Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Ось так моя пасія стала моєю другою натурою, вона не потакала, а навпаки, часто займалась полум'ям, в міру того як я зживався з побутом і обичаями в цьому химерному палацику. Щоденно зустрічаючи предмет моїх зітхань і моїх пристрастей, я ставав сміливіший та й всі звикали до мене, щиро кажучи, перестали звертати на мене увагу. Коли я дозволяв собі міцніше стиснути руку княжни, вона вищала, що я завдаю їй болю, а мої любовні визнання, а то й докори, були для неї бренінням докучливої мухи або комара. Вона тільки знуджено кривила уста, глузливо спозирала на мене із-за віяльця, або позіхала. Коли якась важніша персона приходила з ранішним візитом, чи на так звану конференцію, мене безцеремонно випрошували за двері. Кінець кінцем я переконувався з гірчаністю, що мене терплять осьде тільки задля грошей, які я мовчки і покірно постачав і які випаровували в одну мить. Дама з Азова бо грошей не лічила і поки вони були, розкидалась ними до схочу. На мої гроші найнято вчителя танців, який начебто був у балеті самого славетного Вестріса, видобуто іспанську дуенью, сановиту панію, насправді ж фльондру з Пале Маршан, щоб дотримувала товариства під час прогулянок у кареті, знайдено якогось миршавого малярчука, що мав малювати парсуну Алі-Емет, також поплачено подекуди борги у пекарів, м'ясників, парфюмерів, кравчинь, ювелірів, парикмахерів та інших, які погрожували судом.
Безглуздим марнуванням грошей були часті бенкети, в яких брали участь гості, яких би я не назвав високоуродженими, як це вмовляв у мене Христанек. Ніколи я не бачив у нас прінца Конде, ні кардинала де Рогана, ні міністра Морепа, чи маршала Субіза, ані лейтенанта-президента поліції графа де Сартіна, які начебто були найближчими друзями-протекторами княжни Алі-Емет і сприяли її справі. Якій справі, до біса? Чому я нічого про неї не знаю? Якою справою може займатися жінка, яка живе лише для своєї приємності і розваги? Яку справу вона може мати з тими, що ледарюють в її палацику без усякої мети і заняття або сходяться на ці бенкети мало що не щодня? А сходились сюди не якісь визначні особи, а найрозмаїтіші, доволі таки підленькі гості, немов навмання вибрані з голоти, що ночує в Люксембурзькому саду або під Дев'ятим мостом, ворюги з Пале-Маршан, жебраки з вулиці Тарпан або Рибалки-Кота. Ці бенкети не були надто розкішні, бо страви були, або недоварені, або перепечені, тарілки не чисті; непогані були тільки вина. Але сюди сходились і фінтикуваті пройдисвіти типу Христанека, шарлатани в окулярах і з рукописами під пахою, які подавали себе за письменників, начебто актори з Італійської Комедії, колишні священики без сутан або єзуїтські святохи, куртизани, що величали себе маркізами, шахраї, що прикидались винахідниками, пілігріми до Святої Землі і перші подорожні на повітряних апаратах, словом, всілякого полку пройдисвіти, яких я відразу не розчовпував, поки вони і мене не пошили в дурні при першій нагоді. Багато з них подейкувало з княжною Алі-Емет різними мовами, бо вона досить непогано говорила багатьма, включно з перською, польською і турецькою. З деякими бенкетарями вона вступала в дебати, з чого я збагнув, що вона має неякубудь відучість і в політиці і в літературі і в філософії, а навіть в алхімії, дарма що я не бачив її ніколи і книжкою, хіба що з модними на той час «Манон Леско» прелата Прево, «Небезпечними зв'язками», Нінон де Ланкло, та й звичайно з «Новою Елоїзою» Жан-Жака Руссо, що начебто вже її запрошував до Ерманвіллю на філософські роздобарювання. Видавалось, що Дама з Азова знає всіх особисто, почавши від короля Прусії Фридриха, мудрців Дідро і Грімма, навіть англійського генерала Гова, що має приборкати ребелізантів в Америці, навіть їхнього «електричного амбасадора» в Парижі, Веніаміна Франкліна. Дама з Азова з деякими гістьми, самозванними медиками та й із справжніми приїзжими із далека «докторами секретних наук», астрологами і знахарями, любила зачинятись і шепотітись, займалась укладанням кабалістичних пірамід і гороскопів та й всіляким іншим ворожінням. У бенкетах я спочатку приймав участь, але цурався їсти вже раз відхорувавши. Натомість, гості, завжди голодні, як бездомні собаки, пожирали все, що їм подавали і, тільки наївшись, філософували. Primum edere, deinde philosophare, — говорилось осьде. Який був глузд цих бенкетів я не второпував, як і всього безладдя, що діялося в усьому палацику. Кожний робив тут що хотів, а власне ледарював; челядь була з хапуг, що хазяйнувала як хотіла; в покоях був постійний сморід лікарств, всіляких елексирів і мастей; гризня і скимлення котів і собак, регіт папуги, витівки мавпи; кожна шаноблива людина закасала б поли і чкурнула б звідси чим мерщій. Додати до того гру на клавесині, за яку брався кожний, кому не ліньки, не маючи до того ніякого хисту; додати чудасії, показувані різними штукарями; розбещеність підхмелених мочиморд та їхніх подруг, то мною, признаюсь, оволодівала така нудьга, дедалі ще більша, бож на веремію без глузду, розтринькувано мої кровні кошти. Що було мені до того всього? Що мені було до розповідей про те, що королева Марія-Антуанетта планує нову прибудову до Малого Тріанону та не на жарт кохається в свойому інтендантові, маркізові де Водрейлеві; що король нарешті піддався намові свого шурина, імператора Австрії Йосипа II і погодився на одну невелику операційку, щоб запевнити собі нормальне подружнє життя; яке мені діло до принцеси де Ламбаль, що приятелює з королевою і збиралась оце завітати до княжни Алі Емет, але їй либонь і не снилось завітати; до якоїсь мадам Бертен, яка примірює сукні на королевій, чи до пана Леонарда, який причісує її величність і який вже двічі начебто нагадував королевій про справу княжни Алі-Емет? І знов ця справа, яка з біса, справа? Я залишив цю розбещену братію, яку, на мій погляд, треба було б розігнати на три чорти з її базіканиною і подався в свою кімнату. До речі, мені дали найгіршу в палацику; вона була заставлена куфрами і всяким мотлохом, із стелі звисало павутиння, мишва бігала мені по голові, в ліжку кишіло від блощиць, які налазили сюди від собачої зграї на долі. Я лежав і думав; якого лиха я стовбичу осьде? Справді, по якого дідька я пошиваю самий себе в дурні? Це була твереза і спасенна думка, яка може зненацька осяяти людину мов жмут блискавиць. Княжна знає все про мене. Для всієї цієї галайстри я — йолоп, закоханий осел, живу без пуття, без цілі, без діла. А що, коли чутки про мене дійдуть або вже дійшли до Страсбургу і Івась Ханенко приїде сюди із Скорупою, щоб мене витягти за чуба, гадаючи, що я програвся в карти, або когось обчухрав і сиджу тепер в Маделонетках, або у святого Лазаря за злодійство, або шахрайство? Як би плакала-ридала моя матінка, паленіючи з сорому, якщо б такі чутки дійшли до Бакланівщини? Нанінащо здалася б і моя наука і висока протекція гетьмана і графа Розумовського! Кожний обернувся б до мене спиною і все життя моє молоде було б понівечене невідь за що і навіщо. Роздумуючи ось так смутно та невесело, дійшов я до твердого рішення і вже не виходив до галайстри бенкетарів у салоні, яка либонь дудлила каву чи вино та грала в шаради. На другий день, з тією ж самою твердою постановою я зійшов у покої Дами з Азова. Вона саме купалась в дерев'яній ванні, яку принесли лакеї, а покоївки заслонили її китайськими ширмами. Дівки носили весь час воду та заправляли купіль якимсь зіллям, чи підливали козячого молока, яке начебто шкіру робить ніжною як атлас. Я сів собі в крісло і, признатись, не був вільний від грішних думок. Сонце золотило кімнату і крізь шовкову ширму було добре видно, коли княжна підводилась із води і покоївки парили її свіжою водою із відер. А тоді вона знов лізла у ванну і плескалась немов русалка у Дніпрі. Дівки хихотіли, зиркаючи на мене. Біс його знав, може мене навмисне так спокушувано та пробуджувано зальотно всіляку скверну в людині? Проте скажу по правді, що саме під час цієї купелі я збагнув, що всі мої рішенці не варті й понющки табаки, що я залишуся вічним рабом своїх жаг, невільником отієї чортиці, що плескалась і перебирала перлини свого усміху за ширмою, у рахманному сонці. А однак я, глухим голосом, почав говорити про мої жалі й образи, про гірку пустелю в моїй душі, вражений байдужістю і холоднечою вибраної мого серця. Княжні мабуть стало шкода мене (чи може моїх грошенят мізерних?) і вона із-за ширми простягла до мене свою руку, на якій ясніли алмазні краплини купелі. «Кавалере Рославець, ваші сумнівання — тільки уроєння. Ви мені милий як ніхто досі. Проте кожний плід має свою пору дозрівання. Я запевняю вас, що наша подорож на Цитеру не за горами...» Бісівка, як і я, добре знала, що таке той чарівний острів Цитера... «Ех, — промовив я гірко, — те саме ви говорите Доманському і Христанеку і багатьом іншим... Кому ви ще обіцяли подорож на Цитеру?..» «Аж нікому, повірте, бо ви — одне, а вони зовсім інше... Я ціню їх тільки за те, що вони безмежно віддані моїй справі...» Знов та справа, від якої мені вуха заклало. Я гнівно сказав їй, що як би там не було, але вона все знає про мене, а я про неї нічого. Хіба це ознака довір'я, прихильності? Справа, яка справа?.. Княжна Алі-Емет позирнула на мене із-за ширми. Промовчала, а коли покоївки вийшли за водою, вона, немов Афродита у плеску морської хвилі, розбуджуючи мою на мить приспану натуру, стиха промовила: «Справді, кавалере, я думаю, що настав час, щоб вам відкрити таємницю. Ви ж розумієте, що не всім дано її знати, а перше, ніж комусь про неї сказати, треба бути певним, з ким маєш діло і чи гідна ця людина твого довір'я. Я, якщо хочете знати, ніхто інший як володарка всіх Русей, гетьманша Запоріжського краю і королева Понтиди... І вона врочисто проказала: Nos sumus Imperatrix omnium Russiarum – Magnae atque Parvae, Nigrae et Rubrae; Regina et Ucrainae, Tauriae, Paenticapaiae, Criviae atque Pontidae; Principessa Lithuaniae, Volyniae, Lodomeriae, Moldaviae, Valachiae et Borystheniae; Dux Exercitus Zaporogiensis atque Carpatiae et caetera et caetera”... Я, з початку, з моєї невідучості, чи тому що думки мої були зовсім деінде, не второпав у чому річ. Вона ж продовжувала, пояснюючи мені, що нині володіюча всіми Русями Катерина II — це тільки узурпаторка, жінка цілковито недостойна, просто негідниця, дуже мізерної кондиції, але неабикої хитрості, яка з допомогою своїх коханців, яких нараховують сотнями (будь-який гвардійський капрал чи перехожий бовдур-бабій легко доступить її принад), згладила свого законного чоловіка, хоч і йолопа, та заволоділа престолом. «Законна імператориця — це я,—вирекла урочисто княжна, — Єлисавет Друга, за всіма правами божими і людськими пряма спадкоємниця династії, як дочка законного ложа покійної імператориці Єлисавет Петрівни, дочки імператора Петра І і її чоловіка, перед Богом вінчаного, графа Олексія Розумовського...» І, заволавши нетерпляче на покоївок, щоб принесли їй пуздерка з помадами і пудрами, а також парадні шати, розповіла мені свою історію. Змалку довелось їй переховуватись у добрих людей, у глухому селі Дараганівці на Чернігівщині, виростати безіменною сиротою в лахмітті і в злиднях у лісових нетрях або в кріпацькій курній хатині, щоб рятувати своє життя перед лихими замислами узурпаторки та її прихвостнів, які допомогли їй загарбати престіл. Згодом, ті самі добрі люди, дуже високого автораменту, допомогли їй переправитися в черкеські краї на Кавказі, а звідти ще далі — берегами Каспія у Персію. Сприяли її утечі і порятункові люди такого високого стану як турецький султан, шах Персії, король Англії Джордж II, король Португалії Пабло, «а над усе амбасадор Великобританії в Персії і інші, прихильні мені, — стиха розповідала княжна; — коли ж я дійшла повноліття, то пора була з'явитись у Європі і представити всі мої права престолонаслідниці. Труднощі були великі, бо молодий шах, закохавшись у мені, хотів, щоб я стала шахинею і тримав мене у фортеці під сильною охороною. Але вірний мій друг Галі, який на жаль, вже мертвий, допоміг мені в утечі. Знов нам довелось скитатись по борах і горах Кавказу та з цих далеких сторін, на піратському судні добитися аж до Молдавії, згодом до Семигороду, де перепливши Дунай, я опинилась у Цісарщині. У Відні, де із-за підступних інтриг міністрів Марії-Терези, не могла утриматись, я подалася далі, щоб при дворах Європи добиватися не так протекції, як дружнього союзу, щоб привернути свої права, так мерзенно і підло понехтовані. Барон Христанек, пан Доманський і ще один вірний друг — Монтеги У орт лей [що зараз у від'їзді] віддали себе до послуг і не раз доказали свою чесність і вірність, то ж у свій час їх не мине щедра нагорода, бо як відомо, справжніх друзів пізнають не в гаразді, а в біді... На жаль, — продовжувала княжна, — не всюди зустрічає вона прихильність до своєї особи і справи. Ось такий король Прусії Фридрих II, якому пристало б з природи речей підтримати дочку Єлисавети І щодо її законних прав, повівся дуже неввічливо, навіть хотів арештувати її. Імператриця Марія-Тереза, хоч у душі співчуває, але слухає свого синаля Йосифа II та своїх міністрів, що тягнуть за плюгавицею Катериною-Като. А що казати про німецьких князьків, цю мізероту, які й чихнути не сміють перед узурпаторкою в Петербурзі. Падишаха у Туреччині б'ють Катеринині армії в гриву і в хвіст, де йому до інших турбот! Були великі надії на небіжчика короля Франції Людовика XV, при чому не обійшлося б без особистих жертв, бо ж відомо, що цей бабодур, навіть у похилому віці, був ласий на жіночі принади, але прачка Дюбарі не допустила із-за заздрості навіть до особистого побачення в Павільйоні Оленів, чого той любострасний дідуган добивався. Що ж до нового, молодого короля, то його становище невиразне, та й цей пуцулуватий нездара взагалі сторонить від жінок, навіть від власної. Проте заходи робляться; деякі міністри уже виявили свою прихильність, а королева Марія-Антуанета, хоч у політичних ділах суща дурепа, як кожна вітрогонка, але й вона сказала, що всехристиянішний король Франції не залишить без підтримки справу, яка лежить на сумлінні всієї Європи. Треба також мати на увазі, що нині Париж і інші столиці аж кишать агентами Като, які не тільки займаються інтригами і підшептами, але можуть підступно згладити із-за рогу, хоча б найманими вбивцями, законну володарку. Тому доречно, скрізь, задля особистої безпеки, вживати прибраних імен як княжна Алі-Емет або просто — Дама з Азова». Признатись, у першій хвилині, мені важко було видобути хоч одне слово. її історія, розповіджена знехотя, осяяла мою любу-згубу новим, сказати б, найхимернішим мерехтом. Поки покоївки заходились біля купальниці, що вже вийшла з ванни, давала себе огортати рушниками та простирадлами і поверх ширми дивилась на мене прижмуреними очима, я розважував, скільки ж у тому всьому правди, а скільки вигадки. По щирості, мені, їй же Богу, було байдуже, чи моя вибрана була претенденткою на престіл Тьмуторокані, а то й усіх трьох Русей. Однак, будьмо обачні! Я підвівся, схилив коліно і голову та промовив, стиха, але з жаром у голосі: «Княжно Алі-Емет, королево Понтиди; ваша імператорська величносте! Я підозрівав здавен, що якась таємниця сповиває вашу постать, але я не уявляв собі, що вона аж така важлива. Можете розпоряджати мною, як усіма тими, хто вам довів свою вірність і відданість. Я ж вам присягаю, віддаючи усього себе на вірне служіння до скону...» Княжна Алі-Емет або Дама з Азова або володарка Понтиди милостиво простягнула свою руку понад ширму. Я її вкрив вірнопідданими поцілунками. Пасія знов клекотіла в мені. Вона, загорнена в пишний, золотом гаптований, турецький халат, вийшла з-за ширми, з зачесаним угору волоссям, з обличчям, білим від блейвасу і манії, та глянула на мене холодно, піднісши гордо голову. У мене при боці була шпага, яку княжна сама легко вирвала з піхви і тричі вдарила мене по плечі тонким крицевим лезом. «Підведіться, кавалере Рославець! Ваше урочисте приречення вірної служби приймаю; на благо наших народів і земель, на славу нашої Вітчизни. Іменую вас нашим міністром-крігсцальмайстером і одночасно надаю вам орден Мітридата Євпатора, славного царя Понтиди...» Бісові дівки-покоївки, що стовбичили оподалік із шнурівкою, робронами та фальбанами, хоч нічого з того не второпували, але хихотіли. Сонце, крізь високі вікна, обдавало княжну золотистою повіддю, такі ж золоті зайці ковзались по калюжах невисохлої води на підлозі. Я хотів, мов причинний, підійти до бісиці, що глузливо дивилась на мене, але вирішив, що, в цих умовах, скромність може вчинити більше ніж виправдана натурою нестримність і, вклонившись, відійшов геть. Кляті фльорки-покоївки хихотіли. 4 Забагато було всього на мою ще юнацьку голову, хоч я, роздумуючи з-твереза, все ж міг бачити навіть деякі користі з тієї інтриги, в яку я встряг. Досі в політичних справах я мало розбирався, на якого вони мені дідька? Пошану до імператориці Катерини вмовили в мене мої батьки змалку та й всі наші стародубівці-Рославці, як і інші, з притаманного їм страху перед усякими «власть імущими», або й з вдячності ш всілякі користі і привілеї, були такого ж погляду. Всім нам хотілося бути чесними воїнами і діячами своєї землі, задля її процвітання. А що там на верхах діялося, нас не займало. Особисто подобався мені пруський король Фридрих, що сам-один вистояв кільком владарям. Я люблю завзятість і упертість. Менше подобалась мені імператориця австрійська Марія-Тереза та її синаль Йосиф ІІ, — обидвоє — крутії порядні. А може тому, що наші військові люди хвалили прусаків, а австрійців і цісарців вважали за різноязику потолоч і боягузів. Польські справи мене не цікавили; те, що Польщу поділили в 1772 році, то у нас казали «так і треба», навіть Катеринин любас, королик Станіслав-Август не навчив нічому польських шляхтюр. У них усе «як за круля Саса — їж та лиш розпускай паса». Про турків я знав, що їм добре накладено по шиї під Кагулом і Чесмою. Там вславився мій дядько Федір Рославець з Почепа, капітан фрегата «Вовк». Все це я знав з оповідей, а в Страсбурзі з газет, які, щоправда, читав по верхах. Тепер мені довелось нишпорити у тих всіх складних інтригах між міністрами короля Людовика і австрійським канцлером Кауніцом; Петербургом і Портою; розбиратися в якихось таємних заходах Англії в Мадриді, та чому непокоїться двір у Відні загарбанням імператорицею Катериною Молдавії і Волощини; словом, не годилося мені сидіти в салоні княжни мовчазним дуриндою, коли про це все йшли розмови. Якщо Доманський і Христанек, присусідившись до політики, могли теревенити про те та про інше, то ж я не повинен пасти задніх, тим паче, що й я вже був причетний до їхнього кодла, партії, чи пак конспірації. З другого боку, розсудливість підказувала мені, що я влип у інтригу, яка навряд чи безпечна, а до того доволі темна. Мій батенько, завжди в таких справах обачний, напевно не похвалив би мене. Пам'ятаю, коли скасовано у нас гетьманство в 1764 році, він, озирнувшись, наказав нам усім суворо-пресуворо, не розпускати язика, як інші, що ремствували з цього приводу й опинились де раки зимують. Таємна канцелярія царицею начебто скасована, але її вуха і очі ще скрізь, і кого треба, видобудуть з-під землі. Адже й граф Розумовський, якому відобрали гетьманство, підсолодивши цю гірку пілюлю іншими почестями і маєтностями, сидить тихо, як миша під мітлою. Як цариця наказала, так і буде. З такими роздумами я вештався по місті. Вечоріло і всюди були ілюмінації та феєрверки, чи то з приводу переїзду королівського двору з Шуазі до Версалю, чи з приводу заточення любаски покійного короля маркізи Дюбаррі в монастир, чи тому що приборкано «Мучну війну», тобто бунти черні в Буве, Мо, Пуассі, а навіть в Парижі, з приводу підвищення цін на хліб; чернь домагалася димісії Тюрго, військо стріляло, двох бунтарів повішено. А все одно народ поводився розбещено. Було багато п'яних, бо людям роздавали задармо вино, на особистий рахунок короля, але голоті було того мало. Один халамидник виліз біля Дев'ятого мосту на бочку і гукав: «Коли той курваль раював з ледащицями, то ми здихали з голоду, шматка хліба не мали, та й тепер не маємо; а коли він і витяг ноги, то скупердяги однією чаркою відробляються. Хочуть, щоб ми од спраги посохли...» Один, видно освічений чолов'яга, ткнув мені у руку папірця з видрукуваними сороміцькими віршами, де в найнахабніший спосіб шельмовано не тільки небіжчика Людовика XV, але всіх монархів взагалі, називаючи їх всіляко: тиранами, шкуродерами, бабодурами, гульвісами і марнотравцями. Юрба сердечно втішалася цими віршиками та й сама облаювала як могла всіх королів і їх міністрів. Фльондри і заведії, моти і шагалії; прерізна босота снувала по площах і заулках, виспівувала і гомоніла, зумисне утворювала неймовірний стиск; багатьох обікрали, чимало дітей задавили. Одна жінка жалілася на весь голос, що її навіть зґвалтовано за цей час у натовпі і гукала за профосами, однак із-за гуду дзвонів на соборі Нотр-Дам, її мало хто чув. Казали, що проїде король з почотом, але що б він мав робити в Парижі? Юрбі треба було вигадати лише причину до бешкету і розпусти, щоб потім прикриватись тим, начебто вона так любить свого короля, що буде день і ніч стовбичити на вулицях, аби лише його побачити. Це все мене так роздратувало, що я, допомагаючи собі тростиною, продирався крізь натовп, щоб через міст Міни податись на лівий берег Сени, де не було так завізно. І саме на мості, коли я озирав свої кишені, чи їх не спустошено, я зауважив чоловічка з лисячим обличчям, в окулярах, одягненого як ярига або бакалавр, в усе чорне, з білим мереживом, який підтюпцем товкся біля мене. «Пробачте, — підняв він свого капелюха, круглого як у пурітан, і на його окулярах заграв відсвіт празникування на тому боці Сени, — чи я маю честь говорити з кавалером Рославцем?» Я озирнув його з недовірою, але все на ньому було благопристойне. Навіть пряжки на черевиках були срібні. «Так, це я, — ґречно відповів я і пішов поряд з ним, — а зідки ви мене знаєте, добродію, і хто ви такий?» Ми говорили звичайно своєю мовою, що дивно звучала її цьому місті. Лисюра вкрадливо вишкірився і сказав, що знає мене вже давніше, а про себе розповість згодом. Поки що нам треба щиро поговорити про одну невідкладну справу, а через те пройдімося разом, не поспішаючи, от хоч би беріжком, поуз Консієржері, до Сорбони. Людинка ця не була ні стара, ні молода, не виглядала ні на вбогу, ні на надто заможну, хоч з претенсіями на шанобливість і достойність. Мова її була книжна, не посполита, майданна, хоч він таки з наших сторін, однак усе це не викликало у мене ні особливого довір'я, ані радості, як це буває завжди, коли зустрічаємо на чужині любезних земляків. Проте, я все це залишив своїм думкам, ішов поряд з чоловіком у чорному, ввічливо даючи йому дорогу, мандруючи понад Сеною, де мерехтіли веселчаті відсвіти ілюмінації. «Я все знаю про вас, кавалере Рославець, — перейшла зразу до діла ця загадкова людина, — знаю і добре і зле. Гай-гай, молодість! Зичу вам лише добра і саме тому насмілився вас попередити, і коли ви, звичайно, хочете того, врятувати вас від халепи, в котру ви можете встрянути або вже встрянули». Я спаленів, і, спинившись, суворо запитав лисюру, що це все означає, що у нього на увазі та яким правом він займається моєю особою. Панок любязно поклепав мене своєю худерлявою рукою, захихотів, зняв свої окуляри, протер їх і похитав «Молодість, леле, молодість, нерозважність, одчайдушність. Юна жага і уроєння. Пане Рославець, — його колючі очиці спинились на мені, озирали з поблажливістю, а може й симпатією, — попадете в халепу, ох, і неодмінно попадете, коли й далі будете інтригувати з авантюристкою і шахрайкою, яка величає себе прінцесою Алі-Емет або Дамою з Азова...» Я хотів зразу ж піти геть, але він вчепився за мій рукав і порадив не псувати собі крові, а спокійно вислухати його. Видно, ярига мене мав на оці вже віддавна. Він знав, що я приїхав із Страсбургу, за батьковими справами, став вхожий до княжни, згодом оселився у неї. Все це, звичайно, не було приємне. Більше того, він знав, що я вже витратив на княжну чимало батькових грошей. Але, що я міг йому відректи, коли це все була правда? Однак, коли лисюра почав харамбаркати про мої почуття до Дами з Азова, облизуючи свої сухі губи, мов котюра до сала, та ще й повчати мене, що це, мовляв, привело мене до нерозважних вчинків, яких наслідки необлічимі, я зовсім вийшов із себе і наказав йому глядіти свого довгого носа, а до моїх справ йому зась. Він тільки затер руки і почастувався з табакерки, на якій, я зауважив, був портрет імператориці. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|