§ 3. Національний суверенітет та національне самовизначення: питання теорії та український досвід

§ 3. Національний суверенітет та національне самовизначення: питання теорії та український досвід

Право нації на самовизначення – провідне право серед колективних прав. Основні права нації – це «певні можливості кожної нації (народу), які необхідні для нормального її існування та розвитку у конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними й рівними для всіх націй (народів)»¹. П. Рабінович поділяє права нації на фізичні, етнічні, культурні, економічні та політичні, серед яких виокремлює право на самовизначення як одне з «найважливіших, визначальних основних прав нації (народу)»². Взагалі використання понять «нація» й «народ» як синонімів саме у контексті права на самовизначення є характерним для багатьох науковців³. Разом з тим О. Картунов та Ю.Римаренко відносять нації та народи до різних форм розвитку етносів, хоча й вони визнають можливість використання терміну «народ» у значенні нації⁴.

Право націй на самовизначення виникло в результаті трансформації національного принципу побудови держав наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Його, не називаючи буквально, фактично визнавали науковці, які були прихильниками об’єднання у ХІХ ст. Італії, Німеччини, поновлення державності Польщі, Чехії, Ірландії та інших країн. З іншого боку, підґрунтям цього права став досвід самоорганізації життя населення у Північній Америці. Право населення кожної окремої колоніальної території на самоорганізацію, самоврядування та саморегуляцію розглядалося як таке, що мало сприяти реалізації індивідуальних прав і свобод кожної людини.

Першу спробу теоретично обґрунтувати право народів на самовизначення здійснив ще наприкінці 20-х років ХІХ ст. швейцарський юрист-міжнародник І. Блюнчлі. У 1896 р. Лондонський конгрес ІІ Інтернаціоналу визнав принцип національного самовизначення загальнодемократичною вимогою. А вже на початку ХХ ст. цей принцип став предметом численних дискусій у політико-правовій літературі й однією з програмних вимог російських соціал-демократів.

А. Авторханов зазначає, що право націй на самовизначення є «загальновизнаним принципом демократії взагалі, а не винаходом Леніна… В російський соціалістичний рух цей принцип внесли не більшовики і Ленін, а меншовики та їх лідери Плеханов і Мартов»¹. Це право партія більшовиків вдало використала для досягнення влади, задекларувавши разом з іншими популістськими гаслами, виконувати котрі, як показала історія, вона не лише не поспішала, але й зовсім не збиралася. Ще у Програмі РСДРП 1903 р. (п. 9) право на самовизначення визнавалося за всіма націями, які входять до складу держави².

У Декларації прав народів Росії, яка була прийнята 2 листопада 1917 р., проголошувалося «право народів Росії на вільне самовизначення, аж до відокремлення та створення самостійної держави» (п. 2), а також «вільний розвиток національних меншин і етнографічних груп, що населяють територію Росії» (п. 4)³.

В. Ленін спочатку визнавав право націй на самовизначення. Він вважав, що «в Росії є дві нації, найбільш культурні й найбільш відособлені у зв’язку з цілою низкою історичних та побутових умов, котрі легше за все й «природніше» всього могли б здійснити своє право на відокремлення. Це – Фінляндія та Польща»⁴. Стосовно України В. Ленін ще в 1914 р. писав: «Чи судилося, наприклад, Україні стати самостійною державою, це залежить від 1000 факторів, не відомих наперед. І, не намагаючись «гадати» марно, ми твердо стоїмо на тому, що безсумнівне: право України на таку державу. Ми поважаємо це право, ми не підтримуємо привілеїв великороса над українцями, ми виховуємо маси в дусі визнання цього права, в дусі заперечення державних привілеїв якої б то не було нації»⁵. Проте невдовзі, очоливши РРФСР, В. Ленін та його соратники зробили все, щоб не допустити існування незалежної української держави.

А. Абашидзе вважає, що «виникнення у другому десятилітті ХХ ст. принципу права націй на самовизначення стало не більш ніж популістською декларацією, що висунута з огляду на політичну кон’юнктуру і покликана була підняти авторитет більшовиків серед мас»¹. М. Грушевський ще на початку 1918 р. писав, що «в сій погоні за утікачем з московської неволі – «хохлом», в запалі боротьби з ним, большевистські поводирі без церемонії викинули старі гасла «права самовизначення народів аж до повного відділення» й перешилися в «федералістів», дуже оригінальних «федералістів», які своїм завданням поставили «об’єднання демократії», великоросійської й української, і, очевидно, – всякої іншої з колишньої Російської імперії»². У подальшому більшовики доклали значних військових зусиль для того, щоб за допомогою сили майже повністю поновити Російську імперію під іншою назвою – СРСР. Не вдалося цього зробити лише стосовно Польщі у 1920 р. та Фінляндії у 1940 р. У подальшому, незважаючи на те, що в конституціях СРСР та союзних республік, визначальним критерієм створення яких став саме національно-етнічний чинник, було закріплено право вільного виходу з СРСР (тобто визнавалося право на створення власної національної незалежної держави), скористатися цим правом не вдалося жодній нації, жодній союзній республіці аж до розпаду СРСР. Проголошене право на самовизначення у формі створення незалежної держави було фіктивним. Більшовики та їх послідовники застосували в національному питанні (і зокрема в питанні про право націй на самовизначення) політику подвійних стандартів: вони визнавали право націй на самовизначення при капіталізмі за певних умов, а при соціалізмі фактично не залишили націям такого права.

Дуже точно і влучно визначив сутність національної політики більшовиків М. Бердяєв: «Ви проголосили право вільного самовизначення національностей, зовсім не цікавлячись самими національностями і навіть не віривши в існування такого роду реальностей. Вам потрібно це «вільне волевиявлення» як спосіб боротьби за ваші політичні і соціальні ідеали, за абстрактну рівність і свободу, а зовсім не за конкретне національне буття, не за національний розквіт... Ваш принцип «право самовизначення національностей» є антиісторична абстракція, вигадана тими, хто відкидає ту неповторну реальність, яка зветься національністю»³.

Офіційна радянська пропаганда всілякими засобами підтримувала думку про те, що в СРСР національне питання остаточно вирішене і тому бажання вийти зі складу СРСР начебто не може виникнути. Історія спростувала цю тезу, яка могла існувати лише в умовах відсутності свободи слова, альтернативних та опозиційних засобів масової інформації та будь-яких неупереджених опитувань, анкетувань чи інших форм з’ясування громадської думки.

Разом з тим деякі автори до останнього часу продовжують ідеалізувати досвід СРСР. Д. Златопольський стверджує, «що радянська федерація «була створена на основі взаємної довіри націй, на їх добровільному прагненні до союзу, до створення загальної держави»¹.

Поряд з цим вже на початку ХХ ст. поступово набуває поширення розуміння необхідності принципово нового і справедливого вирішення колоніального питання з урахуванням інтересів пригнічених народів. Папа Римський Бенедикт XV у своєму посланні від 1 серпня 1917 р., зверненому до глав воюючих сторін, запропонував власний план нового світового порядку, в якому пропонував, щоб при врегулюванні територіальних питань відповідно до справедливості й можливості «враховувалися прагнення народів»².

Президент США В. Вільсон у зверненні до Конгресу від 8 січня 1918 р. виклав відомі 14 пунктів, в яких пропонувалося вільне, неупереджене й абсолютне вирішення колоніального питання (п. 5), виправлення італійських кордонів згідно з чітко визначеними національними ознаками (п. 9), внутрішня автономія для австрійських народів (п. 10), розмежування балканських держав за принципом національності (п. 11), автономія для народів Туреччини (п. 12), створення незалежної Польської держави, яка повинна займати територію, що заселена переважно польським населенням (п. 13), і найголовніше – створення загальної Ліги Націй з взаємними гарантіями політичної незалежності й територіальної цілісності для всіх великих і малих держав (п. 14). У офіційному американському коментарі вказаних пунктів зазначалося: «Основне питання полягає в тому, чи вважати російську територію рівнозначну території, що належала раніше Російській імперії. Ясно, що це не так, оскільки пункт 13-й передбачає створення незалежної Польщі, – умова, яка виключає поновлення території імперії. Те, що визнається правильним для поляків, зрозуміло, має бути так само визнано і для фінів, литовців, латишів, а, можливо, також для українців»³.

Пізніше ці пропозиції були доповнені ще чотирма пунктами у зверненні до Конгресу 11 лютого 1918 р., в яких, зокрема, наголошувалося на необхідності здійснювати врегулювання територіальних питань з урахуванням інтересів самого населення (п. 17).

Згодом В. Вільсон у своїй промові в Маунт-Верноні 4 липня 1918 р. доповнив свою програму дій ще чотирма пунктами, серед яких виокремлюється пропозиція вирішувати всі питання, включаючи й територіальні, на основі принципу «вільного схвалення самого безпосередньо зацікавленого населення» (п. 20), тобто фактично чітко й однозначно пропонувалося вважати визначальним право самовизначення націй¹. 27 вересня 1918 р. президент США у Нью-Йорку проголосив останній заклик до миру, який містив ще п’ять пунктів. А незабаром 27 пунктів В. Вільсона набули міжнародно-правового значення. 5 жовтня 1918 р. уряд Німецької імперії звернувся до президента В. Вільсона з проханням взяти у свої руки поновлення миру на засадах його пропозицій. Союзні країни погодилися з німецькими мирними пропозиціями та висловили готовність ухвалити мир відповідно до умов, запропонованих В. Вільсоном. Проте у мирних договорах (Версальському, Сен-Жерменському, Тріанонському та Нейському), якими була завершена Перша світова війна, принципи нового світового порядку на засадах самовизначення націй, запропоновані В. Вільсоном, були використані лише частково².

З правом нації на самовизначення безпосередньо пов’язане поняття національного суверенітету. Під національним суверенітетом (суверенітетом нації) В. Шевцов розуміє «повновладдя нації, її політичну свободу, володіння реальною можливістю в цілому і повністю розпоряджатися своєю долею, в першу чергу здатністю політично самовизначитися, включаючи відокремлення та створення самостійної держави. Повновладдя нації проявляється у вирішенні питань, які стосуються її національної свободи, державно-правової організації, взаємовідносин з іншими націями, розвиток усіх сторін національного життя. Кожна нація може сама визначити свою долю, причому їй не можуть нав’язуватися рішення ззовні. Насильницьке втручання в її життя є неприпустимим. Нація сама вирішує питання про свій національний і державний устрій, а також про те, залишатись їй у складі цієї держави чи вийти з неї і створити самостійну національну державу. Нація має право увійти до складу тієї чи іншої держави та об’єднатися з іншими націями в тих чи інших формах державного союзу. Кожна нація має право на збереження та вільний розвиток своєї мови, звичаїв, відповідних національних установ»³. Далі він підкреслює, що «національний суверенітет характеризує собою політичну, територіальну, культурну, мовну самостійність нації чи народності, яка проявляється в повноті суверенних прав у зазначених сферах соціального життя нації, забезпечуючи їх найбільш повне здійснення»¹. Отже, на думку В. Шевцова, до нації як суб’єкта права на самовизначення додаються ще й народності, тобто порівняно невеликі етнічні спільноти. Схожої думки дотримуються О. Садохін та Т. Грушевицька, які вважають, що право на самовизначення належить «етнічній групі»².

Дещо більш категорично і жорстко пов’язує національний суверенітет з наявністю державної організації та функціонуванням державних структур Л. Карапетян , який зазначає, що «національний суверенітет деякі вчені визначають як повновладдя нації, її політичну свободу, можливість самовизначення для збереження своєї самобутності, мови, культури, історії. Але чи може нація здійснювати своє повновладдя та політичну свободу, зберігати і створювати нові національні цінності без певної державної організації, її представницьких, виконавчих та судових структур? Без такої організації нація (народ) – абстракція, яка не може реалізувати свій національний суверенітет»³.

Процес набуття незалежності та реалізації права на самовизначення є досить складним і для кожної нації своєрідним, особливим. У кожної нації (народу) свій історичний шлях здобуття незалежності та реалізації права на самовизначення. Одні нації мали в минулому власну державу чи окремі елементи державної організації і тепер прагнуть її відновити (як, наприклад, тибетці, уйгури). Інші нації раніше не мали своєї держави, але вже усвідомили свою самобутність, неповторність, спільність інтересів і прагнуть до створення національної держави (наприклад, курди, гагаузи). Але всі вони мають однакове право на самовизначення.

Е. Аречага розглядає право на самовизначення як «більш широкий принцип, який має пережити свою уже майже виконану історичну місію щодо ліквідації колоніалізму»⁴. Д. Бараташвілі вважає, що «утвердження права на самовизначення як загального принципу міжнародного права означає визнання права суб’єктності за всіма народами, і передусім в галузі права на самовизначення. Визнаючи народи і нації як суб’єктів права на самовизначення, сучасне міжнародне право не лише не ставить будь-яких умов, які б ущемлювали права народів на самовизначення, але й покладає на кожну з держав–членів ООН зобов’язання максимально сприяти здійсненню цього права»⁵. М. Буроменський підкреслює, що «принцип самовизначення дійсно «переріс» виділену йому роль в антиколоніальній боротьбі. До того ж... молоді держави не прагнули до обмеження цієї ролі в міжнародно-правових документах і з самого початку формулювали зобов’язання в сфері принципу самовизначення так, що вони виходили за межі моменту створення нової держави, як, наприклад, право вільно йти обраним шляхом, право розвивати свою систему, право створення власних політичних інститутів тощо. Тим самим принцип самовизначення набув якості постійного, тривалого права народу, незалежно від наявності чи відсутності у останнього політичної організації у вигляді держави»¹.

На думку О. Куця, Ю. Куца, В. Лісничого, «національне самовизначення – кореневий принцип етнополітики і найбільш послідовний вияв демократизму в національних відносинах»².

Недостатня визначеність принципу самовизначення та численні випадки зловживання ним породжують певний скептицизм щодо нього. Сенегальський юрист Д. Тіам заявив, виступаючи в Комісії з міжнародного права, що немає позитивного права на самовизначення. Схожу думку висловив кіпріот Яковідес. На думку Т. Франка, принцип самовизначення, який, можливо, був найдинамічнішим принципом ХХ ст., перебуває під загрозою через його непослідовність і руйнівні сили³.

Однак В. Карташкін та Ст. П. Маркс вважають, що «спроби заперечувати наявність юридично обов’язкового принципу самовизначення в сучасному міжнародному праві, обмежити сферу його дії і поставити під сумнів важливість цього принципу для загального дотримання прав і свобод людини суперечать не лише Статуту ООН і Пактам про права людини, але й багатьом іншим найважливішим міжнародно-правовим документам. Сьогодні це право посідає важливе місце в ст. 1, загальній для обох Пактів про права людини, і практично усі юристи визнають його юридичну обов’язковість»⁴.

Тому слід визнати, що принцип самовизначення зберігає своє значення. Це положення кілька разів підтверджувалося Міжнародним Судом, зокрема у рішенні по справі про Східний Тимор, в якому зазначається, що принцип самовизначення «є одним з головних принципів сучасного міжнародного права»⁵.

Принцип самовизначення у зв’язку з процесами деколонізації отримав досить широке визнання. Комісія міжнародного права свого часу навіть внесла до проекту Кодексу злочинів проти миру й безпеки людства такий склад міжнародного злочину: «Встановлення або збереження силою колоніального панування або будь-якої іншої форми іноземного панування як такого, що суперечить праву націй на самовизначення, закріпленому в Статуті ООН»¹.

Протягом ХХ століття в результаті реалізації права націй (народів) на самовизначення утворилося багато нових національних держав. Однак тенденція до створення нових держав саме як одного зі способів реалізації права на самовизначення продовжується. У цьому можна переконатися, навіть якщо взяти набагато менший відрізок часу. Так, наприклад, Підсумковий документ Гельсінкської наради з безпеки й співробітництва в Європі, головним досягненням якої було загальне визнання принципу непорушності європейських кордонів, підписали у 1975 р. 35 держав (у тому числі США й Канада), а через два десятиліття до ОБСЄ уже входило 53 країни. Причому тенденція до національного самоусвідомлення та прагнення до національного самовизначення є характерними не лише для посттоталітарних країн з недостатньо розвиненою економікою, а й для країн з високим рівнем життя та добробуту громадян (Велика Британія, Франція, Італія, Іспанія, Канада та ін.).

Практична реалізація права нації (народу) на самовизначення стикається з численними проблемами, які надзвичайно складно вирішити, не втручаючись у сферу інших прав людини чи не порушивши при цьому інші права (індивідуальні та колективні). Реалізуючи право на самовизначення шляхом створення власної держави, нація чи народ досить часто залишає чи може залишити поза увагою точку зору представників інших націй, які живуть дисперсно чи компактно в межах тієї ж території і з таким же успіхом можуть вважати цю землю своєю, тобто територією традиційного розселення.

Є. Тимофєєв справедливо зазначає: «Як у новій ситуації забезпечити самовизначення нації, якщо на території її проживання мешкає майже стільки ж «інородців» (термін запозичений з політичного лексикону латвійських парламентарів націоналістичної спрямованості)? Наприклад, у населенні тієї ж Латвії частка нелатишів складає (за переписом 1980 р.) 48%, у тому числі росіян – 36%». А далі продовжує: «Однак якщо в Балтії відокремлення обґрунтовувалося конкретними правовими актами порівняно недавнього часу, то що робити, коли необхідність створення власної держави обґрунтовується виключно посиланнями на право націй на самовизначення? Підкреслимо важливу деталь: рішення про самовизначення приймається народом, нацією. Отже, інтереси осіб, що не належать до цієї нації, просто не беруться до уваги – незалежно від їх чисельності. Але ж самовизначення нації може автоматично означати «визначення» долі майже такої ж кількості людей, а значить, стосовно них буде проявлене насилля. До необхідності застосування насилля ми завжди будемо приходити у разі визнання пріоритету колективних прав, а не особистих. Саме в цьому полягає антидемократизм права націй на самовизначення і його протиріччя принципу дотримання і поваги прав людини»¹. Після цього Є.Тимофєєв робить висновок, що «новому світовому демократичному порядку повинен відповідати принцип вільного самовизначення територій, а не націй»². Обидва висновки видаються сумнівними, а запропоноване обґрунтування не досить переконливим. Адже, відмовляючи націям чи народам у праві на самовизначення і створення власної держави на підставі неприпустимості насилля, автор фактично виступає за утримання більшості населення певної території (навіть незначної) у складі іншої держави проти їхньої волі, а отже, припускає можливість збереження насилля щодо них.

Деякі дослідники звертають увагу на те, що право на самовизначення суперечить принципу державного суверенітету та територіальної цілісності держав. На думку Р. Ахметшина, «крайня форма самовизначення – відокремлення – вступає в гостре протиріччя з загальновизнаним принципом територіальної цілісності держав, і це протиріччя не може бути однозначно вирішено на користь права на самовизначення»³. Коментуючи Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, І. Лукашук також звертає увагу на те, що «можливість зловживання принципом самовизначення була обмежена принципом територіальної цілісності»⁴. Далі він робить висновок, що згідно з Декларацією про принципи міжнародного права 1970 р. при здійсненні принципу самовизначення до уваги береться територіальна цілісність не будь-яких суверенних держав, а лише тих, що діють з дотриманням принципу рівноправності та самовизначення народів... і внаслідок цього мають уряди, що представляють весь народ, який належить до певної території, без виокремлення раси, віросповідання чи кольору шкіри¹.

В. Тишков однозначно зводить принцип самовизначення народів до сепаратизму етнічних спільнот, вважає його порушенням норм моралі². А от на думку Л. Карапетяна, «так само можна вважати аморальними й нелегітимними ті державні режими, котрі перешкоджають моральному вибору народів, які прагнуть до свого самовизначення згідно з міжнародно-правовими нормами і принципами... Тому проблему самовизначення народів у формі сецесії не можна розглядати в аспекті заподіяння шкоди більшості населення цієї держави. Це питання слід розглядати як в аспекті захисту інтересів більшості, так і меншості, тим більше, що в реальному житті самовизначається не один етнос, а всі етнічні спільноти, які проживають на цій території»³.

Однак у літературі висловлені й інші думки з цього приводу. Н. Беліцер вважає, що «національне самовизначення, якщо без спекуляцій, прямо не суперечить принципові територіальної цілісності держави. Цей принцип є принципом міждержавних відносин, а право на самовизначення властиве сьогодні не державі, а народові, що хоче стати державою, і реалізується воно не в міждержавних відносинах, а в процесі внутрішнього розвитку багатонаціональної держави. Реалізація права народів (націй) на самовизначення безумовно містить певну загрозу територіальній цілісності держави, але ця загроза стає тим більшою, тим реальнішою, чим менше ця держава схильна поважати права людини, права кожного народу, що живе на цій території, в умовах повної свободи, тобто цілком самостійно, без втручання третіх сил визначати свій внутрішній та зовнішній статус»⁴.

Ще більш радикальним прихильником права на самовизначення є А. Чинчиков, який стверджує, що «в процесі правового регулювання міжнаціональних відносин неприпустимо зводити до абсолюту принцип державного суверенітету, територіальну цілісність держави та нехтувати правом народу на самовизначення. Усі держави згідно з міжнародним біллем про права людини зобов’язані заохочувати здійснення цього права будь-якого народу й поважати його. Усі народи не лише мають право на самовизначення, але й «в силу цього права вони вільно визначають свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток»¹.

На основі аналізу міжнародно-правових документів і з урахуванням сучасних різновидів тлумачення права націй на самовизначення О. Кушніренко та Т. Слинько зробили висновок, що усі народи мають право на самовизначення, яке здійснюють вільно, без стороннього втручання, вільно встановлюють при цьому свій політичний статус і забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток, а усі держави зобов’язані поважати це право, сприяти його здійсненню народами та утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які позбавляють права націй на самовизначення, свободу та незалежність. До того ж, на їхню думку, на шляху до незалежності народи можуть користуватися усіма необхідними засобами², але при цьому не пояснюється, що слід розуміти під останніми.