Управління культури І туризму, національностей та релігій
жүктеу/скачать 0.98 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Нобелівська премія
Нобелівська премія2006
У 2006 році, у 54 роки, Орхан Памук став одним із наймолодших лауреатів Нобелівської премії з літератури та першим турецьким письменником, який здобув Нобелівську премію. За визначенням Нобелівського комітету, Орхан Памук – письменник «який під час пошуків меланхолійної душі свого рідного міста відкрив нові символи зіткнення та сплетіння культур». Орхан Памук народився в Стамбулі 7 червня 1952 року, у заможній родині. Його дідусь був інженером, батько Орхана пішов слідами батька, і сам хлопець також повинен був освоїти цю професію. Але у своїй «технічній» родині Памук був білою вороною. З дитинства він захоплюється мистецтвом, мріє стати художником. Ще в ранньому віці Орхан отримує нагоду познайомитися з традиціями та цінностями Заходу під час навчання в приватному англомовному коледжі «Роберт». Батьки обирають для Орхана професію архітектора, він вступає до Стамбульського університету. Під час навчання багато читає й через три роки остаточно залишає архітектуру. У 23 роки Орхан приймає рішення стати письменником. В 1990 році виходить друком роман «Чорна книга», цей твір викликав фурор серед турецьких читачів. У ньому Памук порушує тему особистості. Роман «Мене звати Червоний» був перекладений англійською мовою, а згодом ще двадцятьма двома мовами світу й здобув Міжнародну дублінську премію IMPAC – одну з найпрестижніших світових премій. В автобіографії Памук пише, що цей роман здивував його матір і вона сказала «мабуть, найбільший комплімент для будь-якого письменника», що його «книга розумніша, ніж він сам». Творчість Орхана Памука – дивна загадка: він письменник-постмодерніст, який застосовує прийоми європейського роману, досліджуючи культуру своєї країни. У книгах він порушує тему зустрічі східної та західної культур, релігійні традиції та модерного мислення, минулого й сучасності. Його твори нетипові ні для Заходу ні для Сходу, вони немов своєрідний синтез західного мислення та східної традиції. Орхан Памук стверджує, що творчість – це насамперед робота, а в його душі поєднується митець і ремісник. У Нобелівській лекції Памук порівняв письменників із будівничими, для яких будівельним матеріалом є слова. Отже, певною мірою родинній традиції він усе-таки залишився вірним. У творах Памука Стамбул стає центром Всесвіту. В одному зі своїх творів він напише: «Доля Стамбула – це моя доля. Я відданий цьому місту, тому що воно зробило мене тим, ким я є». Сам Памук вважає присудження йому Нобелівської премії з літератури великою честю для себе та світовим визнанням турецької літератури. Нобелівську промову він назвав «Валіза мого батька». Отже, Орхан Памук – людина Сходу й Заходу, письменник, який любить Томаса Манна й Набокова, лауреат шістнадцяти літературних нагород як у Туреччині, так і в Європі та США, «письменник, чиї книжки розумніші за нього». Нобелівська премія2005
Рішення Шведської академії обрати лауреатом премії Гарольда Пінтера стало для нього справжнім сюрпризом. Тож коли йому повідомили цю новину, у нього забракло слів і драматург просто мовчав. Через погіршення стану здоров’я Пінтер не зміг відвідати церемонію в Стокгольмі, але він зняв лекцію під назвою «Мистецтво, правда і політика» на відео, яке транслювалося у Шведській академії, а згодом на багатьох телеканалах світу. Гарольд Пінтер народився 10 жовтня 1930 року в Хекні, бідному районі східного Лондона. Із початком світової війни малого Гарольда евакуювали зі столиці до Корнуолу. Коли Гарольд повернувся до Лондона, він почав відвідувати середню школу, саме там він отримав перший акторський досвід. Драмою, яка зробила Гарольда відомим на всю Великобританію, стала п’єса «Сторож», а фурор викликала п’єса «Повернення додому». Гарольда Пінтера вважають найвизначнішим драматургом, із яким пов’язують відродження англійського театру. Прем’єра його першої п’єси «День народження» відбулася в 1957 році в Брістольському університеті. Також автор відомий завдяки сценаріям, зокрема до трилогії Джозефа Лоузі «Слуга» – «Нещасний випадок» – «Посередник». Окрім творчої діяльності, Гарольд Пінтер також відомий як активний політичний діяч, радикал. Пінтер мав ліві переконання і критикував дії Великобританії в Югославії та Іраку. Він був кавалером ордена Британської імперії, ордена честі, ордена Почесного легіону, лауреатом багатьох нагород, у тому числі премій Кафки, театральної премії імені Лоуренса Олів’є, Французького призу «Мольєр», почесним доктором наук півтора десятка європейських університетів. Напередодні Різдва 2008 року вогні театру назавжди погасли для великого драматурга – Гарольд Пінтер помер.
Нобелівська премія2004
2004 рік. Як і раніше, вирують пристрасті навколо Нобелівського комітету з літератури. Хто стане лауреатом? Ходять чутки, що це буде жінка. Премію з літератури здобули лише 11 жінок за всю її історію, десятою лауреаткою стала Ельфріда Єлінек: «незручна» письменниця, «феміністка», яка пише про жінок мовою чоловіків, «авторка порнографічних романів». Премію вона отримала «за музичний потік звуків у романах і п’єсах, які з неординарною мовною ретельністю розкривають абсурдність суспільних кліше та силу їхнього поневолювання». На церемонію вручення Премії Єлінек відмовилася приїхати, тож її тези нобелівської промови лунали із записаної відеокасети. Ельфріда Єлінек народилася в 1946 році в містечку Мюрццушляг у Штирії. Проте незабаром родина перебралася до Відня. Вона зростала у слов’яно-єврейській родині. Як це було прийнято тоді в бюргерських колах, батьки відправили дочку спочатку в монастирський дитячий садочок, а потім у монастирську школу. Тоді вона й зацікавилася літературою. Батько відіграв велику роль в житті Ельфріди, але вона бачила, як він страждав від особистої безпорадності. Він помер у 1972 році в психіатричній клініці. Єлінек швидко стала одним із відомих авторів Австрії. Живе та працює вона у Відні та Мюнхені. За освітою вона музикант. ЇЇ твори завжди викликали гостру полеміку в суспільстві. Уже перший публічний виступ Єлінек на фестивалі молодіжної культури в Інсбруці, де вона отримала дві премії – за лірику й за прозу, – закінчився скандалом, мовляв, «премійовані були порнографічні тексти». Великий успіх випав на долю одного із перших її творів – «Піаністка» (1983), який приніс авторці світову славу. На Канському фестивалі 2001 року картину режисера Міхаеля Ханеке за романом Єлінек «Піаністка» удостоїли трьох нагород. Тепер «Піаністку» можна не тільки читати, але й дивитися. Наступний роман «Хіть», що вийшов друком у 1989 році, викликав справжній скандал, проте заборона публікації книг Єлінек досягла зворотного ефекту: тираж книги побив усі рекорди маленької Австрії. Письменниця ж потрапила в тенета справжньої ізоляції: у вищому світі вважалося поганим тоном спілкуватися з нею. Але сміливці знаходилися, і звісно, переважно – чоловіки. Наприкінці 90-х авторка продовжує шокувати публіку. Виходять друком романи «Діти мерців», та «Жадібність», а потім вона звернулась до театру. Шостого червня 2002 р. журі Мюльгаймського театрального фестивалю, який традиційно раз на рік визначає кращого драматурга, присвоїло це почесне звання австрійській письменниці Ельфріді Єлінек. На кращих німецьких сценах ставили: «Клара Ш» (1982), «Пожадливість, або проїзд відкритий» (1986), «Хмари. Дім», (1988), «Смерть і дівчина» (2003). У своїй драматургії Єлінек продовжує традиції Б. Брехта. Кращим драматичним твором визнано її п’єсу «Та, добре!», яка входить до трилогії «Маленькі трилогії смерті». Зараз Єлінек живе і працює у Відні й Мюнхені. Пише для радіо і театру, виступає як полеміст на Інтернет-сайтах. жүктеу/скачать 0.98 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|