Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

Проблема деколонізації посідала центральне міс­це в політичному житті міжнародного співто­вариства повоєнних років, що зумовлювалося масштабами та значенням проблеми, яка зачіпала долі мільйонів людей.

У 1939 р., на початок другої світової війни, налічу­валося понад 80 окремих колоніальних територій, де про­живала 1/3 населення земної кулі. У володіннях семи країн — Великобританії, Нідерландів, Франції, Бельгії,

124

Створена Лігою Націй система підмандатних територій (16 територій) не забезпечила помітних зрушень у житті корінного населення залежних країн. Лише одна підмандатна територія — Ірак — здобула незалежність. Сирія і Ліван були дуже близькі до незалежності, коли вибухнула друга світова війна. Спостерігалися певні пози­тивні зміни в діяльності колоніальної адміністрації на підмандатних територіях.

Завоюванню незалежності країнами й народами сприяла друга світова війна. З 51 фундатора ООН 27 становили країни, що завоювали свою незалежність. їх активна ді­яльність на конференції в Сан-Франциско справила значний вплив на остаточне формулювання ряду прин­ципових положень Статуту ООН.

Проблемам залежних країн і народів присвячено три розділи Статуту. Розділ XI містить «Декларацію стосовно несамоврядних територій». Розділ XII передбачає створен­ня «Міжнародної системи опіки». Розділ XIII розкриває функції, повноваження та процедуру «Ради з опіки». Ста­тут проголосив рівноправ'я і самовизначення народів од­ним із принципів і цілей ООН.

Система опіки включала: а) території, що були під­мандатними в системі Ліги Націй; б) території, що ві­дійшли від переможених держав у результаті другої сві­тової війни, і в) території, які добровільно уклали угоди про опіку з розвинутими державами.

Загалом у систему опіки потрапило 11 територій: Нова Гвінея (Австралія), Камерун і Тоголенд (Франція), Со­малі (Італія), Західне Самоа (Нова Зеландія), Камерун, Танганьїка і Тоголенд (Великобританія), Руанда-Урунді (Бельгія) та ін.

Основне завдання системи опіки полягало в тому, Щоб: зміцнювати міжнародний мир й безпеку; сприяти політичному, економічному, соціальному й культурному розвиткові населення підопічних територій, його прогре­су в напрямі до самоврядування або незалежності; заохо­чувати поважання прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії.

У 1957 р. частина Тоголенд, що перебувала під опікою Великобританії, стала державою Гана. У 1960 р. підопічна

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

Франції частина Тоголецд проголосила себе Республікою Того. Сомаліленд у 1960 р. вийшла з-під опіки Італії й;<§ стала державою Сомалі. Так поступово міжнародна сис­тема опіки приносила позитивні результати.

Паралельно з роботою в країнах, що потрапили в тему опіки, ООН приділяла увагу несамоврядним терито-Ц ріям. У 1946 р. налічувалося 72 такі території. Осново* діяльності ООН у цьому напрямі стала «Декларація що несамоврядних територій». Вона передбачала сприяння під-і вищенню добробуту жителів, розвиткові самоврядування,! економічному, політичному, соціальному й культурному; прогресові та ін.

Слід зазначити, що в Декларації не йшлося про на­дання незалежності колоніям. Великі держави в 1945 р.і| висловили лише згоду «максимально сприяти доброб> населення цих територій у межах системи міжнародного миру й безпеки».

Першим кроком ООН у цьому напрямі було створен­ня в 1946 р. Комітету з інформації щодо несамоврядних територій. Комітет вивчав інформацію, надану відповід­ними адміністраціями, і давав рекомендації Генеральній Асамблеї. Більш рішучі антиколоніальні позиції займали Генеральна Асамблея та її Четвертий комітет. З часом вони почали вимагати від урядів, щоб їхні щорічні звіти містили політичну інформацію. З радикальними змінами; | у світі антиколоніальні позиції в ООН міцніли. Це яскра- J во виявилося в дебатах з палестинського питання, в обго- І воренні проблеми боротьби Індонезії за незалежність від | Нідерландів, ситуації в колишніх італійських колоніях Лівії, Еритреї та Сомалі, становища в Алжирі, Марокко та Тунісі В 1956 р. Марокко і Туніс стали незалежними дер-і жавами.

Але домінування в ООН Сполучених Штатів та інших західних великих держав перешкоджало ухваленню Гене­ральною Асамблеєю рішучих резолюцій антиколоніаль­ного характеру. В I960 р. у складі Генеральної Асамблеї, відбулися радикальні кількісні та якісні зміни. Післяе! 1945 р. 35 територій, що здобули незалежність, стали чле-» нами ООН. 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея прий­няла історичну Декларацію про надання незалежності ко­лоніальним країнам і народам. Про силу антиколоніальних настроїв у світі і в ООН переконливо свідчив уже той

126

Тема 6 Діяльність ООН в умовах «холодної війни»

факт, що ніхто не наважився проголосувати проти і лише 9 країн утрималися (Австралія, Бельгія, Великобританія, Домініканська Республіка, Франція, Португалія, Іспанія, Південна Африка та Сполучені Штати Америки).

Важко переоцінити значення цього документа, який засвідчив спільне засудження людством колоніалізму. Декларація проголосила не тільки право, колоніальних народів на незалежність, а й передбачила створення сприятливих умов для його втілення в життя. Декларація засудила пригнічення народів іноземними гнобителями, домінування й експлуатацію як порушення фундамен­тальних прав людини, що суперечить Статуту ООН.

Декларація проголосила, що всі народи мають право на самовизначення; недостатня політична, економічна, соціальна й освітня підготовка не повинна слугувати перепоною для незалежності. Наголошувалося, що будуть пригашені всі воєнні дії або репресивні заходи проти залежних народів, аби дати їм можливість мирно і вільно використати їх право на цілковиту незалежність.

Щодо підопічних, несамоврядних та інших територій, які ще не здобули незалежність, передбачалися негайні заходи для передання всієї влади народам цих територій без будь-яких умов у відповідності з їх вільно виявленим бажанням цілковитої незалежності й свободи.

Водночас Декларація містила принципово важливі положення щодо цілісності держав. Підкреслювалося, що будь-які спроби часткового або повного порушення національної цілісності й територіальної єдності країни несумісні з цілями та принципами Статуту ООН.

Через рік після прийняття Декларації, в 1961 p., Гене­ральна Асамблея утворила Комітет 17-ти для контролю за втіленням її в життя і вироблення необхідних реко­мендацій. У 1962 р. Комітет був розширений і став Комітетом 24-х. Антиколоніальний за своїм складом Ко­мітет 24-х одержав широкі повноваження в справі імпле­ментації Декларації 1960 р. Він виряджав місії, заслухову­вав петиції, робив рекомендації щодо ситуації на тій чи іншій території. В 1963 р. в списку Комітету налічувалося 64 колонії та підопічні території, які ще не досягли само­управління. _ ..

ООН відіграла значну роль у процесі деколонізації. її Діяльність у цьому напрямі можна чітко розділити на два етапи. В 1945—1960 pp., коли в ООН домінували коло-

127

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД-НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

ніальні держави та їхні союзники, антиколоніальні дії організації істотно гальмувалися. Але вже тоді ООН стала,»' форумом для окремих антиколоніальних виступів. На основі Статуту ООН (розділи XI, XII і XIII) була створена,; більш ефективна система міжнародної опіки над неса-моврядними територіями. У ряді випадків ООН втручала-, ся з метою припинення ворожнечі (Індонезія, Кашмір,^ Палестина). Отже, ООН діяла як головна міжнарол антиколоніальна сила.

З прийняттям у 1960 р. Декларації про деколої настав новий, більш активний період в антиколор діяльності ООН. Була створена правова основа ру поневолених народів до незалежності. Найбільша заслугаі ООН полягала в утвердженні нового порядку у світі, у| встановленні справедливих відносин між метрополіями if колоніями, у сприянні економічному, соціальному, куль-f турному й політичному розвиткові новоутворених неза-, лежних держав. Молоді країни ставали повноправними; членами Організації Об'єднаних Націй, що забезпечувало ■ міжнародний захист їх національних інтересів.

Т є М а 6 Діяльність ООН в умовах «холодної війни»

• Розгортання боротьби за права людини

Традиційно проблемами прав людини займалися| національні, а не міжнародні структури. В Ст^ тугі Ліги Націй про права людини не йшлося, хоча у своїй діяльності Ліга приділяла певну увагу питан- < ням нацменшин.

Крутий поворот до захисту прав людини відбувся в роки другої світової війни під впливом масових злочинів, скоєних фашистами. Права людини дедалі більше стають об'єктом міжнародної уваги.

У Статуті ООН проблема захисту прав людини зга­дується 7 разів. Про це мова йде в Преамбулі, ст. 1 (цілі і принципи), ст. 13 (функції й повноваження Генеральної Асамблеї), ст. 55 (цілі економічного й соціального спів­робітництва), ст. 62 (функції й повноваження ЕКОСОР) та ст. 76 (цілі системи опіки).

У 1946 р. була створена Комісія з прав людини — го­ловний орган ООН зі сприяння і захисту прав людини. Перед Комісією відразу ж постало завдання визначення основних прав і свобод. 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ухвалила Загальну декларацію прав людини. За неї проголосувало 48 країн, ніхто не проголосував проти. 8 країн утрималося (6 східноєвропейських країн, Саудів­ська Аравія та Південна Африка). СРСР аргументував свою позицію тим, що Декларація не засуджувала фа­шизм і агресію, а також не містила розгорнутого тлума­чення економічних і соціальних прав. Південна Африка вважала Декларацію нереалістичною, а Саудівська Аравія вбачала в Декларації відображення стандартів західної культури.

Хоч формально, як і всі резолюції Генеральної Асамб­леї, цей документ не має юридичної сили, але фактично Декларація загальновизнана як обов'язкова для всіх. Це справді історичний документ, а день прийняття Декла­рації (10 грудня) відзначається у світі як День прав людини.

Тридцять статей Декларації охоплюють широке коло громадянських, політичних, соціальних, економічних та культурних прав. Статті 1 і 2 проголошують, що всі люди народжені вільними і рівними у своїх правах і повинні користуватися всіма правами і свободами, проголоше­ними Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, Національного або соціального походження.

У ст. З—21 проголошено громадянські й політичні права людини, включаючи право на життя, свободу і без­пеку особи, свободу від рабства, тортур і жорстокості, Рівність перед законом, свободу думки, переконань і ре-

9-302

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

літії, свободу пересування, свободу залишати свою країну і повертатися, невтручання в особисте життя, таємницю^ кореспонденції та ін.

У ст. 22—27 декларовано економічні й соціальні пра-| ва: право на працю, відпочинок, освіту, участь у культур-j ному житті суспільства тощо.

Загальна Декларація прав людини стала основою ухвалення понад 80 конвенцій і декларацій з різних ас-| пектів прав людини. Багато положень Декларації й піз ніше ухвалених міжнародних конвенцій увійшли до конституцій, законів держав, стали надихаючим чинни-j ком у національній законотворчості.

Поряд зі створенням правових засад забезпечеі прав людини ООН здійснювала заходи щодо втілення життя загальновизнаних прав, проголошених у Деклара та інших міжнародних документах. Один із напрямів;! діяльності ООН полягав у поширенні інформації про'і права людини шляхом проведення конференцій, публіка-¹! цій правових документів. |

Важливу роль відігравали обстеження, дискусії навко-Ц ло питань про порушення прав людини в певних країнах., Центральними форумами в цьому плані були Генеральне Асамблея та її Третій комітет, Економічна й Соціальне Рада, Комісія з прав людини та ін. Сам факт обговорення! фактів порушення прав людини на міжнародному рівні| справляв моральний тиск, який важко було ігнорувати.

Оскільки одним із принципів ООН є невтручання внутрішні справи держав, заходи міжнародних органів сфері прав людини мали свої обмеження. Неурядові орга-і нізації користувалися більшою свободою дій. Особливу активність у галузі забезпечення прав людини ві такі організації, як Міжнародна амністія, Міжнародна ко-\ місія юристів, Міжнародна ліга з прав людини, Міжнародне федерація з прав людини та ін.

РОЗРЯДКА

МІЖНАРОДНОЇ

НАПРУЖЕНОСТІ.

ГЛОБАЛЬНІ

ТА РЕГІОНАЛЬНІ

АСПЕКТИ

Тема 1

РАДЯНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКІ ВІДНОСИНИ

• Стан радянсько-американських відносин на рубежі 50 — 60-х років

Після смерті Сталіна в політиці радянського керівництва відбувалися повільні зміни, які тор-кнулися сприйняття зовнішнього світу, і насам­перед співвідношення сил, що склалося на той час у міжнародних відносинах. У документах XX з'їзду КПРС з'явилася теза про можливість відвернення війни і необ­хідність для країн з різними суспільними системами не лише співіснувати, але «йти далі, до поліпшення відносин, до зміцнення довіри між ними, до співробітництва».

132

Одночасно всередині правлячої еліти СІЛА розпоча­лися процеси диференціації, що привели до появи двох великих угруповань, які обстоювали кардинально проти­лежні позиції щодо розвитку відносин із СРСР. Перше з них було тісно пов'язане з військово-промисловим комп­лексом СІЛА і виступало за продовження гонки озброєнь та здійснення політики з позиції сили відносно СРСР. Друге, яке об'єднувало більш поміркованих представни­ків правлячих кіл, висловлювалось проти «тотального за­лучення» США у світові конфлікти і за поліпшення ра­дянсько-американських відносин.

Великий вплив на суспільну думку Заходу справив оприлюднений влітку 1955 р. маніфест Рассела—Ейн­штейна, в якому всесвітньовідомі вчені попереджали, що в ракетно-ядерну епоху застосування війни як інстру­менту зовншшьої політики може призвести до знищення людства.

1957 рік став етапним у розвитку^ міжнародних відносин, що склалися після другої світової війни й базу­валися на монопольному володінні Сполученими Шта­тами Америки спочатку ядерною зброєю, а пізніше — засобами її доставки. Запуск двох штучних супутників Зелш Радянським Союзом 4 жовтня і 3 листопада свідчив про його перетворення на ракетно-ядерну державу і втрату Сполученими Штатами стратегічної неприступності впер­ше в американській історії з часів війни з Англією в 1812 р.

Президент Ейзенхауер охарактеризував цю подію як «технологічний тріумф» СРСР, що означав для США появу суперника, якого слід було сприймати як «жит­тєздатну конкуруючу систему з передовою технологічною базою».

Проте треба зазначити, що майже до середини 60-х років ядерний потенціал СРСР набагато відставав від

133

Через місяць після запуску першого радянського сучі путника Землі спеціально створена президентська комічі сія, що дістала назву «комісія Гейтера», подала Д. Ейзен- і хауеру доповідь «Залякування і виживання в ядерну добу». Ві її висновках підкреслювалась необхідність продовжувати! гонку озброєнь до остаточної перемоги СІЛА завдяки ЇЩ більш могутньому економічному й технічному потен-1 Ціалові.

Однак саме наприкінці 50-х років з'явилися ознаки] того, що ідея мирного співіснування почала пробивати co6ij дорогу в міжнародних відносинах. Свідченням цього ста активна участь СІЛА і СРСР у заснуванні Міжнародне агентства з атомної енергії (МАТАТЕ) з метою розши-рення_ співробітництва в галузі використання атомної! енергії в мирних цілях, а також створення перешкод ищ шляху розповсюдження ядерної зброї. Радянсько-амери-*! канські переговори щодо вироблення тексту першої угд про обміни в галузі науки, культури, техніки й освіти вершилися її підписанням у Вашингтоні 27 січня 1958р^ В дипломатичних колах ця угода довгий час мала назв «Угода Зарубіна—Лейсі» (на ім'я тодішнього радянськог посла в США Зарубіна й одного з керівників держдепар-* таменту Лейсі, які відіграли велику роль у її підготовці).

Важливим кроком до зміцнення довіри між СРСР і| США могли стати радянсько-американо-англійські переЩ

Тема 1 Радянсько-американські відносини

Не сприяла поліпшенню радянсько-американських відносин ініціатива глави радянського уряду М. Хрущова щодо зміни післявоєнного статусу Берліна. В адресованій США, Великобританії й Франції офіційній ноті від 27 листопада 1958 р. він пропонував укласти мирний договір із двома німецькими державами — ФРН і НДР, пере­творивши Західний Берлін на демілітаризоване «вільне місто». Ця нота була сприйнята Заходом як «еквівалент ультиматуму» й поклала початок «берлінській кризі», яка тривала до 1963 р. і негативно вплинула на розвиток радянсько-американських відносин у той період.

Запрошення президента СЛІА Д. Ейзенхауера М. Хру­щову відвідати з візитом Сполучені Штати, яке він пере­дав через свого державного секретаря на Женевській на­раді міністрів закордонних справ СРСР, США, Велико­британії та Франції (травень—липень 1959 р.), мало на меті послабити напруженість у відносинах двох великих Держав. Під час цього, першого в історії, візиту глави радянського уряду до Сполучених Штатів, що розпочався 15 вересня 1959 р., розглядалися можливості розширення наукового й культурного співробітництва, збільшення об­сягів торгівлі, а також питання міжнародного характеру, зокрема статус Західного Берліна. Наслідки дводенлої зустрічі Д. Ейзенхауера і М. Хрущова в резиденції аме­риканського президента в Кемп-Девіді дали можливість говорити про «дух Кемп-Девіда», тобто про певне поліп-

135

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

шення радянсько-американських відносин. Цьому сприя­ла заява Д. Ейзенхауера, що «Америка не збирається за­лишатися в Берліні довічно, й існуюче становище в Західному Берліні не є нормальним». На зустрічі була досягнута принципова згода щодо необхідності проведен­ня наради глав урядів СРСР, СІЛА, Великобританії й Франції для обговорення цієї проблеми. Подальший перебіг подій виявив серйозні розбіжності між СРСР і СІЛА щодо методів урегулювання «берлінської кризи».

1 травня 1960 р., за два тижні до початку наради на найвищому рівні в Парижі, у повітряному просторі СРСР над Уралом зенітною ракетою було збито американський розвідувальний літак У-2. Прибувши до столиці Франції, М. Хрущов зажадав вибачення з боку американського уряду й заборони розвідувальних польотів над територією СРСР. Американський президент відмовився задоволь­нити всі вимоги М. Хрущова, обмежившись обіцянкою припинити польоти на час свого перебування при владі, тобто лише до січня 1961 р. Нарада на найвищому рівні не відбулася, як і запланований візит Д. Ейзенхауера до СРСР.

Унаслідок погіршення радянсько-американських від­носин було відкладено вирішення берлінського питання, не вдалося реалізувати й першу з початку «холодної війни» спробу зупинити гонку озброєнь.

Після перемоги демократичної партії на виборах 1960 р. президентом США став Джон Ф. Кеннеді. Нове керівництво замінило зовнішньополітичну доктрину «ма­сованої відплати» на доктрину «гнучкого реагування», або «дозованого використання сили». Міністр оборони Р. Мак-намара сформулював дві стратегічні мети СІЛА на 60-ті роки: 1) стримування свідомого нападу на США та їх союзників шляхом постійної підтримки здатності завдати неприйнятної шкоди противнику; 2) обмеження втрат власного населення і збитків промислового потенціалу. Доктрина передбачала різні варіанти застосування як звичайної, так і ядерної зброї для реалізації політичних цілей. При цьому підвищена увага приділялась дипло­матичним засобам впливу на конфронтаційну ситуацію. У своїй концепції ескалації відомий американський теоретик Г. Кан — директор Гудзонівського інституту —•

136

запропонував модель урегулювання конфліктів, яка грун­тувалась на одночасному використанні засобів дипломатії та силової боротьби («сходи ескалації» Г. Кана).

Одним з постулатів доктрини «гнучкого реагування» було визнання адміністрацією Кеннеді того факту, що очолюваний Радянським Союзом блок соціалістичних держав є довгостроковим історичним явищем. Тому збе­реження «балансу сил» у відносинах із СРСР стало однією з головних настанов зовнішньої політики США. Виходячи з того, що по лінії конфронтації двох блоків у Європі стабільність можлива, автори доктрини «гнучкого реагу­вання» прогнозували загострення протистояння двох систем у країнах «третього світу», вважаючи, що саме там з'явилась небезпека порушення світового балансу сил на користь СРСР, чого не повинні були допустити СЛІА.

В умовах піднесення національно-визвольних рухів на початку 60-х років, коли радянське керівництво зробило ставку саме на їх активну підтримку, Д. Кеннеді запропо­нував будувати радянсько-американські відносини на за­садах визнання і «заморожування» існуючого на той момент статус-кво.

Такі різні підходи до розуміння сутності мирного спів­існування не могли не вплинути на перебіг першої зустрічі лідерів СРСР і СЛІА, яка відбулася 3—4 червня 1961 р. у Відні. Мета зустрічі полягала в обговоренні найгостріших проблем міжнародного й двостороннього характеру, насамперед німецького мирного врегулювання і Західного Берліна, а також заборони ядерних випробу­вань. Ураховуючи провал квітневої інтервенції на Кубу в районі Плайя-Хірон, Кеннеді та його радники вважали, що поступки з боку США щодо Західного Берліна будуть негативно сприйняті внутрішньою опозицією та союз­никами й можуть бути кваліфіковані як черговий вияв слабкості президента. М. Хрущов розцінив цей підхід Д. Кеннеді як крок назад порівняно з позицією Д. Ейзен­хауера. Різка розбіжність сторін із приводу Західного Берліна під час віденської зустрічі стала однією з го­ловних причин того, що в 1961 р. було втрачено реальну можливість для поліпшення відносин між Радянським Союзом і США. Рівень протистояння двох великих держав не тільки не знизився, а навпаки, зріс, наслідком чого стало

137