Твори в чотирьох томах



бет11/50
Дата23.07.2016
өлшемі3.43 Mb.
#217602
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   50

— Кукурудзяне? Насіння — основа всякого врожаю,— почав голова.— Насіння слід зберігати у відповідних умо­вах, перед сівбою протруювати, заздалегідь перевіривши його на схожість! Кукурудзу найкраще сіяти гібридним насінням! Гібридне насіння — це гібридне насіння, а не гібридне насіння, так воно таки не гібридне насіння...— забивав баки голова.

— У вас яке насіння? — запитав представник.

— У нас? — перепитав голова.

— Ну да, у вас! — підтвердив представник.

— У нас? У нас... Кукурудзяне в нас насіння!

— Гібридне чи не гібридне? — поцікавився представник.

— У нас? — перепитав голова.

— Ну да, у вас! — підтвердив представник.

— Гібридне насіння дає прекрасні врожаї! Посіяне квадратногніздовим способом, з подальшим розпушуван­ням уздовж і впоперек, так воно...— катав голова.

— А можна подивитись? — перебив представник.

— Що? — перепитав голова.

— Насіння! — відповів представник.

— А ви яким насінням цікавитесь? — запитав голова.

— Кукурудзяним! — одповів представник.

— Гібридним чи не гібридним? — запитав голова.

— Яке єсть! — одповів представник.

— Нема...— сказав і зразу осікся голова.

— Як нема! Ви ж казали...— здивувався представник.

— Я кажу, що тут нема! Близько нема! Воно в нас зберігається у четвертій бригаді, а бригада далеко, кіло­метрів...— заспішив голова.

— Нічого, поїдемо! — підвівся представник.

— Не поїдемо! — замотав головою голова.— Місток там через річечку розібрали. Лагодимо якраз! Не пройде ма­шина!

— То запряжіть коі! — наказав представник.

— Не ковані! А воно, бачите, ожеледиця! Коб не роз­чахнулися. Коні гарячі! Кукурудзяні коні! Молочновос­кової стиглості...

Довго дивився представник на метикованого голову кол­госпу, а потім ще довше записував щось собі у блокнот...

З

Але найбільше і мороки, і страху зазнав голова, коли справа торкнулася відгодівлі свиней на м'ясо.



— Як у вас із поголів'ям свиней? — запитав представ­ник.

Голова колгоспу почав весело і без зупинки:

— План поголів'я свиней у нас виконано й перевиконано. Свиноматок ми маємо сімдесят, кнурів — п'ять, усі свині миргородської породи і дають тільки ділові поросята...

— Скільки? — перебив представник.

— Чого? — перепитав голова.

— Поросят! — пояснив представник.

— Якими ви цікавитесь: свинками чи кабанчиками? — запитав голова.

— Діловими! — пояснив представник.

— Поросята в нас миргородської породи, рябенькі! Свинки рябенькі і кабанчики рябенькі! Свинка йде на сви­номатку, а кабанчик, як не виложити, так він іде на кну­ра... Кнури в нас ділові, дуже ділові...

— А про разові свиноматки чули? — перебив представ­ник.— Скільки в цьому році матимете разових свиноматок?

— Разових? — отетерів голова.

— Ну да, разових! — підтвердив представник.

Голова такого не чув, розгубився, і в нього мимоволі вирвалось:

— Ех, раз! Іще раз! Іще много, много раз!

— Ні, це не те! — посміхнувся представник.— Разові свиноматки — це коли молодих маток спаровують один раз, одержують приплід, а потім їх ставлять на відгодівлю. Цим самим ви, витрачаючись значно менше, ніж на по­стійних свиноматок, збільшуєте вихід отих самих ділових поросят. Чули про таке?

— Чув, чув, розуміється! — бовкнув голова, хоч він і поняття про разові свиноматки не мав.— Але ми вважає­мо, що всетаки многоверстатні свиноматки вигідніші...

— Які, які свиноматки? Многоверстатні? Що це за шту­ка, такого не чув! — засміявся представник.

Але голова, побачивши, що засипався вже по самісінькі вуха, замовк...

4

Голова наш, як бачите, не викрутився.



Але багато ще викручуються! Викручуються вони там, де контролери або самі не дуже дужі у сільському госпо­дарстві, або не докопуються при перевірці до корінців діла, і метиковані брехуни забивають їм баки.

HISTORIA MENNINGITICA

Отак собі живеш, живеш і не знаєш, де ти в житті знай­деш, а де потеряєш...

Живемо ми собі отут на Радянській Україні, народжує­мося, ростемо, вчимося, працюємо, всеньким народом творимо історію своєї Батьківщини, вченіісторики дослі­джують ту історію, пишуть її, наші нащадки вивчають її і т. д. і т. ін.

І от ми собі думаємо, що ми. знаємо свою історію, а вихо­дить, що воно зовсім не так, що наша історія не справжня історія, що її, нашу історію, далеко краще знають десь аж у Колумбії...

Де та Колумбія?

Кажуть, що не близько десь. Ото як кінчається Закарпат­ська Україна, так іще далі... За горами, за Карпатами, кажуть, пішли вже чужі землі, закордонні різні держави, так іще треба іти чи їхати через ті чужі землі, а потім дійти до протоки з дуже трудною назвою чи Гилрабтар, чи Гирбалтар, так треба попливти тією протокою, випливти в мореокиян, що зветься так само, як і пакт,— Атлантичний вроді окиян, і тим окияном, окияном, окияном аж до тої землі, де стоїть статуя сліпої свободи, а за тією сліпою свободою стоїть Білий дім... Далі вуличкою, поза Білим домом, повернути ліворуч — і вийдеш ніби в степ, і вже тоді все степом, усе степом, усе степом дійти до річки, що має вроді нашу назву Мусійсіпав. На цій річці гукайте порома: «Подай перевозу!» Перепливли річку Мусійсіпав, беріть «цабе», тільки не круто «цабе», а колинеколи цобкайте, дійдете до могили, з могили вже, кажуть, видать і Колум­бію,— ще, може, гін із дев'ять за тою могилою вона, та Колумбія, і є.

А якщо там її нема, то, значить, треба її шукати в іншому місці, але у тихтаки краях. Та там можна розпитати.

Так у Колумбії є університет, а в університеті працює професор, на ім'я Кларенс, а на прізвище Меннінг, так оцей саме професор Кларенс Меннінг найкраще знає історію України.

Він і книжку про Україну написав. І зветься та книжка «Україна XX століття».

От ми з вами живемо на Україні, будували ми з вами свого часу Дніпрельстан, потім його гітлерівці зруйнували, після війни ми Дніпрельстан усеньким народом Радянського Союзу відбудували, а, бачите, й не знали, що вся електро­енергія спеціальними проводами йде на Москву.

Ми, українці, навіть і не помітили, коли росіяни ті проводи протягли. Уночі, мабуть... Ну, ото ж ми, як завжди, по трудах повечеряємо, та й спать. А росіяни в цей час —. за лопати, та за стовпи, та за дріт, ми вранці прокидаємо­ся — і не туди, що вже кілометрів за сотню електропроводу з Дніпрельстану на Москву проведено. Та хитро як! Ми собі гадаємо, що то звичайнісінький собі телефон чи телеграф, а воно, бач, електроенергію забраної

13S

Дивуєтесь, звідки у колумбійського професора така обі­знаність про події на Радянській Україні? Від його прізвища!



Його предки і він сам гетьчисто хворіють на менінгіт,— з того ото вони Меннінгами й звуться.

А відомо, що може нагородити людина, коли вона пере­хворіє на менінгіт!

От вам і наслідки!

Нема чого дивуватися,— ми ще з вами і не таке почуємо.

Ми, проте, дуже вдячні професорові Меннінгу за таку увагу до нашої історії.

На його честь наші жінки прозвали наймодніші свої капелюшки — менінгітками!

Ура! Ура! Ура!

МРАКОБІССЯ

Всесвітня Рада Миру, як відомо, ухвалила святкувати в цілому світі сто років з дня народження великого сина українського народу, поета Каменяра Івана Франка.

Цілий культурний світ, усеньке прогресивне людство від­даватиме шану пам'яті одного з найвидатніших письмен­ників і громадських діячів нашого народу, що все своє життя, свій поетичний геній, всю снагу свого титанічного розуму і гарячого серця віддав для щастя трудящого люд­ства...

То ж з його палких уст почула зневірена трудяща, при­гноблена людина полум'яний клич: Люди! ДітиІ

До мене! Я люблю вас, всіх люблю! І все зроблю, що будете хотіти! Чи крові треба — кров за вас проллю, Чи діл — я сильний,— віковічні скали Розтрощу, на землю повалю!..

Великий Каменяр великими ділами всього свого життя довів, що він справді сильний,— за це йому вселюдська пошана й подяка...

Батьківщина великого Каменяра — Радянська Украї­на — протягом цілого ювілейного року святкуватиме зна­менну дату.

Само собою розуміється, що святкуватимуть цей велич­ний ювілей і земляки великого поета, з різних причин поза Україною сущі...

Святкуватимуть у Канаді, в Сполучених Штатах Аме­рики, в далекій Австралії, в Аргентіні, в Бразілії — скрізь і повсюди, куди позакидала краян поетових примхлива доля.

У найдальших, найглухіших кутках земної кулі, де не зовсім завмерло, де хоч мов у сні чути бриніння отого слова, що його «на сторожі коло них» другий національ­ний геній поставив,— по всіх кутках і куточках до прикрашених вишиваними рушниками образів Франкових будуть звернені повні пошани вдячні земляцькі очі...

Скрізь... Скрізь...

...І, нате вам,— раптом чуємо:

— А от і не скрізь! А от ми й не святкуватимемо!

— Хто це — «ми»? Хто це говорить? — дивуємося ми з вами.

— Ми — високопреосвященний Кир Константин Богачевський. От хто такі — ми!

Виявляється, що десь у Сполучених Штатах Америки плаває католицький місячник «Ковчег».

Плаває той «Ковчег» в Америці українською мовою під дієцезальним проводом і під верховним покровительством їх екселенції високопреосвященного Кира Константина Богачевського...

Так у тому «Ковчезі» їх екселенція високопреосвящен­ний Кир Константин Богачевський наплавала «спомини» про «Останні дні життєвої подорожі Івана Франка».

До тих «споминів» редакція «Ковчега» додала свій виступ, спрямований проти святкування столітнього ювілею Івана Франка, бо, мовляв, Франко мав «панросійську орієнтацію, опісля під впливом Драгоманова проводив соціалістичну діяльність, редагував польський радикальний щоденник «Кур'єр львовський», мав конфлікт з громадянством за його негативний погляд на релігію...»

Особливо «Ковчег» підкреслює Франкове «атеїстичне та матеріалістичносоціалістичне наставлення до релігії».

«Не дивно,— пише «Ковчег»,— що комуністи уважають І. Франка за свого «предтечу»... Його кличі не визволили народ із неволі, а радше ослабили національний організм в боротьбі з комунізмом...»

«Ви хочете,— обурюються всі чисті й нечисті з «Ков­чега»,— щоб ми його ювілей святкували?! Та нізащо в світі».

А ми, радянські люди, і все прогресивне людство разом із нами якраз за це: за Франків інтернаціоналізм, за ве­

лику його працю на ниві освітній і просвітній, за бороть­бу з релігійними забобонами та попівським клерикалізмом, за труди його велетенські в боротьбі за світле майбутнє всього людства — за це все ми й шануємо великого Івана Франка, за це ми й святкуємо його славний ювілей — сто років з дня народження!

...А що за «спогади» про Івана Франка «накирила» у «Ковчезі» їх екселенція високопреосвященний Кир Кон­стантан Богачевський?

Ясно, що у «високопреосвященства» і спогади мають бути «священні»... Звуться вони, як уже вище сказано, «Останні дні життєвої подорожі Івана Франка».

їх екселенція згадує, як він та інші грекокатолицькі попипарохи не хотіли хоронити великого поета. Він пише:

«За кілька днів Франко помер. Зараз виринуло питання похорону. Покійний мешкав у дільниці «Софіївка», яка лежала на терені Успенської парохії. О. Давидович не хотів брати відповідальність і просив о. офіціала (Андрія Біленького) про рішення в справі похорону. В міжчасі відвідали о. офіціала о. крилошанин Туркевич з інспекто­ром дром І. Копачем. Настоювали, щоб дати християн­ський похорон, бо гімназійна молодь чи сяк, чи так візьме участь у похороні, а влада розв'яже гімназію, якщо молодь візьме участь у похороні без священика. Та й тоді вій­ськова управа покличе учнів до воєнної служби».

Іван Франко помер 28 травня 1916 p., під час першої світової війни.

В такій ситуації, як пише єпископ Богачевський, він, о. Дикий і ще один священик пішли до о. офіціала в справі похорону.

«Ми,— каже єпископ,— прийшли до о. офіціала добре підготовлені і з літературою в руках. Наші тези були: відмовити похорону, бо покійний не раз писав в атеїстич­нім, матеріалістичнім дусі. Ніколи не відкликав тих пи­сань. Не хотів розкаятись. Відкидав усі намагання при­мирення з церквою. Його остання відповідь, яку він дав о. Галушинському, була цинічним потвердженням атеїз­му. Беручи це до уваги, ми просили о. офіціала про відпо­відне рішення».

Відповідь о. офіціала була коротка: «Поступити за при­писами канонів».

«А о. Давидович,— пише єпископ Богачевський,— пора­див собі так: дістав свідоцтво, що покійний Франко блудив умом. Витягнув з того висновок, що покійний не був

відповідальний за свої вчинки перед смертю. На тій основі Успенська парохія згодилась на поєдинчий похорон».

Отак поставилися до великого Каменяра грекокатолицька, уніатська церква.

І що ви гадаєте: вони, попипарохи, були не від того, щоб поглумитися з мертвого поета, та поперелякувалися, бо, бачте, молодь «чи сяк, чи так», а візьме участь у по­хороні. Чи з попами, чи без попа, народ піде за труною, щоб оддати останню пошану великому своєму сину.

Довелося ховати, хоч і тут попиєзуїти не могли не об­лити помиями поетову пам'ять: «блудив умом».

Отакий Кир та його святі сотрудовники...

Хитрі, лживі, мстиві...

Це Кир не з тої наївної народної пісні, що ото: «Тиркин за той сир, що баба давала». Це — отруйний тиркир!

Не трудіться, святі отці, поминати великого Каменяра Івана Франка,— спокійніше йому лежатиметься на львів­ському цвинтарі, оточеному всенародною любов'ю визволе­ного народу українського.

Пишемо ми це зовсім не для того, щоб усі чисті й нечи­сті в американському «Ковчезі» на честь славетного ювіля­ра «Вічного революціонера» співали. Ми якось уже і без них обійдемося,— ми це робимо для того, щоб наш народ знав, що ще, як бачите, плавають по американських морях різні «Ковчеги», понапихувані тварями, що взивають себе україн­цями і намагаються якось притулитися до величної ясної постаті великого сина українського народу Івана Франка.

Марні намагання!

Забули, як їм писав великий ювіляр:

Як я ненавиджу вас, добрі, щирі, Що служите неправді, підлоті,— Чи служите у злій, чи в добрій вірі!.. Ні, ті, що в добрій вірі служать, ті Ненависні мені в найбільшій мірі, Як на рабі тім пута золоті.

ПОГАНА ХВОРОБА

І людина і тварина — хворіють іноді.

Для того щоб запобігти і лікувати різні хвороби в людей, існує на світі медицина.

Для лікування і попередження хвороб у тварин існує на світі ветеринарія.

Коли якась хвороба сильно поширюється серед людей — то це буде епідемія.

А як хвороба поширюється серед тварин — то це зветься епізоотією.

У нас нема ні епідемій, ні епізоотій.

Поодинокі випадки різних недуг бувають у нас і серед людей, і серед тварин.

Повченому це зветься,— спорадичні випадки.

Ну, а лікарі самі хворіють колинебудь чи не хворіють?

Хворіють і лікарі!

Лікарі — люди, і ніщо людське їх не минає.

Буває, що й у ветеринарного лікаря курка здихає...

І коли, приміром, ветеринарний лікар захворіє на якусь людську хворобу, нікого це не дивує, і кожний співчуває хво­рому ветеринарному лікареві і при побаченні з ним бажає йому здоров'я.

— Видужуйте! — зичать хворому лікареві. Або:

— Видужали? Ну, от і добре! А ви бережіть себе, не застуджуйтесь!

Це коли ветеринар захворіє на грип, на запалення леге­нів, на катар шлунку, одне слово, на всіляку благородну хворобу.

Але, на жаль, існують іще серед лікарів хвороби, яких ніяк не можна залучити до медицини і проти яких не допо­магають ні масті, ні краплі.

Це — коли у лікаря долоня свербить.

Подивитесь на ту долоню, так нема на ній ні пухирів, ні сипу, ні пухлини, ні почервоніння, а вона свербить.

Потріть таку руку оцтом або одеколоном, помастіть вазеліном чи навіть кремом «Сніжинкою»,— свербить!

Сказати — «вогник», так «вогник» здебільшого прикида­ється на підборідді і береться струпом.

І не золотуха, бо ж золотуха переважно у дітей поза вухами або на шиї.

Бешиха? Ні, й не бешиха, бо при бешисі долоня пухне, червоніє, сильно болить і дуже її смикає, й у жар при бешисі хворого кидає...

Дехто муркнув, що в лікаря «золотник не на місці», * так де той «золотник», а де долоня, та «золотник» тільки в жінок буває, а долоня свербить найчастіше всетаки у чо­ловіків.

Що ж воно ото таке, коли свербить долоня, яка така це хвороба, як вона зветься?

Довго думали, аж поки одна стара бабуся, що шептала від бешихи, від зглазу й від пристріту, хитро примруживши око, сказала:

— А я знаю, чого в нього долоня свербить!

— А звідки ви, бабо, знаєте? — здивувалися всі.

— Бо в мене самої частенько свербить долоня...

— Ну, скажіть і нам!

— От що, людоньки добрі,— порадила баба,— а спро­буйте тому ветеринарному лікареві на долоню десятку покласти.

— Та й що буде? — запитали людоньки добрі.

— А ви спробуйте, самі побачите! — посміхнулась баба...

І от іще одна дивна ознака: у ветеринарного лікаря по­чинає свербіти долоня саме тоді, коли у когось захворіє чи корова, чи свиня і як його кличуть подивитися на хвору товаряку.

— Дохторе дорогий! Моя Манька ось уже другий день не їсть, не ремиґає, очі якісь у неї сумні, і слина з рота тече! Подивіться, прошу я вас!

І в цей момент раптово як засвербить у лікаря права долоня, так аж сльози з очей капотять. Починає він, бідолаха, і холодною її водою, і гарячою, і літеплом! Свер­бить! Він і за масті, він і за краплі — свербить!

А хазяїн хворої корови чув ту розмову з бабоюшептухою.

Він — тиць лікареві у праву долоню (у ту, що свербіла) десятку!

Дивиться — очі у лікаря веселішають, веселішають, веселішають, уже він не бігає, праву долоню у воду не тикає, тільки погладив її легесенько та й каже:

— Одійшло! Перестало! Ну, ходімте, подивимося на вашу корову! Так, кажете, коли це з нею трапилося, коли вона перестала їсти? І т. д. і т. ін.

Почав, почав лікар розпитувати, пішов, оглянув корову, призначив ліки, корова видужала, і всі задоволені. Он як!

Так отака хвороба, коли в лікаря свербить права долоня і нічим, крім десятки, тої сверблячки не спинити, зветься хапендицит!

Щоб її ніколи не було, треба колинеколи заглядати у Карний кодекс нашої Радянської республіки! І все!

* * *

Сорока на хвості принесла, що на таку хворобу захворів ветеринарний лікар Вашківецького району Чернівецької області Дмитро Ількович Касьянчук. І так у нього та хвороба поширилася і в'їлася, що як починає права долоня свербі­ти, то вже десяткою її не вгамуєш, а треба не менше як півста карбованців,— це як засвербить долоня, коли треба йти до хворої корови.



Це вже хвороба запущена сильно, тут, може, вже не само­му хворому Карний кодекс читати, а щоб його прилюдно прочитали...

Треба рятувати людину!

* * *

Добре, що такі хвороби у нас трапляються дуже й дуже рідко! А проте, на жаль, трапляються.



ПАН ДИРЕКТОР

Приїздить людина і обіймає дуже відповідальну посаду, після чого та людина зветься дуже іменитою назвою — директор.

Ну от, значить, приїхав директор...

Само собою розуміється, що для директора є відповідна квартира і т. д. і т. ін.

І починає той директор директорствувати. Як?

А отак:


— А хто мені воду додому возитиме?

— Та колодязь же, товаришу директоре, недалеко від вашої квартири,— можна піти та й принести собі води.

— Як це — принести? Щоб я, директор, та сам собі воду носив?!

— Ну, як не ви самі, як вам справді нема коли сходити по воду, бо ви сильно дуже зайняті своєю директорською роботою, то хай ваша дружина води принесе! Воно, знаєте, моціон, фізкультура!

— Щоб моя дружина, директорша, та сама воду носила?!

— Ну, тоді...

— А їздовий навіщо? От їздовий і хай мені воду носить!

— А як він не буде носить?

— Тоді він не буде їздовим! А щоб він працював їздовим, хай він не тільки воду возить, він іще мусить чистити мій свининець, курник, прибирати двір і рубати дрова! Отак!

— А як він не робитиме цього?

Тоді він подасть мені заяву, що він більше не хоче працювати в моїй установі!

їздовий тов. Якимець не подав заяви про звільнення: він і воду носить, і в дворі прибирає, і свининець чистить, і кур­ник чистить!

— Звідки він за все це гроші дістає?

— З установи! А що ви хотіли, щоб директор сам із своєї кишені за це гроші платив? Він не з таких!

В установі є прибиральниця.

Так ота сама прибиральниця миє в директорській квартирі підлогу, пере директорову білизну, копає й поливає його город, збирає городину і т. д.

Хто їй за це платить?

Установа платить.

А як вона не схоче цього робити?

Тоді її звільнять з роботи!

Легкова машина обслуговує здебільша директора та його родину.

У базарні дні тою машиною роз'їжджає по базарах директорова дружина, і як у ці дні треба кудись поїхати директорові,— він. бере бортову машину.

Коли автомашина багато їздить, то амортизуються, на жаль, всілякі її частини, і найчастіше стираються, зношу­ються скати.

Скати для нашого директора — не проблема.

В його установі є чимало всіляких машин, що теж мають гумові скати: є самохідні комбайни, є картоплекомбайни... Можна зняти добрі скати з комбайна і надіти на легкову машину... І все!

Комбайни залишаються «босі»,— говорите ви...

Ну, так що ж?! Директорша ж на самохідному комбайні на базар не їздить, вона на машині на базар їздить...

Спробуйте попрохати у директора машину, коли хтось захворіє у робітника чи в спеціаліста,— директор вам одразу одріже:

— У мене не «швидка допомога»!

А як захворіє у директора курка чи собака,— машина зразу мчить за 40 кілометрів по лікаря...

Так то ж директорова курка і директорова собака, а робітник чи спеціаліст, він же не директорів, він —

народний, радянський робітник, хай йому й машину на­род дає...

Директор наш може і таке зробити: робітком виклопотав у райспоживспілки перед святами борошно й цукор для робітників і службовців...

Склали списки...

Директор повикреслював невгодних йому людей із списка, от і вийшло: директорові «припало» 20 кілограмів цукру, а робітники та службовці одержали по півкілограма та по кілограму...

Профвнески директор не вносить з грудня 1954 року, а дуже люб'язний голова робіткому т. Павлик виплатив йому по больничному листу 2180 карбованців...

— Ти мені, а я тобі! Де це таке робиться?

Робиться це, хоч як воно дивно, у Вижницькій МТС Чернівецької області, де директором працює т. Зорін.

Таке вражіння, що Вижницькою МТС керує не радянська людина, а лихої пам'яті пан директор, і що Вижницька МТС не радянська установа, а власне підприємство пана директора...

Отак запоморочиться, закрутиться в людини голова, і не знайдеться нікого, щоб розкрутить йому ту запаморо­чену голову та й сказати:

— Де ти, чоловіче, працюєш? І що ти робиш? І чим ти думаєш, коли отаке робиш?

БРЕХОЛОПЯ І

От, приміром, ідете ви зеленою київською вулицею. Ву­лицю якраз полили водою, нема куряви, дихається легко. Сонце вже на захід повернуло, не пече, у вас прекрасний настрій, ви ще молодий, все у вас у майбутньому, і так вам хороше, що співати хочеться...

І раптом:

— Драстуйте! — це до вас.

— Драстуйте! — це ви.

— Ну, як? На смерть?! — це до вас.

Ви дивитесь на знайомого, у вас холоне отам, де душа, а очі ваші з лоба вилазять, вилазять, вилазять...

— Хто на смерть?! На яку смерть?! — перепитуєте ви знайомого.

— Як хто? — знизує плечима знайомий.— Жінка!

— Яка жінка? — хватаєте ви за руку знайомого.

— Що ви задавили!

— Я?! Задавив жінку?! Як?! — зовсім уже божеволієте ви.

— Машиною!

— Якою машиною?

— «Побєдою»!

Ви наближаєтесь до свого знайомого, вирячивши на ньо­го очі, а він од вас задки, задки, задки і белькоче:

— А хіба не задавили?

— Де?

— На двадцять третьому кілометрі!



— Коли?

— Позавчора!

— Та!!! — з притиском такаєте ви, ще ближче присову­ючись до знайомого, але він, ваш знайомий, буркнувши: «Та всі ж говорять!»,— галопом перескакує на протилеж­ний бік вулиці і на здивовані погляди перехожих крутить пальцем біля лоба, показуючи очима у ваш бік.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   50




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет