Управління культури І туризму, національностей та релігій

Нобелівська премія

2008

Автор має подвійне громадянство: Франції, де він народився й виріс, і Маврикії, куди емігрували пращури його батьків. Вищу освіту здобув в Ніцці. У 17 років, отримавши диплом бакалавра літератури та філософії, поїхав до Сполучених Штатів учителювати. В 1967 році Леклезіо проходить військову службу в Таїланді. Там він гостро критикує дитячу проституцію, за що був висланий із країни до Мексики, де закінчив службу. Протягом 1970-1974 рр. Жан-Марі живе з індіанцями племені ембера в Панамі, пізнає міфи та вірування індіанців. Ці роки згодом знайдуть своє відображення у творчості письменника, сам він отримає у письменницьких колах прізвисько «письменника-еколога» та подеколи – захоплення, подеколи – зневагу, за пропагування образу «благородного дикуна».

У віці 23 років Леклезіо стає лауреатом премії Ренодо з романом «Протокол». Цей роман також висували на здобуття Гонкурівської премії. У 1980 році роман Леклезіо «Пустеля» отримує премію Пола Морана.

2008 рік – як підсумок багаторічної діяльності, у 68 років Леклезіо отримує Нобелівську премію.

За свою кар’єру Жан-Марі Леклезіо створив понад 30 книг. Відомі роботи Нобелівського лауреата – «Війна», «Гіганти», «Дієго і Фріда», «Африканець», «Карантин», «Революції».

За визначенням Нобелівського комітету Жан-Марі Леклезіо отримав премію як «автор нових напрямків, поетичної пригоди, чуттєвого захоплення, дослідник людства поза правлячими цивілізаціями».

Жан-Марі Гюстав Леклезіо належить до тих письменників, які не підпадають під жодну класифікацію, жоден напрям або течію. Критики описують його роботи як містичні, філософські і навіть екологічні. У творчості Леклезіо дуже розмиті обриси жанрів і стилів – це немов один поліморфний жанр, суміш ідей які відображають його ставлення до сьогодення. «Я кладу аркуш паперу на стіл і вирушаю в подорож. Я почуваюся так, ніби виходжу із самого себе і живу іншим життям», – каже про себе французький письменник.

Нобелівська премія

2007

Свою Нобелівську лекцію письменниця назвала «Про не вигравання Нобелівської премії», яку вона присвятила проблемам освіти на африканському континенті та яка пізніше була видана обмеженим тиражем, аби зібрати кошти на допомогу дітям хворим на СНІД.

Доріс Лессінг народилася 22 жовтня 1919 року в Керманшасі, Персія. Її батько – Альфред Кук Тейлор полковник у відставці Британської армії, мати працювала нянею. В 1925 році сім’я переїхала до Південної Родезії (тепер Зімбабве), де батько вирішив стати фермером. Він послужив прообразом батька головної героїні циклу романів «Діти насилля».

У сім років Доріс пішла до монастирської школи, потім навчалася в школі для дівчаток у Солсбері. З 13 років вона працює телефоністкою, стенографісткою, врешті, журналісткою. Тоді ж почала писати невеликі оповідання. Своє життя описує як неоднорідну суміш моря болю та краплі задоволення. Дівчинка не раз тікала з дому і в неї були дуже складні стосунки з матір’ю.

Письменницька кар’єра розпочалася 1950 року романом «Трава співає» – своєрідною хронікою життя родезійського суспільства часу апартеїду. У центрі твору – стосунки між білою дружиною фермера і її чорним слугою.

Чарльз П. Сноу, найавторитетніший на той час прозаїк Великобританії, проаналізувавши романи, які вийшли на початку 50-х років підвів риску: «Набагато серйозніше й різкіше написані надзвичайно сильно книжки колишньої жительки Південної Африки Доріс Лесссінг «Трава співає» і «Марта Квест». Це вже було справжнє визнання. Успіх спонукав до втілення мрії, що виникла, коли майбутня лауреатка починала журналістську кар’єру – дати епічну картину життя Родезії фактично через своє сприяння як героїні твору. Так постала напівавтобіографічна серія з п’яти романів «Діти насильства».

Вона складається із творів «Марта Квест» (1952), «Пристойний шлюб» (1954), «Брижі після шторму» (1958), «Оточений сушею» (1965) і «Місто чотирьох воріт» (1969). Тоді ж вийшли п’ять повістей про родезійське життя. Радянські видавництва планували видавати її навіть поза чергою – авторка звинувачує апартеїд! Але в 1956 році Д. Лессінг різко виступила проти вторгнення СРСР в Угорщину і вийшла з лав Комуністичної партії Англії, де перебувала з 1952 року.

Деякі книжки її видані в Москві, але потім вона ніби «десь зникла». Журнал «Всесвіт» у 1977 році надрукував повість «Домівка гірської худоби». Це був лише перший том пенталогії «Марта Квест». Ще до подій в Угорщині вийшла повість «Мурашник» в «Иностранной литературе». Цей твір авторка вважає одним із найулюбленіших «дитяток».

Цікавий момент біографії авторки: 1983 року вийшов роман «Джейн Сомерс» (щоденник доброго сусіди), а 1984 – її ж роман «Якби старість могла». То був оригінальний експеримент – Лессінг написала названі твори й видала під чужим іменем, приховавши цей факт навіть від рідних. Читачі були в захваті, а критики промовчали – ніхто нічого не знав про автора.

Творчість Лессінг глибоко автобіографічна, вона наскрізь просякнута дитячими спогадами про Африку. У перших творах вона гостро критикує доктрину апартеїду та расову дискримінацію у Південній Африці. Ці теми порушено в творах «Трава співає», «П’ята дитина» та в 5-ти романах серії «Діти насилля». У середині 50-х Доріс пише романи «Хороший терорист» і «Золотий щоденник».

Д. Лессінг прекрасний майстер малої прози, авторка семи збірок оповідань, чотирьох п’єс, кількох книжок публіцистики, двох томів спогадів.

До премії Нобеля 2007, Д. Лессінг одержала 15 інших літературних премій різних країн, вона – доктор Гарвардського університету, у грудні 1999 року ввійшла в останній список осіб тисячоліття, котрих нагороджують Орденом кавалерів пошани, бо це люди, «які мають особливі заслуги перед нацією».

У 2008 році вийшов друком роман «Альфред та Емелі». Цей твір Доріс присвятила своїм батькам. Письменниця оголосила, що цей роман є останнім.

Критики вважають Доріс Лессінг найвизначнішою англійською поствоєнною письменницею та найважливішим літературним голосом свого покоління.