Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Лікарина лукаво посміхнувся.
«Бачу, молодий пане, що ви справді далекий від політичних інтриг, бо ім'я, яким гуде наш приядранський край, та може й усе Середземномор'я, для вас бренить, як китайська грамота. Княгиню Селінську я дуже добре знаю, бо двічі кликано мене до неї із-за її не вельми доброго здоров'я. Вона — шляхетна жінка. Якщо хочете знати, то це не її ім'я, а прибране. Скажу вам під секретом, що вона не якась княгиня Селінська, а Єлисавет II, імператориця всіх Русей і королева Понтиди. Злі люди позбавили її престолу і вона приречена на скитання по чужині, поки її справа не вийде наверх і вона прибереться в порфіру та корону, які їй по праву належать. Вона жила декілька тижнів тут, у Рагузі, оточена таємницею та й розкішшю, бо не вгадаєте, хто нею і її двором опікувався?» Я розвів руками (ось такий з мене знавець політичних інтриг!). «Може, — вкинув я несміло, — цісарський двір у Відні?» Доктор поблажливо посміхнувся. Я, мовляв, не розумію того, що коли б Відень ворухнув пальцем для законної наслідниці, онуки імператора Петра І, то імператориця Катерина вирушить негайно на Цісарщину, бо її полки вже стоять на кордонах з мушкетами при нозі. Княгиня Селінська, — величаво і таємничо сказав доктор-всезнайко Гундуліч, — мала таких опікунів як великий Везір Порти та амбасадор короля Франції Людовика, маркіз Рошфор де Вількур у Венеції, не кажучи про інших протекторів, [доктор знов хитренько посміхнувся], які воліють залишатися безіменними. Це княгині дозволило утримувати власний двір, своїх міністрів, секретарів і слуг та розгортати акцію, що напоювала тривогою Семіраміду Півночі [чи може краще Мессаліну?), підморгнув доктор. Я увесь час, розуміється, удавав, що про таку чудасію чую вперше. «— Повірте мені, бароне, — сказав лікар, підносячи кубок з далматинським вином, — що Рагуза аж донедавна мала тільки користь з побуту цієї іменитої гості. Пани-рада ходили перед нею ходорком. У неї був гарний палацик, восьмикінний цуг і грошенята, що дуже збільшували торгівлю міста Рагузи. Звичайно, це були луїдори і піастри...» «— Добре, сказав я, вірю вам докторе, але через що тоді така ненависть до цієї княгині Селінської в Рагузі, коли навіть людей, ажніяк не причетних до її політичних справ заарештовують та саджають у в'язницю?»... «— Не перебаранчайте мені, бароне, — нетерпляче озвався лікар, — все по черзі. Ви оціните європейське значення цієї інтриги лише тоді, коли я вам скажу, що однієї днини, за окремим наказом імператориці Катерини, у водах Рагузи з'явилася ескадра її величності під командуванням адмірала Орлова та в бойовому шику стала перед містом, Миніть не відповівши на привітальні салюти рагузьких фортів. Граф Орлов зажадав негайної видачі цієї державної злочинниці, як він казав, тобто княгині Селінської, погрожуючи при тому бомбардуванням міста гарматами своїх кораблів. «— Та це просто casus belli, невинно сказав я так, начебто вперше довідуюсь про цю всю пригоду. «— Це вже більше, ніж casus belli, дорогий кавалере, — нахмурився доктор Гундуліч; — це — розбій на битому шляху, це — піратський акт. За законами нашої республіки, видачі зокрема важливих політичних персон, не могло бути. Такі персони втішаються у нас захистом і гостиною. Однак, незважаючи на це, адмірал готовий був, крім бомбардування, висадити на берег своїх гардемаринів, щоб схопити злочинницю — самозванку. «Наказ імператориці!» скрикнув він.» «— А що ж на те пани-рада, ваш сенат, докторе?» «— Вони з'явилися на поклад флагмана «Три ієрархи», а адмірал Орлов не тільки не запросив їх сідати, але ще й повівся грубіянсько, облаявши делегацію непристойними словами. Коли він заявив, що змете вогнем своїх коронад усе місто, то у наших панів-сенаторів з переляку луснули очкурі і вони затрусили шараварами. Вони навіть рідного батька, а не то що княгиню Селінську, віддали б Орлову. Однак, ця княгиня не була в тім'я бита. Вже як тільки кораблі Орлова станули на рейді, вона не затрусилась як осичина, а в кареті французького резидента, разом із своїми шамбелянами тієї ж ночі чкурнула з Рагузи невідомо куди так, що ніхто не встиг і прочунятися... Це козир-дівка, не бійтеся. То ж, піймавши облизня, Орлов бомбардування припинив; його ескадра знялась із якорів. Ось така була історія, панове»... Тепер для нас усе було ясне. Я подякував докторові Гундулічеві за його гостину і розповідь. Мені вже не сиділося, але я ще начебто ненароком, спитався його, куди на його думку, податися, щоб всежтаки правити у княгині Селінської мій борг, інакше кажучи, де вона може тепер бути? Доктор відповів, що він більш ніж певний, що княгиня подалася до Венеції. По-перше, у неї там протектор — амбасадор Франції, по-друге, Венеція це не Рагуза і бомбардувати її ніхто по насмілиться. Це ж усетаки могутня республіка. Я наказав друзям чимшвидше рушати. На порозі свого дімка, лікар сердечно попрощався з нами і присвітив нам дорогу. Проте так сталося, що ми повернулися до нього ще того ж вечора. Добившись до затоки, де два дні тому наша бригантина кинула якір, ми побачили, що на обрії не було ніодного вітрила. Ніде не шиширхнуло. Ми ходили, гукали, гомоніли, але нам відзивалися луною тільки скелі. Наша бригантина щезла. Розбишаки-морейці, довго не чекаючи, напнули вітрила і подались собі геть, без нас. Що ж, треба було бути такою довірливою людиною як я, щоб надіятись на іншу поведінку ось таких лобуряк. Абат з того приводу реготав аж до сліз. Що ж, він міг глузувати з мене до схочу. Я, в розпалі, готовий був зараз же гнатися за плутягами-морейцями. Але друзі, ясна річ, відмовили мене від цієї нісенітної думки і ми, осатанілі, повернулися до доктора Гундуліча та й просили у нього допомоги. Адже ж ми знали, що спозаранку ми повинні залишити Рагузу, бо з панами-радою не було б жартів. Добрий доктор вирядив нас вдосвіта із своїм служкою на гарбі, запряженій волами, у гори, до знайомого чорногорця, овечого чабана, хоч до того й розбишаки. На наші останні цехіни ми найняли у нього віслюків і він вивів нас на побережжя Ядрану, у пристань Сполетто, звідки можна було б з бідою добитись до Венеції. Добиратися до того клятого Сполетто було вкрай небезпечно і тільки завдяки нашій обачності ми не попали у злощастя. Тутешні гори кишіли розбійниками, так, як морське побережжя корсарями. Нас підстерігали, нас підходили, однак не наважувалися нападати. Зброя у нас була і ми навіть нашого провідника тримали на мушці мушкета. Після тривожного мандрування ми таки дібралися до Сполетто, рибальської пристані, де над злиднями, брудом і розбоєм, нависло ще й турецьке, яничарське ярмо. Однак у пристані було завізно. Сюди причалювали судна з різних сторін, які здебільшого займалися перевозом невільників, або торгівлею всякою всячиною, навіть дорогими товарами, і у нас була надія, що нам трапиться нагода врешті видертися з цієї дикої закутини. Ми проваландалися осьде якийсь час. Граф Врона, Зогу і абат Гронкі цілими днями товклися біля причалу, виглядаючи таких суден, чи суденець, які спинялися у Сполетто, але йшли в дальші порти та й до Венеції. Що ж до мене, то я занедужав, мене трясла пропасниця, я лежав у норі грецького корчмаря. Прийшов я до себе на кораблі португальського купця, який змилосердився і погодився за невелику плату взяти нас на своє суденце, що йшло до Венеції. Граф Врона дав обітницю, що поставить пудову свічку у соборі святого Марка за те, що нам пощастило таки вирватись із цього гемонського піратського кубла. Португальський купчина був людиною добродухою. З нами він пив, грав у кості і залюбки розповідав про свої Подорожі та пригоди у різних кінцях світу. Між іншим, португалець розповів, що, коли його судно, декілька тижнів тому стояло у Сполетто, то там знявся з якоря, під лілеями Франції, фрегат «Яструб» і спішно попрямував до Венеції. Він узяв на свій поклад однієї ночі, якихсь знатних людей, а з ними була жінка, мовляв, високого стану. Ми зразу збагнули, що це була княгиня Селінська та її почт. Ця відомість мені привернула відразу здоров'я. Тимчасом погожий вітер ніс наш корабель по хвилях Ядранського моря на північ. Минуло ще декілька днів і ми побачили вогні Венеції. 3 Ми всі примістилися у житлі абата Гронкі, цього розумного і меткого служителя церкви, недалеко від собору Сан-Джорджіо Маджоре, що славиться своїми мелодійними дзвонами, які кожного ранку нас будили. Бідувати ми не бідували, але в достатку не жили, це правда. Я заставив ще один клейнодик, кілька цехінів приносив щодня абат, які, він казав, отримував за замовлений у нього кардиналом трактат про святого Франціска з Асижу (на підставі нових матеріалів); граф Врона-Вонсович також роздобував деяку мамону, мабуть із картіжа або з позик у земляків, яких осьде вешталося чимало. Зогу, якому я дав волю робити у Венеції, що хоче, щезав завжди на декілька днів, бив байдики. Іноді він наймався до котроїсь догаресси або сеньйори, або до приблуканого чужинця, щоб їх носити у портшезі, однак про це ніхто з нас не допитувався. Проте він тримався нас, приносив плетінки з добрими винами та їстивне, кажучи, що прив'язався до мене сердечно і, чи фортуна всміхнеться до нас, чи будемо під возом, —він буде завжди біля мене як вірний пес. Я вірив його слову, хоч знав, що це шалапут неабиякий, але доброго серця. Мої товариші були зайняті добуванням грошей та прожиттям з дня на день будь-якою ціною (полишивши за собою малоприємні спогади нашої Одисеї, чи пак найбезглуздішої пригоди у Рагузі, в яку таки я їх уплутав). Я ж був не від світу сього. Я став іпохондриком, не дбав про їжу і питво, ані про розваги, а ходив замислений, та мабуть недужий, у пропасниці, бо ж у Венеції підсоння погане: мряки, вологість, дощисько; адже місто побудоване на 120 острівцях. Я аж дивувався, як на такому пропасницькому болоті можна було вибудувати такі чудесні будівлі. Як можна було жити серед цієї повсякчасної імли, на отих мутнястих каналах? Бог з ними. А де ж княжна Алі-Емет? Де ж княгиня Селінська? Це для мене було найголовніше. Чи ж забула вона про мене? Напевно повірила брехливим розповідям Христанека, що я попався в руки посіпак Вюртембергу, під час утечі, а тепер напевно загибаю в Гогенаспергу. Та хіба ж їй до того, щоб за мною побиватись, мене розшукувати? Чого ж тоді варті були її сльози, там, у мансарді, у Парижі? Гай, гай! О, жінки! Як можна вам вірити! Я пригадав собі той вечір у Парижі, коли княжна прийшла до мене, вкрай засумована недобрими видіннями (а може провіщим сном?), прирікала мені доскінну вірність. Ач, яка, кому ж ще присягалася вона у такій вірності? Ой, який же з мене був наївний парубійко! Правду сказав безсмертний Шекспір: «О, жінко, крихкість — ось твоє імення » Ні, аж скрикнув я. З мого боку, це не була лише нестримна жагливість, усе це було не задля похоті мерзенної, зальотної. Ні, не на те я марнував життя своє для княжни Алі Емет, княжни Володимирської, прінцеси Селінської. Не для жаги земної я страждаю, загибаю, ось так тиняючись по світі божому. Так, це може й було. Жага, що мучила мене в Парижі, та ще й пізніше, у Лімбург-Стирумі, коли я тремтів, почувши її сріблястий посміх, коли її очі, хоч на мить, черкали мене своїм відьомським мерехтом, коли вся вона, загадкова, ввижалася мені неземною з'явою. Тоді був я сам не свій, зачаклований. Так, це було. Але тепер тієї юнацької весняної жаги вже не було. Тепер по ній залишався тільки негрішний зітх, як у рицаря Тристана до далекої Ізольди; тихий зітх по пісні, лагідній як цілунок вітру, як туга по недовершеному коханні. Ввижалась вона мені нині Медеєю чи Кассандрою Понтиди, палаючою корогвою палко спрагненної свободи і вселюдської принди, на загибель усім царям і королевенятам, князькам і графенятам і всьому цьому давно вже зогнилому ладові, що потурає рабству, неволі, й темноті. Ні, недаремні були мої випробування, важкі гарти долі. Міцніло бо гасло моє: IN TYRANNOS! З цим гаслом я з княжною, з прапороносцем, що із степів України, знад берегів Понтиди, як колись Орлєанська дівиця вийде на бій за світ новий для всього людства, піду і я, та буду там у перших лавах. З цього маріння натхненного мабуть пропасницею, мене вирвав Зогу, що прибіг, захеканий і, нічого не пояснюючи, гукнув, щоб я якнайшвидше ішов за ним. Карнавал у Венеції вже тривав декілька днів з нагоди свят Трійці. І то з якоюсь неймовірною, барвистою безжурністю, що мені видавалась блазнівською. Проте Зогу, разом з абатом Гронкі і графом Вроною, безцільно швендялися під церквами і остеріями, або шукаючи пригод, або, як абат Гронкі, спостерігаючи людську пустотність. Я збирався неохоче, та Зогу мене підганяв. Ми побігли по мості Ріальто, звідки, побачивши нас, абат Гронкі і граф Врона гукнули, щоб поспішати. Надто пустотлива була ця юрба для мене: в масках і в чудернацькій одежі; ми проштовхувались крізь неї, хоч мені не було до гулів, не до того карнавального дуріння, не до того розбещеного натовпу ледарів та ледащиць, які сновигали і чіплялися до приїзжих здалеку недотеп, і грошовитих гуляк, щоб їх обчухрати. Абат і граф і собі начіпили маски і я разом з ними, спираючись на поруччя мосту, видивлявся на хоровід гондол, що посувався по чорних хвилях Канале Гранде. «Якого чорта оце ви мене кликали?» — сердито я спитав абата. «— А ось дивіться, — хитро підморгнув він, — не будете шкодувати...» І, справді, по каналі Гранде, попід міст плили гондоли. М'язисті гондольєри перегукувалися з народом, а народ обкидав їх квіттям. На передній гондолі сиділи музиканти, актори і всілякий гулящий народець. Все це крутилось, витанцьовувало, співало; лютні і сопілки вигравали канцонери і баркароли; народ розважався. У деяких гондолах сиділи достойники міста: дож і догаресса та й радники міста, які кланялися, бундючилися, а люд їх вітав: «Евіва!» Однак, щоправда, не всі глядачі були привітні до достойників міста, чулися також і глумливі вигуки, враз із розмаїтими прізвіськами, що стосувалися членів сенату та прокураторії, які також гороїжилися в гондолах. «Ось бачите, це й є справжня республіка! — гукав абат Гронкі, чуючи непристойні вигуки юрби, спрямовані до різних достойників міста, — ось це демократія, ось де влада народу, це таки справжня республіка, ніде такої не знайдете...» Я стояв на мості та й придивлявся з нехіттю цьому дурінню юрби. Аж гульк! Ось тепер я здогадався, чому граф Врона і Зогу мене сюди покликали. У барці, уквітчаній та умаяній зеленим листям, барвистими килимами, плили знатні закордонні гості. У шатрі головної гондоли, до ката, сиділа княжна Володимирська, звичайно в масці, але я її вмить пізнав, а біля неї сиділа опецькувата личина з лентами через плече та з зорями; праворуч розсілася ще якась інша — мордастий одоробало у вишневому каптані, а за ними — інші люденята, мабуть якісь придворні гульвіси та й отара дамульок, не сказав би я, високої кондиції; були там і, старіючі паплюхи і молоденькі моргухи. А між ними, — хто б сказав! — гордовито розперся й финтик Христанек й пихата личина — Доманський, а також хитренний ласолюб Рокатані. Отакої! Уздрівши мерзотника Христанека, я спалахнув як хижий рись, схопив за шпагу і хотів гукнути ланцеві, що я таки осьде, що ще провчу його як треба. Але добродухий абат Гронкі всовістив мене, щоб я повівся дипломатично: тобто, не бешкетувати, все спостерігати і мотати собі на вуса. Я послухав його. Правда, досі я жив тільки одним почуттям, а тепер треба взятися за розум. Лють моя вщухла, бо ж з яким же я пломінним серцем дивився на княжну, що проїздила гондолою попід мостом. Бліда вона таки була; чи не служила їй Венеція? А може були у неї інші турботи. Була вона сумна, хоч посміхалася до народу, що її вітав. Зніжна й лагідно вигравали лютні свої баркароли, плескотіла чорна хвиля каналу, гондоли повагом плили під мостами, одна за одною, народ розгулював, а я стояв, замислений, поки Зогу не сказав мені, що граф Врона і абат подалися понад каналом, з мосту на міст, щоб простежити, куди попрямувала валка гондол з княжною, та дізнатись, де її оселя. Я ж повернувся до нашого логова і заглибився в книги, роздумуючи проте увесь час, яка була б моя зустріч з княжною. Невже ніколи вона не згадала про мене? Невже не допитувалася про мою долю? Невже не допріла досі, оточуючи себе гроном зрадників і плутяг? Після півночі нарешті з'явились абат і граф Врона, Мої побратими у біді. Засівши за стіл з кипрським винцем, абат розповів ось таке: «Княжна з іменем таки княгині Селінської, проживає недалеко від церкви Санта-Марія делля Фіоре.» В остерії, де балювали мої друзі, розповіли сусіди, що це не маркіз де Вількур вирятував княжну з рагузької пригоди. Маркіз де Вількур вже раніше виїхав з Венеції, бо ж Людовик XVI не хоче мати ніякої суперечки з Катериною, заплутуючись у сумнівну справу княжни Володимирської, Регіни Понтіки. Клопотів у нього й так щонеміра. З Рагузи вивіз княжну начебто іспанський корсар, якийсь дон Сааведра Савеліо, гендляр з країнами Середземномор'я. Вивіз її за добрі грошенята, а не за її справу. «А звідки були грошенята у княжни?» — спитав Зогу. Справа це темна, — прищулився абат Гронкі, — хто допоміг вивезти княжну з Рагузи достеменно не відомо. Що ж до грошенят, то мабуть деякі пливуть з невідомих джерел, може з Істамбулу, може й з Мадріду, хтозна. Подейкують у Венеції, що Христанек та Доманський — оті людці без роду і без племені, мабуть ловкачі у фабрикуванні фальшивих грошей. Інквізиція і прокураторія Венеції начебто, як, поговорюють, займається вже тією темною справою, бо ж у Венеції від недавна з'явилось чимало фальшивого гроша...» Озвався й Зогу, що присівся до нас. Я ніколи не сподівався, що цей бабський перелесник, так швидко задомовившись у Венеції, мотає на свій хитрий вус усе, що десь почує, — парубійко був такий хват, знав, що в траві шелестить. «— Кажуть, що княжна Володимирська, — промовив він, — не цурається грошенят і від ерцгерцога Тоскани, Леопольда Габсбурга, либонь і він ластиться до вашої княгині Селінської...» «— Чортів син, — сказав абат Гронкі, — це найплюгавіший небіж цісаревої Марії-Терези. Вже його тричі простромляли стилетами тосканські патріоти. Це ж бо людомор, тиран і бабохват, яких мало. Можливо, що й він упада біля княжни та, на злість ворогам, підсипає і їй дещицю... «— Не всидить і він у Тоскані, — зауважив Зогу, – скоро всім тим дрібним тираникам в Італії таки буде капець...» «— Добре, — озвався я, — а хто такий той кнуряга у чорній масці, що розсідався біля княжни, знаєте чи ні?» «— Це темна личина, кавалере, — це змій, дух, потвора, — нахмурився абат Гронкі, — це скрізь відомий чаклунище, відун, від Парижу до Петербурга; це чорнокнижник — граф Каліостро або інакше — доктор Джозеф Бальзамо. Де він тільки не перебував й у кого тільки не був! Навіть у Катерини — Като у Санкт Петербурзі, у Версалі, у короля Людовика, не кажучи про дрібних німецьких князьків. Це, мої сеньори, сказавши правду — шарлатан і пройдисвіт. Він може обдурити кожного, тільки не мене. Правда, у нього є деяка магнетична сила, ще мало досліджена, звідки та чому вона береться. Він нею хитро орудує. Одночасно він виготовляє (та й продає) так званий «елексір життя», а також якусь чарівну «воду краси», яка навіть, начебто, мавпячу подобу може переробити на красуню. Уявіть собі, як за ним вганяються хоча б тільки німецькі та австрійські архикрасуні! Крім того Каліостро — «кофт», тобто начальник таємного єгипетсько-франконського ордену. До того ще й астролог, алхімік та ворожбит...» На другий день, я взяв із собою графа Врону, найняв гондолу та й поїхав до церкви Санта-Марія делля Фіоре, до палацику княжни. Окіл був хороший, палацик чепурний, графа я залишив у тратторії, а сам увійшов на кружганок. Золотий лист падав з дерев, лагідно пестило сонце. Двері відчинив мені, коли я застукав молотком при вході, парубійко, прибраний з-польська, чи з-козацька. Слугу я легенько відсунув на бік і увійшов у приймальню, де на стінах красувались звірячі голови з рогами. Наверх вели сходи, навкола стояли телепні — лакизи, а по сходах сходив Доманський, із шпагою при боці. Побачивши мене, він збагрянів. «Доманський, — гукнув я до нього здолу, — не пізнаєте? Не дібратися до вас! Де княжна? Ведіть мене до неї!» Падлюка спильна міряв мене своїми глузливо-злобними очима. «Вкотре питаюсь, де княжна?» «Княжна нездужає, — процідив він крізь зуби, — навряд чи зможе вас прийняти... Автім, кавалере Рославець, для взаємної користі було б добре, коли б ви взагалі сюди не рипались, бо приносите її величності завжди більше турбот, між розваги». «Он як! Коли ж це так княжна вирішила?» І я рішуче переступив ще декілька сходинок. Доманський загородив мені дорогу. «Я вам раз сказав, що княжна не приймає». З рукою на ефесі шпаги я підійшов ще вище. Втім, па самій горі, за Доманським, виринула пика Христанека. «А ось ти, негіднику! — вигукнув я осатаніло на появу ми і мармизи, — зійди-но сюди, чого ховаєшся, мерзотнику, Вмить полічу тобі ребра, псявіро». Раптом, поряд з Христанеком з'явилася ще одна постать. Я відразу пізнав того здорованя, який сидів у гондолі поряд з княжною. Маски на його обличчі вже не було, але обличчя це було відразливіше ніж маска. Це була нахабна пика людини ще не старої, але й не молодої, обличчя самовпевнене, одутле, мабуть під недоспаних ночей. Неповсякденні були тільки очі в глибоких яминах, як гадючі жала, безжалісно-хижі. Ці очі сверлували мене, світилися мстиво-холодним вогником. Признаюсь, я тратив владу над собою, я скам'янів. Рука моя, що рвалася до шпаги, звисла мов нежива, я стояв, мов уритий, мов замінившись у крижаний стовп. Здоровань, а це був ніхто інший, як той самий чаклун і відьмак Каліостро, стояв рядом із своїми підручними — Доманським і Христанеком, схрестивши руки на грудях і не зводив з мене своїх чортівських очей. Мені було моторошно, я був увесь у владі клятого знахаря. Він підійняв руку, обличчя його ствердло ще більш, він простягнув руку долонею уверх, промимрив невідомою мовою декілька слів і ось, над сходами, склепіння сповнилось огидним шемрінням, посвистом крил, шамотнявою, скреготом. З долоні мага знялись кажани, їх була ціла зграя, сонм. Вони кружляли наді мною, черкали мене крильми, преогидно попискували, а їхній владар стояв на горі все ще з витягненою долонею і шелевів товстими губами. Два лакеї — бицюгани схопили мене попід кольки і поволокли до дверей та, широко відчинивши їх, виштовхнули мене на вулицю. Я ще стояв, не виходячи з очманіння. Я був ще дуже кволий, але одерев'яніння спрокволу минало. Не пам'ятаю, скільки часу я простояв, поки зміг володіти собою і, ледве переступаючи, пішов до траторії, де мене дожидав граф Врона, який допоміг мені всадовитись біля нього на лаві. Згодом він розповідав, що очманів сам, вкрай вражений моїм виглядом. Він казав, що я був смертельно блідий, говорив недоладу, мої руки тремтіли. Спрокволу я приходив до себе і стиха розповідав про свою пригоду, Я був як побитий собака. З безсилля мойого перед проклятущим чаклуном, коли я не зміг навіть добути шпаги, бо він мене одурманив, мені хотілось тепер ножа затопити собі в груди, якби не граф, який дружньо мене усовістив. Мені принесено згодом чорнило і перо і я написав листа до Христанека, щоб він завтра, після сходу сонця, прибув під мур монастиря Санто Джеронімо за містом, де ми, як і належить шляхетноуродженим, з честю зведемо свої порахунки. Цю цидулку я відіслав до палацику з хлопчиною із тратторії. Врона сумнівався, чи Христанек пристане на мій виклик, бо він — каналія достеменна. Я сказав йому, що мій обов'язок визволити княжну з-під влади пройдисвітів, насамперед розрахуватись з Христанеком, а тоді з Доманським. Я був певен, що в чесному бою з ними, перемога буде моя. Мені треба визволити княжну з-під влади темних сил, чи то відуна Каліостро, чи пройдисвітів Христанека, Доманського, Рокатані. До чесної справи треба чесних рук. Всі ми зійшлися в нашій оселі біля церкви Санто Джорджіо Маджоре. «Добре було б, якби ви вийшли з цієї пригоди ціло, кавалере Рославець, — сказав абат Гронкі, — княжна нині під сузір'ям Каліостро. Штучки його відомі. Приблизно те саме робить і доктор Фридрих Месмер, але для добра людей, для їх лікування. Це нові методи медицини. А цей відьмак-шахраюга, цей зловісний чародій, робить це задля власної вигоди. Кажани! Він сам пекельний кажан, цей Каліостро! Побачите, чи наприкінці не поведуть його на шибеницю або чи не зогниє він у казематі. Сіньорія і Прокураторія Венеції вже зацікавились цим чортякою в людській подобі. Мабуть він чкурне звідси, або вже чкурнув, бо у Венеції з шарлатанами не шуткують. Ніякого сузір'я Каліостро тут не потребують. Тутешні люди здавен відомі як чесні ремісники, будівничі, купці... Добре було б, щоб і вашій княжні це сузір'я не пошкодило... Прокураторія Венеції з ніким не церемониться, а в інтересах міста порадить собі з будь-яким»... жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|