве втручання в прерогативи Союзу ССР. Тобто влада останнього не скасовувалася, а суттєвим чином обмежувалася. Верховна Рада України задекларувала і українське громадянство (уже не формальне, а реальне), і територіальне верховенство, і право на свою частку в загальносоюзному алмазному та валютному фонді і золотому запасі, і право на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, і право на створення банківської, цінової, фінансової, митної, податкової систем, і намір «при необхідності» запровадити свою грошову одиницю, і про «намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї», і про здійснення безпосередніх зносин з іншими державами, укладення з ними договорів, обмін дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах»¹.

У цей період проводилися досить жваві обговорення та консультації з приводу розробки та підписання нового Союзного договору. Прийняття Декларації фактично було спробою унеможливити в майбутньому зловживання з боку союзного центру, зупинити тенденцію до постійного звуження повноважень і можливостей союзних республік та посилення диктату центральних (союзних) міністерств і відомств, запровадити принципово нову оптимальну систему взаємовідносин між союзним центром та УРСР з поверненням останній значної частини суттєвих предметів відання, а також створити одночасно систему правових гарантій стабільного статусу УРСР у складі СРСР. Декларація мала відіграти роль принципово нового, основоположного, засадничого, фундаментального документу, посилаючись на який можна було б відстоювати права України та її народу під час переговорів з представниками центру та делегаціями інших союзних республік. У реальну можливість створення дійсно незалежної від союзного центру Української держави не вірили в той час навіть ті, хто хотів би її бачити такою, а також самі розробники тексту Декларації про державний суверенітет України.

Про це свідчить також і спроба дати визначення поняття державного суверенітету шляхом використання для уточнення і підсилення близьких понять, причому на відміну від будь-якого підручника чи довідника в Декларації подається аж шість ознак: чотири ознаки внутрішнього суверенітету («верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території») та дві ознаки зовнішнього суверенітету («незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах»)¹. Складається враження, що автори тексту Декларації начебто намагаються переконати і себе, і інших громадян у тому, що Україна може стати у майбутньому справжньою повноцінною державою. Про їхню невпевненість, непослідовність і надмірну обережність свідчить також згадка про союзний договір (в офіційному тексті Декларації слово «союзний» було написано з маленької букви, і це вже було на той час нечуване зухвальство та неабияка сміливість).

Разом з тим Декларація про державний суверенітет України була виваженим і обґрунтованим документом, написаним з урахуванням політичних реалій і конкретної ситуації того періоду, розробники якої пішли по шляху створення передумов незалежності Української держави набагато далі, ніж інші союзні республіки. За змістом Декларація могла б відіграти роль малої Конституції України, проте час запровадження її положень у повній мірі тоді ще не настав, і вона так і залишилася за юридичною природою передконституційним документом.

Третій етап поступу української нації на шляху до національного самовизначення (24 серпня – 1 грудня 1991 р.) розпочався спонтанно. Парадоксально, але саме спроба державного перевороту з боку прихильників утворення сильного союзного центру з метою перешкодити підписанню Союзного договору (за яким СРСР мав би перетворитися на досить аморфне конфедеративно-федеративне державне утворення) створило умови для проголошення незалежності України. Здійснилося це лише після того, як деякі інші союзні республіки уже проголосили свою незалежність, і лише тоді, коли стало зрозуміло, що небезпека політичних переслідувань минула. Тому посилання в Акті проголошення незалежності України на «смертельну небезпеку, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року»¹, видається дещо перебільшеним і було використано лише як додатковий аргумент на випадок можливих претензій союзного керівництва.

Ще за кілька днів до цих історичних подій ніхто не передбачав можливості національного самовизначення української нації. Проголошення незалежності України саме 24 серпня 1991 р. стало можливим не тому, що його завчасно й ретельно підготували прихильники самостійності Української держави, а лише тому, що у Верховній Раді УРСР випадково збіглися інтереси націонал-демократів (їх було менше) та депутатів-комуністів («група 239»). Якщо перші з них мріяли про незалежну Україну і докладали для цього певних зусиль (зокрема, проводили відповідну пропаганду), то другі були налякані подіями у Москві, де було заборонено діяльність Компартії. У проголошенні незалежності України депутати-комуністи побачили можливість відмежуватися від звинувачень у підготовці й підтримці так званого державного перевороту і уникнути можливих у зв’язку з цим політичних переслідувань та юридичної відповідальності. Тому ухвалення Акта проголошення незалежності України стало несподіванкою не лише для пересічних громадян, а й для багатьох політичних діячів, депутатів, політологів, аналітиків. У цьому документі міститься посилання на «тисячолітні традиції державотворення на Україні», на «право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами», на Декларацію про державний суверенітет України².

Але й у цій ситуації Верховна Рада УРСР діяла досить обережно, продумано і прагматично. Щоб не дати союзним державним органам можливості оголосити Акт проголошення незалежності України таким, що суперечить Конституції СРСР та Союзному договору 1922 р., Верховна Рада УРСР постановила «1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності»³. У тексті постанови Верховної Ради України «Про проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 р. і в тексті Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. містяться повтори дуже схожих положень. Наприклад, у постанові зазначається: «Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою», а в Акті урочисто проголошується «незалежність України та створення самостійної української держави – України»¹.

Разом з тим між зазначеними нормативно-правовими документами є певна неузгодженість. Якщо в Акті зазначається, що «цей акт набирає чинності з моменту його схвалення», то в постанові говориться про проведення референдуму «на підтвердження акта проголошення незалежності». Тлумачити їх співвідношення можна зовсім по-різному: або ж схвалення і підтвердження на референдумі – це одне й те ж саме, або ж схваленням і, отже, вступом у дію слід вважати момент голосування у Верховній Раді УРСР. На практиці Верховна Рада України після 24 серпня 1991 р. почала діяти так, як парламент самостійної держави, не чекаючи при цьому результатів всеукраїнського референдуму. Про це свідчать численні нормативно-правові акти, прийняті Верховною Радою України протягом зазначеного періоду і, зокрема, Закон «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р.

Як уже зазначалося, Україна в Декларації про державний суверенітет визначається як «національна держава». Далі в цьому документі підкреслюється, що Україна «здійснює захист та охорону національної державності українського народу»². Ці положення викликали стурбованість серед широких верств населення в Україні (особливо серед національних меншин) та за її межами, бо під тиском пануючої протягом багатьох десятиліть пропаганди національна держава асоціювалася у багатьох громадян з націоналістичною у негативному розумінні цього слова. У засобах масової інформації почали з’являтися побоювання, припущення і навіть прогнози щодо можливого порушення прав і свобод громадян за національною ознакою, які незабаром переросли в твердження. До того ж у цей час у багатьох країнах світу відбувалося подальше поглиблення кризи міжнаціональних відносин.

У цих умовах, особливо після прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., коли побоювання пересічних громадян щодо можливої дискримінаційної політики нової держави у сфері міжнаціональних відносин посилились, Українська держава неодноразово підкреслювала своє прагнення вирішувати всі проблеми у зазначеній сфері демократичними засобами. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України ухвалила Звернення до громадян України всіх національностей, в якому були окреслені наміри досягти міжнаціональної злагоди на терені України. У ньому, зокрема, зазначалося, що «в попередні роки проводилась політика гноблення духовного життя націй, їх мов і культур. Ми зазнали важких деформацій і викривлень, свавілля і беззаконня в національному бутті народів. Цей гіркий час ми пережили разом без чвар і в злагоді. Віднині наступає нова доба в розвитку міжнаціональних відносин на Україні. Президія Верховної Ради республіки бере на себе відповідальність, що проголошення незалежності України ніякою мірою не призведе до порушення прав людей будь-яких національностей. Незалежна Україна як правова демократична держава, керуючись загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права в національній сфері, Декларацією про державний суверенітет України, забезпечить рівні політичні, економічні і соціальні права всіх громадян, повну свободу розвитку всіх національних мов і культур»¹.

12 вересня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про правонаступництво України», у ст. 9 якого зазначається, що «Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини»². Показовим є те, що український парламент серед головних ознак назвав саме національну належність, поставивши її на перше місце, а от решту ознак, які зазвичай подаються у конституціях окремих держав та у міжнародно-правових документах, не подав, обмежившись при цьому лише вказівкою на «інші ознаки».

А вже 1 листопада 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Декларацію прав національностей України, в якій держава взяла на себе зобов’язання гарантувати всім народам, національним групам і громадянам рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. У статті 1 Декларації ще раз підкреслюється, що «дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом»³. У цьому документі знайшли своє підтвердження й одночасно набули нормативно-правового закріплення такі права всіх національностей, представників народів та національних груп, як право обиратися на рівних засадах до органів державної влади всіх рівнів, займати будь-які посади, на збереження їх традиційного розселення, право вільного користування рідною мовою в усіх сферах суспільного життя, сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів, на збереження національних пам’яток історії та культури, створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об’єднання, на вільні контакти із своєю історичною батьківщиною⁴.

Безумовно, ухвалення зазначених правових документів значною мірою заспокоїло громадську думку, сприяло збільшенню кількості прихильників української незалежності. Проведенню всеукраїнського референдуму передували численні дискусії, обговорення, розповсюдження агітаційних матеріалів. 1 грудня 1991 р. в Україні відбувся всеукраїнський референдум.

5 грудня 1991 р. Верховна Рада України у Зверненні «До парламентів і народів світу» констатувала і юридично закріпила результати референдуму: «народ України вільним волевиявленням підтвердив Акт проголошення незалежності України, схвалений Верховною Радою України 24 серпня цього року. Понад дев’яносто відсотків учасників референдуму висловилися за незалежну Україну. Демократичність референдуму та відсутність порушень під час його проведення засвідчують спостерігачі від парламентів багатьох країн світу, представники Європарламенту, Бюро по вільних виборах Наради з безпеки та співробітництва в Європі, української та зарубіжної громадськості. Здійснились віковічні мрії та прагнення одного з найчисленніших народів Європи відродити свою неодноразово руйновану державність. Договір 1922 року про утворення Союзу РСР Україна вважає стосовно себе недійсним і недіючим»¹.

Однак деякі науковці вважають, що припинення існування СРСР не було правомірним і що таким воно могло стати «в результаті виходу з нього усіх союзних республік у встановленому конституційним законодавством порядку (чого не було дотримано жодною республікою) або в результаті припинення Договору про утворення СРСР 1922 р.»²

Четвертий етап (з 1 грудня 1991 р. по теперішній час) – це період перетворення України на повноправного суб’єкта міжнародного права, усвідомлення та визнання принципово нового статусу України урядами та громадянами інших країн, а також українськими посадовцями і пересічними громадянами. На думку М. Михальченка та З. Самчука, проблема самоідентифікації України як суверенної держави «залишається чи не найтоншим місцем державницької української інженерії», що обумовлено і зовнішніми, і внутрішніми, і матеріальними, і духовно-психологічними причинами³. Багато хто з науковців, політиків, посадовців і пересічних громадян все ще піддіють сумніву доцільність визначення й подальшого розвитку України саме як національної держави з огляду на багатонаціональний склад її населення.

Однак, як зазначав М. Бердяєв, «будь-яка нація прагне утворити державу й зміцнитися в ній. Через державу розкриває нація усі свої потенції. З другого боку, держава повинна мати національну основу, національне ядро, хоча племінний склад держави може бути дуже складним і багатоманітним... Держава, що не має національного ядра й національної ідеї, не може мати творчого життя»¹. Історія подає численні приклади, які переконують у вірності наведеної тези. Саме завдяки національній ідеї вдалося об’єднати й згуртувати суспільство, забезпечити його динамічний розвиток у США, Фінляндії, повоєнній Німеччині, яка тривалий час опікувалася проблемою об’єднання нації, тощо. У свою чергу динамічний розвиток таких країн суттєво впливав на розширення можливостей національних меншин щодо збереження ними національної самобутності та забезпечення інших прав. Тому національна ідея є потенційно продуктивною не лише для титульної нації, а й для національних меншин, оскільки вона сприяє досягненню міжнаціонального спокою та злагоди у суспільстві. Отже, українська держава має зробити все можливе для того, щоб українська національна ідея не відлякувала представників національних меншин як така, що начебто містить певну загрозу для їх розвитку, а приваблювала їх з огляду на перспективу істотного поліпшення якості життя в майбутньому.

14 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила Основи законодавства України про культуру, в яких була вміщена спеціальна ст. 8, присвячена правам національних меншин у сфері культури, згідно з якою Українська держава взала на себе зобов’язання створити умови для розвитку культур усіх національних меншин, які проживають на території України, сприяти прилученню їх до спільного процесу творення культурних цінностей. За громадянами будь-якої національності були визнані права: зберігати, розвивати і пропагувати свою культуру, мову, традиції, звичаї та обряди; утворювати національно-культурні товариства, центри, створювати заклади культури і мистецтва та навчальні заклади, засновувати засоби масової інформації і видавництва².

З метою забезпечення реалізації основних положень Декларації прав національностей України і гарантування національним меншинам права на вільний розвиток Верховна Рада України ухвалила 25 червня 1992 р. Закон «Про національні меншини в Україні», відповідно до якого держава виходить з принципу рівноправності усіх громадян, незалежно від їх належності до корінних народів, до національних меншин, національних груп, гарантує їм рівні права і свободи, підтримує розвиток їх національної самосвідомості. Усі громадяни України, незалежно від приналежності до української нації як такої, що складає національну більшість, чи до національних меншин, користуються захистом держави на рівних підставах. У Законі наголошується, що при забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід’ємною частиною загальновизнаних прав людини. Взагалі характерною ознакою цього закону є його зорієнтованість на міжнародні стандарти, хоча далеко не всі з них знайшли своє відображення в українському законодавстві. З одного боку, при його розробці Україна спиралася на документи Копенгагенської конференції 1990 р. та деякі інші міжнародно-правові документи. З другого ж боку, Україна прийняла Закон «Про національні меншини в Україні» раніше, ніж спеціальний комплексний акт стосовно захисту національних меншин було ухвалено Радою Європи. Це, по-перше, свідчить про те, що й українські законодавці приходять поступово до розуміння світових тенденцій розвитку та вміють відчувати актуальність проблеми, хоча їм не завжди вистачає зваженості та послідовності. По-друге, після вступу України до Ради Європи виникає нагальна потреба переглянути чинне законодавство, яке стосується національних меншин, з метою усунення суперечностей між деякими його положеннями, приведення його у відповідність з конституційними положеннями та запозичення деяких новацій Віденської декларації і Рамкової угоди про захист національних меншин.

Прийняття у 1996 р. нової Конституції України ознаменувало собою якісно новий етап вітчизняного конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин в усіх сферах життєдіяльності особи, суспільства й держави. Своєрідне відображення знайшли у ній національно-етнічні аспекти української державності.

Як уже зазначалося, усі інші суб’єкти (крім української нації) мають право на самовизначення в межах Української держави виключно в недержавній формі (формах)¹. Однією з таких форм може бути націо­нально-культурна автономія. На думку Ю. Римаренка та Ю. Волошина, «організаційною формою національно-культурної автономії в Україні є національно-культурні об’єднання»¹. Питання ж щодо можливості реа­лі­зації в Україні права на самовизначення у формі національно-терито­ріальної автономії є досить спірним, дискусійним і неоднозначним. З одного боку, ні Конституція України, ні Закон України «Про національні меншини в Україні» не передбачають можливості створення національних адміністративно-територіальних утворень, а з другого боку – така можливість як потенційна була передбачена опосередковано в розділі V Декларації про державний суверенітет України, в якому зазначалося, що «УРСР самостійно визначає адмі­ністративно-територіальний устрій Республіки та порядок утворення національно-адміністративних одиниць»². Більш категорично говорить­ся про національно-адміністративні одиниці в Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р., яка є одним із перших, основоположних, засадничих нормативно-правових документів, що були прийняті Верховною Радою України незабаром після проголо­шення незалежності України. Формально жодне з положень зазначених Декларацій не було визнано нечинним, і, отже, виникає ціла низка складних питань. Тому проблема доцільності й можливості викорис­тання національно-етнічного критерію при вирішенні питання щодо удосконалення чи зміни територіальної організації держави потребує окремого дослідження.

А. Асанов вважає, що «згідно зі статутом територіальної громади в певних регіонах діятимуть ради, а в районах компактного розселення кримських татар – Меджліси». За його прогнозом, «етно­культурна специфіка вплине на систему представництва кримських татар, становлення місцевого самоврядування відбуватиметься в контексті прагнення народу до національного самовизначення у формі державно-територіальної автономії. На сьогодні існує проблема прийняття положення про типовий статут територіальної громади, в межах якого можна було б реалізувати ті особливості, які закладені в управлінських традиціях кримських татар»³.

Окремого дослідження потребує й питання про право на самовизначення в межах України національних меншин. Для того щоб відповісти на це складне питання, необхідно розглянути різні аспекти їх правового статусу.

Таким чином, на нашу думку, слід вживати термін не «право націй на самовизначення», а «право на національне самовизначення», адже, як це випливає з викладеного, самовизначаються не лише нації в їх буквальному розумінні, але й національні меншини та інші національно-етнічні спільноти. Вважаємо, що національне самовизначення – це право будь-якої національно-етнічної спільноти самостійно, на демократичних засадах, за відсутності будь-якого неправомірного впливу (тиску, примусу) визначати головні напрямки та пріоритети свого розвитку, а також організаційно-інституційні форми свого буття і тим самим заявити про своє існування, свою національну ідентичність (колективну та індивідуальну) та гарантувати збереження своєї самобутності і подальший поступальний розвиток.

Форми національного самовизначення кожної національно-етнічної спільноти можуть бути різними залежно від рівня та ступеня її сучасного розвитку, рівня національного самоусвідомлення, ступеня задоволення національно-культурних потреб, розвитку національної культури та освіти, наявності історичних образ та національного приниження, амбіційності та ціннісних орієнтацій.