Твори в чотирьох томах

Треба вам знати, що ні в Статуті сільськогосподарської артілі, ні у всіляких інстанціях і розпорядженнях немає такого артикула, щоб забороняти жінкам бути в колгоспі за сторожа.

Отже, ми певні, що в колективі сторожів є й жінки.

Який, значить, хореографічний гурток можна організу­вати в колективі сторожів!

І от вам на республіканському огляді художньої самоді­яльності:

— Виступає хореографічний гурток колективу сторожів артілі з Дніпропетровщини! СенСанс, «Умираючий лебідь». Виконує сторожиха Сторожка НаталочкаВесняночка!

Потім того, «Метелиця». Виконує весь гурток. І т. д. і т. ін.

А футбольна команда із сторожів колгоспу! Сенсація! Кубок СРСР виграла футбольна команда ко­лективу сторожів колгоспу з Дніпропетровщини! А буде ще й так:

— Чемпіон світу у важкій вазі по штанзі Сидір Петрович Гиря із колективу сторожів колгоспу з Дніпро­петровщини.

Само собою розуміється, що приклад колгоспу підхватять всі колгоспи Радянської України, отже, в Міністерстві сільського господарства потрібна буде посада заступника міністра по колгоспних сторожах.

І як апофеоз: щороку по закінченні • господарського року в столиці Радянської України — Києві — всеукраїнский зліт колгоспних сторожівпередовиків!

* * *

Особливо пильно, дорогі товариші сторожі, бережіть го­лову артілі, щоб, не дай господь, щось його у вас не вкрало!

Тоді благо вам буде і довголітні будете на землі!

Амінь!

Голова колгоспу пізньої осені зустрів колгоспного агронома та й каже:

— Драстуйте, Андрію Даниловичу!

— Драстуйте, Іване Михайловичу! — одповідає агроном.

— А чи не поїхати б нам оце на поле та подивитися, де ми будемо наступної весни кукурудзу сіяти? — ніби спитав і ніби сказав голова колгоспу.

— А чому не поїхати? — відповів агроном.— Треба було б поїхати, та ще, мабуть, устигнемо!

— Ну, встигнемо, то й встигнемо! — погодився голова колгоспу.— Час у нас іще є! Бувайте здорові, Андрію Даниловичу!

— Ходіть здорові, Іване Михайловичу! Час у нас іще таки справді є!

Так і не поїхали голова колгоспу з агрономом на поле подивитися, де вони наступної весни мають сіяти куку­рудзу.

Потім іще якось зустрілися голова колгоспу з колгосп­ним агрономом.

— Драстуйте, Андрію Даниловичу! — поздоровкався го­лова.

— Драстуйте, Іване Михайловичу! — відповів агроном.

— Як повашому, Андрію Даниловичу,— запитав го­лова,— а чи не слід нам узятися за снігозатримання на дільниці, де ми маємо наступної весни сіяти куку­рудзу?

Колгоспний агроном авторитетно заявив:

— Снігозатримання, Іване Михайловичу, як показали до­сліди на Святийбожесвятийкріпківській сільськогосподар­ській дослідній станції, збільшує врожай кукурудзи в зерні щонайменше центнерів на п'ять на кожному гектарі, отже, нам обов'язково слід узятися за снігозатримання.

— А як краще, Андрію Даниловичу, затримувати сніг на полях: щитами чи кулісами? А може, снігорозпашниками?

— Найкраще, Іване Михайловичу, розуміється, щита­ми! А можна й кулісами! Та непогано й снігорозпашника­ми! — авторитетно відповів колгоспний агроном.

— Так коли ж ми дамо команду розставляти щити на полі? — запитав голова колгоспу.

— А хіба вже сніг іде? — здивувався агроном.

— Ні, ще снігу немає,— відказав голова.

— Так навіщо ж щити, як нема снігу? — здивувався агроном.

— А як піде сніг? — запитав голова.

— Тоді й щити поставимо! — сказав агроном.— Чого нам спішити?

— А чи не подбати нам, Андрію Даниловичу, про те, щоб угноїти та удобрити наше поле, де ми наступної вес­ни будемо сіяти кукурудзу? — запитав голова колгоспу у колгоспного агронома.

— Угноєння поля — авторитетно заявив колгоспний аг­роном,— та удобрення його мінеральними добривами, як показав досвід, різко збільшує, та не тільки збільшує, а, власне кажучи, вирішує справу врожаю кукурудзи! Це дове­дено і дослідами, і колгоспною практикою.

— Так, а чи не пора вже нам вивозити гній на поле? — за­питав голова.

— А чого нам поспішати? — здивувався колгоспний аг­роном.— Час іще в нас єсть! Ще встигнемо!

— Ну, встигнемо, то й устигнемо! — погодився го­лова.

— Коли голова колгоспу було зійдеться в правлінні кол­госпу з колгоспним агрономом та почнуть говорити про те, яку користь дає для колгоспу кукурудза, так слухав би та й не переслухав.

— Кукурудза,— починав агроном,— це дуже корисна рослина. Вона і для тварин, і для свиней, і для птиці! Вона і на зелені корма, і на силос, і на зерно! Вона і до мо­лочновоскової стиглості, і в молочновосковій стиглості, і після молочновоскової стиглості... А як її сіяти квад­ратногніздовим способом, та до того ще й гібридним на­сінням, та до того ще штучне запилення,— так і господи ти боже наші Молока того, молока! А сала того, сала! А птиці! А в Америці! А в штаті Айова! А в Небрасці! А в Міннесотії А в Техасі!

Голова очі заплющить та слухає, слухає, слухає... Слухає і в голові прикидає: на гектарі п'ятдесят центне­рів у зерні, шістсот центнерів у зеленій масі! Це вам:

Молока на фуражну корову — по три тисячі літрів! Мі­німум!

М'яса й сала в живій вазі на сто гектарів с.г. угідь — сорок центнерів! Мінімум!

Свинини в живій вазі на сто гектарів ріллі — двадцять п'ять центнерів! Мінімум!

Яєць на куркунесучку — триста шістдесят п'ять штук! Яка шкода, що рік має всього тільки триста шістдесят п'ять днів, а не чотириста! Було б по чотириста яєць на куркунесучку.

Агроном співає, а голова слухає та мріє, аж поки лан­кова Ганна Пшенична не прийде та не скаже:

— А чи не пора, товариші, вже щити на полі станови­ти та гній вивозити? А то буде нам, як і минулого року, що сором було людям ув очі глянути! Знову ж кукурудзу по озимині будемо сіяти!

— Встигнемо! Самі знаємо, що й до чого!

* * *

Сидів оце писав, писав, та й замислився. Коли ось сорока в одчинену кватирку.

А вона мені і наскрекотіла, як минулого року вродила кукурудза у двох сусідніх колгоспах Гребінківського району на Київщині.

"У колгоспі с. Лосятин урожай був у зерні 38,8 центнера з гектара, а в качанах 51,9 центнера.

У колгоспі с. Вінницькі Стави зібрали кукурудзи в зер­ні 11,2 центнера, а в качанах 16,6 центнера з гектара.

Чому?

Лосятинці сіяли по бурячищі, землю як слід угноїли й удобрили, в зріджених місцях кукурудзу підсівали, як слід обробили.

— А чи не час?

— А чи не пора?

— А чи...

«ОД БУЗИНИ ДО КОЛОДЯЗЯ» 1

— На межі розлогокучерявої Полтавщини з замріяною Слобожанщиною, над старовинним шляхом, в неглибокій улоговині між двома пагорбками притулився невеличкий хуторець. Хаток так на тридцятеро. Хатки там були убогі,

обшарпані, з невеличкими подвір'ями, а за хатками ні тобі огороду, ні тобі садувинограду. Так ото, як улітку, то стир­чать біля хатини з півдесятка соняшників, та ще попід­віконню — одиндва рожеві кущі, а там, де треба було бути садочкові — там бовваніла або вишня, або дика грушка, або кислиия...

Не дуже ревли в тому хуторі корови, не іржали коні, та й свиней небагато калюжилося по ковбанях на неширокій хутірській вуличці, не куріла там вечорами, ідучи з паші, овеча отара,— а так мекне десь під повіткою однаоднісінька овечка, та й по тому.

Не густо було там і курей...

Убогенькі хазяї жили на тому хуторі, і як він, той хутір, називався у волосних реєстрах, не знати, а так серед колишнього люду мав він не дуже, сказати, пишну назву: Злидні.

«Де живете?» — «На Злиднях!» «Куди йдете?» — «На Злидні».

Понад самим шляхом біля того хутора верба росла, старастара верба, розлога та кучерява, до стовбура тієї верби, під невеличким залізним дашком, було прибито ікону Охтирської божої матері, біля верби вкопано в землю не­величку лаву. І завжди влітку на тій лаві під вербою сидів товстий патлатий монах у рясі, підперезаний чорним ла­кованим череском. На голові в монаха стирчала гостро­верха скуфейка, а в руці він держав якийсь такий святий пристрій: паличка, на паличці із засмальцьованої парчі калитка, а біля калитки невеличкий дзвоник.

І чи йде, чи їде хто тим шляхом повз вербу, монах під­водився з лави і простягав руку з тим пристроєм:

— Дзеленьдзеленьдзелень! Пожертвуйте, православнії, на ліпоту храму божого монастирського!

І православнії іноді жертвували. Кидали в засмальцьо­вану парчеву калитку горьовані шаги, копійки та сьомаки, осіняючи себе широким хрестом з низьким поклоном Охтирській божій матері.

Товстий патлатий монах кивав головою й гугнявим те­норком виголошував:

— Да спасеть вас пресвята богородиця! А потім приспівував:

— Тоообі, гооспоооди!

Недалеко, верстов за десять від того хутірця, на мальовни­чій горі, над чудесною річкою був монастир чоловічий. Ото від того монастиря під вербою біля хутора і сидів монах.

2

Дивним було, що в невеличкому тому хуторі було дуже багато дітей.

І де ті діти бралися?

Чоловіків ні на вулиці, ні по дворах не видно було, самі жінки та ще, може, інколи жовтосивий дід, дивись, на призьбі проти сонця лисину грів,— а дітей тих, дітей, як макового цвіту.

Чоловіки на заробітках десь, бо землі тої в кожного аж по курячому упругу. Ну, а воно ж недалеко монастир, та й ченці в самому хуторі кубелечко звили,— було кому гос­подові милосердному молитися,— господь і посилав дітей.

І яких тільки їх улітку на вулиці не кублилося: і білявих, і чорнявих, і русявих, і в ластовинні, і з «вогником» на під­борідді, і з заїдами, і чубатих, і щербатих...

А як бузина було вистигне — тоді всі чорносині! Від волосся до п'ят,— і спереду, і ззаду! — чорносині. Особ­ливо біля пупа й на мордашках!

Та бистрі які!

Як їде хтось через хутір,— усі скопом за возом біжать. Старшенькі, ті, випереджаючи коні, в крик:

— Дядьку! Дайте закурить! А меншенькі:

— Киньте, дядьку, копійку!

Від сердитих подорожніх старшим батога за «покурить» перепадало, а меншеньким, як хтось їде з города, дивись, бублика й кине... Тоді — бій! З того бублика тільки крихти летять!

А як пан було проскакує фаетоном через хутір, тоді обов'язково всі хором:

— Пани заспані! Пани заспані!

Тільки всі вони, з хутора діти, ніяк не могли вимовити «пи» в слові «заспані», а завжди, та ще й з притиском, вимовляли — «ри».

Не любили панів на тому хуторі. Та де, положим, їх любили? Але у Злиднях та нелюбов лилася через вінця.

з

В одній хатинці на тому хуторі якраз того року, як уда­рила Жовтнева революція, народилася дівчинка Мотря, а через рік знайшовся в Мотриної мами її братик Кузьма.

Батьки їхні повмирали, а брат із сестрою жили дружно, і Кузьма хоч був і професором, і доктором, та сестри своєї не цурався, улітку до неї приїздив, жив ціле літо з дружи­ною, хоч це й не дуже подобалося його дружині, що виросла в місті, села не знала і недолюблювала, бо сильно їй допі­кав отой санвузол, що за погрібником.

Та Кузьма на те не вважав і завжди, як муж учений, обґрунтовував свою незгоду з дружиною реплікою покійної бабусі:

— Нічого. Все в морі буде!

У Мотрі був синодинак Андрій, який народився перед Великою Вітчизняною війною.

Андріїв батько, а Мотрин чоловік, у Велику Вітчизняну війну поліг смертю хоробрих на полі бою десь за Харковом.

Залишилася Мотря з Андрієм.

І хоч панів уже тепер не було, хоч уже Злидні звалися не Злиднями, а хутором Вільним, і школа вже на хуторі є, і дитячі ясла, і дитячий садок,— а проте й тепер улітку чимало дітей порпалося в піску на вулиці: меншенькі гра­ли у бакшу та ліпили уже не пасочки й церкву, а виліплю­вали із глини клуб або театр, а старшенькі ганяли футболь­ного з ганчірок м'яча, брали одне одного на бокса, ставили рекорди, хто скоріше пробіжить «від поштової скриньки до дідового Маркового свининця», або гралися у війну.

А як бігти далі, так то вже буде: «від Омелькової бузини до бригадирового колодязя».

А бузина й після революції, гемонська, не почервоніла, а така ж у ягодах темносиня, як і за поміщиків була, і такі ж чорносині від неї і тепер пупи та мордашки в дітей.

Кублився в піску на вулиці й Андрійко: і в бакшу бавив­ся, і ліпив із глини школу, грався у війну, бився на бокса і бігав від поштової скриньки до свининця і від бузини до колодязя...

Та от що: не було ще з Андрієвих одноліток такого, хто збив би його на бокса або випередив, як бігли на скільки завгодно метрів.

Андрійко був бистрий хлопчак, кріпкий, чорнявий, з вели­кими карими очима.

В школі Андрійко не був одмінником, не пас він і задніх, але кращого фізкультурника за його в школі того часу •не було.

4

Дядько Кузьма, професор і доктор наук, після війни працював у Києві.

Дядько Кузьма мав завидне здоров'я, курортів не потрібував та й не любив, а для Мотрі та для Андрійка дядь­кові одвідини були справжнім святом. Дружина його теж примирилася з хутором і вже не скиглила за курортом, хоч Кузьма їй їхати на курорти не забороняв:

— їдь, коли хочеш, у Сочі! А я до Мотрі на хутір! Дружина дивилася в дзеркало на себе, потім дивилася

на Кузьму і щоразу говорила:

— Поїду я з тобою до Мотрі! Ти, мабуть, без мене не зможеш!

— От і гаразд! Поїдемо до Мотрі, бо воно й справді, може, я без тебе не зможу! — говорив Кузьма і навіть не посміхався.

Дітей у Кузьми не було, а дітей він любив дуже. При­їзд його на хутір не тільки Андрійко, а вся хутірська діт­вора зустрічала з великою радістю. Гетьчисто вся дитяча хутірська громада в день його приїзду виходила далеко на шлях і чекала дядька Кузьму.

Професор приїздив «Побєдою», яку вів сам. Наближення машини зустрічалося відчайдушним криком «уррра!».

Кузьма зупиняв машину, виходив на шлях, вітався з дітворою й обдаровував кожного гостинцем. Меншеньких забирав, скільки могло влізти, в машину, Андрійка саджав

поруч себе, і під крики: «Затутукайте, дядьку!» — рушали до хутора.

— Таж зааатутукайте, дядьку! Затутукайте! — кри­чала дітвора.

— Тутукай уже ти, Андрійку! — дозволяв професор. Під дитячі крики й безнастанне «тутукання» клаксона

машина в'їздила у хутір.

Всі хуторяни теж приходили до Мотриного подвір'я зустрічати свого вченого земляка, бо всі його любили й поважали. Кузьма був простий, сердечний чолов'яга, носа не копилив, а був таким, як і належиться бути розумній, справжній людині.

Відпочивав на хуторі професор оригінально: він увесь час бавився з дітьми.

Чого тільки він не вигадував для дітей. Він поорганізовував з них різні спортивні «команди»: і футбольну, і во­лейбольну, і легкоатлетичну. Був у нього і хор із дітей, і танцюристи, і декламатори. Він ходив з дітворою по лісах, по лугах, по ланах і все їм розповідав, що сам знав, і про ліс, і про поле, і про річку, і про луг... Він знав безліч казок і розповідав їх дітям... Він розказував дітям і про історію рідного хутора, області, краю, і про всевсе...

І коли б кому сказати, що своїм фахом Кузьма був професором політехнічного інституту, де читав лекції про доменні печі,— ніхто б не повірив.

Трапляється таке на світі білому: закінчить людина пед­інститут, виходить спеціалістом дошкільного виховання, виховує дітей, а як побачить дитину, так його вивертає всього зсередини, і в руках у нього ніби не дитяча іграшка, а гострий кинджал.

А тут вам спеціалістдоменщик — і дитячі казки, піс­ні, танці, забавки, і безмежна, ніжна любов до дітей... Буває...

Кожного ранку, як тільки професор виходив з хати, на воротях, під ворітьми, на тину й під тином його вже чекала дітвора.

— Доброго ранку! — кричали вони хором.

— Здорові були, орлята! — відповідав Кузьма.

У професора був старий, тихий характером собака, по­круч пуделя с сетером. Звали його Карай. Дітвора дуже любила гратися з собакою, але до того йому набридала, що він тікав од дітей і ховався або в хаті, або залазив далеко під ґанок.

Тоді починалося:

— Дядьку! Нацькуйте Карая! Ну, нацькуйте, хіба вам жалько?!

Професор спочатку одмахувався від дітвори, а потім таки здавався і кликав пса:

— Ану, Карай, візьми їх! — командував Кузьма.

Пес слухав хазяїна. Він нехотя гавкав і кидався на дітей. Дітвора з криком урозтіч. Професор «цькував»:

— Візьми їх, Карай, візьми!

Карай доганяв котрогось у довгій сорочечці,, хапав зубами за сорочку і тяг до хати.

Дітвора верталася визволяти товариша від Карая, і по­чиналася «мала купа»: собака тяг до себе, діти з криком до себе... Галасу, реготу повнісінький двір.

Кінчалося це все тим, що в зубах у Карая лишався по­діл од сорочки, і професор потім брав у сестри шматок полотна, односив матері потерпілого і попереджав тим самим чергову екзекуцію деркачем:

— Де я на вас тих сорочок нашиюся, кажи, га?!

Але улюбленішої гри для дітей не було, і щоранку лунало біля Мотриних воріт благальне:

— Нацькуйте, дядечку! Хіба вам жалько?!

5

Дядько Кузьма захоплювався спортом. Він свого часу був неабияким центром нападу в інститутській студентській футбольній команді, любив він і легку атлетику: добре бігав, стрибав і в стрибках угору, бувши на п'ятому курсі інституту, мав перший розряд.

Справдітаки, Андрійка ніхто із ровесників не міг випе­редити.

Чи біжать хлопчаки від «поштової скриньки до свининця», чи «від бузини до колодязя», Андрійка ніхто випередить не може, завжди він прибігав першим.

Професор узявся за хлопця.

Бузина, колодязь і свининець з поштовою скринькою були ліквідовані, а натомість дядько Кузьма наміряв правильно сто і двохсотметрівки, одібрав прудкіших хлопців і почав систематично їх тренувати.

Ну, розуміється, що ті метрівки брали не тільки одібрані Кузьмою хлопчаки, а брала їх уся дитяча хутірська гро­мада. Брала з галасом, улюлюканням, лементом, а проте брала.

Найретельніше бігали дітки, коли в цих «змаганнях» брав участь і Карай. Матері тоді й обідати не могли загнати бігунів.

Пропрацювавши з хлоп'ятами літо, професор одвідав директора семилітки, поговорив з ним про здібних школярівфізкультурників і порадив не припиняти тренування з ними й узимку.

— Здібні, дуже здібні хлопчаки! — говорив Кузьма ди­ректорові школи.— Особливо Андрійко] Гріх не розвинути в них цих здібностей! Можуть вирости добрими легкоатлетамибігунами. А з Андрійка може чемпіон вирости!

Директор обіцяв поговорити із шкільним фізоргом і про­стежити за роботою із здібними школярами.

Тренувалися хлопці під наглядом Кузьми ціле літо.

...Минало літо, виїздив до Києва професор з дружиною, а другого дня вже діти починали вираховувати, чи швидко вже настане нове літо, коли дядько Кузьма знов приїде на хутір.

6

Якось восени під час спортивних змагань на столичному стадіоні після забігу на сто метрів залунали гучні оп­лески: студент фізкультурного інституту Андрій N поставив новий республіканський рекорд і виконав норму майстра спорту.

Професор усміхався:

— Не мене ви, товариші, вітайте! Не в мені сила! По­шліть привітальну телеграму на хутір Вільний дідовому Марковому свининцю, Омельковій бузині та бригадировому колодязеві. Від них усе почалося!

Від Омелькової бузини до бригадирового колодязя!

НЕ ДИХНЕ, ЯК НЕ ЗБРЕХНЕ

1

Коли в колгоспі одержали відомості про те, що до них їде відповідальний робітник з області, керівництво кол­госпу не дуже схвилювалося.

— Викрутимось! Ви тільки,— звернувся голова до чле­нів правління,— не рвіться поперед батька! На всі запитання відповідатиму я сам!

— Інтересно знати, чого він їде? — бідкався завгосп.

— Чого? Чого? Що ти, не знаєш, чого до нас з області чи з центру їздять?! Перед весною — чи готові ми до вес­няної сівби? Влітку — їх збиральна непокоїть! Восени — корма для худоби! Знаємо чого!

— А як культосвітньою роботою поцікавиться? — пере­лякано запитав секретар парторганізації.

— Та де ти бачив, щоб культосвітньою роботою цікави­лися?! — заспокоїв його голова правління.

— А пам'ятаєте, три роки тому начальник обласного управління сільського господарства клубом поцікавився, а в нас якраз у клубі телята були ізольовані?! Такого рейваху наробив...

— Так його тоді хотіли головним агрономом нашої МТС призначити, він примірявся, чи підходящий клуб під його квартиру.

— Та воно береженого й бог береже!

— Це — правильно! От що! Ти на всяк випадок захо­вайся: ми скажемо, що виїхав у сусідній колгосп договір на соцзмагання перевіряти!

— Ну, та чого ж таки він їде? — не вгавав завгосп.

— Чого їде? Чого їде? Чого треба, того й їде! Не скиг­ли! По місцях! І — мовчок! Викрутимось! — скомандував голова.

2

Представник із області насамперед поцікавився насін­ними фондами.

— Триста! — буркнув голова.

— Скільки, скільки?! — перепитав представник.

— Двісті! — випалив голова.

— Так чи триста, чи двісті? — не відставав представник.

— Двісті тридцять! — не моргнувши оком, рубонув голова.

— Та що таке? — почав уже сердитися представник.— Що, ви не знаєте, скільки ви сіяли минулого року куку­рудзи?!

— Як не знаємо?! Та в нас усе по плану розписано! І по сівозмінах! Ми взяли зобов'язання план виконати й перевиконати! Бригада викликала на соцзмагання бригаду, ланка — ланку. Були ланки, що давали по двісті процентів з ентузіазмом! План ми перевиконали з честю! Запланували посіяти триста гектарів в ущільнені строки на високому агротехнічному рівні! Посіяли двісті тридцять квадратногніздовим способом, різниця тридцять гектарів, але на досягнутому не зупиняємось! — тараторив голова.

— Стривай! Стривай! Значить, ви торік посіяли куку­рудзи...— почав був представник із області.

Голова його перебив:

— Кукурудза — це сало, м'ясо, молоко! Молочновоско­вої стиглості!

— Ну, й трудно з вами! — кинув представник.

— Але ми перед труднощами не пасуємо! — перебив його голова.— Ми добре знаємо, що тільки комплекс пере­дових агротехнічних заходів, передовий досвід з останні­ми досягненнями агрономічної науки дадуть нам як на сто гектарів орної землі, так і на сто гектарів усіх угідь! Зяб!

Представник махнув рукою.

— Де ваше насіння? — запитав він.

— Насіння? Яке насіння? — наїжачився голова.

— Ну, хоча б кукурудзяне! — сказав представник.