Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Ми вмить задовольнили його бажання і, минувши мале подвір'я та вартових, що дрімали в будках, відставивши мушкети, увійшли в будинок поліцайпрезидіума. По коридорах і закамарках ледви блимали ліхтарі, але в кімнатах, судячи по глухому гомоні голосів, ще велося діловодство. Яриги сновигали з паперами і з перами за вухом, але не звертали на нас уваги. Ми спокійно пройшли головним коридором та звернули ліворуч, поки не вперлися у двері, що вели до вузької порожньої залі, де либонь відбувалися суди. Там ми напоролися на стіл, покритий червоним сукном. Ми гадали, що з тієї залі можна було б вилізти крізь вікна на вулицю, але у наших розрахунках щось не все було гаразд, бо вікна виходили не на вулицю, а у вузьку, глуху щілину поміж мурами. Ми вирішили йти далі, і на наше здивування, проходили одну за одною великі порожні кімнати, аж поки не дійшли до важких дверей, що були зачинені з другого боку. Довелося нам щошвидше повернутися, поки ми не вперлись в одній кімнаті у невеличку комірчину з крутими сходами нагору. Ми збігли по тих сходах, які мабуть вели на піддашшя, але вони були також наглухо зачинені. Я вихопив у Христанека шаблю і вістрям підважив заіржавлений засув та й таким чином продерлись ми крізь ці забуті двері. Осьде ми знов опинились у коридорі, мерко освітленому ліхтарем. Саме в тій же хвилині, з якихсь бічних дверей, вийшли два молоді офіцери. Побачивши нас, особливо мене, з шаблею в руці, вони зупинилися: «Хто ви такі і що осьде робите?» Крикнув один офіцер з обличчям, блідим як картоплина. Христанек промимрив, що ми йдемо до канцелярії пана поліцайпрезидента. «В цю пору? Та й це ж зовсім не сюди до президента...» сказав другий офіцер і заступив нам дорогу, дедалі підозріливіше оглядаючи нас. Я, як стояв, смальнув його наодлів шаблею по шиї. Офіцер завівкав, скрутився і впав, а другий шарпнувся по свою шпагу. Ми ж з Христанеком метнулись навтеки по коридору, звернули в перші бічні двері, пробігли, знов звернули, не тямлячи вже до решти, де ми і куди нам треба бігти.
Молодий офіцер біг за нами, і вигукував, кличучи на підмогу, але мабуть згубився і сам в лабіринті закапелків. Бігцем ми минули безліч кімнат і переходів і в одному закамарку спинились. З одного боку була простора світлиця, в її кінці блимав ліхтар і стояли гуртом вояки, а з другого — виднілися сходи, що йшли вниз. Я гадаю, що якби ми спокійно минули цих солдатів, які були на дозвіллі, то могли б вийти просто на вулицю, але Христанек потягнув мене праворуч — на сходи, ткнувшись у перші двері, що не були зачинені. Тимчасом офіцер здіймав сполох вже в світлиці з вояками. Ми ж попали мабуть у архіви. Кімнати під низьким склепінням були заставлені полицями з книгами і паперами, хмари пилюги сповили нас, зграя щурів шугнула врозтіч з під наших ніг, а крізь невеликі вікна заглядала глумлива місячна ніч. Тимчасом гомін по всіх прибудовах головного будинку дедалі наближався, хтось біг, ломотів, тупотів і перегукувався коридорами й закамарками. Видно, що вже здійнято неабиякий сполох. Я шарпнув за незагратоване вікно і свіже повітря обдало мене. Я зіп'явся як лише зміг, схопившись за підвіконня та й виглянув, щоб знати, куди ми таки добилися. З вікна до землі було ще досить високо. Стіна стрімко спадала в глибокий, мовчазний яр. Унизу пнялася і чорніла гущавина кущів, може дикої ружі, може терня. Далі, сповита мрякою простяглася левада і ген у далечіні срібною биндою мерехтіла річка, а за нею зловороже темнів ліс. Я прошепотів до Христанека, що треба стрибати, будь-що-будь і як найшвидше, бо це все, що нам залишилося. Христанек виліз на підвіконня, а я миттю зв'язав два пояси, Каспарів ремінь від шаблі, рукави, віддерті від моєї сорочки. По такій латаній линві Христанек з бідою доліз униз. Коли він вже був на землі, сам я сів на підвіконні, міцніше стягнув петлю на гаку, вбитому у футрину вікна, та почав обережно і собі сповзати вділ. Але як тільки я повис на середині, між вікном і землею, мотуззя тріснуло і я злетів таки ще добре звисока. Грунт був твердий, кам'яний і я, упавши, відчув неймовірний біль у нозі. «Христанеку...» зойкнув я стиха, лежучи на камінюках, — я зламав, здається, ногу...» Але ніхто не озвався. По Христанеку вистиг слід. Він залишив мене на поталу. 2 До притомності я прийшов тільки за декілька днів, у імперському місті Гайльбронні, куди не сягала влада герцога Вюртембергії. Те, що мене не знайшли поліційні яриги, було тільки примхою долі. Гадаю, що вони не впали на думку, що ми видерлися якраз із архівних кімнат, а шукали наших слідів деінде. То ж я полежав, полишений так ганебно Христанеком, із зломаною ногою, але таки набрав сил, щоб проволіктися ще далі від муру, в гущавину, де ріс терен і дика рожа, куди солдатам не впало на думку або не хотілося лізти. Там я пролежав, западаючи в непам'ять від болю аж до ранку, а тоді поволікся ще далі і натрапив на те, що мені здавалося левадою, а було виноградником. Ось там мене знайшла добра дівчина, що звалася Анною і була дочкою виноградаря. Це було чортівське щастя. Коли вона розхилила гілля і побачила мене, то я тільки прошепотів їй, щоб вона не видавала мене, бо я втік із в'язниці і нікому нічого злого не вчинив. Вона побігла геть, а згодом з'явилася із своїм батьком, що міг би бути і лихим, але дівчина сказала йому, що мене хотіли герцогські продати в солдати. Тоді він подобрів та взявся направляти мені ногу, проклинаючи собачого сина, герцога Карла-Євгена, що так знущається над народом. Вони сховали мене в соломі, а вночі поклали в візок, до верху наставивши кошики із щепами і дівчина повезла мене в Гайльбронн, де у неї були дядьки. Варта нас пропустила і я лиш за заставами Гайльброну зміг подякувати дівчині та цьому славному імперському містові, куди тиранія герцога в Штутгарті вже не сягала. Найважливіше, що я знов був на волі. Все на світі гоїться, крім моєї пристрасті, бо тільки вона дала мені снагу перетерпіти і хурдигу і нефортунну втечу. Перша моя думка була не про мою теперішню рятівницю, дочку виноградаря, а про княжну, хоч я мав багато часу, щоб задуматися над недоречністю, а то й безглуздістю мого кохання. Друга моя думка була про Христанека і я палав жадобою відомсти. Ця мерзенна креатура залишила мене на призволяще і рятувала тільки свою підлу шкуру. Але чого іншого я міг сподіватися, та й від кого? Сім'я, в якій я жив у Гайльбронні, була хороша і лагідна. Це були два брати, що майстерно різьбили статуї до церков і надгробники, жили веселунами — цеховими майстрами. Зі мною вони пили рейнське вино, холодне як глибинний струм, пиво у важких дзбанах, гуторили до схочу і не терпіли, як і я, герцогів та княжат, хоч нарікали і на своїх замовців-єпіскопів. Жити любили як небесні птахи, гребували грішми, а через те не мали жінок, котрі могли б позбавити їх волі. За те племінницю любили як власну дитину, а через те і я був у них як за пазухою, бо ця дівчина покохала мене. Вона ж була ажніяк не погана, хоч і руда, аж багряна як полум'я. Очі у неї були зеленаві як хвиля Некару і, з біса, приворожливі, лукаві, так що я сам іноді задивлявся в них мов у тисячу дзеркал. Зуби у неї були снігові і уста налиті, що їх неодин схотів би цілувати, коли б на те призволила. Але вона нікого не хотіла, крім мене, і не знаю навіть, чим я їй так подобався, бо спочатку я був смутний, як неживий, до того з недужою ногою, обдертий мов циганчук і ажніяк не ласий на любощі. Але вона виходила мене і я тільки лежав собі та висиплявся, або під перинами, на прем'якому ліжку, чудесно різьбленому, або проти неба у садку, слухаючи співу птаства і гуду бджіл; їв за десятьох і чув як мої сили прибувають. Дівчина говорила, що як видужаю, то вона повезе мене в Шпессарт, де у неї хижа в лісі і звідти мене ніхто ніколи не видре, навіть сам вюртемберзький герцог. Але поки що мені було добре і в Гайльбронні. Може це був мій найкращий час. Гай, гай — який проте я був невдячний і який у мене талант відштовхувати від себе людей доброго серця. Мабуть, бувши оце вже кілька місяців серед хижаків, я почував, як заніміло моє серце і ще може трохи і я став би зовсім такий як усі вони — безсердий, захланний. Бо коли оце я, лежучи собі проти ясної зоряної ночі, перебирав подумки всі події, що траплялися зо мною від моєї першої зустрічі з княжною, я зауважував, що всі мої лиха спадали на мене із-за моєї нехитрої голови, із-за мойого безмежного довір'я до людей. Хіба ж я міг гадати, що Христанек виявиться аж таким мерзенним? Хіба я не розумів від самого початку, що кожний, проходив байдуже поуз мене, не подавши мені руки в біді і не звеселивши мене дружнім словом? Винен, тільки я сам винен у своїй біді. Треба було бути рішучим і злим, нахабним до нестями, підступним мов сто зміїв. Та ба, що було думати про це, коли я був тепер на ласці цієї дівчини, коли я був кволий, і, головне, не знав, що таке з княжною, де вона і чи доведеться мені її колись ще зустріти. І, дивна річ, що більше я упевнювався у мойому невідрадному становищі, яке може сама доля хотіла саме так урядити, тим палючіше прагнулось мені побачити княжну. Я падав обличчям в подушку, що від моїх щирих сліз,— скорботи чи гніву, — ставала пологою. Снились мені у ті ночі мої батьки, які з'являлись і хитали смутними головами, дивились на мене своїми добрими очима і шепотіли: «Бідний Юрію, бідний синку ти наш, чом же ти так відбився від рідного дому, навіщо ти пішов сновидою у цей чужий світ, чом забув нас, — що тебе злеліяли? Чи лихо тебе прогнало з дому? Чи не мав ти вдосталь їстоньки і питоньки? Чи не дбали про те, щоб тобі було хороше походити і баским коником на наших, прадідівських луках і левадах вигравати? Хто приворожив тебе, синоньку ти наш, хто тобі кебету відібрав? Скажи нам...» А не одержавши відповіді, сумовито відходили вони, і залишався я знов сам і снились мені тоді вже зовсім інші, моторошні сни: що пливу я човном по бурхливому морі і тримаюся хисткої щоглоньки, а хуртовина шаліє і жене хвилі, сірі, невблаганні, а я сам-один із стихією борюся і нема мені порятунку нізвідки, тільки з темряви вирина начебто скелястий острів і людина, з обличчям Люцифера — кличе мене і кидає мені мотузок для порятунку... Тоді піт обливав мене, холодний, і я прокидався і верз несусвітне, аж поки ласкава рука Анни мене не заспокоїла і сама вона дивувалася, звідки це на мене такий пристріт, таке чатування злих сил? Я розповідав їй про себе, але звичайно не все. Вона слухала мої оповіді про мою далеку батьківщину і сама дивувалась, навіщо я покинув її, коли не було на це жодної потреби, бо, коли я розповідав про табуни козацьких коней, про лани, які не з'їздив би за день, про зерно, яке сипалось із золотих снопів у клунях, то вона тільки сплескувала руками. Осьде, у Німеччині, таке життя мали тільки багатії. Вона не могла зрозуміти, навіщо мені треба було виїздити аж до Страсбурга по науку, бо їй було досить і церковної школи. Але зрозуміла вона все, коли я їй оповів п'яте через десяте про княжну. Кохання бо однакове скрізь, казала вона, чи в Німеччині, чи на Україні, чи в Гайльбронні, чи в Людвігсбурзі. Я збагнув, що слухаючи мене, вона заздріла княжні і зненавиділа її та вважала мою жагу чарами лукавої жінки. Автім я не певен, чи й вона сама, не намагалася мене приворожити чортівським зіллям. Може і вона була відьмою. Бо вона була із Шпессарту і, сміючись, говорила мені, що там майже всі дівчата — чарівниці і знають заговір. Що ж, може я її і любив по свойому, як люблять із вдячності. Вона була пломінна як рання заграва і мило було обіймати і цілувати її та зазирати в її зелені очі, що в них відбивалися глузливі зорі. Тіло її було біле й міцне, рамена перлисті і тугі, грудь висока і ніжна, а в ній усій аж переливалася дзвенюча кров, червона як вогняне вино. Але це було тільки забуття, а не справжня моя любов, бо навіть у хвилини, що здавалися нам тільки нашими, увесь час хтось був коло нас і шепотів і шамшів сукнями і сріблисто сміявся, а я добре знав: це була коло нас моя княжна. Тимто Анна не вірила моїм вривчастим словам. Вона знала, що у мене на думці і знала, що ці мої палкі цілунки лише за її добре серце. Так міцнів я з дня на день, виходив в окіл і походжав гаями і луками гайльбронськими, грівся проти сонця і купався в прозорій ріці. Ходив я з дядьками Анни і в місто, у пивницю під ратушею, і в господу, і пив з ремісниками і з бюргерами, знайомився з добрим тутешнім людом і вони всі полюбили мене та часто говорили: «Гей, Георг, гей, Георг! Та залишайся ти з нами і вчися якогось ремесла, а ні, то бувши письменним, ставай за писаря в суді чи в ратгаузі і приймемо тебе як свойого, а ще як станеш чоловіком Анни, то візьмеш за нею добрий посаг і люди тобі допоможуть порости добром, тільки залишайся, не йди нікуди, Георге, тут бо твоя доля». І таке і інше всі говорили, бо знали як залежить Липі на мені і дехто знав вже мою історію і проклинав відьмака-герцога, а Анні кожний хотів порядного жениха, аджеж вона була доброї слави дівчина, моторна і роботяща. Що я на це міг сказати їм? Що міг сказати їм біс, який сидів у мені і торочив увесь час, щоб я нікого не слухав, тільки самого себе. Я повертався додому з гулів у господі, ішов потемки до свойого ліжка, а знав, що у темряві мерехтять чиїсь очі і за мить завертиться мені голова і так хмільна від того нетерплячого і податного тіла, яке чекає мене вже давно. Рівно кував годинничок на полиці, шаруділи цвіркуни і вовтузились миші, ходив по горищі домовик, місяць заглядав крізь шибки і слав срібну стежку по підлозі, а я лежав собі і думав і билось коло мене серце тихої Анни, а я раптом зривався і біг до дверей: мені здавалось, що вулицею проїхала карета княжни, спинилась і княжна кличе мене, визираючи з віконця... Та помаленьку прийшов я до здоров'я. У мене залишився ще материн перстень, який я ховав про всякий, найгірший випадок, залишилось ще декілька клейнодиків і золотий дармовис. Після деякої надуми і з великою неохотою написав я таки у Страсбург до Петра Розумовського, бо знав, що він буде там до осені і просив надіслати мені дещицю готового гроша. Доручив я йому теж написати до моїх батьків, не втаємничуючи ажніяк про це старого графа-гетьмана, що я, мовляв, живий і здоровий, кланяюсь їм до ніг, прошу батьківського благословення на все добре, що скоро повернуся, але поки що затримуюсь із-за деяких моїх справ. На цього листа, я чекав відповіді з яких три тижні, хоч Страсбург не так то й далеко. Розумовський надіслав мені таки сто дукатів, але довго допитувався мене, в чому врешті-врешт справа і що я собі думаю та чи не боюсь відповідальності, бо і його запитував вже резидент у Страсбурзі про місце мойого побуту і що я за людина та яка моя поведінка. Сам він підозрівав любовну історію і застерігав мене проти жіноцтва як лише міг; на його гадку всі тутешні жінки не були варті уваги. Всовіщав мене негайно повернутися і взятися за науку. Читаючи цього листа я тільки похихикував. Цей паничик Петрусь, який і кроку не міг зробити без гувернера, який за книжками і музикуванням світа божого не бачив, брався учити мене як жити. Про це я міг би йому таке сказати, що він тільки б вуха розвісив. Але я подякував йому за гроші, обіцяв їх скоро повернути, хоч ажніяк не уявляв собі як, і промовчав про всі його повчання. Нехай ламає сам собі голову. За його гроші я купив собі знов кращий одяг, і коли повернувся з крамниць та від кравця, то Анна з дива сплеснула руками, а бюргери, визираючи із-за парканів тільки повиймали люльки з ротів. Незабаром пішла по всьому Гайльбронні поголоска, що я граф чи князь із самого Петербурга, який утік і ховається в Німеччині, бо імператориця Катерина надокучала йому і він відмовився від своєї кар'єри «нічного імператора». Таке й інше говорили, а я тільки реготав. Посумніла лиш моя Анна, бо знала, що це наближається час розлуки. Плакала вона нераз поночі, але сміялася до мене крізь сльози, бо казала, що хоч одну мить бути зі мною, то за все життя їй здається. Про те, щоб я лишився, ніхто вже не говорив. Мовчав і я, бо тішити дівчину не дозволяло сумління і я знав, що хоч розум мій і наказував би мені залишитися, так серце, завжди неслухняне, поставить на свойому. І шкода, що я не залишився. Шкода, що я не подався з Анною в тихий, зелений Шпессарт, де в лісі пересміхуються лісовики і русалки. Була б моя доля щасливіша, знав би я з цією дівчиною мир і втіху в коханні. Але мене з дня на день підганяв біс і нарешті одного вечера, коли Анна зо своїми дядьками пішла у гостину до якихсь далеких родичів, на хрестини, чи на весілля, я миттю зібрав нечисленні свої речі, накинув плаща та насунув капелюха і побіг під ратушу, де на пошті стояв уже диліжанс о Фюрту, в якому ще було для мене вільне місце. Через Фюрт і Мюнхен я гадав прямувати до Женеви, а потім до Венеції. І виїзжаючи з Гайльбронну, я озирнувся ще раз позад себе, щоб побачити невелику гірку і дімочок під в'язами, де жила Анна. Я зітхнув, бо знав, що колись ще тужитиму за нею. Може я зрікся свойого щастя, може я тільки згодом збагну, що я втратив. Але так уже буває в житті, що те, що маємо.— не цінимо, а втративши, сумуємо за ним. 3 Отож я знову поринув у лиховісний світ. Другого дня я буа Нюрнберзі, а на третій добився до Мюнхену, звідки, не гаючись довгенько, подався на південь, через Зальцбург, через Іннсбрук, Тироль, до Швейцарії. Більше ніж тиждень минуло, поки я опинився у Женеві. Осьде я зітхнув зовсім вільно. Правда, я ні разу не в'їздив на територію Вюртембергу і ледви чи чатували на мене гончі листи в Баварії Проте вибратись чим швидше з Німеччини було конче погрібним. Надто багато горя і лиха бачив я у Німеччині, щоб жалувати за нею. Ніде я не натрапив на слід княжни Володимирської, Христанека чи Доманського. Життя скрізь плило повагом, тільки іноді пилюга, знята поштовим диліжансом, нагадувала замисленим містам та містечкам, що десь існує інший світ — смілий і бунтарський. Злидням люду придивлявся я до несхочу — скрізь цей люд був пригноблений журбою і бідою, кляв імператорів, королів і герцогів за здирства, за своєвілля, за неймовірні податки, за зняті ними, нікому непотрібні грабіжницькі війни, за солдаччину, що вешталась усюди купами і грабувала народ. Проте цей німовний люд жив як і споконвіку: стогнав і терпів, чекав судного дня, насамперед на всіх миропомазаних своїх володарів, на лихварів, на імперських здирщиків. Моя подорож була без пригод, без турбот, без спіху. Коли б моя охота, то не в одному Мюнхені, чи Розенгаймі та й в багатьох інших графських і баронських оселях, міг би я бути жаданим гостем для солом'яних вдовиць і для ласих на гріх горожанок. Я, з біса, жодній з тих швабок чи баварок не йняв би віри, навіть уздрівши їх з поясом дівицтва, а, що там казати, з книжочкою віршів та з потупленими очима. Гай, гай, такий вже наш вік... Але, більше ніж ці дурниці, цікавили мене події в світі, в який я вирвався після довгої відсутності. В Гайльбронні я був одірваний від усього, немов той Робінзон Крузо на острові, не знаючи що діялося при дворах, у столицях, чи на полях битв. Може й звик би я до такого блаженного стану, який би звільняв від усіх громадських обов'язків та від турбот про справи того ненаситного світу. Однак, бувши з княжною, я мимохіть так утягнувся у чорторий політикування, що тепер навіть прагнув би сновигати в ньому як риба. Це стало для мене другою натурою. На пошті, в кареті диліжансу, в господах при великих шляхах, я прислухався, що говорять люди між собою, кур'єри, фельдєгері, радники; іноді встрявав і сам у розмову, а тоді мої співрозмовці, дивуючись деякій моїй освідомленості, брали мене за інкогніто якоїсь палацової особи або чийогось секретного висланця так, що мені іноді доводилось прикушувати язика, щоб не накликати на себе непотрібної підозри. Наш бо вік, це не лише вік величезної легкодухості, але й кабали, в яку раз улізши, не легко вилізти. Бувши в Мюнхені, кинувся я до кавярень, де міг переглянути газети з усієї Європи, щоб нашвидку таки бути в курсі подій. Досить докладні відомості я зміг вичитати щодо ребелії Пугачова, якого ніяк не могли приборкати царицині генерали, з чого закордонні газети злорадісно хихотіли. Цей козацький ватажок з армією добре озброєних козаків та башкирів вже підсувався до Москви, обнятої тривогою. В газетах говорилось про те, що Катерина вперто націлилась на Константинополь, та заходиться біля поширення кордонів імперії далеко на Захід. Англія, Франція, Пруссія — насторожені. Вирує і в Польщі. Отож хмари громадяться на обріях Європи; мир, в якому ми живемо, це тільки омана; кабінети всіх держав горячково готуються до хуртовини, яка може зненацька громами і блискавицями розкроїти землі і моря. Відклавши газети і кинувши монетку на стіл за недопиту каву, я вийшов прожогом на вулицю і, крізь передосінню мжичу, крізь ніч, безцільно мандрував між Зендлінгенською і Кардовою брамами, ішов аж до Ізару, що шумів між скелями. Я повнився мріями, які кожна стороння людина, коли б тільки їх знала, назвала б шаленими. Княжна, очевидно, не могла бути байдужою у цей час. Це, далебі, настав її час, коли вона могла б зовсім легко заволодіти престолом і то не лише Понтиди, а й усього Сходу... Прибувши в Женеву, я підрахував свої гроші, що могли б мені вистачити на скромне життя і до зими [тепер вже починався вересень] та привів себе до кращого вигляду після подорожі, щоб не позбавитися шляхетнішого та освіченішого товариства, головно чужинців. На кожному кроці в Женеві можна було почути про Вольтера і Руссо, які проживали в Швейцарії, а тому в надлеманське місто перлося безліч відвідувачів, не тільки з близьких, але далеких країн. Можна було стрінути і земляків, але їх я дбайливо обминав. Однак ці два філософи і енциклопедисти та їхня слава мене не цікавили. У мене було інше на думці. І я, взявши під паху еспантон, відшукав доброго майстра фехтувального мистецтва, пана Ларньє, та попросив його, за доброю оплатою, навчити мене як слід володіти шпагою і рапірою. Він був добрий учитель, а я пильний учень. В часі, коли я виїздив до Венеції, після трьох тижнів навчання, пан Ларньє сказав, що з моєю силою удару, добрим оком і наступальним духом, я можу ставати навзаводи з кращими фехтувальниками будь-якої країни. Я залюбки віддавався цьому ділові, цілими днями вдосконалював руку й око. А крім того всього, добре привернений до здоров'я, ще в Гайльбронні, а особливо осьде, серед гір і над чудесним озером, я набрав сил, що міг би зім'яти будь-якого супротивника. У вільний час я грав у біліард, проходжувався понад Леманським озером, заходив у кав'ярні, де збиралось чимало иайрізніших людей, але не встрявав надто у розмови з ними, бо хоч у Швейцарії мене ніхто, а то й ніхто не міг би досягнути, обачність у розмовах була вказана, тим більше, що, як мені говорили в гостинниці, в Женеві шпиків траплялося чимало. Майже напередодні мойого виїзду з Женеви, я вирішив таки відвідати старого вільнодумця Вольтера у Ферне. Власне, потреби в тому особливої не було, але бути у Швейцарії і не побувати в господі великого вигнанця і мудреця, що так умів висміювати всіх, а найбільше себе, було б таки недоречним промахом, тим більше, що деякі його твори я читав, а його осуди сильних світа сього, в міру того, як я їх сам пізнавав, мені дедалі більше подобались. Отож я пішов на пошту, щоб замовити собі постшеза або приєднатися до когось, хто їхав би у Ферне. Раптом мене хтось узяв за лікоть. Це був ніхто інший як мій давній знайомий, пан Афендик. «Не раджу вам їхати у Ферне, — проскрипів він, — пан Вольтер не приймають, бо захворіли, а може просто на них найшла така планида. Дарма тільки проїдетесь». «Чи ваші відомості певні?» Спитав я, нахмурившись. Лисюра вишкірив свої жовтаві зуби. «Мої відомості завжди певні, ваша милосте Рославець, завжди з першого джерела. Племінниця пана Вольтера, мадемуазель Деніс, що закуповує ярину у знайомого мені огородника, хіба не найкраще джерело?» Ми пішли геть від поштової станції взбережжям над озером. Я мовчав, а личина огрядно виступала, ніде не поспішаючи, але з під ока озираючи мене. Одягнений був цей панок у всьому чорному, шпильки у його жабо були із самоцвітами. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|