Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
|
С. Яворський: «Руський небесний арктос»; 1690 1 Не знаю, як довго я був без пам'яті, день це був, чи ніч. Вгатив мене по голові, мабуть рукояттю пістолета, сим капітан. Ошелешеного, мене зв'язали й потягнули долі, в трюм, де блимав нужденний ліхтарик. Потилиця моя ще гуділа, але вберіг мене волохатий, повстяний бриль. Звикаючи до темряви в трюмі, де й так не відомо було, ніч це, чи день, я побачив оподалік абата Гронкі та Вонсовича, також, видно, пов'язаних, які лежали на долівці, біля звоїв кодол, линв, мішків з якимсь товаром. На лавчині, під ліхтарем розсівся молодий гультіпака, з виду гречин, а може й турчин, з сережками на вухах, з червоною хусткою на голові, поклавши оголену, криву шаблюку собі на коліна. Напевно мав він нас вартувати, бо хоч від нічого робити приспівував собі, але на нас позирав. «Ой, у халепу ж ми попали, кавалере, — озвався абат Гронкі, побачивши, що я оживаю від очманіння, — як баранів мабуть поволочать нас, щоб продати якомусь беєві, в Алжірі чи Тунісі, а тоді вертітимемо жорна йому, плюгавцеві, до самого скону...» Абат видно, не втрачав свого бадьорого духа, хоч і зв'язаний, оченятами своїми виморгував і тільки зітхнув, проголосивши мудро: «Quos vult perdere Jupiter dementat prius...» Зате граф Вонсович, за всіми ознаками, зовсім знітився й охляв, лежав з примкненими очиськами і мабуть ремствував про себе, що за мною поволікся і попав сюди як баран у казан. «Тихо там, — гукнув суціга з сережками і шаблюкою, а зрозуміти його можна було, бо облаював нас з-італійська; — мовчіть та диште, — глянув по нас цей горлоріз, грецький чи турецький; — господар наказав мені, що як будете гомоніти та ворушитися, можу кожному відсікти голову. Ціна на вас невелика». «Не такий ти вже, Зогу, немилосердний, — озвався абат Гронкі, — серце в тебе таки не бісурменське, а християнське. Невже такий ти вже вірний твойому господарю, отій кощавій почварі, що нам — братам твоїм кривду чинитимеш?» Важко сказати, чи той горлоріз, якого звали Зогу, переймався лементами абата, але зате він, видно, на свого господаря, чи пак капітана, мав доброго зуба і посилав його до всіх рябих бісів, кажучи, що це скупердяга, шкуродер і хапуга, який йому ще досі ламаного піастра не заплатив та й ще морить голодом і канчуків не шкодує. З діалогу, який абат Гронкі вів з отим Зогу, дедалі говірклшим і дружнішим, ми почули, що сам Зогу — македонець, вештався по Архіпелагу та по Сіцілії, наймався, де попало та й потрапив з дурної голови до капітана, на його судно, а самий капітан — проноза і розбишака, що не гребує і контрабандою і торгує невольниками та й залога у нього така ж — самі морейці і крадії-волоцюги. Щодо абата, то він очевидно, пробував грунту і так і сяк, і видно було, що Зогу його слухає дедалі пильніше. Навіть граф Врона пожвавішав і нарешті абат сказав македонцеві, що не варто йому воловодитись із собацюрою-капітаном, а триматись нас: поможе він нам, то й ми його виведемо в люди. Говорячи про мене, абат хвацько підбрехував, кажучи, що я княжого роду, маєтності у мене великі, що я вельможа пребагатий, який проживає у Венеції для своєї власної приємності і може його Зогу — злидаря озолотити. А той Зогу, що із своєї довірливості і невідучості аж рота роззявляв, таки справді завагався та й особливо схвилювався, коли абат та й ще граф Врона вмовили в нього, що на моє золото він міг би жити в гаразді, пити до схочу та мати діло тільки з найлюбезнішими фльондрами. Я, на завдаток, наказав йому вийняти з моєї підшивки у каптані, яку я собі на всякий випадок зробив сховищем моїх, уже нечисленних, клейнодів, та дав йому якусь золоту цяцьку, яку він відразу ж почіпив собі на шию. Десь на світанку Зогу таки пристав на те, щоб нас розв'язати. На горі морейські морці та розбишаки розважалися із своїм капітаном, а я, взявши у Зогу його шаблюку, а графа і абата озброївши залізними гаками, тихцем і обачно подався із трюму, по сходах, на поклад. Зогу, на всякий випадок ми залишили внизу, всежтаки не надто довіряючись йому. Ніч була місячна, море спокійне. На стерні стояв деменний, безпересталі тягнучи свою смутну пісню. В камбузі світилося, і п'яні крики дедалі ставали розвезліші. В цьому менті, коли ми присіли за бочками і розглядалися, звідки найкраще напасти на деменного, двері скрипнули і камбузу вийшов капітан, тримаючися, псявіра, ще зовсім добре на ногах. Він спинився і прислуховувався, і годі пішов у наш бік, щоб зійти униз, очевидячки і наміром поглянути на нас. Ховатися вже не було як, і я підвівся та прискочив до нього з шаблюкою. Він відсахнувся, але вмить отямився, збагнув, у чому справа і побув з-за пояса здоровенного кинжала, водночас гукаючи інших. Школа пана Ларньє з Женеви не пройшла мені намарно; я заатакував морейця із страшним імпетом і зразу ж відтиснув його аж на керму. Морейців, які вибігли з камбузу, до того добре підхмелених, абат Гронкі та граф валили по лобах гаками так, що вони розтягались на чардаку. Деменний із страху кинув демено і судно дзиґою затанцювало на хвилях. Я відбив капітанів кинжал і тріпонув його шаблюкою по лобі. Кров залила його і він, захитавшись, упав через борт у воду. У мене не було часу дивитися, що з ним і я кинувся у камбуз. Та з капітанових підручних були бійці плохі: коли я їм крикнув, щоб вони піддавались, бо я вбив їхнього проводиря, то вони всі попадали ницьма і просили дарувати їм життя. Ми зачинили їх у камбузі, Зогу хотів повідщібувати їм пояси з цехінами, поки я його не прогнав на демено. Тимчасом почало світати і абат, який розбирався у компасі, сказав, що ми пливемо зовсім не до Рагузи, тобто на схід, а на захід до берегів Італії, здається, в напрямі Анкони. Тоді я наказав Зогу, що був при кермі, змінити курс. Ось так ми заволоділи грецькою бригантиною. Мені було шкода, що я так нефортунно позбувся капітана, — бо я ж міг би від нього вивідати неодне. Інші морці із залоги, яких я допитував і під загрозою горла наказував говорити правду, божилися, що нічого не знають. Напасти на нас капітан велів їм лише в морі і сам лупонув мене по голові, але всежтаки виходило, що у Венеції, після нашого торгу з греком, він ще мав справу з кимсь іншим та зустрічався в таверні, у порті. То ж, які б не були мої здогади, важливіше було те, що ми видерлися з доброї халепи і я міг подякувати своїй долі, що й на цей раз була до мене ласкава, поскільки я ходив таки вільним, а не чекав свого гіркого кінця у путах. Ніхто з нас не був морцем, тож ми здалися на морейських матросів, які всежтаки знали своє ремесло. Щоправда ми не спускали їх з ока ні на хвилину і не відкладали зброї. Не вельми довіряв я й Зогу, який може й прикидався, начебто він з нами братався увесь свій вік та ходив за мною як вірний собацюра. Це був, настільки я збагнув його, мізерна душенька, що могла служити тобі, але могла й продати при першій нагоді. Вонсович і абат Гронкі контентувалися за той час вином, а його тут було подостатком. Якби не я, то вони, перепившись, із своєї легкодухості, могли б мені знов наварити доброї каші. Я їх силоміць відтягав від данини Діонізіакові, а тому що вони поснули, добре нажлуктавшись, мені треба було мати вісім пар очей і не спати ще не одну ніч. Я стояв увесь час на покладі, з руками на пістолетах і пильно стежив за кожним морейським розбишакою. Правда, вони справлялися непогано, ладнали вітрила, хвацько спиналися на реї, метелялися по чардаку. Море було погідне і саме стелилось нам. Головне, що бригантина шпарко йшла увесь час на вітрилах, з попутним вітром і, на четвертий день, коли лише підвівся малиновий світанок, деменний показав мені на землю, що виднілася на обрії. Це було вільне місто Рагуза. І ось перед нами незабаром замайоріла пурпурна затока, оточена горами, по яких спадали громади білесеньких дімків та чепурних палациків. На високій горі виднілась фортеця. Ми вже увійшли у рагузькі води і нас здивував натовп кораблів у цьому, на загал, невеликому порті. Вони стояли на якорях і видавались кремезними і, я гадаю, військовими. Через далековид я розглядів коронади та й інші гармати у відкритих люках. Як видно, Рагуза гостювала чиюсь ескадру. Всі ми, зібравшись на чардаку, гадали-розгадували, чиї це можуть бути кораблі та якої біди вони опинились у рагузькій затоці. Що ближче ми підходили до берегів, тим чіткіше різьбились керми цих суден над плесом і тим зловісніше роззявляли свої пащі каронади, націлені просто на місто і на його фортецю. Незабаром ми побачили і рух на кораблях, які вже, без усякого сумніву, були воєнними. Чутно було навіть гомін флейт і наказів. Із-за штилю важно було розрізнити прапори, вони бо повисли безвладно на щоглах і ми всі довго відгадували, чиї ж це прапори. Нарешті знявся легіт і розгорнув прапори на декількох фрегатах і брандерах. Коли ж я направив на них свого далековида, моє серце тьохнуло і, як зауважив пізніше мені абат, я навіть зблід. Прапори були святого Андрія, з перехресним хрестом. Коли ж наші морейці побачили ці розгорнені білі прапори з укісним синім хрестом, кинули вгору свої червоні ярмулки і почали галасливо ґерґотіти по свойому: це ж бо ті самі кораблі визволяли їх Морею від турецької кормиги. Кораблі були російські. Я глянув ненароком на абата Гронкі і Вонсовича та по їхніх витягнених пиках зрозумів, що й вони думають про те саме, що й я. Бо ж і їм було напевно дивно, що, поспішаючи до Єлисавет II, попасти під гарматні гирла кораблів Катерини II, ажніяк не входило в їхній, та тим більше, у мій облік. Ось так розваживши обставини, я наказав, порадившись і абатом, моїм підвладним морейцям взяти напрям до причалу не на порт, а на південь, у бухточку, на декілька миль відстані від Рагузи. Хоч ремствуючи, морейці мусіли виконати мій наказ і ми йшли просто на берег, що виглядав стрімким, пустельним та порослим диким гаєм. Зібравшись на покладі, абат Гронкі і граф Вонсович та й я роздумували, чому якраз у Рагузі так несподівано опинилися фрегати імператориці Катерини? Абат Гронкі був тієї думки, що адмірал Олексій Орлов просто собі розважається, від нічого робити, і заходить із своєю ескадрою в порти Середземномор'я, може в гостину, ось так собі, щоб тільки похизуватися своєю славою. Може й так, може й ні. Я не зовсім був схильний до його думки. Справа, мабуть, була складніша. Тимчасом, схвильований різними думами, я ходив сюди й туди по чардаку. З одного боку — мені страшенно хотілося побачитися з тими моряками, бо я знав, що серед них, особливо в чорноморській ескадрі, багато земляків, навіть знайомих: молодий Гамалія, мій ровесник Лизогуб, брати Міклашевські та інші, які були в морській службі, але, з другого боку, я розумів, що це для мене пахне небезпекою. Напевно сухопутним і морським канцеляріям було вже відоме моє ім'я, як пов'язане з княжною. Може вони навіть вже давно слідкують за мною, хоч би через Афендика та й через інших, які б напевно знайшлися. Може, коли б я тільки вступив би на чардак котрогось із тих кораблів, то лиховісна петля обвилася б навкола моєї шиї і я помандрував би під вартою, до того в кайданах, просто в Петербург та в Петропавлівську фортецю, а тоді на тому ж чардаку злорадісно посміхнувся б до мене той самий всевідучий пан Афендик? Ні, як можна далі від цих кораблів і нехай не турбує мене будь-яка спокуслива думка. Ми минали порт і йшли нашим курсом. Бригантина швидко наближалася до бухти і деменний добре митикував, бо ж причал був осьде ненадійний. Берег був скелястий, стрімкий, легко було напоротися на підводні камінюки і зазнати аварії. Вирішено кинути якір далеко від берега, спущено човна і ми всі чергою виходили на берег, разом з усіми морейцями. Я навіть не чекав, поки човен приб'ється разом із хвилею до берега, а першим ступив на нього. За мною, підобравши сутану, плигнув абат, а тоді і граф Врона-Вонсович, і Зогу та решта морців. Признатись, доля бригантини мене мало цікавила, я вже ладен був її подарувати морейцям. Адже ж головне було те, що ми на одному березі, на одній землі, з княжною. Навіть ватага морейських розбишак, які на судні з-під лоба споглядали на нас і, мовчки, іноді шепотячи прокльони в мій бік, виглядали привітніше, підбадьорились, бо їм вже ввижалось дозвілля в Рагузі, з хорошими рагузянками у шинках і тавернах, у превеселому місті, що вважалось по всьому Середземномор'ї багатющим. А що казати про моїх друзів, які вважали себе іменитими гістьми, яких, мовили вони, стрінуть з почестями у палаці княгині Селінської. Автім із-за скель, що до них підступав із гір ялинник, впереміш з кипарисами і тамарисками, вийшла громадка озброєних людей і оточила нас. Ніхто не розумів у чому справа, що це за люди і чого їм треба. Та й я був ні в тих, ні в сих, поки якийсь чоловічина, мабуть старший між ними, не сказав: «Іменем сенату міста ви всі арештовані. Порт і місто Рагуза знаходяться в стані облоги і всі прибуваючі сюди чужинці, враз з їхніми суднами затримуються з уваги на безпеку громадян...» Отакої! «Та це якась aberration delicti!» Вигукнув я, пригадавши собі юридичну формулу, коли незаконно приписується комусь злочин, який довершено кимсь іншим. «Silentium!» гукнув їхній старшина і становище ставало справді грізним, бо всі ці стражники оточили нас, штовхаючи алебардами, наставили на нас мушкети і навіть добули шабель. Треба було таки скоритися і ми, як череда, оточена ними бузувірами, на чолі із старшиною, розлюченим як скажене вовчурисько, почімчикували крізь гай і гору до міста. Справді, як не везло, то везло. Доля просто знущалася наді мною. Неначе змовившись, усе було наперекір мені. Поки ми йшли, невідомо куди, я зауважив, що це місто, здалека таке чепурне і погідне, було тихе-тихесеньке, мов би перелякане вкрай. На вулицях нікого майже не було, .а як попадались перехожі, то вони бігли, озираючись і поспішаючи до своїх осель; на ґанках, на майданах, по базарах, була пустка, неначе хтось їх вимів, будинки видавались нашошореними, вікна затулені. Зустрічались тільки стражники, що вели чи відводили кудись громадки таких самих, як ми, арештованих, мабуть з іноземних кораблів, наполоханих вкрай. Що вище здіймалось сонце, тим більше розпікалось камінюччя і сліпило очі. Місто, неначе вимерло; воно нагадувало своєю мертвою тишею цвинтарище. Нас приведено до ратуші, де юрмились і начебто урядували людці, чимсь збентежені, на мою думку, перелякані на смерть. Райці сенату міста Рагузи, що їх можна було пізнати по чорних тогах і золотих ланцюгах на шиях, метушилися як сполохані щури, шепотілися між собою, тривожно і з підозрою оглядали нас. Товстий і спітнілий чолов'яга, мабуть начальник міської сторожі, недобрими, заплилими очицями міряв усіх нас і запитав мене, звідки ми, на якому судні і навіщо сюди прибули, домагався корабельної книги та навіжено горлав. Я попросив його не казитися, а вислухати мене, як капітана венеціанської бригантини, яка прийшла до Рагузи тільки у власній справі. «— Яка ж то справа?» Вибалушив він свої очиська на мене. «— Відвідати княгиню Селінську, що осьде перебуває, — сказав я, бо в таких випадках, по мойому, найкраще говорити правду. «— Княгиню Селінську? — заревів черевань і зірвався з крісла, заметушився, аж захекався, збагрянів увесь, мало ще не луснув від пересердя, а тоді підбіг до нас і махнув рукою до сторожі. «— У фортецю цих гундсвотів та добряче під замок!» Вартові, підштовхуючи нас, рабів божих, алебардами, незважаючи на лемент морейців, які галасливо відпекувалися від мене, вивели нас із ратуші, а тоді повели під гору, по крутих стежинах, до фортеці, де біля брами здали сторожі, а вона нас завела у башту. Здається і я таки упав на духу. В чому справа, до біса? Надаремно потішали мене мій граф і завжди погожий абат. Їм було весело, бо вони хоч припасли із собою пляшку вина. Я ж метелявся від муру до муру, гримотів у ковані двері, домагався сторожі. Надаремно, ніхто не йшов. Але й у башті не було спокою. Зграя морейських морців, опинившися разом з нами в хурдизі, уявила собі, що нас арештовано за схоплення судна і за вбивство їх капітана. Ці розбишаки з явною ворожістю наближалися до нас. Доля моя була б гірка, бо на чию підтримку я міг розраховувати? Тендітний граф і так був ледве живий, абат Гронкі ослабнув від вина, а Зогу вже метеляв хвостом, видно, шкодував, що присягав мені вірність. Головним ватагом серед морейців був деменний Горгос, якого я на свободі почастував би тільки чоботиськом; — така це була злочинна бестія, навіть з однієї пики. «Горгос, — спокійно промовив я, спильна вдивляючися в його зікри, що палахкотіли люттю, — не раджу тобі починати зі мною. Якщо мене повісять, то другим повиснеш ти, і то ще буде суперечка щодо нашої черги, бо ніхто не дарує тобі і твоєму собачому капітанові вашого піратського ремесла. Якщо вийду звідси я, то вийдеш і ти; — але, якщо я захочу, то залишу тебе осьде напризволяще, на пожертя щурам. У мене рука довша, ніж у тебе». Це все я наказав Зогу перекласти на грецьку мову, і це, мабуть, подіяло на розбишак, бо вони замовкли, видно, втратили свого розбишацького духа. Раптом фортеця здрігнулась від гуркоту, мури келії затремтіли. За першим гуркотом наступив другий і третій. Греміло як під час бурі, раз-у-раз, і то близько, може це був обвал; небо розколювали розкоти блискавиць. Морейці попадали навколішки, гадали, мабуть, що це настав судний день; граф Врона тремтів як у пропасниці. Та я й сам був ні в тих, ні в сих, тільки Гронкі спокійно сказав: «Чого ви бентежитесь? Це ж російська ескадра бомбардує Рагузу». Я кинувся до вікна; Зогу мене підсадив, щоб я міг учепитись за грати. І справді, на тлі пурпурного неба грізно стояли сильвети російських фрегатів, звідки раз-у-раз бухкало полум'я. Ядра пороли темінь і падали десь у місті або долітали аж до фортеці. Якого дідька вони бомбардують Рагузу?» — скочив я з вікна. Абат розвів руками. Невже цариця Катерина воює з Рагузою? Невже Рагуза наважилась накладати з Портою? Та ж бо і з Портою нещодавно підписано мир. Ніхто з нас не міг пояснити, в чому справа. Залишалося сидіти тихо, притулившись до мурів, бо крізь вікно або зі стелі сипались відламки, цегла, глина; ми всі припали білим пилом, немов мірошники. Мої морейці, хлипаючи, вголос молились. Канонада тривала. Вона була дошкульна, бо коли я доп'явся до вікна, то побачив, що місто горить у кількох місцях. В'язні ломотіли в двері, але ніхто не пишався, видно, нас залишено напризволяще. Так просиділи ми до півночі, коли раптом канонада вщухла, і ми зашепотілися: що буде далі? Принишклі серед лихої тиші, яка була гірша ніж луни бомбардування, ми полягали, де хто міг, впрост на кам'яній долівці. Вже розвиднілось, коли я прокинувся. Перше, про що я довідався від абата і про що сам переконався, видряпавшись на підвіконня, було те, що російська ескадра підійшла геть. Порт, крім кількох вітрильників, був пустельний, море — рівне мов дзеркало. Ескадра щезла неначе привид, ще перед ранком. 2 В триклятій вежі ми чав'яділи від засухи і голоду до вечера, а тоді двері заскрипіли і стражники вигнали всіх нас та повели у місто, до того самого будинку, куди нас учора приводили. Ми досить довго чекали в підземеллі, поки мене не покликав панок у чорному каптані з ланцюжком на шиї. Я пішов за ним і незабаром опинився в кімнаті, скупо осяяній свічками. За столом сиділи люди, мабуть судді чи райці сенату. Признатись, я похолов, бо обличчя тих людей і вартових не віщували нічого доброго. Можна було сподіватися усього: тортур, диб, а може й лютої смерті. Але я з виду нічого не подав, а стояв собі з брилем у руці та дивився на моїх інквізиторів, а вони на мене. «— Ви — барон Кеттлінг із Курляндії і це ваша власність, ота бригантина, що прибилась до нашого берега?» «Так, ваша достойносте, — уклонився я, — я не розумію, чому мене затримано...». Але панисько в чорній тозі, підійнявши долоню, а другою рукою поправивши ланцюга на шиї, перебив мене. Ця худа бестія вишкірилась і запитала мене, що я маю спільного з жінкою, що подає себе за графиню, чи княгиню Селінську і як давно та звідки я її знаю. Я вирішив прикинутись дурником і сказав, що цю особу знаю дуже поверховно з часу її побуту в Німеччині, а заїхав сюди, щоб правити з неї борг, який маю у неї за продаж коней. Моя відповідь видно задовольнила цих канцелярських щурів, бо вони пошепотілися і покивали головами, а старший з них спитав мене, вже значно лагідніше, чи я зможу оплатити мито за в'їздне і за побут свій та моїх людей у фортеці вільного міста Рагузи. У мене було ще декілька золотих і я поклав їх на стіл. Радники знов пошепотіли й видно були вдоволені. «От що, бароне, — сказала личина, тереблячи своїми кістлявими пальцями ланцюга на своїй півнячій шиї, — ми не хочемо завдавати собі з вами клопоту...Кажучи між нами, все, що зв'язане з княгинею Селінською, чи дідько знає, як її звати, нехай їй грець, докучило нам як гірка редька. На нашій шиї сидять і так, і падишах Порти, і беї Алжиру та Тунісу та всіляка піратська голота. Треба ще нам нових турбот — з Орловим і його чортячою ескадрою та його бомбардуванням? Дивіться скільки заподіяно нам руїн і шкоди! Треба нам ще тієї Селінської? Зробите нам величезну ласку, коли заберетеся з Рагузи під сто чортів. І то найшвидше! Слухайте, бароне: якщо завтра вранці ми вас ще побачимо в Рагузі, то не сердуйте на нас. Розмова буде коротша ніж нині. Тепер просимо вас ще по доброму...» Я, звичайно, аж спалахнув з утіхи та скромненько запитався, чи я й мої люди вже вільні. «Можете йти зараз же, — і до чортового дядька, сказав крізь зуби сердитий дідок, ватажок цієї зграї сенатського вороння і самий схожий на старого гайворона, — можете хоч зараз зламати собі в'язи; мені це байдуже, але тільки скажіть [він глянув на мене своїми жовчними очиськами із-за окулярів], якого дідька ви волочитеся оце так по світі і завдаєте добрим людям турбот? Чи ми, — рагузяни, премося до вас у Курляндію? Навіщо ви морочите світові голову цими вашими нікому не потрібними справами, які нас цікавить, як торішній сніг, чому ви не сидите вдома у себе, а тиняєтесь по всіх усюдах?....» Я, мов школяр, м'яв у руках свого трирога і тільки зиркав на двері, щоб швидше шугнути звідси. Остаточно, пан рада мав повну рацію. Гайдуки повели мене до моїх товаришів неволі і я врочисто повідомив їх про розумне рішення Сенату рагузької республіки. Варта нас відпустила, ще раз наказавши, щоб з ранку нами тут вже не смерділо. Ми ж ішли містом, вже людним після вчорашньої халепи, минали будинки, церкви, крамниці, таки добре потерпілі від бомбардування. Видно, що гармаші Орлова стріляли добряче. Базари повнились. натовпом, всюди юрмились ще збентежені пережитим чоловіки й жінки, ще чувся плач і лемент. Ми розглядалися, де б нам хоч чимсь підкріпитись, але графові Вонсовичу раптом стало маркітно і він упав нам на руки, зомлілий. Я наказав морейським морякам повернутись до бригантини і приладнати її до подорожі, а ми разом з Зогу і абатом Гронкі понесли графа до лікаря, що трапився у сусідстві. Це був приязний, ще не старий чолов'яга, що любив погуторити та, видно, був митцем у свойому ремеслі. Він тільки пустив графові трохи крові, і граф відкрив очі. Лікар йому ще записав якусь мікстуру, назвав себе доктором Гундулічем, та попросив дозволу почастувати нас, як знатних чужинців, добрим дальматинським вином. Ми з охотою на це пристали, а я ще післав Зогу за плетінкою кіпрського. Доктор Гундуліч виявився бувалою людиною. Він лікував не тільки рагузських патриціїв, але, по волі чи не поневолі, лікарював і в Алжирі і в Тунісі і в Істамбулі, знав багато речей, яких ми не знали і я міг би йти у заклад, що крім лікарського фаху у нього є ще й інше, більше небезпечне заняття, але краще плачене. Мені здалось, що він був ще крім того своїм чоловіком принаймні у якихсь двох достойних і грошовитих владик. Це, однак мене не цікавило, а може я й помилявся. «— Докторе, — спитав я обережно, — чи не можете мені розповісти докладніше, що це у вас, до ката, за веремія з цією якоюсь княгинею Селінською? Чому ваші пани — рада такі на неї люті, а через те й ми попали в чималу халепу?» жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|